Володимир Підпалий був залюблений в Україну, його вабила її неповторна краса, яку поет здатен був відшукати у краплині роси і в загадковому запиналі осінньої ночі, у вічній таїні сільської пасіки і в гордій крутизні коневої шиї на нескінченній, як життя, зеленій леваді... і зрозуміти його поезію може тільки той, чиє серце відкрите для краси і добра, любові та щирості, хто точно знає, що справлені почуття - завжди безкорисливі. Так мало відвела доля цьому поетові, який своїм тихим, але чесним і світлим словом умів лікувати скалічені душі! Він прийшов у літературу зі славним поколінням шістдесятників, які змінили світ, давши йому зрозуміти: найбільша цінність у житті - ковток свободи...
"... Це - матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини...
О мова вкраїнська!.. Хто любить її,
Той любить мою Україну."(Володимир Сосюра)
Володимир Миколайович Сосюра - один з найщиріших ліриків XX століття - увійшов у слов’янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільного і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю. Майстер загадкової простоти і ясної незглибимості почувань, поет ніжний і тривожний, як надвечірнє світло, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської “відлиги”. Творчість Сосюри, котрий лишив близько шістдесяти поетичних книжок, десятки поем, автобіографічну прозу, - це безмежний світ, це історія, що переживаються в любові й ненависті, радості й журбі - гостро, до сліз, до млості... Пристрасне слово поета народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості.
"Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.
Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
на мові народу свого."(Володимир Сосюра)
Дуже корисними для вивчення іноземних мов є саме вірші, пісні, казки, римівки, а також ігри. Природнім шляхом діти розвивають слух, навчаються вимові, інтонації та наголосу; вивчають слова та мовні структури. Пісні та римівки чудово сприймаються дітьми, малята люблять усе ритмічне та музичне, вони засвоюють це легко та швидко, тому що дістають від цього задоволення.
"Під кущиком самотньо сиділа буква А. Підійшла до неї буква М, та й каже:
— Давай дружити!
— Давай!
Взяла буква М букву А за руку і утворився склад МА. Вийшли вони на вузьку стежку. А пішла першою, а за нею М. І утворився склад АМ..."(Ольга Зубер)
До збірки "Лечу у вирій" увійшли дитячі поезії Галини Кирпи: "Мова моя", "Скоро — дома", "У їжаків полягали спати", "Березень", "Шпаки і шпаченята", "Ввечері", "Запливає ранок", "Мандрівна квітка", "Тополя і калина", "Грім, що не вмів гриміти", "Двісті тиш", "Щось Зелене", "Долоня літа", "Щоб Равликові було гарно", "Нічиє дерево і моє", "Як я кажу в своєму саду", "Місяць у колисці", "Найдовший у світі танець", "Пам'яткий вечір", "Хоха", "Сидько й Тинько", "Холодна ніч", "Щось зацвіте", "Лечу у вирій", "Прохожий Серпень", "Прощай, сніжинко!", "Моя ялинка, "Малий-маленький сніг", "Де ходить Колядин", "Хмарезні хмари", "Дощ проведе", "Жолудь", "Моя мрія".
"А з долини на вершечок
Сонце усмішок мішечок
Вище й вище несе з долу,
Їх шнурочки все навколо
Обплітають,
День вітають –
З головою накривають.
Ти смієшся.
Я сміюся
І теплом навдзвін ділюся."(Галина Мирослава)
"...Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина.
– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу.
Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені.
– Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.
– Слава Україні! – виголосив Славко.
