Володимир Даник. Оповідки циклу «З письменницького зошита» — про родину, філософію, літературу та воєнну лірику, а ще — цікаво про смаколики...

 

Картина Марини Соченко.

 

 

Володимир Даник

З ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ЗОШИТА

ВІРШІ, НАПИСАНІ УЧОРА

Вірші... і це справді так... віддзеркалюють життя. Отож до віршів, бува, і повертаєшся, ніби до далеких споминів. До віршів, написаних колись. До віршів, так би мовити, написаних учора.

Згадалося... Мій дід, мамин батько, Лук'ян Матвійович Цибульщак, останні кілька місяців свого життя доживав з нами. І був у нього тоді ювілей — дев'яносто літ. Зібралися родичі. Приїхав мій дядько Леонід, були його син і доньки. Було невелике застілля.

Дід, хоч і болячки давалися взнаки, тримався упевнено. Навіть випив з усіма (бо і така нагода!) кілька крапель чогось міцненького. І співав разом з усіма пісню. Народну... Таку, що її текст я більше читав у відповідних пісенниках, а саму пісню у виконанні чи окремих осіб чи художніх колективів чути не доводилось. Ось тоді і прийшло до мене усвідомлення такого факту — кожне покоління співає свої пісні... Навіть коли це пісні народні. Бо кожне покоління робить власний вибір — і життєвий, і пісенний.

Згадалося — мама розповідала... Було це у війну, під час німецької окупації. До її мами (і моєї бабусі) прибігла сусідка. Прибігла зі словами:

— Олю, ховай Лук'яна! Бо чоловіків забирають на роботи у Німеччину...

Дід сховався за копицею сіна на горищі у сараї. А з чоловіків, що їх тоді забрали, до села потім так ніхто і не повернувся.

Коли село звільнили від окупантів, діда мобілізували. І у війні з Японією він уже брав участь.

Потім уже, коли діда не стало, я написав пісню, що не раз у моєму виконанні під гітару звучала на творчих зустрічах. І її дуже тепло сприймали слухачі. І пісня ця, як мені тепер здається, не скільки про щось особисте, скільки про міцність нашого українського духовного коріння, що допомагає і в нелегкі часи не зламатись.

 

 

 

А вірш і згадався тому, що у ньому вказаний був конкретний вік головного героя. І для згадки теж були причини. Бо цифри, що характеризують вік — повторюються. Але вже у інших людей.

Ось і у мами моєї, Даник Ганни Лук'янівни, у минулому (2022-му) році був ювілей. Дванадцятого липня. Теж — дев'яносто... Але це був, так би мовити, подвійний ювілей. Бо як мама мені говорила, при оформленні документів (таке у ті часи бувало...) один рік, так би мовити, “загубився”. Отож фактично їй був девяносто перший рік. А 24 листопада цього ж року мами не стало.

Дід був за професією, так би мовити... не лірик, а фізик! Працював бухгалтером. А люди такого фаху мають добре відчувати стрімку стихію чисел.

А мама навпаки була гуманітарієм — вееь вік викладала у школі українську мову та літературу. А у моїй долі поруч ішли, так би мовити, і фізика, і лірика.

Бо інженер за професією, а певний час і викладав у виші технічні лисципліни.

Але це поєднувалося з творчими пошуками у літературному напрямку.

Отож ще один вірш. І теж пісенний. Ця пісня звучала не раз. У тому числі і перед учительською аудиторією, що її сприймала з особливим хвилюванням.

 

Ось так. Втрачаємо близьких людей. Але залишаються пісні. А, отже, залишається пам'ять.

 

 

 

ПРАГНУЧИ ОСМИСЛИТИ

Не без легкої дози сентиментальності, згадуєш вже далекі шкільні роки, І згадуєш, як на уроках літератури у ті часи вивчалися вірші класиків. І тоді не можна було не помітити, що написане кожним з авторів ділилося чітко і недвозначно за різними творчими напрямками.

Ось лірика пейзажна, а ось лірика громадянська. Ось лірика любовна, а ось... філософська! Ну, класики — і це добре! — не філософствувати у власних творах просто не могли. А як з цією справою у сучасних поетів? Та і у прозаїків теж!

Треба визнати, що прозаїки у багатьох питаннях моторніші і беручкіші, аніж поети. І це зрозуміло. Бо поети схвильованіші. І вони, не витрачаючи часу і сил на розрахунки, усі свої емоції вкладають у вірші. А прозаїки діють більш продумано: ну, частину емоцій — у прозу, а іншу частину... залишають і для повсякденного життя.

