Всеволод Нестайко
НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ В ЛІСОВІЙ ШКОЛІ
(Казковий серіал)
ТАЄМНИЦІ ЛІСЕЮ "КОНДОР"
Завантажити текст казки Всеволода Нестайка "Таємниці лісею "Кондор"" (txt.zip)
Як народився лісей
Серед Казкового Лісу здіймалася висока Скеляста Гора, і на захмарній вершині тієї Гори у розкішному Мармуровому Палаці жила родина гологолових і голошиїх грифів-кондорів, найбільших і найсильніших птахів світу. Родина невелика, всього троє: Грифон Грифонович Кондор, його дружина Грифонія Грифонівна та синок Грифа.
Грифон Грифонович був Президентом Пташиної Республіки. Хоча ніхто його, чесно кажучи, на цю посаду не обирав. Та коли проголосили Республіку, не було аніякісінького сумніву, хто буде Президентом. Адже всім відомо, що Президентом завжди обирають найрозумнішого і найдостойнішого. А такими, як правило, вважають себе найсильніші. І сорока Скрекекулія без усяких виборів облетіла всю Пташину Республіку і всім сповістила, хто віднині Президент. До речі, Грифон Грифонович і справді був добрячий, нікому зла не чинив. Отож родина Кондорів жила у любові й пошані. Хоча ці любов і пошана були, так би мовити, на відстані. У Мармуровий Палац ніхто ніколи не залітав, — мовляв, занадто високо. Крім сороки Скрекекулії, яка по суботах приносила на хвості новини.
Грифона Грифоновича та Грифонію Грифонівну таке життя цілковито влаштовувало. Все одно вони майже весь час проводили в небі, ширяючи у високості. А от Грифу це не влаштовувало аж ніяк. Грифа без товариства нудився страшенно.
І от одного разу сорока Скрекекулія принесла на хвості приголомшливу новину — у Казковому Лісі на Великій Галявині відкрилася спеціалізована лісова школа з ведмежої мовою викладання. Там вчилася лісова дітлашня — зайчик Кося Вухань, їжачок Колька Колючка, вовченя Вовчик Вовченко, лисеня Рудик Лісовенко, рисеня Раїска Мняу, козеня Зіна Бебешко та інші симпатичні звірятка. І викладачі були прекрасні — Пантера Ягуарівна, Бегемот Гіпопотамович, Мамонт Африканович, Макак Макакович та інші кваліфіковані педагоги.
Почувши про це, Грифа витріщився на тата й маму і рішуче сказав: "Хоцу до фколи!" (Грифа шепелявив, але далі, щоб вам легше було читати, ми цю його особливість підкреслювати не будемо).
— Тю! — скривив дзьоба Грифон Грифонович. — Нащо тобі та школа? Та ще й з ведмежою мовою викладання! Де ти балакатимеш тією мовою?.. Щось я не бачив летючих ведмедів!
— Хочу до школи! — вперто повторив Грифа.
— Не вигадуй, синку! Не вигадуй! — лагідно сказала мама.
— Хочу до школи! — втретє повторив Грифа. І, беркицьнувшись на підлогу, задриґав ногами й заверещав так, як уміють верещати лише пещені діти відповідальних батьків.
Грифон Грифонович і Грифонія Грифонівна розгублено перезирнулися. Вони завжди губилися, коли їхній єдиний коханий синочок влаштовував істерику.
— Лети вже, Грифоніє, до тієї школи, хай вона сказиться! — махнув крилом Президент. — Записуй!
І Грифонія Грифонівна полетіла.
Директор лісової школи Бурмило Михайлович Ведмідь зустрів її дуже привітно, навіть поцілував лапу (все-таки дружина пташиного Президента), пригостив кавою з медовими тістечками, але прийняти Грифу до школи категорично відмовився:
— Пробачте, будь ласка, але ми птахів не приймаємо. У нас школа винятково звіряча. Пташиних предметів ми зовсім не викладаємо. У нас і вчителів таких нема. Даруйте великодушно, але — не можу! — розводив лапами Бурмило Михайлович.
"Тьху на вас і на вашу школу!" — думала Грифонія Грифонівна, летячи додому. Хоча цілування лапи їй сподобалося. Грифон їй лапу ніколи не цілував (та й хіба тим дзьобом поцілуєш!).
Почувши про відмову, Грифа знову беркицьнувся на підлогу догори дриґом і заверещав так, що батькам аж вуха позакладало.
Грифон Грифонович спробував заспокоїти сина:
— Та начхай ти на ту школу! Я ніколи в школі не вчився, а бачиш, Президент! Ну що вони, ті звірі, у нашому пташиному житті розуміють? Вони ж пігмеї, плазуни! У них же нема польоту! Вони тільки падати вміють. Ляп! — на землю і — гаплик! А ми — крилаті! Ми літаємо. І ти ж гриф! Наш рід найдавніший, найславетніший з усіх пташиних родів! Ми походимо від міфічний грифонів — таємничих крилатих істот з головою орла і тулубом лева. Ми ширяємо в небі вище від усіх птахів!
— Нащо мені те ширяння! — заверещав Грифа. — Я хочу до школи!
— Ну що робити? — безпорадно подивися Президент на дружину.
— Доведеться, мабуть, організовувати для нього нашу пташину школу. Спеціалізовану! — зітхнула вона.
— Якщо вже організовувати, то не школу, а ліцей! Щоб втерти носа тим плазунам! — сказав Грифон Грифонович.
— О! Правильно! — підхопила Грифонія Грифонівна. — А оскільки це у Казковому Лісі, то хай називається не "ліцей", а "лісей". Такого навчального закладу ще не було ніде! Лісей "Кондор". З орлиною мовою викладання!
— Звучить! — погодився Грифон Грифонович.
Перш за все почали шукати директора. Не самому ж Президентові займатися організаційними справами. Йому ніколи. У нього високі справи. Йому треба ширяти у небі.
