Леся Воронина
"Суперагент 000: Таємниця золотого кенгуру"
ТАЄМНИЦЯ ПІДВОДНОГО МІСТА
Повість
Історія третя — фантастична
Розділ перший,
у якому Суперагент 000 врешті усвідомлює, яке воно — просте людське щастя
Суперагент 000 Гриць Мамай сидів у позі лотоса на палубі сліпучо-білого вітрильника. Його могутній організм всотував ніжні сонячні промені, а свідомість та підсвідомість зливалися з морським та небесним безмежжям.
Гриць ледь розплющив очі і з-під примружених повік глянув на свого сина-вундеркінда Яромира. Малюк захоплено навчав таргана Едіка роботи на комп’ютері. Розумна комаха залюбки бігала по клавішах, опановуючи секрети програмістської майстерності.
Власне, Едіка тепер важко було назвати тарганом. Мужньо перенісши кілька пластичних операцій, зараз він скоріше скидався на метелика. На його спині виблискували ніжно-блакитні крильця, а голову прикрашали спеціальні окуляри, розроблені професором Байдою. За допомогою цих окулярів Едік міг бачити у темряві, вловлювати ультрафіолетове та інфрачервоне випромінювання, а також спостерігати за приватним життям мікроорганізмів.
Під смугастим біло-червоним тентом поралася кохана жінка Суперагента Зореслава. Вона готувала родині поживний сніданок у мікрохвильовій печі. Професор Байда однією рукою писав мемуари, а другою чухав за вухом кота Шніцеля. Шляхетна тварина голосно муркотіла, вносячи у ранкову ідилію ще більше затишку й спокою.
“Ось воно, просте людське щастя”, — подумав Гриць Мамай, і серце його заполонила хвиля світлої радості. Аби не порушити навколишньої гармонії, він подумки заспівав арію Петра з опери «Наталка Полтавка», а внутрішній голос почав підспівувати йому приємним баритоном.
* * *
Розділ другий,
де чорношкіра красуня намагається поцілити Суперагентові 000 у самісіньке серце, та ба…
Несподівано бездоганний слух Суперагента вловив прикрий дисонанс, що увірвався у гармонію ранкових звуків і барв.
— Небезпека! — голосно скрикнув внутрішній голос.
Але Гриць вже й без цього попередження був напоготові. Блискавичним рухом він підніс правицю й ухопив сталеву стрілу, що ось-ось мала уп’ястися у його тріпотливе серце.
Суперагент вправно розмотався з пози лотоса і пружно скочив на ноги. Він зірко оглянув виднокіл— Середземне море було спокійне, морська гладінь ледь колихалася, а на обрії він помітив лише моторного човна й стрункостанну чорношкіру дівчину, що стрімко линула по морю на водних лижах. Гриць напружив зір і помітив лук, перекинутий через плече чорношкірої красуні.
— Чому красуні? — здивовано запитав Суперагента внутрішній голос.
— Бридкі дівчата на водних лижах не їздять! — категорично відрубав йому Суперагент і, заінтригований, хутко одяг маску, взувся в еластичні червоні ласти й, не помічений ніким із рідних та близьких, котрі мирно поралися коло господарсько-комп’ютерових справ, пірнув у прозору морську глибінь.
“Не варто порушувати їхній спокій”, — подумав Суперагент.
“Гм…” — відповів йому внутрішній голос, і Гриць вловив у цій лаконічній, виразній відповіді вагання.
* * *
Розділ третій,
у якому Гриць Мамай відчуває гостре кисневе голодування, а тарган Едік стає мимовільним призвідником прикрої пригоди
Суперагент стрімко плив за моторним човном. Гриця неможливо було помітити, лише дихальна трубка стриміла з води. Він володів умінням у потрібну мить концентрувати потужну енергію, тож тепер розвинув швидкість 446 кілометрів на годину і ось-ось мав наздогнати чорняву красуню й розгадати таємницю сталевої стріли, що мало не обірвала його літній відпочинок, а може, й саме життя.
Та в цю хвилину сталося непоправне. Суперагент відчув, що задихається. Він судомно втягував повітря, та крізь дихальну трубку не просочувалося й ковтка кисню. Гриць зрозумів, що коли не діятиме рішуче й швидко, то захлинеться морською водою й каменем піде на всїяне перловими мушлями й гіллястими коралами дно. І лише гігантські черепахи, драглисті медузи та миготливі рибки стануть свідками його передчасної загибелі…
— Спливай на поверхню та скинь оцю погань! — гаркнув внутрішній голос, і Суперагент не став з ним сперечатися. Не було часу. Він рвучко скинув маску з трубкою і пожбурив її геть.
Немов наполохана риба, Гриць вистрибнув з морських обіймів і почав дихати на повні груди. А коли повністю прийшов до тями, то побачив, що спричинилося до цієї прикрої пригоди.
На трубці, тріпочучи блискучими блакитними крильцями, сидів Едік. Розумна комаха чотирма кінцівками заклопотано обтрушувала з себе краплини води, а іншими протирала скельця надпотужних окулярів.