Та й щодо філософських аспектів у власній творчості прозаїки усе ж активніші. Скажімо, один сучасний прозаїк навіть вніс до назви своєї книги, що містить нелегкі життєві роздуми, слово — філософія... І зробив це небезпідставно.

А як же поети? Невже безнадійно відстають?! Замислюєшся над подібним питанням і не можеш знайти на нього відповіді. І ось...

І ось у журналі “Склянка часу” (№102, другий випуск за 2022 рік) у добірці поетеси Лілії Силіної раптом помічаєш вірш. Читаєш і з радістю констатуєш — це ж... і справді... філософська лірика! І до того ж навіяна теперішніми реаліями.

Отож про що іде мова у вірші?! Ну, насамперед це емоційний відгук на добре відому і не раз вже чуту тезу про те, що життя українців недвозначно поділилося на “до...” і “...після”. До 24 лютого 2022 року і... після вищезгаданої дати. На “до...” і “...після” початку повномасштабного етапу війни.

І не можеш не помітити, що відразу ж у квітучих поетичних рядках мова йде про життя ще довоєнне і доповномасштабне. Життя нелегке і зовсім не безхмарне. Але життя, погляд на яке після вищезгаданого поділу стає усе ж дещо іншим.

 

 

А далі у вірші йдуть схвильовані роздуми про те, що і в нелегких днях і роках, які зображені у рядках вище приведених, таки було немало краплиночок щастя. І ніхто не міг подумати, що настане оця жорстока пора знегод і лихоліть.

А все ж, незважаючи на це, поетичні рядки, що завершують вірш, не можуть не зворушувати своєю упевненістю та життєствердністю.

 

 

Переглядав нещодавно у інтернеті відеолекцію відомого київськогофілософа. І одна з висловлених ним думок запам'яталася. Мовляв, нібито людина, добре обізнана з філософією, може обійтися і без... послуг психоаналітика!

Подібна теза, звісно ж, змусила замислитися. А чого ж саме так?! Ну, можливо, тому, що емоційне сприйняття залежить від того, як ми оцінюємо усе, що бачимо. А людині, що змогла осягнути бодай дещицю філософських істин, легше зорієнтуватися і у подіях, що відбуваються, і у власних почуттях.

А, може, пояснення і більш прагматичне. Ну, де пересічному українцю знайти кошти... на послуги психоаналітика! Тут аби на комунальні виплати і на харчування грошей вистачило. Звичайно ж, непогана пляшка (як гонорар для психоаналітика) знайшлася б. А якщо цього виявиться замало?

А якусь філософську книжку можна відшукати в бібліотеці. Отож бери та й читай собі день за днем. А предмет і справді ж нелегкий. І поки хоч щось з прочитаного осягнути зумієш, то усі твої стреси про тебе встигнуть забути.

А враховуючи бадьорі рядки, що завершують вірш, про який говорилося, є підстави і висловити надію. Надію на те, що згадана вище поетеса могла б при потребі і сама суттєво допомогти котромусь з психоаналітиків.

Ну, якщо того бідолашного психоаналітика, певна річ, обставини добре прикрутять.

Отож філософські мотиви і у ці важкі часи не обминають написаного сучасними авторами. Бо добре відчутне у них прагнення осмислити те, що відбувалося і відбувається навколо. І це стосується як віршотворців, так і літераторів, залюблених у прозу. І, певна річ, і тих авторів, що в міру сил намагаються поєднувати і прозу, і вірші.

 

 

На відео: "Новий Акрополь. Україна": Філософські інтерв'ю. Що таке філософія?
(Інна Голубович, Оксана Довгополова, Олена Рибка, Леонід Ушкалов,
Степан Возняк, Ореста Возняк, Андрій Баумейстер, Віктор Аронович Малахов).

 

 

МУДРЕЦЬ ЧИ... НЕ МУДРЕЦЬ

Піфагора нібито колись запитали, а чи вважає він себе мудрецем.

Мислитель відповів, що він усе ж не мудрець, а... філософ.

А слово філософ, коли вже з'ясовувати його суть, усе ж стосується людини, чиє серце лише переповнене любов'ю до мудрості.

Однак переді мною лежить книга. І назва у неї “100 знаменитых мудрецов” (Харків, «Фоліо», 2008 рік). І про кого ж — як ви думаєте? - там іде мова?! Саме так, про найбільш уславлених філософів.

