Леся Воронина
"Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру"
У ЗАЛІЗНИХ НЕТРЯХ
Повість
Історія четверта — героїчна
Розділ перший,
у якому Суперагент 000 гомонить зі своїм внутрішнім голосом і стає свідком аномального явища
Суперагент Гриць Мамай сидів у позі лотоса на дніпровій кручі. Ліворуч від нього височіла Лаврська дзвіниця, праворуч — велетенська металева жінка зі щитом і мечем, під ногами якої притулилися танки, гармати та інші зразки військової техніки. Там розташувався музей Другої світової війни.
Та Суперагент не зважав на це похмуре сусідство. Золоте осіннє листя, кружляючи у прозорому повітрі, опускалося на могутні плечі, груди та спину Гриця Мамая. Але він, занурений у власну підсвідомість, не реагував на ці зовнішні подразники. Його потужний інтелект намагався розв’язати страшну таємницю, над якою билися спецслужби усього світу.
— Грицю, — звернувся до Суперагента його власний внутрішній голос, — треба відшукати і знешкодити злочинців, які загрожують усій земній цивілізації!
— Авжеж, — згодився Гриць Мамай, — я відчуваю, що усі землетруси, повені, урагани
та пожежі, що прокотилися навколо земної кулі, — справа рук брутальних злочинців. А тепер вони погрожують збити з курсу двадцять штучних супутників Землі і навіть зруйнувати щойно вкладені плиточки на центральній вулиці Києва Хрещатику!
— Яке блюзнірство! — скрикнув завжди врівноважений внутрішній голос. — Цих монстрів слід зупинити раз і назавжди. І я певен, що цю почесну місію можеш виконати лише ти — Суперагент 000 Гриць Мамай.
— То чому ж я сиджу тут, у позі лотоса, вкритий барвистим килимом золотавого осіннього листя, а не переслідую злочинців? — вражено запитав Суперагент.
— Тому, що так підказав я, твій внутрішній голос.
На це Грицеві Мамаю нічого було відказати, — адже він пересвідчився, що його внутрішній голос не помиляється ніколи.
І в цю мить Гриць був брутально вирваний з глибокої задуми якимись сторонніми звуками. Він рвучко повернув голову праворуч і побачив — гігантська залізна жінка, що височіла на дніпрових схилах, здригнулася, а з очей лискучої потвори вихопилося два яскраво-червоних струмені світла, що наскрізь пронизали морок ночі.
* * *
Розділ другий,
де Гриць проникає не лише у нутрощі металевої статуї, а й наближається до розгадки жахливої змови
Гриць Мамай пружно звівся на ноги і звичними рухами натягнув на свій могутній торс джинси фірми «Levi’s», сліпучо-білу футболку із вишитим зліва, де серце, ніжним проліском та незмінну шкіряну куртку. Ясна річ, що взувся він у кросівки фірми «Reebok», які не раз рятували його зі скрути.
У спеціальній потайній кишені Суперагент намацав вірний револьвер 38-го калібру і почав сторожко скрадатися у бік металевого монстра.
— Не лови ґав, — озвався у Грицевій голові приємний баритон: це його внутрішний голос попереджав Суперагента про близьку небезпеку.
Несподівано один з чорних незнайомців заклопотано почухав потилицю, і цей жест видався Суперагентові до болю знайомим.
— Перевіримо його у нашій картотеці, — підказав Грицеві внутрішній голос.
Суперагент уже був готовий за лічені секунди переглянути дані на всіх злочинців земної кулі, які були записані у його власній голові. Та ба, в цю хвилину на лискучій поверхні залізної жінки з’явився отвір, з нього випала мотузяна драбина. Один по одному люди в чорному почали здиратися вгору і зникати у нутрощах гігантської статуї.
Не встиг Суперагент і оком змигнути, як кілька десятків замаскованих незнайомців безслідно щезли.
— Може, це мені привиділося? — спитав Гриць.
— Ні! — відрубав внутрішній голос. — Поглянь, онде в районі колінної чашечки почвари стирчить хвостик мотузяної драбини.
— Тоді мерщій туди! Я відчуваю, що ми на порозі розгадки таємниці тисячоліття, — рішуче мовив Гриць Мамай і почав надягати на пальці маленькі гумові присоски. Ще мить — і він, ніким не помічений, вже повз угору по прямовисній слизькій поверхні гігантської озброєної потвори, немов муха по гладенькій віконній шибці.
* * *
Розділ третій,
у якому професор Байда мимохіть робить видатне наукове відкриття, а малюк Яромир готується до урочистого посвячення у воїни індіанського племені крі
А в цей час кохана жінка Суперагента 000 Зореслава разом зі своїм батьком — видатним ученим професором Байдою та сином-вундеркіндом Яромиром перебувала у Канаді, у самісінькому серці Скелястих гір. Вони саме наближалися до печери, вхід до якої був замаскований від сторонніх очей кам’яною брилою. їхній новий товариш, вождь індіанського племені крі на ймення Сніговий Барс, щойно показав професорові Байді та його супутникам потайний механізм, що відсував важку каменюку.
Низько схиливши голови, друзі увійшли до просторої печери. Сніговий Барс увімкнув потужний галогеновий ліхтарик, і зойк невимовного захвату вихопився із грудей вражених українських мандрівників.
— Це аметистова труба, — пояснив індіанський вождь, — тут наші пращури зберігали від кровожерливих блідолицих завойовників скарби індіанського народу.
Світло виблискувало й мінилося на бузково-фіолетових гранях кам’яних кристалів, сповнюючи печеру химерним казковим сяйвом. І поки Зореслава та обдарований малюк Яромир милувалися цим неповторним дивом природи, професор Байда витяг з кишені збільшувальне скло і припав поглядом до дивних знаків, вирізьблених на аметистових кристалах.
— Невже? — вигукнув вражений професор.
— Авжеж! — відгукнувся кмітливий тарган Едік, який саме прокинувся і виліз назовні. Він мандрував у портфелі видатного ученого у спеціальній коробочці, захищений від небезпек зовнішнього світу. — Ви зробили сенсаційне відкриття! Та це ж…
— Так-так, не дивуйтеся, — підхопив слова кмітливої комахи червоношкірий вождь, статечно поправляючи дві лискучі чорні коси, що, за народною індіанською традицією, прикрашали його мужнє, посічене глибокими зморшками обличчя. — Ти не помилився, друже. Це так звана Софійська абетка, знайдена на стінах Софійського собору в Києві.
— Але звідки ви знаєте про це? — приєднався до їхньої жвавої бесіди вундеркінд Яромир, котрий успадкував від свого дідуся професора Байди цікавість до всього незвіданого та загадкового.