* * *
Розділ четвертий,
де допитливий читач занурюється у морські глибини й доторкається до таємниці підземної лабораторії
Поки Суперагент відновлював серцевий ритм та дихання, а кмітливий тарган Едік чистив свої блакитні крильця, чорношкіра дівчина зникла. Гриць розгублено озирав виднокіл, але море було пустельне й безкрає.
— Невже вона потонула? — вражено вигукнув Гриць Мамай, і мимовільний жаль огорнув його чутливе серце.
— Такі не тонуть! — категорично відрубав внутрішній голос. — І не забувай — вона ледь не влучила гострою металевою стрілою тобі у самісіньке серце!
— Друзі! — тоненьким голосом озвався Едік. — Завдяки окулярам професора Байди я не лише бачу під водою на глибину тисячу метрів, а й можу проникнути поглядом крізь найтовстіші стіни.
З цими словами Едік вправно начепив окуляри, склав крильця і пірнув під воду.
За мить розумна комаха вигулькнула з морської глибини й схвильовано звернулася до Гриця та його внутрішнього голосу:
— Ви не повірите, але там, під водою, — ціле місто. Я встиг побачити, як чорношкіра напасниця разом з човном, що перетворився на підводний, та, звичайно, з лижами, проникла всередину підводної лабораторії.
— Певно, тут, під товщею води, криється якась страхітлива таємниця, — замислено мовив Гриць.
— Авжеж! Шляхетні люди під водою не живуть, — згодився внутрішній голос.
— Ховають кінці у воду, — потираючи лапки, захихотів Едік, і Суперагент з подивом зауважив, що тарган, крім феноменальних здібностей, має ще й тонке почуття гумору.
* * *
Розділ п'ятий,
з якого ми дізнаємося, що проста прищепка може стати у пригоді й спричинитися до небачених спортивних результатів
— Як же нам проникнути у цю секретну лабораторію? Мабуть, її оберігають немов зіницю ока.
Це вперше Суперагент звернувся за порадою до скромного таргана Едіка, і той, окрилений такою довірою, затріпотів блакитними крильцями й відказав:
— Мені пощастило зауважити таємний код, який чорношкіра дівчина набрала на охоронному пульті. Варто тільки точно відтворити просту комбінацію з вісімдесяти двох цифр, а також простукати кісточками пальців лівої руки першу частину симфонії «Пісні кохання» композитора Лесі Дичко на слова поета Юрія Сердюка «Ти починаєшся з очей» — і тяжкі броньовані двері відчиняться.
— Ну то мерщій пірнаймо! — рішуче вигукнув внутрішній голос, і Едік, вловивши цей наказ надчутливими телепатичними сенсорними пристроями, замаскованими під звичайні тарганячі вуса, ствердно хитнув головою.
Суперагент, набравши повні груди повітря, сміливо поринув у безвість, ще не знаючи, що попереду на нього чекають карколомні пригоди й шалені небезпеки. Цього разу навіть внутрішній голос не передбачив того, яка загроза нависла над його другом і господарем, і тому Суперагентові не спало на думку перед зануренням у морську глибінь попрощатися зі своєю коханою жінкою Зореславою, сином-вундеркіндом Яромиром і славетним ученим професором Байдою, який доводився йому тестем. Отож родина Суперагента продовжувала мирно насолоджуватися життям на палубі яхти, не помітивши зникнення свого чоловіка, батька й зятя.
На щастя, у цій частині Середземного моря глибина була зовсім незначна — 352,5 м. Отож, використовуючи досвід морського дослідника Жака Іва Кусто, Суперагент затулив носа звичайною прищепкою для білизни, яка на всяк випадок завжди висіла на його плавках, і, в такий спосіб перепинивши доступ води до носа, вже за якусь хвилину опустився на морське дно біля підводної лабораторії.
* * *
Розділ шостий,
у якому ціною надлюдських зусиль Суперагент 000 відтворює секретний код і проникає у бандитське лігвисько
Набрати таємний шифр, що повідомив йому Едік, було справою кількох секунд. А от із відтворенням неповторних звуків симфонії було дещо важче.
Та Гриць примружив очі, занурився у спогади і перенісся думками до концертного залу «Україна», де він вперше почув цей чарівний музичний твір.
“Ти починаєшся з очей”, — по думки проспівав Гриць Мамай, і мелодія широкою рікою потекла у його душу, а ліва рука вправно вистукала її на потаємному пульті. Мить — і тяжкі свинцеві двері почали повільно відчинятися. Гриць з Едіком прослизнули у довге похмуре приміщення, ледь освітлене червоними лампочками. Звідси в усі боки розбігалися довгі покручені коридори, позначені різнокольоровими стрілками і таємними ієрогліфами.
Будь-хто на місці Суперагента розгубився б. Та не такий був Гриць Мамай. Якось на дозвіллі знічев’я він оволодів кількома тисячами давньоєгипетських ієрогліфів, тож тепер без жодних труднощів прочитав на одному з дороговказів:
Таємний шлях до суперсекретної медичної лабораторії з вивчення біоритмів серця та їх практичного використання при усуненні президентів, конкурентів та агентів.