Спершу думали, що директором буде хтось із орлів. Орлина ж мова викладання. Але всі орли повідмовлялися. Під різними приводами. А один чесно зізнався:
— Не орлина це справа — панькатися зі шмаркатими пташенятами. Ще якусь годинку викладати мову — півбіди, а відповідати за весь педагогічний процес — вибачай, Президенте!
Форма правління у них була демократична, примушувати орлів Грифон не міг. Довго перебирали вони з дружиною пташині кадри і нарешті зупинилися на кандидатурі старого сивого ворона. Кар Карлович Воронюк усіх запевняв, що йому понад двісті років і що він був особисто знайомий із багатьма історичними особами і нібито навіть сідав на капелюха самому Наполеону Бонапарту. Правда, не всі у це вірили (ворони стільки не живуть), проте перевірити було неможливо, бо свідоцтв про народження птахам не видають. До речі, Кар Карлович так гарно розповідав про свої історичні зустрічі, що слухати його було дуже цікаво.
Кар Карлович для годиться спершу відкаркувався, а тоді погодився. Кому ж, як не йому, викладати історію — один з найважливіших предметів лісової програми, який, як правило, викладають саме директори.
Орлину мову погодилася викладати Шуліка Сапсанівна, іноземні мови — справжні іноземці мадам Какаду, сеньйор Фламінго та гер Вальдшнеп. Математику — Тук Тукович Дятел. Географію викладали двоє: Лелек Лелекович (південні пташині перельоти) і Гагара Альбатросівна (північні пташині перельоти). Нічне бачення викладав Пилип Пилипович Пугач, пташину пильність Сойка Сойківна Сойка, музику і співи Тьох Тьохкович Соловейко. А фізкультуру — Коршак Соколович.
Після того як штат учителів було укомплектовано, почали набирати учнів. Крім Грифи, до першого класу були зараховані: каченя Крякс, гусеня Гелгуш, індиченя Пиндик, зозуленя Кука, шуліченя Шуля, шпаченя Пак, лелеченя Льолик, вороненя Карпуша, чижик Пижик, двоє хлопчиків-горобчиків Чик і Чирик та дві синички-сестрички Цінь і Цвірінь. На цьому прийом було припинено.
— Бо то вже буде не лісей, а пташиний базар! — сказав Кар Карлович.
Знайомство
Батьки принесли на крилах пташенят і розлетілися по своїх пташиних справах.
Пташенята юрмилися перед дверима класу, чекаючи дзвоника.
Першого дня у школі учні, як правило, поводяться по-різному. Хто стоїть тихесенько попід стіночкою, тремтить дрібненько, придивляється, прислухається, мовчить. А хто, навпаки, хвилювання своє приховує, прикриває балаканиною. Це здебільшого ті, хто намагається одразу пробитися у лідери.
— Мультики про качині історії, звичайно, всі бачили? — спитав Крякс. — Класні мультики, правда?
Всі погодилися. Мультики справді були "класні". І Крякс — наче зійшов з екрана — такий був схожий на героя мультсеріалу. Шанси на лідерство він мав незаперечні.
— А ми, гуси, найбільший мороз, найбільший холод витримуємо, — сказав Гелгуш. — Аж мінус сто десять градусів!
— Чого це тільки ви?! І ми теж! — вигукнув Крякс.
— Ага! Тільки гуси і качки! Більше ніхто. Навіть білий ведмідь витримує тільки вісімдесят. А тоді замерзає. А ми ні! — Гелгуш уже й погоджувався ділити лідерство з Кряксом, та все-таки зробив останню спробу взяти гору:
— А взагалі ми, гуси, Рим врятували. Кар Карлович вам на уроці історії про це обов’язково розкаже.
Та Пиндик не захотів чекати майбутньої розповіді Кара Карловича і сказав:
— А ми, індики, найближчі родичі динозаврів, які жили шістдесят п’ять мільйонів років тому. О!
Хоч пташенята ще арифметики не вчили і скільки то — шістдесят п’ять мільйонів — не зовсім чітко собі уявляли, але про динозаврів чули і тому на Пиндика подивилися з цікавістю. Шанси на лідерство з’явилися і в нього.
— А ми, шпаки, дуже здібні до мов! — заявив Пак. — Я, наприклад, знаю мову земноводних і плазунів.
Усі й на Пака подивилися з повагою.
— Але ніхто з вас майбутнє вгадати не може. А ми, зозулі, запросто! — сказала Кука. — Скільки накуємо, стільки й проживеш!
Слухаючи усе те, Грифа тільки посміхався. Вони ще не знали, хто ВІН такий!
— Кажеш, майбутнє вгадуєте? А от вгадай, що зараз буде? — єхидно спитав Грифа.
Кука розгубилася:
— А що: перший урок буде.
— Ні! Ще до першого уроку?
— Н-не знаю! Я… я ще маленька…
— А я знаю! — зневажливо пхикнув Грифа. — Зараз ви всі позамовкаєте, коли дізнаєтесь, хто я такий.
— А хто ти такий? — спитала Кука.
— Я — Грифа! — гордо випнув він груди. — Кондор!
— Твій тато… — Кука запнулася.
— Президент! — сказав Грифа. — Це він для мене лісей влаштував. Щоб мені не було нудно.
Пташенята похнюпилися, опустили голови.
— Чого це ви скисли?! — вигукнув Грифа. — Ану ж бадьоріше! І не мовчіть. Бо це нецікаво! Я так не хочу!
Пташенята ще нижче опустили голови, і кожен подумав одне й те саме: "Ні! Я в цьому лісеї вчитися не хочу! Дзуськи! Хай тільки заберуть мене сьогодні після уроків. Лапи моєї тут більше не буде!"
Аж тут продзвенів дзвінок.