— Синку, я розкрию тобі таємницю, яка передається в нашому племені від батька до сина ось уже тисячу літ. — І Сніговий Барс лагідно погладив Яромира по русявій голівці. — Але спершу ти маєш пройти обряд посвячення у воїни. Лише той, хто здолає бездонні провалля, перепливе бурхливі гірські потоки, підкорить найстрімкішу скелю й вискубе найдовшу пір’їну з хвоста Сріблистого орла, — лише той пізнає таїну Скелястих гір!
— Ой леле! — зойкнула золотокоса Зореслава й притулила сина до грудей, немов бажаючи вберегти своє дитя від страшної небезпеки.
* * *
Розділ четвертий,
де з'являється шляхетний плазун і передає друзям термінове трансконтинентальне телепатичне повідомлення від Суперагента 000
Несподівано тарган Едік напружився і, нервово ворушачи вусиками, почав пильно прислухатися до дивних звуків, що долинали іззовні.
— Хтось шкрябає по каменю! — вигукнув він. — І це не просто шкряботіння — це азбука морзе!
— Від-чи-ніть! Це я — Ки-ри-ло! — швидко розшифровувало звукові сигнали освічене хлоп’я.
Легким порухом правиці індіанець задіяв механізм, важка брила відсунулася, випускаючи друзів із аметистової печери.
Біля виходу їх зустрів схвильований крокодил Кирило — помічник і улюблений учень професора Байди. Видатний вчений наділив плазуна не лише могутнім інтелектом, а й розвинув у ньому надзвичайні телепатичні здібності.
— Я саме навчався у індіанських жінок плести “dream-catchers” — вловлювачі снів. У сіточку, натягнуту в лозовому крузі, вплітають кольорові пір’їни і вішають на стіну. І тоді жодні нічні кошмари, ба навіть зловорожі чари, зурочення та наслання не зашкодять вам.
— Кириле, невже ти віриш у забобони?! — вражено запитав крокодила професор Байда. — Адже рівень твоїх наукових знань дорівнює інтелекту члена-кореспондента Академії наук…
— Тату, заждіть, — зупинила професора схвильована Зореслава, — здається, Кирило хотів повідомити нам щось важливе.
— Так, — схаменувся забобонний плазун. — Цілком випадково, сплітаючи вловлювач снів, я настроївся на одну хвилю з паном Грицем і відчув, що він потрапив у безвихідь.
— Чому ви так вважаєте? — ввічливо звернувся до Кирила допитливий Яромир, потерпаючи за долю рідного батька. — Адже ви знаєте, що тато супермен і може здолати будь-які перешкоди.
Кирило з ніжністю поглянув на хлопчика й сумно промовив:
— Дитино, я ледве вловив його біохвилі. Суперагент у зусібіч оточений страшним металом. І той метал блокує будь-які імпульси. Крізь нього неможливо пробитися й викликати Гриця на телепатичний зв’язок.
Рясні сльози покотилися з очей чутливої тварини, і він, щоб не травмувати душу вразливої дитини, відповз убік.
Зореслава, золотокоса дружина й бойова подруга Суперагента 000, зойкнула, її серце пронизав пекучий нестерпний біль, і з жалібним стогоном, мов підкошена, вона впала на кам’яну брилу, що закривала таємний вхід до печери.
— Не журіться, друзі, — раптом озвався відважний вождь і показав правицею на Яромира. — Лише цей малюк може врятувати і свого батька, мужнього Суперагента 000, і все людство від жахливої катастрофи, а то й від загибелі. І знайте, наш древній народ відав про те, що колись у Скелястих горах з’явиться дивовижний хлопчик з. русявим волоссям. Хлопчик, котрий вміє літати й проходити крізь найтовщі стіни. І тоді розкриються найпотаємніші таємниці племені крі, і знання нашого древнього народу порятують світ.
* * *
Розділ п'ятий,
у якому Гриць Мамай стає на стежину війни, та збивається на манівці…
А тим часом Суперагент 000 Гриць Мамай причаївся у нутрощах гігантської металевої статуї. Навколо нього панував непроглядний морок. Та, як відомо, Гриць був наділений надчутливим зором і міг бачити й у суцільній темряві. Він обережно обмацав шерехату металеву поверхню і враз відчув під пальцями ледь вловну вібрацію.
— Це схоже на роботу ліфта, — підказав Суперагентові внутрішній голос.
— Атож! — погодився Гриць Мамай і тут-таки відшукав кнопку виклику кабіни. Ще мить — і перед ним відчинилися двері підйомника, освітленого потужними лампами. Гриць уже хотів ступити вперед, та враз його погляд упав на замасковану в стелі кабіни телекамеру.
“Мені ще зарано ставати телезіркою”, — подумки пожартував Суперагент, швидко розжував жуйку «Stimorol», яка про всяк випадок завжди лежала у його нагрудній кишені, і заліпив пахучою ментоловою кулькою пильне око телекамери.
— Тепер можна їхати, — мовив Гриць і, відважно ступивши всередину кабіни, натис на кнопку з написом «Голова».
Кабіна злетіла вгору з шаленою швидкістю. У Гриця навіть заклало вуха, як при злеті літака, і він зрозумів, що дістався найвищої точки металевої потвори — того місця, де у озброєної статуї мав би знаходитися мозок.
Та коли Суперагент 000, сторожко оглядаючись навсібіч, вийшов з ліфта, то переконався, що голова залізного монстра була геть порожня. Під ногами в Гриця хиталася підлога так, ніби він стояв на палубі корабля, що плине по бурхливому морю.
— Це через вітер, — заспокоїв Гриця внутрішній голос.
— То, виходить, у цієї гігантської потвори вітер у голові гуляє, — сам до себе пожартував Гриць, та за мить йому вже було не до веселощів.
Несподівано цілковиту тишу, що панувала у голові статуї, розірвало пронизливе виття сирени. Звук відбивався від металевих стін, і Грицеві здалося, що у нього ось-ось луснуть барабанні перетинки. Він мимоволі затулив вуха долонями, та враз звук сирени урвався і натомість залунав механічний голос:
— Увага! Увага! На території секретного об’єкта перебуває чужий. Наказую негайно виявити і знищити!!!
Гриць притулився до холодної стіни, ніби намагався злитися з нею. Та ба… сховатися було ніде. Він кинувся назад до ліфта, але в цю мить двері кабіни розчинилися і звідти, немов горох, посипалися озброєні автоматами «Бузукі» люди в чорному.
— Ми збилися на манівці, — залунав у голові Суперагента внутрішній голос, і це було останнє, що почув Гриць серед суцільного шквалу автоматних черг.
* * *
Розділ шостий,
де допитливий читач з полегкістю дізнається про маленькі хитрощі Грицевої самооборони і зустрічає деяких давніх знайомих
— Гаплик! — вигукнув один із чорних напасників і, підійшовши до Гриця, який простерся на металевій підлозі, підгилив його ногою, взутою у чорний черевик з високою шнурівкою.