Зненацька до Грицевого слуху долинули якісь дивні загадкові звуки — чи то плямкання, чи виляски.
“Невже якась підступна морська тварюка крадькома прослизнула за нами до підводної криївки і тепер пожадливо плямкає, заміряючись пообідати мною?” — запитав себе Суперагент 000.
— Схаменися! Поглянь краще на свої ноги! Та скинь мерщій ласти. І ходити зручніше буде, і не ляскатимуть так по підлозі! — Відчувалося, що внутрішній голос геть зневірився у Грицеві.
Присоромлений Суперагент опустив очі й справді зауважив, що його ліва нога, взута у червоний блискучий ласт, мимохіть виляскує азбукою Морзе якесь послання. Він прислухався й розшифрував дивне застереження, передане йому власного лівою кінцівкою: “Обережніше! Ти геть втратив пильність! Збери свою волю в кулак, бо буде непереливки”.
* * *
Розділ сьомий,
де точиться запекла суперечка між Грицем Мамаєм та його внутрішнім голосом, а кмітливий тарган Едік іде на подвиг
Відважне серце Суперагента 000 лунко закалатало у могутніх грудях. Та, ясна річ, те калатання було викликане зовсім не переляком чи бодай хвилюванням. Просто Гриць Мамай відчув, що ось-ось доторкнеться до страхітливої таємниці, ретельно прихованої на глибині 352,5 метра під рівнем моря. Він уже був ладен стрімголов кинутися вперед, назустріч невідомості, повитій мороком загадковості, та враз його спинив твердий і, як завжди, розважливий баритон:
— Схаменися! А що, як це пастка на ось таких, як ти, відчайдухів?
— Та годі тобі! — подумки засперечався Суперагент. — Твоя обережність часом межує з лякливістю! Я ж бо розшифрував напис. Невже ти гадаєш, що підступність цих підводних лиходіїв сягає так глибоко, і вони заманюють до себе у криївку за допомогою давньоєгипетських ієрогліфів?!
— Овва! — не згодився внутрішній голос. — Згадай-но бабусю-ніндзя. Її підступність взагалі не мала меж.
Та тут до внутрішнього діалогу долучився Едік, перейшовши на телепатичний контакт:
— Друзі, але ж бабуся-ніндзя ось уже півроку стоїть разом зі своїм свинячим бультер’єром Льосіком та двома мерзенними посіпаками перед входом до притулку для колишніх карних злочинців імені Рабіндраната Тагора. І стоять вони у вигляді мальовничої скульптурної композиції, перетворені на пам'ятники самим собі, та водночас є промовистим застереженням для інших лиходіїв.
— Авжеж! — підтвердив Суперагент і схвально глянув на Едіка, оцінивши красномовність та непідробний пафос скромної комахи.
— А все ж обережність ніколи не завадить, — не згодився внутрішній голос.
І Гриць Мамай, котрий ставився до нього з глибокою повагою, що мала під собою вагоме підґрунтя, змушений був відступитися.
— Гаразд, але що ти пропонуєш?
Та не встиг внутрішній голос висловити свою думку, як Едік заговорив схвильовано, але так само переконливо й логічно:
— Дозвольте мені побігти вперед на розвідку. По-перше, я бачу крізь стіни, а по-друге, я певен, що знайду тут своїх, гм так би мовити, родичів і зберу в них цінну інформацію.
— Ти про що? — здивувався Суперагент.
— Я маю на увазі… тарганів.
— Отут, під 352,5-метровою товщею води, — таргани?! — і собі здивувався внутрішній голос.
— Таргани є скрізь! — впевнено проказав Едік, і в його голосі забриніла мимовільна гордість.
Гриць несподівано відчув, що удосконалений завдяки неперевершеній майстерності професора Байди тарган, хоча й володів тепер непересічним інтелектом, був подібний до метелика й пишався блакитними крильцями та надпотужними окулярами, все ж у глибині душі не відцурався свого роду-племені. Хоча водночас не міг не відчувати й сорому за ті клопоти, що їх таргани завдавали людям.
— Гм, — глибокодумно сказав внутрішній голос, і Гриць відчув, що той з властивою йому проникливістю зрозумів непростий душевний стан скромної комахи.
А Едік пильно дивився в очі Суперагента, ніби від його рішення залежало усе майбутнє інтелектуального мутанта.
— Ну що ж, — уже вголос промовив Гриць і усміхнувся, — вперед, чекаю на тебе туї за десять хвилин. Якщо ти не повернешся, я сам проникну в це лігвисько й силоміць видеру в лиходіїв їхню таємницю.