Однак і цей факт легко пояснити. У іншого видавництва (і з іншим авторством!) є книга близька за змістом. Книга, що має назву “100 знаменитых философов”. У той час досить популярними були книги, творені за певним стереотипом. Мова у подібних книгах йшла про сто найпомітніших персонажів у тій чи іншій сфері людської діяльності. Ну, наприклад... сто кращихполітиків... сто найкрасивіших актрис... сто найпідліших інтриганів... і т.д.

Отож готуючи книгу до друку, видавці з одного боку не хотіли відступати від усталеного (і до того ж успішного!) формату, а з іншого не було бажання і повторювати назву, вже кимось використану. Мабуть, це і обумовило вживання відповідного слова.

Нині у інтернеті немало відеолекцій з філософії. Читають їх люди, що добре знають цей предмет і уміють про нього цікаво розповісти. Один з таких лекторів, доктор наук, з цього приводу теж висловив думку. Ну ось, скажімо, випускник вишу отримав диплом, де сказано, що фах у нього — філософ... Але чи означає це, що перед нами новий Платон чи Гегель?! Та, мабуть, ні. Скоріше це — філософознавець... Але ж таке слово не використовується. Не побутує, так би мовити. Отож і кажуть — філософ.

Інший лектор, теж доктор наук, на одній з своїх відеолекцій сказав, що він сам більше викладач філософії, аніж філософ. Однак не можеш не помітити, що цей чоловік мало того, що добре знає цей предмет, але ж і уміє його цікаво, захоплююче викладати. Та і має щодо того, про що мовить, власну, непозичену думку. Та і мислить гостро, іронічно. Якщо вже таку людину філософом не називати, то кого ж називати?!

До речі, цей же лектор висловив і думку щодо того, як відбувається розвиток філософії. Скажімо, з'являється філософ, що висловлює думки, які суттєво змінюють наше бачення світу. І вже цього мислителя починають підтримувати послідовники, які активно розвивають нову систему поглядів.

Отже і в процесі розвитку філософських пошуків є щось як індивідуальне, так і колективне.

Автор цих рядків теж замислювався над питанням, чому ж мову ведуть саме про любов до мудрості, а не про мудрість. Бо прочитаєш біографії знаменитих філософів і робиш такий висновок — і люди нібито неординарні, і думки висловлювали цікаві... То чого ж так про них — мовляв, любителі мудрості, а не... мудреці.

І приходиш до думки, що мудрість буває різною. То колись було єдино вірне вчення. А зараз можна почути, що філософських вчень немало і жодне з них претендувати на те, що воно... єдино вірне, ніби і не збирається. Бо мудрість актуальна учора, сьогодні може вже стати менш актуальною. А то і зовсім не актуальною. А любити мудрість ніхто нікому не забороняє. Ну, любить людина мудрість і добре! То, може, їй і вдасться швидше за інших зорієнтуватися, який саме вид мудрості є усе ж найактуальнішим саме сьогодні.

 

 

 

 

 

СЕРЕД ФІЛОЛОГІВ

Кожна активна діяльність, врешті-решт, одержує відповідну оцінку. І здебільшого оцінку справедливу. Хоча інколи подібна оцінка бува і дещо іронічною. А то і взагалі трохи в'їдливою.

Юлія Лaтинiна належить до тих російських опозиційних журналістів, що протистоять рашистській пропаганді і активно підтримують справедливу боротьбу українського народу. Вона частенько запрошує у свої передачі українських військових експертів Михайла Пoдoлякa, Олега Ждaнoва, Олексія Apecтoвичa. Та її і саму нині частенько запрошують на власні канали інші автори відеоматеріалів у інтернеті.

Отож і Марк Фейгін, розпочинаючи один зі своїх випусків, сказав немало приязних слів на адресу Юлії Лaтинiної.

Однак і щирою похвалою можна догодити не завжди і не всім. Отож і від співрозмовниці почув дещо знервоване і навіть трохи ображене:

— Та мене вже й так в інтернеті називають... кращим військовим експертом... серед філологів!

Здавалося б, тут нема на що і ображатися. Бо кращий експерт — він і є кращий експерт! Однак оце нібито дрібненьке уточнення... серед філологів... додає подібному твердження таки немалу дозу іронічності.