— Підемо відзвітуємося перед шефом, — додав інший і собі копнув Суперагента, поціливши у життєво важливий центр у районі підшлункової залози.
Суперагент не здригнувся. Тож третій докинув, безсоромно порпаючись у кишенях полеглого героя:
— Тю, а ще Суперагент називається! — 3 цинічним реготом зловмисник зіжмакав і кинув під ноги фотографію, на якій була зображена щаслива родина Суперагента — він, його кохана жінка Зореслава, син-вундеркінд Яромир, професор Байда, а також їхні вірні друзі: крокодил Кирило, кіт Шніцель та надчутливий тарган Едік з голубими крильцями.
Вдоволено регочучи й поправляючи смертоносні автомати, убивці в чорному повантажилися до ліфта й поїхали донизу, полишивши нерухоме тіло Суперагента 000 на зачовганій брудній підлозі.
Та що це? Не встигли замкнутися за чорними постатями автоматичні двері ліфта, як Гриць Мамай поворухнувся, обережно розплющив спершу праве, потім ліве око й пильно оглянув приміщення. Переконавшись, що голова металевого монстра порожня, він рвучко підвівся й обтрусив джинси та шкірянку. Адже за будь-яких обставин Суперагент 000 дотримувався чистоти й акуратності.
Зловмисники й не підозрювали, що геніальний учений професор Байда виготовив для улюбленого зятя невидимий для людського ока бронежилет. Натиснувши потайну кнопку, сховану під пахвою, Гриць вмикав потужне магнітне поле, яке відштовхувало від його тіла будь— які металеві предмети.
— А чи пізнав ти голос того бандита, котрий цинічно нишпорив по твоїх кишенях? — запитав Гриця внутрішній голос.
— Так! Це був Чмир-Байстрюченко — вірний поплічник бабусі-ніндзя, — відказав Гриць, дбайливо піднімаючи й розгладжуючи фотографію, зіжмакану бандитом.
— А той, що копнув тебе ногою?
— Це був голомозий садист — улюблений помічник ницої бандитки.
* * *
Розділ сьомий,
у якому малюк Яромир вирушає у безвість, а його рідні та близькі дають йому останні настанови
Щойно перші сонячні промені позолотили стрімкі вершини Скелястих гір, а тишу гірського бескиду розбудило голосне цвірінькання дзвінкоголосих пташок, як малюк Яромир почав лаштуватися у небезпечну мандрівку.
— Синку, не забудь взяти теплі рукавички, шкарпетки й шалика, — ледь тамуючи сльози, мовила Зореслава, і Яромир відчув, скільки любові й ніжності бриніло в її стурбованому рідному голосі.
— Пам’ятай, онучку, ти маєш вірити у власні сили й нічого не боятися. Варто тобі піддатися паніці чи впасти у відчай, як усі твої надлюдські здібності зникнуть — ти не зможеш літати, проходити крізь стіни й ставати невидимим.
— Хлопче, гляди не барися. Пам’ятай, на тебе з надією дивляться не лише рідні та друзі, — розчулено проказав крокодил Кирило, пригортаючи Яромира до зелених грудей. — І хоча я лише скромний плазун, якого твій дідусь, геніальний учений професор Байда, наділив інтелектом, та все ж я впевнений, що від тебе та твого тата — Суперагента 000 — залежить майбутнє усього людства. — І Кирило потайки змахнув з очей рясні сльози.
Кіт Шніцель, хоча й позбавлений інтелекту, та все такий же відданий родині Суперагента, керований несхибним інстинктом, видряпався на високу гору, де розташувалося наметове містечко українських дослідників. Щоб і собі попрощатися з обдарованим малюком, він знехтував принадами ситого й спокійного життя у селищі індіанців крі, де він охороняв запаси експедиції від навали місцевих зголоднілих мишей.
Шніцель кілька разів нявкнув, потерся об ноги малюка Яромира й відійшов убік, сумно схиливши смугасту голову.
І врешті Яромир вирушив у небезпечну мандрівку до найвищої вершини Скелястих гір, аби там віднайти гніздо Сріблястого орла й вискуб— нути з хвоста гордого птаха найдовшу пір’їну. Адже тільки тоді він міг бути посвячений у воїни племені крі і пізнати таємницю Скелястих гір. Попереду на нього чекали тяжкі випробування: бездонні провалля й бурхливі гірські потоки, пазури хижих звірів і отруйні жала підступних гадюк. Та малюк упевнено простував покрученою гірською стежиною.
Різнобарвні камінці випорскували з-під його сліпучо-білих кросівок (як і його тато — незламний Суперагент 000, Яромир за будь-яких обставин дбав про свій зовнішній вигляд), яскраве сонце сліпило очі обдарованого хлопчика, а над головою в нього кружляли строкаті метелики. І серед цього мерехтіння барвистих крилець малюк Яромир не помітив тріпотіння крилець інтелектуально розвинутого таргана Едіка. Шляхетна комаха кинулась навздогін хлопчикові, сподіваючись і цього разу стати йому у пригоді.
* * *
Розділ восьмий,
де професор Байда крізь саморобну далекоглядну трубу стежить за небезпечною мандрівкою Яромира, а Зореслава розшифровує стародавнє послання
— Тату, чи здолає Яромир усі перешкоди, що трапляться на його шляху? — проказала Зореслава і схилила голову на груди професора Байди.
— Не журися, доню, краще ходи сюди, — відказав геніальний професор Байда, відкриваючи вхід до печери й підводячи Зореславу до дивного отвору в аметистовій стіні.
Професор перший припав очима до невеличкого заглиблення, а потім запросив і всіх присутніх заглянути у гірські глибини.
Зореслава з подивом глянула на батька:
— Хіба тепер слушний час, щоб роздивлятися коштовні камінці?
Професор Байда хитро усміхнувся й задоволено потер руки:
— Не гнівайся, доню! Я так само, як усі, потерпаю за долю Яромира. І саме тому вночі, коли всі ви солодко спали, за допомогою спеціальної переносної лазерної установки, яку я на всяк випадок захопив із собою в гори, просвердлив у товщі цієї аметистової труби отвір завдовжки п’ять кілометрів і вставив туди лінзи. Ідеально відшліфоване прозоре каміння набуває ефекту збільшувального скла. Отож ми зможемо стежити за кожним кроком Яромира й телепатично зв’язуватися з ним. Щоправда, усе, що відбуватиметься з нашим любим малюком, ми бачитимемо у рожевому світлі — адже аметист має бузково-рожевий колір.
— Професоре, ви геній! — захоплено вигукнув крокодил Кирило і віддано глянув на свого старшого друга й учителя.
Та професор лише скромно махнув правицею і відійшов убік.