* * *
Розділ восьмий,
у якому Суперагент 000 тренує різні групи м'язів, а його палке кохання до золотокосої красуні зазнає страхітливого удару
Ось уже півгодини Суперагент стояв, сховавшись у потаємній ніші підземного коридору, і марно чекав на Едіка. Аби не гаяти часу, він по черзі напружував різні групи м’язів, тренуючи свій могутній організм і водночас зігріваючи його — адже стояти у самих плавках, притулившись до бетонної стіни, було досить холодно. Та не це зараз хвилювало Гриця Мамая. Мужній тарган Едік мав повернутися з розвідки вже двадцять хвилин тому. Що могло статися з кмітливою комахою?
Гриць ще раз пограв потужними біцепсами, набрав повні груди повітря й обережно рушив у глиб покрученого тунелю.
“Здається, ще ніколи я не був так погано підготовлений до операції”, — подумав Гриць.
— Авжеж! Зі зброї у тебе хіба що прищепка, але навряд чи вона стане тобі у пригоді, — уїдливо зауважив внутрішній голос.
Та Гриць не образився на нього, адже Суперагент вчинив досить необачно, сторчголов кинувшись услід чорношкірій напасниці
Ведучи внутрішній діалог, Гриць продовжував обережно скрадатися тунелем. Час від часу він заглядав крізь скляні двері, що виходили у тунель, та в підводних кімнатах не було жодних ознак життя.
Нарешті Суперагент помітив, як з-під одних дверей пробивається світло. Він припав до шибки й враз закляк, мов громом уражений. На стіні просторої кімнати, вщерть сповненої найсучаснішою комп’ютерною технікою, висів великий портрет у старовинній рамі, оздобленій коштовним камінням та вишуканим різьбленням.
Та не антикварна рама привернула увагу Суперагента й змусила його застигнути з широко розкритими очима та роззявленим ротом. На портреті на повен зріст у сяйві сліпучої вроди була зображена… кохана жінка і бойова подруга Суперагента 000 Зореслава.
* * *
Розділ дев'ятий,
де квітка кохання Суперагента перетворюється на попіл і він брутально ображає самовідданого таргана Едіка
Зненацька Суперагент 000 відчув запах паленого. Він принюхався. Запах був до болю знайомий. І в цю мить з його могутніх грудей бурхнуло полум’я, і під ноги Гриця Мамая впала жменька чорного попелу.
— Що це? — вражено скрикнув Суперагент.
— Це все, що лишилося від ніжної квітки твого кохання. Вона обвуглилася й геть зотліла від невимовного болю й розпуки! — відказав внутрішній голос.
І вперше за довгі роки знайомства з власним внутрішнім голосом Гриць Мамай почув, що той тремтить і затинається.
— Невже моя кохана дружина й бойова подруга Зореслава могла мене зрадити?! Чи вона лише прикидалася доброю й лагідною, а її врода була машкарою?
— А як же ваш синок-вундеркінд Яромир? Невже її маскування зайшло так далеко, що вона втягла до своїх брудних оборудок безневинну дитину? — вжахнувся й собі внутрішній голос.
Можливо, що цей німий діалог із самим собою тривав би безкінечно довго, коли б Суперагентові не засвербіло в носі. Він вийшов з глибокого трансу й зауважив, що тарган Едік лопотить своїми блакитними крильцями перед самісіньким його носом і намагається щось сказати.
— Чого тобі треба, жертво генетики? — брутально гаркнув Суперагент 000 і з огидою відмахнувся від шляхетної комахи.
Едік, який щойно повернувся з небезпечної розвідувальної експедиції, впав на підлогу й ображено заходився чистити крильця.
Він намагався приховати гіркі сльози, викликані незаслуженою образою.
* * *
Розділ десятий,
у якому Едік закликає Суперагента до боротьби за власне щастя й розповідає про убивць у білих халатах
Завжди суворий, але справедливий внутрішній голос з докором звернувся до Суперагента:
— Схаменися! За що чесну комаху ображаєш?
І Гриць Мамай, усвідомивши усю глибину свого морального падіння, зашарівся й перепросив Едіка:
— Пробач мені, друже, я був несправедливий і жорстокий, та щойно мені відкрилася страшна правда. Моя дружина — бандитка!
— Це неможливо! — скрикнув Едік. — То огидний наклеп! Зореслава не така!
Та Суперагент мовчки тицьнув пальцем у бік портрета озброєної до зубів Зореслави, що висів посеред підводного лігвиська бандитів.
— Факти свідчать! — підтримав його внутрішній голос.
— Ще зарано робити висновки. Обстежуючи підводні лабіринти, я натрапив у кухні на колонію моїх родичів — тарганів. Вони провели мене до мозкового центру цього бандитського лігвиська. Там працюють підступні зловмисники — убивці у білих халатах. У своїй надсучасній лабораторії вони провадять нелюдські експерименти й снують кровожерливі плани замахів на президентів, конкурентів та агентів!
— Ходімо! Мерщій! Може, там, у лабораторії, я розгадаю цю таємницю! — Суперагент 000 зібрав докупи залишки своєї колись нездоланної волі, згріб у жменьку попіл з-під ніг і акуратно сховав його до потайної кишені у плавках.
У його зболеному серці зблиснув слабкий промінь надії: “Ану, як колись на цьому попелі знову розквітне тендітна квітка й затріпоче своїми прозорими пелюстками?..”