Перший урок був урочисто-ознайомлювальний. На ньому директор лісею Кар Карлович знайомив учнів з учителями, говорив про навчальну програму, про завдання, які стоять перед школярами, про високі показника у навчанні та поведінці й таке інше.
А насамкінець додав:
— Щойно наш пташиний парламент за поданням Президента прийняв закон про обов’язкову початкову освіту для всіх пташенят. Вам пощастило бути першими. До лісею прийняли кра-кращих з кра-кращих. Ви мусите довести це своїми успіхами і своєю поведінкою.
Пташенята перезирнулися сумно і безнадійно. Виходу не було. Батьки не посміють порушити закон. Доведеться-таки вчитися.
Грифа переможно усміхався.
Терорист Грифа
Взагалі-то вчитися у лісеї було цікаво. Тук Тукович придумував такі метиковані задачки, що пташенята дуже швидко навчилися рахувати — складати і віднімати, множити і ділити. І орлиної мови Шуліка Сапсанівна навчала не просто, а з вигадкою, з фантазією: на кожне слово розповідала якусь пригоду, і те слово вкарбовувалось у пам’ять одразу і назавжди. Так само і викладачі іноземних мов мадам Какаду, сеньйор Фламінго та гер Вальдшнеп весь час розповідали на уроках різні цікавинки з життя країн, мови яких викладали. На уроках географії Лелек Лелекович та Гагара Альбатросівна не лише розказували, а й показували відеофільми, зняті під час пташиних перельотів. На заняттях Кара Карловича пташенята аж дзьоба роззявляла від захвату. Історія взагалі цікавий предмет, а коли її викладає сам учасник історичних подій, то й поготів. Хіба можна лишитися байдужим, слухаючи, як відважний Кар Карлович дзьобнув саму імператрицю Катерину Другу, коли вона у 1775 році ліквідувала Запорізьку Січ, або коли він накаркав поразку Наполеонові у 1812 році?..
А уроки Тьох Тьохковича Соловейка були суцільним концертом…
І все було б добре, якби не Грифа.
Грифа пташенят просто тероризував. З одних він сміявся і кепкував, тих дражнив, від тих чогось вимагав — то принеси йому закордонної жувачки (хоч у самого її повно), то віддай йому свій ножик, ручечку, олівець абощо. А найстрашніше було те, що Грифа весь час вимагав, щоб його розважали. І найулюбленішою розвагою була "ворона". Гра дуже примітивна — треба було скакати на одній нозі, підібгавши другу, і намагатися плечем збити супротивника, який теж скакав на одній нозі. Хто не витримував, ставав на дві ноги або падав — той програвав. Оскільки Грифа був найбільший у класі, то вигравав завжди, звичайно, він.
Перерви стали для пташенят суцільною мукою. Тільки-но деренчав дзвінок на перерву, Грифа вискакував у коридор і кричав:
— У "ворону"! Граємо у "ворону"! Па-па-па-па!
І всі мусили одразу скакати на одній нозі. Грифа по черзі збивав кожного, радісно галасуючи:
— Ех ви, слабаки! Ха-ха-ха! Лети на землю! А тепер ти!.. Урра!.. Я переміг!
І не було від того Грифи ніякого спасу.
Та от одного разу…
Таємниця перша
Був урок історії.
Грифа сидів біля вікна, задерши дзьоба, і презирливо позирав на однокласників. Він любив уроки історії, розповіді про війни, про перемоги. Щойно він на перерві, граючи у "ворону", позбивав усіх на підлогу і тепер почувався мало не Олександром Македонським.
Кар Карлович саме розповідав про машину катапульту, якою користувалися під час воєн давні греки та римляни:
— Катапульти кидали на відстань у сотні метрів кам’яні ядра, колоди, бочки з гарячою смолою і… — Кар Карлович не доказав, бо в цю мить через відчинене вікно влетіло тухле яйце і вцілило у самісінький задертий Грифин дзьоб. А знадвору почувся веселий сміх.
— О! Катапульта! — прохопився Крякс.
Клас аж вибухнув реготом.
Але мудрий Кар Карлович одразу відчув небезпеку (постраждав же синок Президента) і миттю вилетів у розчинене вікно. Надворі, скільки сягало око, не було нікого, і здивований Кар Карлович повернувся назад у клас. Пташенята вже не сміялись, а застигли у напруженому мовчанні. І одразу ж до класу влетіла через вікно Грифонія Грифонівна. Вона саме ширяла в небі над Палацом і почула несамовите Грифине верещання.
— О Боже! — вигукнула Грифонія, схопила Грифу і вилетіла геть — відмивати.
Урок було припинено.
Провели термінове розслідування, але воно нічого не дало.
Лісей містився у приміщенні Мармурового Палацу, що був зведений над величезною прірвою, і жоден звір не міг би дістатися його вікон. Отже, яйце кинув хтось крилатий. Але вся справа була в тому, що від вікна ніхто не відлітав. Його б обов’язково побачили Кар Карлович та Грифонія Грифонівна, яка ширяла у цей час саме під вікном. Але ж не могло яйце саме влетіти у вікно!
Пташенята збуджено шушукалися.
— Може, хтось із вас когось підмовив це зробити? — Крякс пильно глянув на однокласників.
Але всі присягалися, що не підмовляли.
— Хто б не кинув — молодець! — сказав Гелгуш.
Ніхто не став заперечувати.
— Може, хоч тепер він схаменеться і не буде нас мучити, — сказала Кука.
Але сподівання її виявилися марними.
Наступного дня чистенький, вимитий Грифа зустрів їх словами:
— Начувайтесь! Вам це так не минеться! Я певен, що це хтось із вам організував. І я все одно дізнаюся!.. А тепер — у "ворону"!
Через п’ять хвилин всі вже лежали на підлозі, а Грифа переможно реготав. Особливо дісталося Кряксу. Грифа не тільки збив його, а ще й потоптав ногами: "Оце тобі за "катапульту"!"