Тим часом Зореслава, пересвідчившись у тому, що зможе спостерігати за кожним кроком рідного сина, перевела погляд на знаки, вибиті руками прадавніх індіанців на аметистовій поверхні таємничої печери. Вона раз у раз освітлювала загадкові знаки потужним галогеновим ліхтариком. Зненацька, спрямувавши промінь світла під кутом 48 градусів, золотокоса красуня зойкнула — вона побачила, що від деяких опуклих знаків на протилежну стіну падає тінь, і там відбиваються зображення незрозумілих написів, немов у дзеркальному відображенні.
— Погляньте! — радісно скрикнула Зореслава, й усі присутні подивилися туди, де у мерехтливому світлі ліхтарика можна було роздивитися давні літери Софійської абетки. Професор Байда повільно прочитав ледь видимий напис:
Гора ця — священна. Її сила відкриється лише тоді, коли батько і син здолають темряву і їхні погляди з’єднаються, перетнувши півсвіту.
Несподівано тишу, що запанувала в аметистовій печері, порушив мужній, упевнений голос Снігового Барса, який непомітно приєднався до друзів:
— Ну от, старовинне пророцтво починає здійснюватися. Син уже вийшов на стежину, що веде до пізнання істини. Тепер черга за батьком! — І мудрий індіанський воїн поглянув на схід — туди, де у залізних нетрях гігантського монстра вийшов на двобій з ворогами Суперагент 000.
* * *
Розділ дев'ятий,
у якому Гриць Мамай проникає у мозковий центр бандитського лігвиська і бачить жінку-павука
Тим часом Суперагент 000, отямившись після бандитського нападу, крадькома пробирався до центру злочинної змови. Інтуїція підказувала йому, що він ось-ось розгадає таємницю металевої статуї і водночас розкриє план страхітливої змови.
Тепер Гриць Мамай діяв тихо і обережно. Він не став викликати ліфт, а, напруживши могутні м’язи, розкрив половинки автоматичних дверцят, стрибнув у темне провалля ліфтової шахти і, міцно уп’явшись руками й ногами у слизький сталевий трос підйомника, почав спускатися донизу.
— Ти чуєш, — озвався до Гриця його внутрішній голос, — десь у районі апендикса гігантської потвори працює потужний механізм.
— Авжеж, — відказав Суперагент і різко загальмував між 205 і 204-м поверхами, адже він умів точно визначати висоту, ширину й глибину будь-якого об’єкта.
Ще мить — і він стояв на вузенькому металевому окутті, ризикуючи впасти додолу, на дно порожнистої статуї. Та Суперагент не був би всесвітньо відомим майстром карате, кун-фу та інших східних та західних двобоїв, якби розгубився тепер, коли стояв на порозі розкриття глобальної змови.
Він міцно вчепився пучками у гумову облямівку дверцят, що розкриваються, коли ліфт зупиняється на потрібному поверсі, і сторожко ступив на металеву підлогу, яка вібрувала під його кросівками фірми «Reebok».
— Здається, що ця гігантська статуя ось-ось зірветься з місця і полетить, — заклопотано промовив внутрішній голос, та Грицеві не було коли прислухатися до нього.
Те, що він побачив у центрі величезного приміщення, вразило його до глибини душі. У прозорій капсулі висіла… бабуся-ніндзя. Вбрана вона була у лискучий обтислий костюм, схожий на водолазний, від якого, мов тонке павутиння, тяглися тисячі кольорових дротин.
Ті дротини були під’єднані до миготливих пультів.
І сама зловмисниця нагадувала гігантського хижого павука.
* * *
Розділ десятий,
у якому вражений читач дізнається про страхітливу загрозу, яка нависла над людством, а гігантська потвора тупає ногою
Навколо бабусі-ніндзя зібралися кількасот темних постатей, які уважно слухали її настанови.
— Зараз, коли ми знищили Суперагента 000, а його помічники лазять по горах на іншому континенті, нашому плану не завадить ніхто! — І бабуся задоволено зареготала огидним, прокуреним басом.
До прозорої капсули, у якій висіла підступна бабуся, підбігло двоє бандитів.
— Шефе, які будуть вказівки? — спитав огрядний зловмисник, і Гриць пізнав голос бабусиного поплічника Чмиря-Байстрюченка.
— За двадцять три хвилини й сорок вісім секунд розпочнеться операція «Залізна п’ятка». Ви знаєте, що тут, у цій велетенській статуї, ми розташували найпотужнішу у світі променеву установку. Саме за допомогою енергетичних струменів я змогла викликати повені та урагани. Саме вони допомогли мені розворушити вулкани й спровокувати землетруси. І нехай йолопи-вчені намагаються пояснити ці катаклізми космічними явищами — парадом планет та хвостатими кометами. Скоро вся Земля затремтить від моєї залізної ходи!
Бабуся-ніндзя ледь поворухнула лівою ногою — і раптом підлога під ногами Суперагента захиталася, і він, не втримавши рівноваги, впав додолу. Добре, що Гриць мав блискавичну реакцію. Він встиг згрупуватися й, перевернувшись через голову, закотився в найтемніший куток зали, де його ніхто не міг побачити. Решта ж вбраних у чорне бандитів борсалися на підлозі, безладно хапаючись руками один за одного.
— Шефине, що ви робите? Ми ж вам ще потрібні!!! — заволав другий бандюга, по-підлабузницьки рачкуючи навколо прозорої капсули.
“А це голос голомозого садиста, — подумки зауважив Гриць, — здається, наші давні знайомі знову перейшли у наступ”.
— Але цього разу вони й справді загрожують усьому людству. Грицю, здається, наспів час вдатися до мистецтва гіпнозу, — підказав Суперагентові його власний внутрішній голос, і Гриць, як завжди, прислухався до його поради.
* * *
Розділ одинадцятий,
де Суперагент 000 марно намагається проникнути у підсвідомість бабусі-ніндзя, а до всесвітньої катастрофи залишаються лічені секунди
Підступна зловмисниця продовжувала вдоволено реготати, дивлячись, як навколо неї безпорадно борсаються й силкуються зіп’ястися на ноги її поплічники.
Напруживши свою могутню волю та інтелект, Гриць Мамай вп’явся поглядом в очі бабусі-ніндзя. Та що це? На обличчі старої лиходійки не ворухнувся жоден м’яз. Натомість помічники підступної бабусі враз завмерли у чудернацьких позах, і залою прокотилося голосне хропіння. Звичні до тупого виконання команд, бандити вмить скорилися телепатичному впливові Суперагента і занурилися у глибокий гіпнотичний сон.
“Певно, броньоване скло капсули не пропускає моїх біохвиль”, — здогадався Гриць. Та в цю мить бабуся зауважила свого давнього суперника.
— Гей ти, недобитку! — Бандитка ніби вдавилася власним реготом і враз споважніла.