* * *
Розділ одинадцятий,
де родина Суперагента марно шукає його, заглядаючи в усі закамарки, а його син-вундеркінд Яромир крізь товщу води бачить небезпеку, що нависла над Грицем, і кидається йому на допомогу
У той час, коли Суперагент 000 Гриць Мамай зазнав нищівного удару у самісіньке серце і квітка його кохання обвуглилася й перетворилася на попіл, його родина споживала хрусткі тости й запивала їх поживним помаранчевим соком на палубі сліпучо-білого вітрильника.
— А ходи-но, синку, допоможи татові з пози лотоса розмотатися. Щось він до сніданку забарився, — ніжно залебеділа до Яромира золотокоса дружина й бойова подруга Суперагента.
Кмітливий малюк хутко оббіг палубу, а тоді заглянув в усі закамарки корабля. Та ба, Гриця Мамая не було ніде. Тарган Едік також щез, не залишивши по собі й знаку.
Професор Байда очолив пошуки і вже невдовзі виявив, що зникли червоні ласти та трубка з маскою. І, ясна річ, всесвітньо відомий вчений тут-таки зробив слушний висновок:
— Гриць пірнув!
— Тату, але ж він пірнає вже дві години! — заголосила відважна, однак по-жіночому чутлива Зореслава. — Серце віщує мені лихо!
— Не журися, доню, хіба ти забула, що ваш синок-вундеркінд може встановити з Грицем телепатичний контакт?
Кмітливий малюк втупився в морську гладінь, ніби прагнув пронизати товщу води поглядом. Його очі запломеніли, волосся на голові настовбурчилося, й з нього посипалися іскри.
— Бачу! — вигукнув малюк. — Тато з Едіком скрадаються темним підводним коридором. Ось вони підійшли до дверей, на яких намальований череп з кістками…
— Тату! Обережно! — раптом скрикнув Яромир, і рясні сльози покотилися з його небесно-блакитних очей.
— Що ти побачив, синку?! — зойкнула Зореслава.
— Тато у небезпеці! За ним стежать і от-от мають схопити. Я йду на допомогу!
З цими словами відважне хлоп’я шубовснуло у воду й полинуло стилем брас удалечінь, навздогін своєму татові Суперагенту 000.
* * *
Розділ дванадцятий,
у якому Гриць Мамай розгадує таємницю підводної лабораторії, та, втративши пильність, потрапляє в лабети робота-садиста Оксюти
Гриць Мамай навшпиньки скрадався покрученим підводним тунелем, напружуючи зір, щоб, бува, не наступити на Едіка, який показував йому дорогу до таємної лабораторії. Опинившись перед масивними дверима з намальованим на них черепом зі схрещеними кістками, він на мить зупинився й прислухався. У тунелі не було чутно ані шелесту. Суперагент обережно натиснув на залізну ручку, і двері несподівано легко прочинилися.
— Зажди! — скрикнув Едік.
Та Суперагент, втративши пильність, ступив назустріч небезпеці. Він опинився посеред величезної яскраво освітленої зали. Під стінами стояли довгі столи з потужними комп’ютерами, на екранах дисплеїв з’являлися портрети відомих політичних та громадських діячів. І в цьому б не було нічого дивного, коли би поруч із портретами не пульсували життєво необхідні органи цих видатних людей, позначені мішенями для стрільби. І в голові Суперагента 000, мов блискавка, спалахнув здогад: “То ось де готуються страхітливі замахи!..” За пультами сиділи десятки людей у білих халатах, які, здавалося, не помічали нічого довкола себе, заглибившись у роботу.
Гриць завмер, чекаючи, що його от-от схоплять, та на нього ніхто не звертав уваги. Він переходив від одного столу до іншого, та жоден з працівників навіть не глянув на нього.
— Вони перебувають у трансі. Це зомбі — істоти, позбавлені особистості. Вони слухняно виконують будь-які накази хазяїна, а навколишній світ для них не існує, — підказав Грицеві внутрішній голос.
— Невже всі ці люди — лише слухняні ляльки-роботи? — вражено спитав Гриць і помахав рукою перед обличчям одного зомбі. Той навіть оком не моргнув і продовжував натискати на клавіші пульта, час від часу занотовуючи щось у грубому зошиті.
— А де ж їхній господар, той, хто запрограмував цих людей-роботів? — подумки спитав себе Суперагент 000.
І в цю мить, ніби підслухавши його думки, з-за центрального пульта вигулькнув невисокий чоловічок і, посміхаючись штучними порцеляновими зубами, наблизився до Гриця.
— Ну то що, голубчику, як тобі подобається наша лабораторія? — озвався чоловічок.
— Хто ви? — спитав Гриць і вже вкотре пошкодував, що так необачно вирушив у підводну мандрівку без жодної зброї,
— Я — Оксюта Г. О. — гордовито відказав коротун, продовжуючи шкірити зуби у фальшивій посмішці.
— Оксюта? Це ім’я чи прізвище?
