"Аж дванацятеро чоловік повіз наш старшина Хведот Мурмаль з писарем Купріяном Миколайовичем у стан до прийому. Поміж некрутами був і Грицько Петренко, другий син Трихвона Петренка, що торік у осени оженив сина свого Грицька на дочці старої удови Якиндинихи. Хоч і молодий був Грицько, хоч батько й знав, що через рік йому неминуче треба йти у мocкaлi, одначе оженив сина — через те, що старший його син Павло одрізнився від батька і почав жити своїм господарством. Він же, Трихвон, зі своєю жінкою були люде старенькі, їм треба було взяти у хату невістку, щоб робила. Поки був некрут на прийомі, Олена, жінка його, тішила себе надією, що може його не візьмуть у мocкaлi; коли ж побачила, що Грицько вернувся додому з хрестом через шию на зеленій стрічці, вдарилася бідна молодиця об поли руками, почепилася чоловікові на шию та й заголосила..." (Яків Жарко)
"Як мертво та сумно стає восени, коли пташки покинуть наші степи та гаї і полинуть від нас за море у далекий теплий край — у вирій. Не чути дзвінких їх чарівних пісень, бо найкращі співуни наші покинули свої оселі і подались за море, щоб там у теплому краї перебути тяжку негоду лютої зими. Щасливі!.. Вони не знатимуть того страшного холоду, який буде панувати над нашим краєм замалим не цілого півроку: вони не знатимуть тих страшних завірюх, що засвистять по гаях, що закрутяться по степах широких... А ми?.." (Яків Жарко)