Її голос, підсилений потужною аудіоапаратурою, загримів по цілій залі і, відбиваючись від металевих стін, примусив Суперагента затулити вуха долонями.
— На що ти сподіваєшся? Нехай мої телепні-помічники й цього разу не змогли тебе дістати. Та не радій — за кілька хвилин ми з моєю залізною подружкою влаштуємо невеличкий показовий виступ! — Лиходійка, підвішена у прозорій капсулі за сотні дротинок, поворухнула ногами, і Суперагент з жахом відчув, що статуя зробила велетенський крок уперед.
— Так-так! — У голосі бабусі-ніндзя залунала шалена радість. — До мого тіла під’єднано сенсорні надчутливі прилади. Варто мені хоч мізинцем поворухнути, як ця гігантська потвора слухняно повторить мій жест.
— Зажди! — скрикнув Суперагент і впритул наблизився до прозорої оболонки, за якою ворушила кінцівками цинічна зловмисниця. — Хіба ти не розумієш, що коли викличеш нові катаклізми, то життя на Землі може загинути? Невже ти віриш, що зможеш керувати тайфунами, землетрусами та повенями?
— Я можу все! — хвалькувато вигукнула бабуся-ніндзя й ледь плеснула в долоні.
В ту ж мить металева статуя страшно здригнулася, й Суперагент покотився додолу, невтримно падаючи у люк, що враз відкрився під його ногами. Вже падаючи у безвість, Гриць встиг помітити сліпучі цифри, що миготіли на величезному таймері над головою бабусі-ніндзя. До вибуху залишалося п’ятдесят дев’ять секунд…
* * *
Розділ дванадцятий,
у якому ми стаємо свідками неймовірних випробувань, що випали на долю малюка Яромира, і захоплюємося самовідданістю скромної блакитнокрилої комахи
Сонце хилилося до обрію, коли обдарований малюк Яромир опинився на краю стрімкого гірського провалля. Ген унизу, серед уламків скель, вирувала бурхлива річка.
“Треба поспішати, — подумав Яромир, — у горах швидко сутеніє, і за півгодини тут запанує глупа ніч”.
Тож кмітливе хлоп’я вправно розмотало сувій мотузок, причеплений до паска, й блискавичним рухом кинуло його через провалля. Яромир не схибив — згорнута петлею мотузка зачепилася за тендітну секвою, що росла на самісінькому краєчку прямовисного урвища. Яромир, обхопивши руками й ногами мотузку, замірився вже переправлятися на протилежний берег, коли почув над вухом тоненьке дзижчання.
— Едіку! — вражено вигукнув малюк. — Ти ж залишився, у наметовому містечку разом з мамою, дідусем та Сніговим Барсом?
— Я не міг покинути тебе напризволяще! — продзижчав шляхетний тарган і згорнувши крильця, сів на плече хлопчика. І потім, у правилах племені індіанців крі сказано: “Тому, хто хоче бути посвяченим у воїни, не повинна допомагати жодна інша людина”. А я ж бо лише скромна комаха. Щоправда, наділена інтелектом та здатністю літати. — І Едік з ледь прихованою гордістю поглянув на свої блакитні крильця.
— Ну, тоді мерщій у дорогу, — мовив Яромир і розпочав небезпечну переправу. Хлоп’я вправно перебирало руками й ногами, не зважаючи на те, що від цупкої мотузки руки в нього вкрилися мозолями, а під ним, у глибокому проваллі, Шаленів стрімкий потік. Ось-ось він вхопиться рукою за тендітне деревце, що міцно вп’ялося корінням у кам’яну поверхню. Та цієї миті над його вухом, перекриваючи шум гірського потоку, пролунала пересторога:
— Обережно! Гадюка!
Хлоп’я вражено глянуло на гілку, яку щойно хотіло вхопити рукою, й побачило, як та гілка враз ожила й з огидним сичанням поповзла по шерехатому стовбуру.
— Дякую тобі, Едіку, — прошепотів хлопчик. Попри те, що Яромир мав надприродні здібності у хвилину небезпеки міг проходити крізь стіни і навіть літати, він все ж залишався вразливою, беззахисною дитиною, і лапка вірного друга була йому зараз, як ніколи, у пригоді.
* * *
Розділ тринадцятий,
де Суперагент 000 Гриць Мамай напружує геть усі морально-фізичні сили, аби зупинити годинниковий механізм вибухового пристрою, а бабуся-ніндзя ворушить кінцівками, що призводить до непередбачених наслідків
Гриць Мамай сторчголов летів додолу, відчуваючи, що ось-ось розіб’ється об металеві підошви гігантської потвори.
— Це неприпустимо! — враз пролунав у голові Гриця мужній баритон, і Суперагент упізнав власний внутрішній голос.
— Що саме? — ввічливо поцікавився Суперагент, невтримно падаючи у безодню.
— Ти не можеш загинути! Вибух, який має пролунати за 59 секунд, викличе всесвітню катастрофу. Тут, на схилах Дніпра, міститься одна з найважливіших енергетичних точок Землі. Друга — у Скелястих горах Канади. Варто порушити світову рівновагу— і планетою прокотяться страшні стихійні лиха. Почнеться виверження давно згаслих вулканів, гігантські хвилі-цунамі затоплять суходіл, а землетруси зруйнують міста і села.
Ці гіркі, але правдиві слова вплинули на Суперагента, мов холодний душ. Блискавичним рухом правиці він натиснув на ґудзик лівої нагрудної кишені скромної шкіряної куртки. Звідти вилетіла довга сталева пружина, і велика гумова присоска, приладнана до кінця пружини, міцно присмокталася до металевої поверхні статуї. Потужна пружина стислася і підкинула Суперагента високо вгору, аж до краю потаємного люка, крізь який бабуся-ніндзя кинула його до провалля.
Ніким не помічений Гриць причаївся в кутку величезної зали. Навкруг було темно. Тільки над головою підступної злочинниці, що висіла у капсулі, під’єднана до центру управління металевою потворою, світилося табло таймера. На ньому, раз у раз змінюючись, миготіли цифри.
— До вибуху лишилося якихось п’ять секунд, — прошепотів внутрішній голос, і Гриць вперше вловив у ньому розпач.
— Ні, друже! — відказав Суперагент. — І за. п’ять секунд можна врятувати світ!
Гриць підстрибнув, стрімко злетів угору і в польоті натис правою ногою, взутою у кросівку фірми «Reebok», на червону кнопку, що стриміла на кришці таймера. Миготіння припинилося і таймер завмер на цифрі один.