— Оксюта — це Оперативний Комп’ютерний Садистичний Ювелірний Терористичний Апарат!!! — охоче пояснив чоловічок. — Та годі базікати. Час до роботи. Я отримав щодо вас чіткі вказівки. — Промовивши це, коротун ніби проковтнув власну сліпучо-білу посмішку і раптом почав надиматися і рости. Його права рука перетворилася на довгу залізну палицю з гачком на кінці. І він вправно викинув її вперед і, блискавичним рухом: зачепивши Гриця за плавки, притяг його до себе.
— Ось тепер, голубчику, ми зможемо поговорити зовсім подружньому, — засичав покруч і поволік Суперагента у глиб лабораторії, туди, де височіло величезне металеве крісло, що скидалося на стоматологічне.
Але замість зручних билець руки пацієнта потрапляли у сталеві лещата.
Мить — і Гриць був прип’ятий до знаряддя тортур, ніби піддослідна морська свинка.
* * *
Розділ тринадцятий,
де лиходій Оксюта лаштує знаряддя тортур, Суперагент подумки складає заповіт прийдешнім поколінням, а кмітливий малюк Яромир виявляє нові надприродні можливості власного організму
Суперагент 000 Гриць Мамай напівлежав у стоматологічному кріслі, переобладнаному на знаряддя тортур, і готувався мужньо зустріти свій передчасний страшний кінець.
Навколо нього сновигав робот-садист Оксюта й, задоволено потираючи передні кінцівки, що перетворилися на стоматологічні інструменти, огидним деренчливим голосом наспівував твори у стилі важкого металічного року. Та Гриць Мамай не зважав на моторошне брязкання й дзенькіт, що його зчинив лиходій. Перед його внутрішнім зором промайнули епізоди власної героїчної біографії.
Ось він рятує світ від павуків-мутантів, ось знешкоджує бабусю-ніндзя, яка заміряється панувати над людством за допомогою надчутливого біовипромінювача, викраденого у професора Байди, ось карає найманого вбивцю Чмиря-Байстрюченка та його голомозого поплічника, замкнувши їх у сміттєзбірнику.
Гриць подумки попрощався з двомастами п’ятдесятьма трьома дівчатками та хлопчиками, врятованими ним з непридатних для плавання водойм: гірських річок, глибоких озер, замулених ставків, забруднених хімічними відходами морів та океанів.
Згадав він також і триста одинадцять дітлахів, котрих виніс із палаючих будинків, коли необачні малюки спричинили пожежі, граючись із сірниками та легкозаймистими речовинами.
Скупа чоловіча сльоза закипіла на очах Суперагента. У пам’яті його ожили землетруси й виверження вулканів на островах Тихого океану, коли до його могутніх грудей горнулися наполохані чорно-червоно — та жовтошкірі малюки, визволені ним з лабет стихії…
— Так, своє життя я прожив не марно. Врятовані мною діточки виростуть і підуть моїм шляхом. Вони боротимуться з лиходіями, терористами та шахраями, вони захищатимуть слабких та хворих, гнаних та голодних. І тоді добро переможе зло і на Землі запанує щастя та злагода.
— Друже! — подумки звернувся Суперагент до Едіка, що принишк у темному закапелку
лабораторії і мовчки страждав, дивлячись, як садист Оксюта заміряється знущатися з його старшого товариша й бойового побратима. — Перекажи моєму синочкові-вундеркінду Яромиру, щоб він гарно вчився, займався спортом, ходив до гуртка юних натуралістів, а ще… '— Грицеві забракло слів, бо в цю мить він згадав про свою колись кохану дружину й бойову подругу Зореславу, портрет якої він виявив у підводній злочинній лабораторії.
— Тату! Я тут, — раптом увірвався до Грицевої свідомості ніжний, по-дитинному щирий голос Яромира.
З цими словами обдарований малюк напружив усю свою волю і надприродні здібності і раптом… пройшов крізь свинцеві стіни підводної криївки бандитів, при цьому ставши невидимим.
* * *
Розділ чотирнадцятий,
в якому невидимий Яромир знешкоджує робота-садиста Оксюту, а тарган Едік застерігає Суперагента 000 від хибного кроку
Щойно невидимий Яромир проник до підземної кімнати, Суперагент 000 заспокоївся і перестав подумки прощатися з рідними, близькими та друзями. Прип’ятий до стоматологічного крісла, він несподівано розреготався прямо у вирячені очі робота-садиста Оксюти.
— Ти що, сказився? — вражено спитав робот— садист, погрозливо наблизивши до ротової порожнини Гриця Мамая свою металеву правицю, що перетворилася на бормашину.
— Начувайся, садюго! Вже недовго тобі лишилося свердлити зуби безневинним жертвам твоїх ницих інстинктів, — мужньо промовив Гриць, та на всяк випадок все ж міцно зціпив зуби і щільно стулив губи.
— Ану, роззяв рота! — Оксюта підніс до Суперагентового рота свою хижу кінцівку, що оберталася з шаленою швидкістю й огидно дзижчала.