Таємниця друга
Це сталося на уроці літання, який проводив Коршак Соколович.
У спортивному залі Мармурового Палацу був спеціальний тренажер. Пташенята по черзі піднімалися на вишку, надівали пояс із гумовими розтяжками, що кріпились обабіч вишки до стін, і, махаючи крильцями, стрибали. Якщо літати ще не виходило, розтяжки не давали пташеняті впасти, підтримували його, гойдали, і це було так приємно й весело, що всі верещали від захоплення. Про всяк випадок внизу під вишкою була ще й сітка, як у цирку, коли виступають повітряні гімнасти.
Тож літання було одним з найулюбленіших уроків пташенят. Не урок, а суцільна гра-розвага.
Всі стрибали по черзі. У декого, — наприклад, у чижика Пижика, у хлопчиків-горобчиків Чика й Чирика, — літання вже майже виходило, а у Крякса, Гелгуша, Шулі, Пака, Льолика ще не дуже. Але всі весело верещали, гойдаючись на розтяжках.
І от на вишку заліз Грифа. Він підійшов до краю, подивився своїми банькатими очима на сітку і вже збирався почепити пояса, як раптом несподівано полетів униз. Пружна сітка підкинула його догори. Він впав на неї знову і знову полетів угору. Грифа підлітав, як м’ячик, і верещав: "Негідники!" "Паразити!" "Пігмеї!" "Негідники!" "Паразити!" "Пігмеї!" Це було як у цирку. Пташенята аж на підлогу лягали від реготу.
Коршак Соколович нарешті пригальмував сітку, допоміг Грифі злізти і спитав:
— Що сталося?
— Хтось мене штовхнув звідти! Пробрався на вишку і пхнув мене!
— Та не було на вишці нікого! — запевняв його Коршак Соколович. Ти просто, мабуть, оступився, втратив рівновагу і…
— Що я — дурний? Не оступився я! Хтось мене навмисне пхнув. Я добре відчув поштовх! — наполягав Грифа.
І тут раптом з вишки, де не було нікого, пролунав сміх.
Усі вражено перезирнулися. Це був той самий сміх, що й тоді, за вікном!
Таємниця третя
На уроці співів Тьох Тьохкович Соловейко розучував з пташенятами урочисту кантату на честь відкриття лісею.
— Зробімо так, — казав Тьох Тьохович. — Спершу хором співаємо державною орлиною мовою:
Ми — крилаті лісеїсти —
Вміємо не тільки їсти —
Мов багато знаємо,
Ними і співаємо!
А тоді кожен окремо по черзі співає арію своєю рідною пташиною мовою. Зрозуміло?
— Зрозуміло!.. Зрозуміло!.. — загомоніли пташенята.
— Ну тоді… — Тьох Тьохкович змахнув диригентською паличкою, і пташенята дружно заспівали:
Ми — крилаті лісеїсти
Вміємо багато їсти…
— Стоп! Стоп! — загукав Тьох Тьохкович і застукотів диригентською паличкою по пюпітру. — Це прекрасно, що у вас такий хороший апетит, але треба співати "Вміємо не тільки їсти", а далі "Мов багато знаємо…" "Багато мов", а не "Багато їсти".
Пташенята дуже сміялися, дивуючись, як це вони так усі дружно помилилися.
— Ну! Ще раз! Почали! — Тьох Тьохкович знову змахнув паличкою, і пташенята заспівали. І вже правильно. — Молодці! — вигукнув Тьох Тьохкович. — А тепер кожен своєю мовою! Нумо!
— Кря-кря! Кря-кря! — заспівав Крякс.
— Гел-гел! Гел-гел! — заспівав Гелгуш.
— Ку-ку! Ку-ку! — заспівала Кука.
Дійшла черга до Грифи.
І раптом він заспівав:
— Ква-ква! Ква-ква!
Всі засміялися, думаючи, що він жартує. Але, схоже, Грифа не жартував.
— Ні, Грифо! Це не по-грифському. Це по-жаб’ячому. Так тільки жаби квакають. Ану давай, як треба!
Грифа роззявив дзьоба, але з горла в нього вилетіло знову:
— Ква-ква! Ква-ква!
Пташенята знову засміялися.
— Не кантата, а квантата! — вигукнув Крякс під загальний регіт.
Всі знову засміялися.
— Ну заспокойся, заспокойся, Грифо! — підбадьориав його Тьох Тьохкович, — Це нервове! Давай ще раз!
Але й утретє замість грифського орлиного клекоту з горла Грифи вирвалося жаб’яче квакання.
Пташенята вже не сміялися, а лише вражено перезиралися.
І тут згори, просто зі стелі, почувся знайомий регіт.
Педнарада
Кар Карлович скликав термінову педнараду.
— Панове! — сказав він. — У нашому лісеї коїться щось незрозуміле! Якась кар-кара Божа! Хто це робить — не збагну. Може, якийсь кар-карлик чарівний невидимий, але звідки він узявся і чого він хоче?.. Які будуть думки з цього приводу?
Вчителі тільки крилами розводили. Конструктивних пропозицій ніхто поки що не має.
Нарешті спромоглася на слово Шуліка Сапсанівна:
— А давайте пригадаємо, чи були скарги від батьків? Може, це хтось із ображених, з тих, кого ми не прийняли до лісею?
— Скар-карги? — перепитав Кар Карлович. — Авжеж, були! Прийом ми проводили обмежений, ви ж знаєте. Деякі батьки справді скаржилися. Але ми всім розтлумачили, пояснили, і вони погодилися. Ось, наприклад страусиха Емма Еммануїлівна. Її синок, хоч і птах, але літати не може, бо страуси не літають. Летюча миша пані Кажанова, яка намагалася нав’язати нам свого синочка Жанчика, врешті погодилася, що вони, хоч і крилаті, але ж не пернаті, а у нас лісей виключно пташиний.
— І все-таки, я думаю, треба шукати серед ображених, — наполягала Шуліка Сапсанівна.