— Й-а-а-а! — пролунав скажений вереск. То кричала розлючена бандитка, безладно борсаючись у переплутаних дротах. Зловмисниця втратила самоконтроль і забула, що до її тіла приєднано надчутливі сенсорні пристрої, які до найменших дрібниць передають її рухи гігантській статуї. Металева громада, озброєна щитом і мечем, затремтіла, зрушила з місця і, гупаючи велетенськими ногами, трощачи все на своєму шляху, рушила вперед…
* * *
Розділ чотирнадцятий,
у якому відважний малюк Яромир здирається на скелю й виконує настанови Снігового Барса
Сутінки сповили землю, коли наділене надзвичайними здібностями хлоп’я опинилося біля підніжжя найвищої вершини Скелястих гір.
— Серце підказує мені, що не можна гаяти ані хвилини. Я маю здертися на цю скелю якнайшвидше, — промовив малюк до вірного таргана Едіка, що кружляв над його головою, тріпочучи блакитними крильцями.
— Схаменися, — спробував застерегти Яромира обережний Едік. — Адже сонце за мить сховається. Як ти вилізеш по цій стрімкій скелі в суцільній темряві?
— Едіку, ти забув, що я бачу вночі не гірше, ніж удень. Це в мене спадкове. Крім того, до Сріблистого орла легше буде підкрастися, коли він спатиме, — розважливо додав малюк.
Перші кілька метрів, які здолав Яромир, піднімаючись прямовисною скелею, були найтяжчі. Кам’яна стіна була вкрита памороззю, і ноги хлопчика ковзали по слизькому камінню. Та поступово Яромир набув вправності й, чіпко хапаючись за природні заглибини й опуклості вже за годину досяг вершини.
Жоден камінець не зашарудів під ногами Яромира, коли він упритул підкрався до Сріблистого орла й щосили смикнув його за хвоста, вириваючи найдовшу пір’їну.
Грізний клекіт прокотився над зануреними у нічний спокій горами. Розгніваний птах розправив могутні крила й злетів над вершиною. Але Яромир з Едіком були вже далеко.
Тепер, виконавши завдання Снігового Барса й пройшовши випробування, Яромир міг застосувати свої надзвичайні здібності. Малюк широко розкрив руки і… полетів. Так! Коханий син Суперагента 000 Гриця Мамая та золотокосої красуні Зореслави володів секретами левітації — без будь-яких зусиль міг підніматися в повітря й переноситися на далекі відстані.
— Чому ж ти здирався на скелю, а не злетів на неї? — здивовано запитав Едік.
— Такі правила посвячення у воїни крі. Я не міг їх порушити, — мовив Яромир і, загальмувавши, обережно вхопив шляхетну комаху за крильця й посадовив до внутрішньої кишені теплої пухової куртки.
* * *
Розділ п'ятнадцятий,
де рідні та друзі Суперагента 000, з'єднавши зусилля, будують телепатичний місток між Канадою й Україною, а аметистова труба перетворюється на природний енергетичний випромінювач
А тим часом в аметистовій печері, потерпаючи за долю Яромира, не спали його рідні та друзі. Вони мовчки сиділи навколо погаслого багаття, напружено прислухаючись до найменшого шарудіння. Та ба, навколо панувала цілковита тиша.
Враз Зореслава вхопилася за серце і, мов підкошена, впала на кам’яну підлогу, всіяну аметистовим пилом. Професор Байда, кіт Шніцель і навіть мужній вождь індіанського племені крі Сніговий Барс розгублено дивилися на золотокосу красуню, не розуміючи, що сталося.
— Це звістка від Гриця! — зойкнув крокодил Кирило.
Наділений інтелектом та телепатичними здібностями плазун також вловив імпульс, що долетів до Скелястих гір з далекої України. Крокодил напружився, від носа до кінчика шпичастого хвоста його почала бити лихоманка. Він підповз до Зореслави й кілька разів делікатно ляснув кохану дружину Суперагента по зблідлих щоках.
— Грицю! — схлипнула Зореслава, приходячи до тями. — Як ми можемо допомогти тобі?
— Треба пробитися крізь металевий панцир, який оточує Гриця й затримує його телепатичні сигнали, — запропонував крокодил Кирило.
— Авжеж, — погодився професор Байда.
Друзі міцно взялися за руки, утворивши навколо багаття живе коло.
— Я бачу Гриця, — прошепотіла Зореслава, він хоче передати нам щось дуже важливе. Але я можу вловити лише якісь уривки думок: “… всесвітня катастрофа… енергетичний сигнал… разом… врятувати людство.
— Самим нам не впоратися, — сумно зауважив професор Байда. — От коли б тут був Яромир! Хлоп’я ж бо наділене могутньою силою…
— Нащо ви послали його у смертельно небезпечну дорогу? — дорікнула Зореслава Сніговому Барсові, і на її віях уже вкотре забриніла прозора материнська сльоза.
— Схаменися, золотокоса жінко! — з гідністю! відказав мужній вождь племені крі. — Твоєму синові випала велика честь відкрити таємницю Скелястих гір. Тут, під аметистовою печерою, — енергетичний центр. Він вбирає у себе космічну енергію вже друге тисячоліття. Ця сила здатна врятувати людство від загибелі. Але вивільнити її може лише посвячений — твій син… Якщо встигне!
Зореслава зашарілася й похнюпила голову. Слова Снігового Барса роз’ятрили їй душу. Рясні сльози покотилися з очей золотокосої красуні, утворюючи на підлозі химерний візерунок.
— Погляньте, — схвильовано вигукнув професор Байда, показуючи на крихітний отвір, подібний до замкової шпарини, що утворився на підлозі, зрошеній материнськими сльозами.
— Знати б ще, де ключ від цього замка, — сумно зітхнув крокодил.
— Ось він! — враз пролунав дзвінкий хлоп’ячий голос, і до печери влетів засапаний Яромир, міцно тримаючи над головою довгу сріблисту пір’їну.
Хлоп’я опустилося додолу і, радісно усміхнувшись, встромило у маленький отвір у підлозі перо, вискубнуте з хвоста Сріблистого орла.
Тієї ж миті підлога під ногами друзів почала розсуватися, а природне склепіння, всіяне бузково-рожевими аметистами, розкрилося, і до печери увірвалися перші промені сонця, що сходило над могутніми вершинами Скелястих гір.
* * *
Розділ шістнадцятий,
у якому першими жертвами знавіснілої бандитки стають безневинні вкраїнські міліціонери, а Суперагент отримує несподівану моральну підтримку з-за океану
— Ось вам, поганці! — заверещала бабуся-ніндзя, вимахуючи руками і ногами, до яких було приладнано чутливі передавачі.
Кожен рух бандитки слухняно повторювала гігантська металева статуя жінки, озброєної щитом і мечем. Першими жертвами лиходійки стали прості вкраїнські міліціонери, які саме проїжджали набережною Дніпра у скромному патрульному джипі.
Велетенська п’ятка статуї розчавила автомобіль, мов шкаралупу волоського горіха. Та, зібравши в кулак усю мужність, міліціонери вистрибнули назовні і відбулися тільки синцями й струсами мозку.