Однак якою б іронічною не була ця похвала, а вона має підстави. Бо Юлія Лaтинiна не тільки журналістка, а і авторка книг. І її відеоматеріали в інтернеті не тільки присвячені політиці чи подіям війни, а і питанням, пов'язаним з історією чи і... біблійною проблематикою.

Бо у Юлії Лaтинiної таки є здатність до аналітичного мислення, уміння не тільки уважно вислухати знавців у військовій справі, а і прагнення сформувати і відстоювати власну думку. Бо і серед філологів знайдуться люди, яким удається і добре придивитися до тих чи інших обставин розглянутої справи, і стрімко мислити. До них можна було б віднести, ну, хоча б... літературознавців та й інших науковців у філологічній сфері, бо їм без уміння вдумливо аналізути ту чи інщу актуальну тему, певна річ, не обійтися.

Отож і філологи, діючи упевнено, уперто і непоступливо, можуть вибитися у... експерти! І до того ж — не тільки у сфері філології.

 

 

 

 

УМІЛИ КАПРИЗУВАТИ

Кожному часовому інтервалу відповідають і певні звичаї, і цілком конкретні обставини. Більше десяти років довелося пропрацювати інженером у науково-дослідному інституті. Наш НДІ розташовувався у Черкасах на території заводу телеграфної апаратури. Обід у працівників нашого підрозділу тривав сорок п'ять хвилин. А це і багато, і мало.

Отож і хотілося б зупинитися на тому, як працювала їдальня на нашому загалом дуже немалому підприємстві. Бо подібна організація роботи їдальні була і на аналогічних підприємствах, де я зміг у той час побувати, коли знаходився у відрядженнях. І коли була необхідність пообідати, то користувався послугами їдальні на місцевому підприємстві і чогось кращого для себе не шукав.

Отож коли ви хочете пообідати і якісно, і швидко, то, підійшовши до будинку, де розташовувалась їдальня, відразу ж піднімаєтесь на другий поверх.

Там, за столом, сиділа працівниця, у якої можна було придбати талончик на одержання комплексного обіду. Вищезгаданого комплексного обіду було два різні варіанти. Один з варіантів трохи дорожчий. Ну, мабуть, кращий. У цієї ж працівниці при бажанні купували чи півскляночки сметани, чи якийсь салат, чи пиріжок або коржик.

З талоном підходите до місця роздачі саме того варіанту комплексного обіду, що ви обрали. Віддаєте талон і забираєте піднос з обідом, що наближається до вас за допомогою широченької гумової стрічки, яка досить жваво рухається. Таким чином досить немала кількість працівників заводу та НДІ могла швидко пообідати. До того ж треба сказати, що різні цехи заводу обідали у різний час.

Якщо ж вам хотілося більшого вибору страв, то на першому поверсі їдальні був так званий дієтичний зал. Але там треба було трохи постояти у черзі. Один мій колега-інженер ходив туди з книжкою і, поки стояв у черзі, вивчав... англійську мову.

На першому поверсі і буфет. І там узяти можна було собі на обід,скажімо, якийсь салат, парову котлету, компот чи чай, а крім того і коржик чи тістечко. А можна було замість тістечка придбати шматочок пирога зі специфічною назвою “Дамський каприз”. Пиріг був смачний. Його, бува, купували і додому, і для свого колективу на свято чи коли у когось був день народження.

І ось... тепер, коли з тих часів минуло... ну, так років двадцять з хвостиком... заходиш до кондитерського магазинчика, де можна випити кави і де є чималенький вибір тортів і пирогів. І серед них і... “Дамський каприз”.

І відразу ж думка:

— О, треба придбати шматочок... Ну, щоб хоча б порівняти цей “Дамський каприз” і той “Дамський каприз”, що ти міг спробувати тоді.

Рецепт виготовлення ніби той самий. Однак порівнювати важко. Це б якби машину часу... щоб перенести сюди, у теперішню дійсність, шматочок пирога, виготовленого тоді. То й порівняння було б об'єктивним.

І все ж висновок можна і зробити — таки уміли дами... капризувати у радянські часи. Хоч і можливості для того були невеликі. Бо пиріг “Дамський каприз”, що можна було скуштувати тоді, здається і нині аж ніяк не гіршим (а, може, і кращим!) того ж “Дамського капризу”, але ж виготовленого вже у часи демократичні.

 

 

На відео: торт "Жіноча примха" ("Дамський каприз") — добірка рецептів українською мовою.

Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".