Публікації за тегом: Оповідання

Усе, про що розповідає у цій книжці класик української літератури Михайло Коцюбинський — невигадана історія. Чотири століття тому німецький механік П. Хенлейн (Михайло Коцюбинський називає його Петром Гельє) вперше зробив кишенькового годинника. Не відразу йому це вдалося, не відразу люди повірили, що годинники можуть бути не лише на високих міських вежах, але й у кожного в кишені. Щоб закінчити свою роботу. Хенлейну довелося схитрувати, а як — ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю книжку, видану у 1891 році. (Редактор О. С. Яремійчук)

"Як тільки заплющую очі – кімната (вона тільки що стала моєю) раптом щезає: її витісняє фіолетова рогата пляма і пливе на зеленастих хвилях, як велетенська тінь корабля. Так мені уявляється острів, на який нині ступив я й де маю жити. А зараз по тім чую дрібне цокання підошов в камінь, тих дерев’яних дзвінких підошов, що одкидають од себе круглі жіночі п’яти. Наче хтось сипле на бляху волоські горіхи...."  (Михайло Коцюбинський)

"Минуло трохи більш року, як землетрус обернув пишну Мессіну в груду каміння. Була весна, море було спокійне і синє, небо – так само, сонце обливало помаранчеві сади по горбах, і, дивлячись з парохода на сірий труп міста, я не міг уявити собі тої страшної ночі, коли земля у грізнім гніві так легко струснула з себе величний город, як пес струшує воду, вилізши з річки. Ступивши на землю, я сподівався стрінути тишу і холод великого кладовища і був здивований дуже, коли побачив осла з повними кошиками на спині, що переступав обережно через каміння розмитого бруку, тримаючись холодку од зруйнованих стін прибережних будинків...." 

(Михайло Коцюбинський)

"Найбільш турбувала мене одежа. Шоколадна, в рогіжку, перероблена з старої панської, купленої на товчку. Вона мала цілком порядний вигляд, тільки на ліктях трохи протерлась. Я чув свої лікті: ось-ось там трісне і вони вилізуть. Я почув навіть прикрий холодок в лікті, коли виліз з вагона і побачив на станції якийсь шарабан. Я відгадав. Се були коні, вислані з економії, і голений хурман в широкій бурці, в шкуряному картузі взяв з рук моїх чемодан і навіть підсадив «пана навчителя». Сірий осінній ранок куривсь дрібною мжичкою, а в ній пливли, наче напівзабута казка, дерева, поле, оселі..."

(Михайло Коцюбинський)

"Як опинився Абібула сьогодні вранці на кладовищі, він і сам не міг би сказати. Завжди в ті дні, які кінчались великим благанням Аллаха, молодий дервіш був сам не свій. Його тіло наче втрачало вагу і злегка тремтіло, душа ставала прозорою, мов вода річки, на дні якої бачиш каміння, або як скло, що дзвенить від кожного руху. Йому не хотілось сьогодні робити, і він не пішов до шевця, а подався отак, навмання, й забрів на кладовище. Злазив на гору, руду, спалену, вкриту сухим бадиллям, засаджену густо надгробниками. Минав сірі плити, поточені дощами та вітром..." (Михайло Коцюбинський)

 

"Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала: "Ви ще не одчиняли віконниць?" Варвара кинула стирку і наважилась бігти. "Зараз поодчиняю". "Ні… ні, не треба... Хай будуть зачинені цілий день!" - бистро й налякано наказала вона наймичці. Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя..." (Михайло Коцюбинський)

 

"Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть. Бульвар серед міста з рядом голих тополь, що біліли на осінньому небі, як хребти риб, алея, по якій щодня ходив він, так добре знайома кожним вибоєм або ріжком цеглини, на якому не раз спіткнувся. І та фігура, що йшла назустріч, — чиновник із казначейства. Похитала чорним пальтом, защібнутим глухо од голови до ніг, мигнула розчосом фарбованих баків і ліниво підняла над безбарвним обличям бриля..."  (Михайло Коцюбинський)

 

"Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину...." (Михайло Коцюбинський)

"Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно: "Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький". "Еліксир молодості, — кажу. — У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають"... (Євген Дудар)

"Жили собі чоловік та жінка. І була в них дочка Люля. І красива, і на слово дотепна, а щастя не мала. Заміж ніхто не бере, та й годі. Батько з матір’ю у розпачі. Для Люлі усе купляють. В усе наймодніше її зодягають. А парубки вернуть носа од неї. Якось проходив селом мандрівний чоловік. Завітав до батьків Люлі. Поділилися вони із ним своїм горем. А він і каже..." (Євген Дудар)

Незважаючи на «критичні зауваження» тогочасних критиків на оповідання «Білий кінь Шептало» (1965 р.), Володимир Дрозд написав продовження — «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. У творах письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.

«Білий кінь Шептало» — одне з ранніх оповідань Володимира Дрозда, написане в ті роки, коли після епохи жорстокої цензури література, як один з видів мистецтва, вперше розвивається в умовах практично повної свободи. В основі твору —  проблема людини, особистості і натовпу, дійсності і мрії.

 

 Перу відомого українського письменника Володимира Дрозда належить багато творів, які різняться за тематикою, настроєм та звучанням. Багатоликий Дрозд не вписується ні в які схеми, для нього не існує ніяких стереотипів. Автор вражає поєднанням фольклору з фантастикою, реальності з химерою, будь то лірична повість «Ирій», яка нагадує, що ми всі родом з дитинства, або гротескний, повний сарказму твір «Самотній вовк». Оповідання Володимира Дрозда викликають у читача сплеск емоцій, оскільки письменник вміє розмальовувати світ і, як писав його великий земляк Олександр Довженко, «бачити зорі навіть у буденних калюжах».

"Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на під-ставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової нашої Батьківщини. ... Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса..." (Остап Вишня)

""Що, може, на вальдшнепів поїдемо? — запитав я свого вірного товариша по охоті.— Воно хоч і пізнувато, висипки вже далі на північ посипали,— та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевірити, чи не забув він за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провітримося трохи." "Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! Я — ворог весняної охоти!" "Чому? Навесні в лісі краса яка!" "От тому, що краса, я й ворог!" І замислився-замислився мій вірний товариш..." (Остап Вишня)

"Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов’язково запам’ятати стару нашу народну приповідку: «Не бійсь вовка,— сідай у хаті». Вовк — хижак, і хижак лютий, кровожадливий,— проте боятися його нема чого. Кіндрат Калістратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк,— так він усім розповідав і всіх учив, що вовк — звір надто полохливий і боязкий..." (Остап Вишня)

"Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати. Були б ведмеді,— довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь — звір великий і реве: може перелякати..." (Остап Вишня)

"Бекас для охотника, насамперед, — собака! Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо! Ясна річ, що бекас — не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все одно, що справляти весілля без музики. Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а навіть не бачитимете. Значить, давайте про ... бекаса..." (Остап Вишня)

"Золота осінь... Ах, як не хочеться листу з дерева падати,— він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява»,— ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає..." (Остап Вишня)

"Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном. Тоді шкурка в лисиці робиться густа-іуста, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву — горжетка..." (Остап Вишня)