— Петре! Що воно було? — звернувся до свого товариша травмований сержант.
— Це Годзіла! — заволав Петро, котрий нещодавно переглянув однойменний фільм про американського монстра-ящера.
На жаль, нерви захисника порядку не витримали.
— Хлопці, тікайте, воно всіх потопче! — Міліціонер кинувся навтіки, безсило вимахуючи вже непотрібною смугастою паличкою.
Але велетенська озброєна потвора була вже далеко. Кожен її крок наближав бабусю-ніндзя до мети — центру Києва, де зловмисниця намірялася захопити будинок радіо й телебачення та передати свої вимоги до урядів усіх країн світу.
— Ось вам нові плиточки, — примовляла бандитка, гупаючи ногами, а металева статуя слухняно повторювала її рухи, руйнуючи нову бруківку прадавнього міста.
Вона не забувала вимахувати й залізним мечем, трощачи все на своєму шляху. За щасливим збігом обставин, під караючий меч залізної жінки потрапляли будівлі, які не мали мистецької та історичної цінності. До того ж у них містилися установи і вночі там нікого не було.
А що ж у цей критичний момент робив Суперагент 000 Гриць Мамай? Невже він спокійно спостерігав за безчинствами й руйнуваннями, що їх чинила бабуся-ніндзя на пустельних вулицях нічного міста? Звісно, ні! Але Гриць ніяк не міг пробитися крізь потужний куленепробивний панцир, який оточував бандитку.
“Якби ж поряд зі мною були рідні та друзі!” — подумки вигукнув Суперагент і враз відчув неймовірний спалах енергії.
— Ми з тобою, Грицю! — почув він гомін до болю знайомих голосів: коханої дружини Зореслави, сина-вундеркінда Яромира, геніального професора Байди, ба навіть шляхетний голос крокодила Кирила та тоненьке дзижчання обдарованого інтелектом таргана Едіка.
* * *
Розділ сімнадцятий,
де, завдяки колективним зусиллям, ходу металевої потвори зупинено, а бабуся-ніндзя вдається до випробуваної зброї
Серце у грудях Суперагента гучно закалатало, а на сліпучо-білій футболці, яка обтягувала його могутній торс, затріпотів пелюстками ніжний пролісок — символ кохання, який вірна дружина й бойова подруга Гриця Мамая Зореслава вишила власними руками.
— Ось тепер ми переможемо і врятуємо людство від загибелі! — радісно озвався внутрішній голос Гриця Мамая.
— Авжеж! — погодився з ним Гриць і спрямував палаючий погляд на прозору капсулу, в якій бабуся-ніндзя вимахувала кінцівками, обплутаними тонкими чутливими передавачами-дротинками.
Лусь! Трісь! Дзень! То розліталася на скалки капсула, виготовлена з куленепробивного скла.
Ще мить — і бандитка лежала на металевій підлозі, борсаючись у дротах, немов безпорадна муха у павутинні. Лиходійка скреготала вставною щелепою, навісніючи від безсилої люті.
Гриць подивився в очі зловмисниці проникливо й мудро. Здавалося, бандитка от-от усвідомить свої помилки й розкається у вчинених злочинах.
Та не так сталося, як гадалося. Раптово оскаженіла бабуся виплуталася з дротяної павутини й, скочивши на рівні ноги, вихопила з-за пазухи свою улюблену зброю — нунчаки. Віртуозно вимахуючи у повітрі важкими палицями, з’єднаними міцним ланцюгом, бандитка почала кружляти навколо Гриця, войовничо скрикуючи й брутально лаючись.
Та Гриць Мамай не був би славетним Суперагентом 000, захисником дітей, старих та малозабезпечених, членом товариства захисту безпритульних тварин SOS, якби у цю вирішальну мить розгубився. В уламок секунди, серед безлічі знайомих йому східних та західних двобоїв, він вибрав найефективніший. Звісно, то був український гопак — старовинна боротьба, замаскована під народний танок.
Гриць закрутився на місці, мов дзиґа, а тоді пішов навприсядки, по черзі викидаючи вперед то ліву, то праву ногу. Вражена бандитка від несподіванки остовпіла і, загіпнотизована майстерним виконанням старовинного танцю, впала у глибокий транс. Щоб закріпити успіх, Суперагент зробив ще три кола навкруг бабусі, востаннє високо підстрибнув з розчепіреними ногами, а тоді із звитяжним криком “Нумо, гей!!!” приземлився на металеву підлогу.
* * *
Розділ вісімнадцятий,
у якому перед враженим читачем з'являється давно загублений мерзенний бультер'єр Льосік і мало не руйнує плани рятівників людства
Несподівано треноване тіло Суперагента пронизав гострий, нестерпний біль. У його джинси фірми «Levi’s», туди, де було пришито задні кишені, вп’ялися гострі, немов голки, зуби. Гриць сягнув руками того місця, звідки надходили больові сигнали, і навпомацки розпізнав вірного помічника бабусі-ніндзя, мерзенного бультер’єра Льосіка. Тварюка вчепилася у тіло героя мертвою хваткою, і Суперагент зрозумів, що позбутися оскаженілого собаки йому буде нелегко.
— Що робити? — запитав Гриць у свого внутрішнього голоса, знаючи, що завжди може розраховувати на його мудру пораду.
— Танцюй! — коротко відповів йому приємний баритон, і Гриць завзято закружляв по залі у шаленому ритмі гопака.
І сталося диво! Від несамовитого кружляння, підскоків та інших танцювальних фігур голова Льосіка пішла обертом, перед очима попливли кольорові плями, нижня щелепа собаки-вбивці безсило відвисла, і зганьблений бультер’єр, мов поліетиленовий мішок зі сміттям, лунко гепнувся на підлогу.
А Суперагент, мужньо долаючи біль у нижній частині тулуба, кинувся шукати пульт управління велетенським залізним монстром, що завмер у химерній позі.
Під купою дротів, що колись обплітали тіло бабусі-ніндзя і передавали кожен її порух залізній потворі, Гриць намацав невеличкий плаский предмет. Він рвучко потяг його до себе і радісно всміхнувся. Перед ним був пульт управління.
— Не можна гаяти ні хвилини, — сам собі наказав Гриць і натиснув на кнопку «Голова». І враз велетенська голова статуї зрушила з місця, а тоді відскочила набік і покотилася крутими схилами Дніпра додолу, ламаючи дерева, кущі та інші зелені насадження.
На щастя, в цей передсвітанковий час набережна була пустельна, тож голова, нікого не покалічивши, впала у воду і з голосним бульканням пішла на дно.
“Ні, знищувати цю потвору частинами надто довго”, — подумав Суперагент і рішуче вдарив по кнопці з написом «Самоліквідація».