Та в цю мить невидима рука малюка Яромира вгіравно намацала кнопку на спині Оксюти й натисла на неї. Враз дзижчання ущухло, шалені оберти припинилися, а сам робот закляк у химерній позі, не в змозі поворухнути й мізинцем. '
— Синку, де ти? — озвався втішений Суперагент і почав озиратися навсібіч.
— Я тут, тату, — вигукнув обдарований малюк і став видимим.
Тарган Едік також хутко виповз зі своєї криївки й полетів до врятованого Гриця Мамая.
— А що робитимемо з цими? — Едік показав на зомбі, що продовжували працювати за комп’ютерами, геть байдужі до навколишнього світу.
— Облиш їх, друже, це — безневинні жертви нелюдського експерименту. Вони нам не страшні. А ось той, хто це зробив… — На очі Суперагента набігла скупа чоловіча сльоза, і він, зніяковівши, відвернувся від сина.
— Тату, що з тобою? — озвалося чутливе маля й пильно глянуло в заплакані очі Гриця.
— Синку, це завдасть нищівного удару твоєму ніжному дитячому організмові, не кажучи вже про нервову систему! — тяжко зітхнув Гриць Мамай і погладив Яромира по кучерявій голівці. — Твоя мама… — Голос незламного Суперагента 000 зрадливо затремтів.
— Зажди, Грицю, не квапся! Хай там що, а я в це не вірю! — вигукнув шляхетний тарган Едік.
Та в цю критичну мить позаду них пролунав хрипкий глузливий сміх. Друзі рвучко обернулися і завмерли, мов громом побиті. На порозі підземної лабораторії стояла… золотокоса красуня Зореслава й усміхалася злостивою, цинічною усмішкою.
* * *
Розділ п'ятнадцятий,
де Суперагент 000 вступає у двобій з підступною зловмисницею, а малюк Яромир, зазнає нищівного удару в самісіньке серце
— Мамо! — зойкнув малюк Яромир і щодуху кинувся до золотокосої красуні.
Та замість теплих материнських обіймів він отримав брутального копняка й сторчголов полетів додолу, вражений у самісіньке серце.
— Зореславо! Як ти могла?! Ти, яку я вважав не лише коханою дружиною, а й бойовою подругою! Ти відцуралася не лише від мене й від нашої спільної боротьби! Ти підняла ногу на нашого любого малюка!!!
Та враз золотокоса красуня озвалася хрипким, прокуреним басом:
— Тю на тебе, йолопе! Я обманювала тебе від першої зустрічі. Я прикидалася доброю й лагідною, а сама мріяла про злочини та правопорушення. Нарешті я зможу бути сама собою. А вас я перетворю на зомбі! —І золотокоса красуня, блискавично вихопивши з потайної кишені нунчаки й вправно вимахуючи ними, почала наближатися до Суперагента.
Та Гриць Мамай не був би Суперагентом 000, якби й у цю найгіркішу хвилину зневіри й розпуки розгубився. Він зібрав докупи свою могутню волю й вступив у двобій з підступною красунею.
Очима, повними прозорих, немов вранішня роса, сліз, спостерігав малюк Яромир за двобоєм своїх коханих батьків.
— Й-й-й-а-а-а! — пронизливо скрикнула золотокоса лиходійка й, високо підстрибнувши, полетіла на Гриця, хвацько вимахуючи в повітрі нунчаками. Та Гриць був на чатах. Не зронивши й звуку, не випустивши й пари з вуст, він перехопив нунчаки невловним порухом правиці, а лівою рукою схопив підступну красуню за довгу золоту косу.
* * *
Розділ шістнадцятий,
у якому Гриць Мамай зриває з лиходійки машкару, а малюк Яромир та Едік нетямляться від радощів
Суперагент щосили смикнув свою колись кохану дружину, а нині зловмисницю, за довгу косу. Але що це? Коса опинилася в його руці. А разом з косою з обличчя зловмисниці почала сповзати машкара.
Улюблені, здавалося, знайомі до найменшої дрібниці риси обличчя Зореслави раптом почали викривлюватися, розтягатися, і врешті з-під машкари з’явилося істинне обличчя бандитки.
— Це не Зореслава. Це — бабуся-ніндзя! — хором вигукнули малюк Яромир та Едік, нетямлячися від радощів.
— Так, це вона! Лиходійка хотіла розтоптати найдорожче — квітку мого кохання. — Суперагент сягнув рукою до кишені плавок і витяг із неї жменьку попелу.
На очах враженого таргана, Яромира та під люте сичання викритої бабусі-ніндзя з могутніх грудей Суперагента проросла така ж, як колись, ніжна, тендітна квітка.
— Тату, а що ми робитимемо з цією лиходійкою? — спитав Яромир і суворо глянув на бабцю, що зазіхала на їхнє родинне щастя.
— Ану, признавайся, як ти втекла з притулку, хто допоміг тобі і що це за підводне місто? — Гриць втупився в очі бабусі-ніндзя, вдався до мистецтва гіпнозу, що його він вивчив у тибетському монастирі, і бабуся, кілька разів клацнувши від безсилої люті штучною щелепою, заговорила.