— Так-так-так! — підтримав її математик Дятел.
— А як ви пропонуєте шукати? — роздратувався Кар Карлович.
— Ну… — покрутив своїм довгим носом Тук Тукович. — Підстерегти якось…
— От ви й підстережіть! — вигукнув Кар Карлович.
Довго тривала педнарада, довго сперечалися вчителі, але плідних наслідків це не дало. Що робити — так і не вирішили.
Таємниця четверта
Минуло кілька днів.
Якось уранці Грифа прокинувся в кепському настрої.
Вчора на уроці Шуліка Сапсанівна дуже хвалила Пака за успіхи у вивченні орлиної мови.
— Беріть з нього приклад! — казала вона. — Дивіться, шпаченя, а як прекрасно клекоче по-орлиному. А деякі, хоч це їхня рідна мова, не можуть правильно і двоїх клеків стулити докупи.
Вона, звичайно, натякала на Грифу. Справді, після отого квакання на співах у нього виникли серйозні проблеми з мовою. Шуліка Сапсанівна весь час робила йому зауваження.
"Це все отой таємничий жартун, хай йому грець!" — думав Грифа.
Але додумати він не встиг, бо у цей час почувся сміх. Отой самий таємничий сміх. Грифа підхопився і на всі боки замотав головою. Ніде нікого!
Аж раптом…
— Чого це ти дзьоба повісив? То нудився, хотів, щоб було цікаво. А як стало цікаво, таємниці з’явилися, — ти й скис.
Голос був писклявий, наче дитячий.
— Х-то це? Хто це говорить? — скрикнув Грифа.
— Хочеш дізнатися, хто я?
— А-авжеж!
— Ну тоді сьогодні після уроків візьми Крякса, Пака і Гелгуша і нищечком проберіться у коридор під сходи. Там, у темному закутку, є маленькі дверцята. Це вхід у підземелля. Я вас там чекатиму.
— Все життя живу у Мармуровому Палаці, а про жодне підземелля не чув, — здивувався Грифа. — Егей! Ти чуєш?
Але писклявий голос більше не озвався.
Грифа натягнув штанці і побіг у коридор. Зазирнув під сходи у темний закуток. І справді побачив там затягнуті павутинням маленькі дверцята з іржавим висячим замком.
— Тю! — почухав Грифа потилицю. — Як же я їх раніше не помічав?
Хотів спершу побігти розпитати про ті дверцята батьків, але потім передумав: "Ні! Так нецікаво. Таємницю треба розгадати самому. Дорослі ламають голови, скликають педнаради, а вдіяти нічого не можуть. І не потрібні мені ніякі Гелгуші. Паки та Крякси!.. Я сам!"
— Нічого ти сам не зробиш! — знову почувся писклявий голос. — Вони тобі дуже у пригоді стануть. От побачиш!
Грифа здригнувся:
— Ти й думки мої читаєш?!
— Аякже!
Грифа похолов…
На уроках він був неуважний. І сеньйор Фламінго поставив йому двійку, мадам Какаду одиницю, а гер Вальдшнеп записав зауваження у щоденник.
На перерві перед останнім уроком Грифа уперше не грав у "ворону", а по черзі підійшов до Пака, Гелгуша і Крякса і кожному сказав:
— Зразу після уроків — у коридор, що веде до спортзалу! Будемо розгадувати таємницю. Зустріч у закутку під сходами! Якщо не боїшся. Тільки нишком! Щоб ніхто не бачив!
Коли тобі таке кажуть, то треба бути найостаннішим боягузом, щоб відмовитися. А ще коли пропонують розгадати таємницю…
Після уроків лісеїсти завжди відпочивали і розважалися. У Палаці було кілька ігрових кімнат, і кожен робив, що заманеться, — хто дивився телевізор, хто складав лего, хто грав у пташині комп’ютерні ігри, а хто тинявся без діла. Батьки забирали пташенят аж увечері. Тому ніхто не звернув уваги на відсутність Грифи, Крякса, Гелгуша і Пака.
Підземні пригоди
Пташенята зустрілися біля сходів, що вели на другий поверх до резиденції Президента та помешкань родини Кондорів.
— Ну що? — спитав Крякс.
— Де твоя таємниця? — спитав Гелгуш.
— Що будемо робити? — спитав Пак.
— Значить, так, — набундючився Грифа. — Справа відповідальна. Тому всім слухатися мене!
Почувся сміх. І писклявий голос промовив:
— Усім слухатися не його, а мене!
Грифа втягнув голову в плечі і замотав нею, озираючись.
Крякс, Пак і Гелгуш теж завмерли, намагаючись зрозуміти, звідки лунає той голос:
— Зараз відчиняться дверцята, за ними будуть гвинтові сходи. Спускайтеся обережно.
На очах здивованих пташенят іржавий замок, скреготнувши, клацнув, невидима рука зняла його, поклала на підлогу, і двері розчинилися.
— І все-таки — куди ми йдемо? — прошепотів Крякс.
— І що будемо робити? — прошепотів Пак.
— Як хочете взнати мою таємницю, вам треба впіймати чарівну Жар-Птицю! — пролунало у відповідь.
— У підземеллі? Жар-Птиця? — здивувався Гелгуш.
— Так!
Кілька секунд вони мовчали, приголомшені.
— Ну добре! Заходьте по черзі, — тремтячим голосом сказав Грифа. — Я — останній!
— Авжеж! Командири завжди йдуть позаду! — глузливо пропищав голос.
Грифа промовчав.
— Я піду перший! — сказав Гелгуш. Гуси, як відомо, відзначаються рішучою вдачею і сміливістю.
Гелгуш ступив у темряву.
Крякс і Пак, доводячи, що й вони сміливці, кинулися одночасно і зштовхнулися у дверях. Крякс виявився спритнішим і проскочив уперед Грифа, рятуючи своє самолюбство, підштовхнув Пака:
— Давай, не затримуй!