– Героям Слава! – відповіли як один всі разом." (Галина Мирослава)
"Відтоді, як Ромчик навчився рахувати до десяти, його світ розширився — він почав виявляти зовсім нові значення в знайомих словах, тим більше новенькі в новесеньких для вуха хлопчика. От почує якесь слово, в якому сховалась цифра, та й біжить до мами, матуся передусім!, а як нема її поруч — до тата, а вже як і татко далеко, до когось, хто його доглядає на ту хвилину, аби поділитись своїм відкриттям і спробувати витлумачити слово. Щасливий такий, аж усі навколо ощасливлюються! Питає якось і мене: — А ти знаєш, хто такий одинчик? А я у відповідь: — Спробуй вгадати. — Пальчик? — намагається довідатись Ромко, показуючи свій мізинчик. — Ні, Ромасю, — кажу, — пальчики поодинці не живуть, вони не самотні. Одинчик має бути один. — Пінгвінчик, який загубився, сів на крижину й плаче? — підскакує Романчик..." (Галина Мирослава)
"Платон ще маленький. І дуже кумедний. Йому лише п'ять. Але спілкуватись з ним неймовірно весело й неабияк приємно. Якось він йшов з сестричкою Уляною, такою ж синьоокою й сніжноволосою, як він, вулицею. Дівчинка цьогоріч вперше пішла до школи, ще й місяця не минуло, як вона стала школяркою. На хвіртці перед одним з двоповерхових будинків обоє дітей зауважили табличку. На ній красувався напис, однак прочитати його Платон не міг, хоча нещодавно навчився розпізнавати всі літери. Він, майже благаючи, попросив Уляночку допомогти, його вимучувала шалена цікавість, що ж на цій табличці написано. Дівчинка почала помаленьку промовляти..." (Галина Мирослава)
«Щастя, лишенько ж твоє,
мов зачмелене цабе
їдко ф'юкне, ґрече хрусне,
з гіркотою піде й лусне.»(Галина Мирослава)
"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)
"Маленький Едик замислився — вранці тато зажурено промовив, що Едиків черевик всівся. До того хлопчик вже якось чув незадоволене бурчання бабці, звернене до нього, коли він занадто метушився: "Всядься нарешті''. А, виявляється, й черевикам треба всідатися. Але ж черевики спокійні, лише їхні господарі змушують черевики бігати, ходити або зупинятися. Хіба можна на них скаржитись?! Хоч на весь голос цвікай — стоятимуть собі незворушні, де їх поставили. Почухав гарячково потилицю, хотів було запитати в мами, однак його увагу відвернули розкидані по підлозі в його кімнаті речі. Їх нагромадилось стільки, що треба було хоча б набік порозпихати, бо як пройдеш? Прибирання забрало трохи часу, якого завжди так шкода... (Галина Мирослава)
«— Ким ти хочеш стати, коли виростеш? — запитала п'ятнадцятирічна Павлинка жвавого й винахідливого дев'ятирічного Микитку. — Фенологом, — впевнено відповів він, — Я хочу вигадати такий фен, який би не затягував волосся всередину, міг працювати без електричного шнура, заряджався від сонця, краще, аби ще якимось способом. Міг бути як маленьким, так і великим, до того ж не ковзати в руці й не розпадатись на частини під час роботи. Павлина ледь стримувала сміх, відколи почула про які фени говорить брат. — Братику, — пояснила вона, — фенологи займаються вивченням змін у живій і неживій природі при змінюванні пір року, вони укладають календарі природи, які допомагають охороняти її й правильно вести господарство...» (Галина Мирослава)
"Агафія Данилівна, наша завучка, зазирнула через прочинені двері класу й покликала рукою Марту Святославівну до дверей. Ми видихнули. Можна розслабитись. Я продовжувала переписувати з дошки нові для мене слова..." (Галина Мирослава)
«На стіні кухні п'ятирічний Ростик зауважив календар. Він уже вмів читати великі друковані букви абетки, тож взявся до роботи. Текст, який починався з червоної буквиці ''К'', що займала три рядки, вирішив оминути. Не дивно, адже він був записаний низенькими літерками, які не надавалися до читання. — Тут потрібні окуляри, — подумав, а тоді потягнувся до таблички під текстом. Йому кортіло скласти розклад завдань на цілий тиждень. Перше, що він прочитав, — це дві великі буквочки: ''Ч'' та ''Т'', тобто четвер. Усі дні тижня Ростик знав. Міг поплутати хіба порядок...» (Галина Мирослава)
"Антон біг до хати, переповнений бажанням сповістити мамі про сьогоднішній незабутній урок української мови. І коли неня відчинила двері, він тут же з піднесенням випалив: "Антоніми".
— Які антоніми? — не второпала матуся.
— Борислава Остапівна пояснювала нам, що таке антоніми. Розумієш? — і продовжив відхекавшись. — Усі в класі розвернулись до мене, а дехто навіть у долоні заплескав. На честь Антона.
— А, — блимнула очима мама. — Вам Борислава Остапівна сказала, що на честь Антона?!.." (Галина Мирослава)
"У взуттєвому магазині повно людей нині:
Три чешки шукають чешки,
Три в’єтнамки купують в’єтнамки,
Чотири японки вибирають японки.
А два маленькі козаки міряють козачки
І оксфорди, припасовують до ноги
Певно й гордо. Постукують обцасами
Новенькими, з прибамбасами,
Й заглядають на дівчат, що із Риму,
Й гладіаторок шукають одержимо."
(Галина Мирослава)
"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)