* * *
Розділ сімнадцятий,
де вражений читач дізнається про підступні плани хитромудрої бабусі, а вона пропікає підлогу сльозами
Голос бабусі-ніндзя тремтів від гніву й ненависті:
— Я довго стояла у вигляді пам’ятника самій собі біля притулку для колишніх карних злочинців. Це ти, поганський Суперагенте, схотів, щоб я, мій бультерєр Льосік та мої помічники слугували пересторогою для інших лиходіїв. Та я змогла здолати твій гіпноз і вийшла із заціпеніння.
— Он воно що! Ти ще небезпечніша, ніж я гадав, — озвався Суперагент 000.
— Авжеж! І я була не сама. Мені допомогла Міжнародна спілка бандитів! Я пройшла спеціальне навчання у бандитській школі, і головне — оволоділа ефектом хамелеона. Я можу набувати будь-якої подоби. Я могла проникати до найсекретніших лабораторій, до палаців президентів та королів. Я могла пограбувати найбагатшого мільярдера — бо перетворювалася на нього. Я була всевладною. Якби не ти, я б заволоділа світом! — І бабуся-ніндзя заплакала лютими сльозами, що, падаючи на підлогу, пропікали в ній чорні дірки.
— Чому? Чому я не порішила тебе раніше? Аби заманити тебе до своєї підводної криївки, я замаскувалася під чорношкіру красуню. А все через те, що я хотіла, аби ти подовше мучився. Щоб ти повірив, що твоя кохана Зореслава — бандитка, і загинув від страшних тортур, під дзижчання бормашини. Хай тобі грець, клятий Грицю!
* * *
Розділ вісімнадцятий,
у якому Суперагент 000 мріє про світле майбуття, поринає в родинне щастя й нарешті перевдягається, а читач вже вкотре із сумом прощається з улюбленими героями
— Ну що ж, — мовив Гриць Мамай, виходячи із глибокої задуми, — марно я сподівався, що тебе можна перевиховати. Твоя душа геть зчорніла від ненависті, а розум породжує лише ниці думки!
— Нехай геніальний професор Байда перевиховає її, — запропонував розважливий Едік.
— Тату, а я хочу допомогти цим бідолахам. — Малюк Яромир хитнув головою в бік зомбі, що продовжували завзято натискати на ґудзики комп’ютерів, не реагуючи ні на що.
— Не переймайся, синку. Нам уже час повертатися на судно. Мабуть, твоя кохана матуся й дідусь непокояться. Ходи, синку, вдягнемо ласти на цю підступну бабусю та й переправимо її нагору. А тоді повернемося сюди з професором Байдою. Гадаю, він перетворить цю бандитську криївку на справжню наукову лабораторію. А цих зомбі він перевиховає на своїх наукових співробітників.
І Суперагент, міцно тримаючи підступну бабусю за руку, у супроводі сина Яромира та таргана Едіка рушив покрученими підводними коридорами до виходу. За кілька хвилин Гриць та його супутники вже були на поверхні. Сонце хилилося до обрію, сліпучо-біла яхта гойдалася на легеньких хвилях. Цей чудовий морський пейзаж навіяв на Суперагента спокій та умиротворення.
Могутніми рухами кінцівок він розтинав морську гладінь, буксируючи бабусю-ніндзя, яка вже не пручалася, розуміючи, що зазнала нищівної поразки. Малюк Яромир плив поруч із татом, а Едік лопотів блакитними крильцями над їхніми головами.
Коли ж мокрі, знесилені, але щасливі друзі втупили на борт своєї яхти і впали в обійми Зореслави та професора Байди, щастю їхньому не було меж.
— Любий, — озвалася золотокоса красуня Зореслава, вислухавши захоплюючу розповідь Гриця про пригоди у підземному місті, — я приготувала тобі сухий одяг і поживну смачну вечерю.
Втішений Гриць, хутко перебравшись в улюблені джинси фірми «Levi’s», обтислу футболку, чорну шкірянку та кросівки фірми «Reebok», зручно вмостився на складаному кріслі й поринув у просте родинне щастя.
Перед його внутрішнім зором постало щасливе майбуття. Коли він здолає геть усіх зловмисників, коли на землі запанує справедливість та мир, коли всміхатимуться й голосно співатимуть радісних, життєствердних пісень малята та їхні матусі.
На мужньому обличчі Суперагента 000 засяяла сліпуча усмішка, його думки телепатично передалися професорові Байді, коханій жінці Зореславі та навіть шляхетному тарганові Едіку. Кіт Шніцель, хоча й позбавлений інтелекту, інстинктивно відчув усю важливість цієї хвилини й притулився до ніг Суперагента 000.
За матеріалами: Леся Воронина. "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру". Львів. «Видавництво Старого Лева», 2004 р.
Джерело: http://testlib.meta.ua/
Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті:
У підрозділі представлені повісті Лесі Ворониної для дітей: "Таємне Товариство Боягузів, або засіб від переляку №9", "Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів" 