Спершу вони спускалися навпомацки. Висічених у скелі східців зовсім не було видно. Та потроху стало сіріти, і незабаром вони спустилися у величезну залу-печеру, на дні якої сталево виблискувала вода. Там було підземне озеро. Світло падало згори, де виднівся отвір, через який голубіло небо.
Та щойно вони спустилися у печеру, як навкруги усе шалено завирувало: це злетіли і заметалися по печері тисячі потривожених кажанів. І враз усе стихло, і кажани знову повисли на стінах униз головами.
— А знаєте, чому вони заспокоїлися? — спитав переляканих друзів Пак. — Я ж їхню мову знаю. Пані Кажанова, що хотіла влаштувати у лісей свого сина, крикнула: "Не бійтеся! Це лісеїсти!"
— Ти диви, вони нас злякалися, а ми їх! — сказав Крякс.
— Може, ти й злякався, а я зовсім ні! — буркотнув Грифа.
Ніхто не став заперечувати — хай говорить, як такий розумний. Все одно ж усі бачили, що він аж присів від страху.
Пташенята стояли на березі підземного озера, не знаючи, що робити.
І тут почувся голос:
— А тепер перепливайте на той бік!
Грифа закопилив дзьоба:
— Ага! "Перепливайте!" Я ж не вмію плавати!
— І я! — признався Пак. — А літати ж ми тільки вчимося. А озеро он яке широченне! І обійти неможливо — обабіч стрімкі стіни.
— Зате ми з Кряксом вміємо плавати. Ми ж водоплавні, — сказав Гелгуш.
— Правильно! І ми вас перевеземо! — вигукнув Крякс.
Гелгуш, як більший, взявся перевозити Грифу, а Крякс — Пака.
— Ти за мою шию крильцями тримайся, щоб не впасти, — порадив Пакові Крякс.
— А ти — за мою! — сказав Грифі Гелгуш.
— Я й так не впаду! — самовпевнено мовив Грифа.
І вони попливли.
Грифа вперше у житті плив по воді. І це йому так сподобалось, що він закричав:
— Го-ого! Слухай мою команду! Повний вперед! Право руля! Так тримати!
Усі ж хлопці у душі капітани.
Грифа так захопився, так розмахався крильцятами, що втратив рівновагу і — шубовсть у воду!
— Рятуйте! — заволав він, захлинаючись.
Гелгуш схопив його дзьобом за крило і ледве втримував на поверхні.
— Стривай, я зараз перевезу Пака і допоможу! — гукнув Крякс, чимдуж пливучи до протилежного берега. Висадив там Пака і мерщій назад. Він підплив саме вчасно, бо Грифа вже наковтався води й булькав, втрачаючи свідомість. Крякс схопив Грифу за друге крило, і вони удвох поволі потягли "відважного капітана" до берега.
Коли Грифу витягли на берег, він не виявляв жодних ознак життя.
Крякс, Пак і Гелгуш розгублено перезирнулися.
— Невже він… — Гелгуш не договорив.
— Поква-кваптеся, хлопці! — почулося раптом з темряви. — Йому треба негайно зробити штучне дихання!
І звідкись згори на берег ляпнулася велика жаба у золотих окулярах.
— Ой! Х-хто ви?! — пробелькотів Крякс. Пак і Гелгуш вражено мовчали.
— Знайомитися будемо потім! Треба ква-квапитися! Не можна гаяти ні хвилини. Спершу кладіть його на живіт, натискайте, щоб звільнити легені від води. Отак! Правильно! А тепер кладіть на спину і — вдих — видих! вдих — видих!..
Під керівництвом незвичайної жаби пташенята зробили Грифі штучне дихання, і незабаром він розплющив очі:
— Ой! Що зі мною?
— Уже все гаразд. Живий! А тепер давайте знайомитися!..
Професор Кваквакум
Виявилося, що жаба у золотих окулярах — то не хто інший, як знаменитий професор комахознавства, доктор болотяних наук Жабурин Жабуринович Кваквакум, який вийшов на пенсію й оселився у безлюдній печері, щоб ніхто його не турбував і не заважав писати мемуари, тобто спогади.
— Кваквакум? — вигукнув Грифа, вмить згадавши, як він квакав на співах. — А ви, пробачте, не Жар-Птиця?
— Жар-Птиця? — щиро здивувався Жабурин Жабуринович. — А хіба я схожий на птицю?
— Ну… вона ж чарівна… Мабуть, може пере…той…перевтілюватися… І говорите ви пташиною мовою, хоч на вигляд і жаба, — сказав Грифа.
— Ні! Я не птах!.. А пташину мову спеціально вивчив. Треба знати мову тих, хто на тебе полює, має намір тебе з’їсти. Я маю на увазі чорногузів. Але ви, здається, не чорногузи.
— Не чорногузи, — запевнив професора Крякс.
— Це добре. Ну, спасибі вам! — сказав Жабурин Жабуринович.
— За що? — здивувався Гелгуш.
— Кожна нова зустріч збагачує життя, а відтак і спогади, тобто мемуари. Епізод з героїчним урятуванням Грифи стане окрасою моєї книжки.
— Це вам спасибі! — вигукнув Крякс. — За те, що навчили нас робити штучне дихання!
— Бо ми б Грифу самі ніколи не відкачали, — сказав Гелгуш.
— Був би він уже й неживий! — зітхнув Пак.
— Дякую! — прошепотів Грифа.
— Будь ласка! Радий, що можу ще когось чогось навчити. І це добре, що у вас є пташиний лісей і що ви там вчитеся. Передавайте вітання своїм педагогам! До побачення! — 3 цими словами Кваквакум стрибонув угору і зник у темряві — там, у глибокій ніші, був його кабінет.
Щойно професор зник, як несподівано попід берегом з води вигулькнула здоровенницька зміїна голова. Роззявивши зубасту пащеку, вона погрозливо засичала.