Гігантська металева статуя дрібно затремтіла і почала розпадатися на крихітні уламки. Добре, що Суперагент був до цього готовий. Зв’язавши докупи бандитів, які все ще спали під впливом гіпнозу, бабусю-ніндзя, котра перебувала у трансі, й очманілого бультер’єра Льосіка, він вистрибнув разом з ними назовні, майже не зазнавши тілесних ушкоджень.
* * *
Розділ дев'ятнадцятий,
де друзі силкуються об'єднати енергетичні струмені Землі, а тарган Едік тішиться заслуженою славою
Суперагент 000 Гриць Мамай стояв біля безформної купи металобрухту, яка ще недавно була гігантською статуєю, що погрожувала цілому світові залізним мечем.
— Як гарно стало враз на дніпрових схилах, — мовив Гриць, на повні груди дихаючи свіжим світанковим повітрям. — Ну що ж, спершу мені пощастило очистити від цієї потвори рідне місто, а тепер варто очистити й Землю від усілякої погані!
Суперагент напружив свої телепатичні здібності і напрочуд легко (адже його імпульси вже не блокувалися металевою оболонкою статуї) увійшов у контакт зі своїми рідними та друзями, котрі перебували у Скелястих горах Канади.
Перед його внутрішнім зором постала золотокоса дружина Зореслава, син-вундеркінд Яромир, геніальний професор Байда, а також їхній новий приятель — вождь індіанського племені крі Сніговий Барс, крокодил Кирило, кіт Шніцель та маленький блакитнокрилий тарган Едік. Гриць побачив, як з аметистової печери, крізь розкрите склепіння, виривається потужний сніп бузково-фіолетового проміння. Немов сяючий місток, енергетичний промінь перекинувся зі Скелястих гір до пагорбів Дніпра. Смуга сліпучого бузкового світла, пульсуючи, завмерла в тому місці, де ще недавно стриміла залізна потвора.
— То он воно що! — здогадався Суперагент. — Ця статуя блокувала позитивну енергію, що нуртувала в надрах української землі…
— Збуваються передбачення прадавніх цивілізацій, — почув Суперагент голос професора Байди, що долинув до нього з іншого куточка земної кулі, — про це казали знаки Софійської абетки, викарбувані в аметистовій печері.
— Ми зможемо об’єднати два надпотужні енергетичні потоки Землі, якщо діятимемо разом, — докинув і собі малюк Яромир.
Суперагент напружив усі свої могутні сили й зосередився на одній точці. От-от з-під землі мав вирватися сніп сліпучих променів, та після натхненного виконання гопака Грицеві бракувало сил. Друзі й рідні з-за океану і собі приєдналися до Грицевих зусиль, та все було марно: земля не віддавала своїх скарбів.
Здавалося, все втрачено. Та враз до друзів, що, взявшись за руки й лапи, стояли в аметистовій печері, приєднався обдарований тарган Едік. Тріпочучи блакитними крильцями, він сконцентрував думки й почуття на одному бажанні — і тієї ж миті на київській горі з-під землі вдарив яскравий струмінь світла і злився з бузковим променем, що долетів в Україну з Канади.
Гордий Едік сів на плече малюка Яромира й, склавши крильця, приймав поздоровлення від радісно збуджених друзів.
* * *
Розділ двадцятий
і останній, де здійснюються найсміливіші мрії й сподівання позитивних героїв повісті, а злочинці отримують заслужену кару
З’єднавшись в одне ціле, потужні промені забуяли усіма барвами. Тепер енергетичний місток нагадував величезну веселку. Сніп світла тричі облетів навколо земної кулі, і тієї ж миті на різних континентах почали відбуватися дивовижні явища. Над Південним полюсом ураз зменшилася, а тоді геть зникла озонова діра,
крізь яку на Землю потрапляло смертоносне випромінювання. Ущухли землетруси, повені та виверження вулканів. На морях і океанах припинилися урагани й смерчі, а гігантські хвилі— цунамі відступили від суходолу й розчинилися у безмежних океанських надрах.
— Ти бачиш, синку? — подумки запитав Суперагент 000 малюка Яромира, і хлоп’я так само подумки відповіло йому:
— Бачу, тату, бачу!
До їхнього діалогу долучився професор Байда:
— Нам пощастило вивільнити приховані сили Землі. Вони дрімали у найпотаємніших глибинах, аби у слушну хвилину врятувати людство від загибелі.
— Якби не ви, — мовив і собі вождь індіанського племені крі Сніговий Барс, переходячи на телепатичний контакт із Суперагентом, — то ниці зловмисники порушили б світову рівновагу, й наша планета перетворилася на крижану пустелю.
— До речі, а де бабуся-ніндзя? — схвильовано запитала в чоловіка золотокоса красуня Зореслава, і її турбота й відданість хвилями долинули до Гриця Мамая через океан і зігріли душу теплотою й ласкою.
— Не хвилюйся, люба! — відказав Гриць і з усмішкою поглянув на групу зв’язаних докупи бандитів, що мерзлякувато щулилися й здивовано оглядалися довкола себе.
Ще недавно лиходії намірялися заволодіти світом, а тепер вони нагадували купу брудного ганчір’я. Шеф банди бабуся-ніндзя й досі перебувала у гіпнотичному трансі — так на неї подіяла нездоланна сила, прихована у народному танці гопаку, що його майстерно виконав Гриць Мамай. Бультер’єр Льосік також лежав на землі, задерши догори лапи, й тихо гарчав уві сні — певно, йому снилися брутальні садистські сни. А що іще могло наснитися псові, вихованому цинічною зловмисницею?
— Я ще раз спробую перевиховати цих жалюгідних істот, — промовив Гриць. — Вони хотіли викликати всесвітні катаклізми, зруйнувати цілі міста й країни. Тож тепер хай попрацюють сміттярами.
Гриць усміхнувся і, помітивши невеличкий курінь, де стояли відра, лопати, граблі й мітли, дістав звідти весь цей реманент і вручив кожному із бандитів знаряддя праці.
— Почнімо з цього. — Суперагент показав на купу металевого мотлоху, що височів на пагорбі. — Приберіть оте залізяччя. Хай хоч тепер буде користь від потвори, що стільки років стриміла на схилах Дніпра, погрожуючи цілому світові мечем.
— Так, тату, з цього металобрухту можна зробити веселе містечко, з каруселями, гойдалками й атракціонами, — радісно вигукнув малюк Яромир, який завдяки своєму хистові бачив усе, що відбувалося в цю мить на дніпровій кручі.
— Авжеж, синку! — погодився з ним Суперагент, втішений тим, що його малюк, хоча й наділений надлюдськими здібностями, все ж залишається просто дитиною зі своїми радощами і мріями.
За матеріалами: Леся Воронина. "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру". Львів. «Видавництво Старого Лева», 2004 р.
Джерело: http://testlib.meta.ua/
Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 