Публікації за тегом: Оповідання

"Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати,— він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява»,— ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає..." (Остап Вишня)

"Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном. Тоді шкурка в лисиці робиться густа-іуста, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву — горжетка..." (Остап Вишня)

"У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині. Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика..." (Остап Вишня)

"Жили собі дід та баба. І був у них синочок Івасик, якого вони ласкаво називали Телесиком. Було, сяде баба біля колиски. І так ніжно-ніжно виводить: "Люлі, люлі, Телесику, наварила кулешику"... Колихала, колихала, аж поки не виколихала. Підріс Телесик. Став красенем таким. Як погляне своїм поглядом голубооким — зів’ялі трави оживають. От і каже одного разу Телесик дідові: "Купіть мені, тату, моторного човна «Прогрес». Буду по морю плавати, рибку ловити і вас годувати"... Зраділи дід і баба..." (Євген Дудар)

"Не за далекими морями, не за високими горами, а на подвір’ї Івана Нетудихати це діялося. Мав господар у своєму хазяйстві десять курочок та одного півника. Курочки були, як на підбір, гарненькі і чубатенькі. Не породи нью-гемпшир, але вагою природа їх не обділила. Півень ходив красенем поміж своїм жіноцтвом. Дбав про кожну однаково й уваги приділяв усім порівну. Бувало, знайде гребенястий черв’яка, засокоче ніжно. Покличе одну свою подругу. Знайде комашку — покличе другу. Нікого не ображав, нікого не виділяв. Господиня також до всіх ставилася однаково. Було, вийде на подвір’я, посипле пшениці і так ніжно-ніжно усіх кличе..." (Євген Дудар)

"Михась причинив за собою двері і, намотавши на руку сітку, вийшов на сходи. Але, ступивши кілька кроків, зупинився біля сусідських дверей. Відшукав дзвінок з табличкою «Кравченко», озирнувся, натиснув на кнопку і щодуху припустився по східцях. Він знав: за хвилину двері відчинить бабуся в окулярах, в старенькому халаті. Потім переступить поріг, подивиться вниз, угору,— і лагідна усмішка згасне на її обличчі. «І чого вона завжди всміхається, як відчиняє двері?» — вже вкотре подумав Михась..."  (Олег Буцень)

 

"Жили собі дід та баба. І була у них Коза-Дереза. Відвели вони для неї у дворі красиве місце. Збудували для Кози-Дерези хатку. От одного разу дід і каже найстаршому синові: "Ми з бабою їдемо в гості. А ти приглянь за Козою-Дерезою. Щоб вона наїджена була, напоєна. По двору нагулялася." Поїхали дід з бабою..." (Євген Дудар)

"Я дивився на сусідського кота Антихриста і думав: «Коли б у мого шефа був хвіст, між нами ніколи не виникали б конфлікти... » Між Антихристом і пуделем Бунцьом конфлікт, правда, виник. Але тільки через те, що Бунцьо по-собачому простий і наївний. Хоч він собака службовий і трохи вчений..." (Євген Дудар)

"Загальні збори звірів у лісі одностайно ухвалили: «Господарем лісу обрати Ведмедя». У протоколі нагадувалося, що ведмідь і молодий, і працьовитий, і чесний, і принциповий, і морально стійкий. І ведмідь став господарем..." (Євген Дудар)

Творчість знаного письменника, популярного гумориста і сатирика Євгена Михайловича Дударя — явище в сучасній українській літературі. Соковита, барвиста мова його «дударесок», лаконічні, влучні вислови, дотепні діалоги персонажів, уїдлива іронія, сарказм, а водночас і засоби гротеску, фарсу, щире вболівання за духовне і громадянське здоров’я людини, за долю суспільства і держави — все це окреслює своєрідний художній світ творів митця, їхню естетику й оригінальність. І жодного твору «прохідного», поверхового, бо в той чи той спосіб у них порушено гострі проблеми: чи то національно-політичні, соціальні, моральні, етичні, мовні чи інші.

 

Видатний український письменник Олесь Гончар багато сторінок своїх творів присвятив дітям, дитинству. От і в розповіді «Романові яблука», взятій із широковідомого твору письменника «Твоя зоря», дорослі герої весь час подумки вертаються в ту неповторну пору, яку називають світанком життя. Автор-оповідач і Кирило Заболотний, у минулому бойовий льотчик, а тепер дипломат, перебуваючи далеко від Батьківщини, часто згадують рідний край і своє дитинство. Заповітними мріями-спогадами вони діляться зі своєю маленькою супутницею дівчинкою Лідою...

 

"Добре  дихалося  зранку  в  старому  дубовому  лісі. Повітря  пахло  зволоженим  листям,  воно  голубіло  між  стовбурами,  і  далина  над  верхівками  дерев  була  кришталево  чиста,  кришталево  дзвінка. Юрко  йшов  по  стежині,  що  пролягала  між  заростями  кінського  щавлю,  що  світилася  білим  піском  поміж  великими,  із  тремткими  краплинами в  жолобках,  лопухами,  і  в  його  душі  було  так  само  ранково  й  прохолодно,  як  у  літньому  лісі.  Радів,  що  сьогодні  таки  проснувся  вчасно,  що  не очікував  ні  на  батька,  ні  на  матір,  а  подався  сам до  річки,  щоб  порибалити..." (Євген Гуцало)

Твори Михайла Коцюбинського для дітей: оповідання "Нюренберзьке яйце", "Харитя", "Маленький грішник"; казки "Про двох цапків", "Дві кізочки", "Десять робітників", "Івасик і Тарасик" та "Брати-місяці".​

 

 

 

 

 

 

 

 

Видатний український письменник кінця XIX — початку XX століття Михайло Михайлович Коцюбинський уже першими своїми творами визначився як митець демократичного напряму. У світі ідей краси і добра він був «своєю» людиною, любив добро любов’ю художника, вірив у його переможну силу. Твори письменника приваблювали читачів світлим, життєствердним гуманізмом, оспівуванням боротьби за кращу долю трудового народу та правдивим, всебічним і глибоким відображенням у них життя українського народу.

 

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) — видатний український письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем, — увійшов в літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору. Митець самобутній і неповторний, він формувався й зростав на грунті народного життя. Він — письменник поетичної вдачі, глибокий лірик, щиро залюблений у красу народного життя, народної мови, в неповторне духовне обличчя людей праці, в щедротну красу природи. 

"Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють. Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки..." (Василь Сухомлинський)

 

"Сергійків старший брат Максим пішов служити в армії. Надіслав брат додому листа. Пише, що служить далеко-далеко, біля самого моря. А там усе не таке, як удома: скрізь каміння, і море безкрає, суворе... «Сергійку,- пише брат.- Піди в поле, зірви колосок пшениці, поклади в конверт і надішли мені»..." (Василь Сухомлинський)

"У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся. Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг. Ось і настав цей день...." (Василь Сухомлинський)

"У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Тож і подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!» Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі...." (Василь Сухомлинський)

"Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ. Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? - на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя. Вона забула Зою на лавці..." (Василь Сухомлинський)