Пташенята з жаху заціпеніли. Тікати було нікуди. Їх оточували прямовисні скелясті стіни…
— Стривайте, я з нею побалакаю! — вигукнув Пак. — Я ж знаю мову плазунів!
І він засичав по-зміїному.
Змій здивовано схилив голову набік — не чекав, мабуть, такого від пташеняти.
Посичали вони, посичали, і Пак обернувся до друзів:
— Це — зміїний прем’єр-міністр Гадюк Питонович Аспид. "Одного з вас, — каже, — мушу з’їсти. Голодний. Швидше, каже, вибирайте кого. Мені, правда, отой, голомозенький подобається найбільше", — і на Грифу показує…
Грифа похолов: "Ну, зараз проголосують за мене! Згадають моє над ними козакування!"
— "Але я, — каже, — вів далі Пак, — не наполягаю. За кого проголосуєте, того з’їм. Я — демократ!"
— Нічого собі демократ! — вигукнув Крякс.
— Що ти таке кажеш?! — вигукнув Гелгуш. — Голосувати, щоб він когось із нас з’їв?!
— Я ж лише перекладаю! — образився Пак.
Гадюк Питонович, не розуміючи пташиної мови, мовчки переводив погляд своїх страшних очей з одного на другого, видно, міркуючи, за кого ж проголосують…
І раптом Гелгуш вигукнув:
— Ану! Збилися докупи! Обнялися! Вчепилися один за одного! Всіх одразу не проковтне! Подавиться!
— Правильно! — підхопив Крякс.
Пташенята збилися докупи, обнялися, притулилися один до одного, завмерли.
І тут раптом Гадюк Питонович засвистів щось розпачливо і зник під водою.
— Що? Що він сказав? — обернулися всі до Пака.
— Він вигукнув: "Ой! Я пожартував! Я більше не буду!" Когось наче злякався, вибачався перед кимось.
— Тю! — здивувався Крякс.
— Треба якнайшвидше вибиратися звідси! — рішуче сказав Гелгуш.
— А як? — поцікавився Крякс. — Ти у воду полізеш? Я — ні!
— Авжеж — страшно! — зітхнув Гелгуш. — Хто його зна, того Гадюка, що він надумає…
Запанувала гнітюча мовчанка.
— Пробачте, хлопці, що я завів вас у цю халепу, — похилив голову Грифа. — Я ж не знав, що той підступний голос заведе нас у печеру і покине напризволяще. Дурний я, дурний! Повірив, що Жар-Птицю можна упіймати під землею.
І раптом пролунав писклявий голос:
— Не такий ти вже й дурний, раз догадався вибачитися перед хлопцями… А Птицю ви вже майже упіймали.
— Як це? — прохопився Грифа.
— Ви кого спершу зустріли? Кого сполохали? Хто хмарою літав по печері?
— Ну… кажани.
— Правильно!.. А хто вас учив робити штучне дихання?
— Жабурин Жабуринович.
— Кваквакум.
— А хто він такий? Що за істота?
— Ну… жаба.
— А тепер скажіть: кажан і жаба — що між ними спільного? Які літери?
— Кажан… Жаба… Жа!
— А що кричав Грифа, коли тонув?
— "Рятуйте!" — кричав.
— Авжеж! "Рятуйте!"
— А що я, по-вашому, мав кричати? "Ура!"? — образився Грифа.
— Правильно кричав, — сказав голос. — Нічого іншого кричати й не міг. А які у слові "рятуйте" приголосні?
— Пригнолосні? "Р", звичайно.
— І "т", "т"!
— Правильно! Недарма на уроках мови сиділи… От і притуліть до вашого "Жа" оті приголосні!
— "Жа".. "р"… "т"… Жарт!
Жартуєш!
— Авжеж! — засміявся голос. — От вам і Птиця! Тільки не Жар, а Жарт (то ви не розчули!). Жарт-Птиця. Моя мама — чарівна Жарт-Птиця. От і вся вам моя таємниця! А я Жарт-Пташеня. Жартик.
Пташенята вражено мовчали.
— Що? Не вірите? Дивіться!
Жартик
І враз перед ними з’явилося чудернацьке пташеня — червоне, мов жар, пір’ячко настовбурчене, на голові кумедний рудий чубчик, оченята веселі, дзьобик усміхнений.
— Моя мама — чарівна Жарт-Птиця — веселить дорослих, а я — дітей. Сміх у житті дуже важливий, просто необхідний. Сміх — це радість, здоров’я. Тому ми з мамою маємо чарівну силу, можемо робити різні дива, ставати невидимими… Та все одно… — Жартик зітхнув. — Я вам так заздрю!
— Заздриш?!
— Авжеж! Заздрю, що ви вчитесь у школі… в лісеї. Це ж так цікаво! Я на всіх ваших уроках був. Невидимкою!.. Але… Це зовсім не те. Ніхто мене до дошки не викликав, ніхто у щоденник зауваження не записуввав… І на перервах ніхто зі мною у "ворону" не грався… Раніше пташиних лісеїв не було і я жив собі спокійно. А тепер… — Жартик зітхнув.
— Ну, ти даєш! — засміявся Крякс. — Жартик, а зітхаєш!
— Слухай! — вигукнув раптом Грифа. — А давай до нас у клас поступай!
— А… а хіба мене приймуть?
— А чому ні? Ти пташеня? Пташеня!.. А що чарівне, можна й не говорити.
— Та ні! Обманювати негарно!.. І взагалі мама казала, що, як я захочу, то можу позбутися всіх чарівних властивостей, і я це зроблю. Щоб бути з вами на рівних. Щоб ви не боялися. Оце востаннє зараз стану невидимкою, перенесу вас через озеро, а тоді… Хоч я й Гадюка налякав, але хто його зна — все-таки змій…
— Правда, треба буде тобі з мамою прийти, — сказав Грифа. — Такий порядок.
— Ну, раз треба, то прийду з мамою!
Незвичайний новачок
Лісей вирував.
Усі вже знали приголомшливу новину і з нетерпінням чекали прильоту незвичайної мами з незвичайним сином. Навіть сам попечитель лісею Президент Грифон Грифонович Кондор з дружиною очолив позачергову приймальну комісію, що мала розглянути питання про прийом до лісею нового учня.
Комісія сиділа за довгим столом, накритим червоною китайкою.
Пташенята обліпили вікна.
І от вони з’явилися.
Жарт-Птиця була дуже схожа на Жартика — така ж червона, з настовбурченим пір’ям, з кумедним рудим чубом, з веселими очима і усміхненим дзьобом. Тільки, звичайно, велика, доросла. І чуб у неї був не хлоп’ячий, а жіночий, з буклями. І очі підмальовані. І дзьоб підфарбований червоною помадою.
— Здрастуйте! — чемно привіталася Жарт-Птиця і кумедно вклонилася й шаркнула лапою.
— Здрастуйте-здрайстуйте! — відгукнулася, стримуючи сміх, приймальна комісія: треба було налаштовуватись на серйозну розмову.
— От — привела сина! — мовила Жарт-Птиця. — Так хоче вчитися пуцьвірінок, аж плаче. А йому сміятися треба. Прийміть, будь ласка!
Приймальна комісія мовчки глянула на попечителя.
— Грифоне Грифоновичу, як? — спитав нарешті Кар Карлович.
— Ви директор, ви й балакайте, — сказав Кондор.
Щойно перед прильотом Жарт-Птиці була педрада, на якій думки розділилися. Одні вважали, що Жартика треба прийняти обов’язково, інші — що приймати не треба ні в якому разі.
Кар Карлович почухав потилицю і почав:
— Ви розумієте, шановна, навчальний процес — винятково відповідальна, серйозна річ. Це не жарти. Ми, звичайно, з радістю прийняли б вашого сина, але… Чи не позначиться це на дисципліні у класі?
— Жартику? — глянула Жарт-Птиця на сина.
— Присягаюся! — вдарив він себе у груди.
— Він присягається, бачите, — сказала вона.
— До того ж закінчилася перша чверть. Учні так далеко пішли вперед. Чи зможе він наздогнати?
— Жартику? — знову глянула Жарт-Птиця на сина.
— Присягаюсь! — знову вдарив він себе у груди.
— Бачите, він клянеться.
— Клятви — це одне, а знання — зовсім інше!
— Хай проекзаменують мене, — сказав Жартик.
— Проекзаменуйте його! — мовила мама.
Приймальна комісія перезирнулася. Ті, що були проти, глузливо заусміхалися.
— Ну що ж, давайте! — сказав Кар Карлович.
І почався екзамен.
Вчителі по черзі опитували Жартика, і він так жваво й правильно відповідав, що вони аж дзьоби від подиву роззявляли. Вони ж не знали, що він невидимкою був присутній на всіх їхніх уроках.
— Кар-картина ясна! — підсумував нарешті Кар Карлович. — Молодчинка! Якщо далі так вчитимешся, зробиш кар-кар’єру. Приймаємо!.. — Потім спохопився і глянув на Грифона Грифоновича: — Так, Грифоне Грифоновичу?
Президент тільки мовчки велично кивнув. Він же не міг сказати, що прийшов спеціально для того, щоб забезпечити вступ Жартика до лісею. І, якби комісія почала схилятися до того, щоб не приймати, він би обов’язково втрутився. Грифа добре "попрацював" з батьками.
Так у лісеї з’явився новачок.
І все-таки він — Жартик
Весь перший урок він сидів тихо, не підводячи голови і не дивлячись на однокласників. Це й не вимагало особливих зусиль, позаяк був контрольний диктант з орлиної мови.
Шуліка Сапсанівна, диктуючи, ходила по рядах між партами і пильно стежила, щоб ніхто не списував. Ніхто й не списував, але раз у раз усі з цікавістю зиркали на Жартика. І тому були неуважні й наробили багато помилок. У результаті п’ятірку одержав лише один Жартик.
А на перерві Грифа, як завжди, закричав: "У "ворону"! У "ворону!" — і застрибав до Жартика, який теж стояв на одній нозі, готовий до гри. Жартик був значно менший за Грифу, і той уже був певен, що переміг, але в останню мить Жартик спритно ухилився і Грифа з розгону проскочив повз нього, втратив рівновагу й гепнувся на землю. Пташенята зареготали.
Грифа підвівся, озирнувся навколо. І теж засміявся.
Це була його перша поразка в улюбленій грі. І перша перемога — над собою.
Хоч Жартик і клявся поводитися зразково, але всидіти на уроках цілком спокійно врешті-решт не зміг. Усе-таки він був Жартик. Його тягло на дотепи, репліки, жарти… І помалу він почав виявляти свій характер.
Та оскільки вчився він добре, вчителі прощали йому його витівки.
У кожній же школі є свої Жартики, у кожному класі. І якщо вони добре вчаться і витівки їхні не злі, не образливі, вчителі, хоч і гримають на них часом, та люблять їх не менше ніж зразкових нудних слухнянців.
А Грифа дуже змінився. Він уже не збиткується з інших, не кривдить нікого. Правда, іноді йому хочеться знову покозакувати, але гляне на Жартика й схаменеться…
Сміх — то велика сила! І не треба нікого бити. Вдало пожартуєш — і вже твоє зверху.
Дотепами, розумом треба змагатися, а не кулаками!
За матеріалами: Всеволод Нестайко. "Казкові пригоди і таємниці". Повісті-казки. Передмова Анатолія Костецького. Малюнки Анатолія Василенка. Київ, "Веселка", Тернопіль "Навчальна книга - Богдан", 2003 р., стор. 321 - 344.
