Статті для дітей та батьків

"Ялинки, сосни та смерічки всім добре відомі, без них не обходиться новорічне свято. Але є в Україні ще одне голчасте дерево, найдивовижніше серед колючих побратимів — тис ягідний. Дивна назва, чи не так?. Річ у тім, що тис насправді родить не шишки, а яскраві червоні ягідки. Вродить і красується: на темно-зелених гілочках плоди горять, мов коштовні коралі! Від цього незвичайного дерева „позичили” собі назви річка Тиса на Закарпатті, містечко Тисмениця під Івано-Франківськом та чимало сіл — Тисів, Тисовиця, Тисменичани. Не тільки Колумбові, але й тисові людство завдячує великими географічними відкриттями. Без нього мореплавці навряд чи змогли переплисти величезні простори океанів. Саме з тису робили найважливіші деталі кораблів, адже він — негній-дерево, або залізне дерево Європи. Його червоняста деревина — гарна й надзвичайно тверда та міцна..." (Зірка Мензатюк)

"Доброго здоров'я моїм шанувальникам, шанувальницям та особам поза гендерною бінарністю. Поки я переписую для вас цитати про мову, тримайте нову добірку перлів із реклами. До речі, ви знали, що слово "перл" має аж три форми в трьох родах - перл, перла і перло? Звучить омонімічно й трохи комічно. Ну, а тепер риба-карась - гра почалась..." (Ольга Шарко)

"Коли вірус атакує, мудрий люд рекомендує: "Сиди вдома та пий теплий фіточай - "Мультигрипом Фіто" себе прокачай" (ліки).

"Маленька руденька лисичка одягнула свій улюблений капелюшок і побігла в ліс. Біжить по стежинці, пісеньку співає, радіє, а назустріч їй — Вовчик. — О, привіт, лисичко. — Привіт. — Боже, який в тебе красивий капелюшок. — Так, красивий, а ти що хочеш теж поносити? — То бери, мені не шкода, а ввечері повернеш — ну, за якийсь там маленький гостинчик. — Добре, — каже вовк. — Ти ж знаєш, де я живу. Підвечір вовчик повернув капелюшок і приніс лисичці м'ятки на чай. Лисичка все забрала, зраділа, а на ранок — знову до лісу..." (Юлія Хандожинська)

 

 

"Жив собі на світі жучок-добрячок. Маленький не примітний, але з великим серцем. Було у нього багато друзів, яких він частенько навідував та завжди старався їм допомогти. То колосочки в нірку для мишки польової піднесе. То диким бджолам знайде найкращу галявинку із квітами, щоб вони могли зібрати смачненький мед. Усе і скрізь наш жучок встигав, адже мав він вісім лапок та крильця міцні. Втомився летіти, то швидко-швидко біжить. Он який спритний був! Усі його любили за гарну вдачу і щире серце. Одного разу біг собі жучок у справах, аж раптом назустріч йому іде хом’ячок. — Привіт, Жучок, куди ж це ти так поспішаєш? — Привіт, друже, ось біжу у садочок — потрібно допомогти їжачку яблук на зиму назбирати. — Ех, пощастило їжаку!  Хто б мені допоміг? А то я сам — маленький, а справ так багато, — нажалівся жучку хом’ячок..."  (Юлія Хандожинська)

 

"Посеред густого лісу, в кущах,  стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона  там була. І любив  на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)

 

"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)

 

"Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо —  так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці..." (Юлія Хандожинська)

 

"Будяки ніхто не любить. Бо колючі та шкідливі, засмічують ниви. Спробуй їх позбутися, коли коріння у будяків може сягати дво-, а то й триметрової глибини, ще й галузиться на всі боки. Насіння в них теж видимо-невидимо, недаремно саме ним набивали опудала звірів. Не рослина, а справжнісінька колюча фортеця! Стовбичить серед поля, звисока поглядає на пшеничку... Як фіалки та конвалії — улюблені квіти поетів, так будяк став улюбленцем байкарів. Він уособлює чванькуватих або злих людей, що принижують інших. Отож, з найдавніших давен, чи не звідтоді, як плуг торкнувся землі, людина ворогує з цим колючим сімейством. Ще в Біблії з будяком порівнювали грішників. В Україні вважали, що будяки, осот насіває сам чорт..." (Зірка Мензатюк)

"Миші?! Славили Кота!
Ну, методика проста...
Гомінка і гонориста –
Головне... відсутність змісту!
Кіт, бува, усе ж бо спить,
Але у потрібну мить, 
У нічну тривожну пору
Він – підступний і бадьорий!"

(Володимир Даник)

"Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію заввишки два вказівних пальці й криси — два підмізинних пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати. Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися. Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха..." (Галина Мирослава)

"Юрасику скоро буде три роки. Він уміє одягати штанці, защіпати светрик і навіть взувати кросівки. Але сьогодні йому не вдається. Мама хоче допомогти, однак хлопчик відмовляється. Тоді вона каже: “Поправ язичок”. Юрасик відкидає кросівки вбік і біжить до лазнички, хапає ослінчик за ніжку, підсуває його ближче до стіни, аж до самого дзеркала, стає на нього, а тоді запихає пальчик до рота, щоб почати поправляти там язичок. Мама розпливається в усмішці й лагідно підказує: ”Юрасику, у черевиків теж є язики. Ходімо покажу”. Вона бере Юрка на руки й несе до вбиральні. Вони нахиляються над кросівкою. “Ось він”, - лагідно промовляє мама і торкає язичка на кросівці. Юрчикові тепер самому смішно. Він обіймає маму і вони дружно взувають Юрка у кросівки..." (Галина Мирослава)

 

"Цей ельф був особливий, бо вмів розрізняти найтонші відтінки запахів. Він добре знав, що усмішка закоханих має запах троянди, поцілунок матусі пахне молоком, а прогулянка лісом – грибами й суницями. Добрі справи мають запах шоколаду та кориці. Гарні слова духмянять м’ятою і чабрецем. Ельф знав геть усе-усе про запахи і хотів, щоби світ мав запах медово-солодкий, яблуневе-запашний, грушево-ароматний…" (Марія Дем'янюк)

 

 

 

"Tylko abym ciebie
nauczył się słuchać
głosie najcichszy
tylko abym ciebie
umiał wyhodować
ziarnko najdrobniejsze
tylko ciebie dojrzeć
cieniu najwątlejszy
tylko ciebie rozdmuchać
iskierko
w popiele najgęstszym..." (Leszek Elektorowicz )

 

"На вулиці Береговій він оселився не так давно. Місцеві мешканці не бачили цього чоловіка раніше. Молодий, середнього зросту, з уважними сірими очима. Він був мовчазним, що спершу насторожувало. Та потім хтось упізнав у ньому водія автобуса, і згодом Арсен, так його звали, став тут своїм. Хатинка, яку орендував, була придатною для мешкання лише частково. А паркан був рідким, невисоким, через нього запросто міг пройти кожен охочий. Зате з ґанку було добре видно обрій. Адже хатина була на околиці села. Автобус, який позмінно водив Арсен, курсував від міста до найвіддаленішого села району. Удень він ледве вміщав усіх пасажирів і був ущерть наповнений неголосними розмовами про життя-буття..." (Олена Більчук)

"Старі люди в Україні кажуть: «Допоки в народі пишуть писанки, доти буде існувати світ». Перефразовуючи, те ж саме можна сказати і про Україну. Допоки в Україні будуть писати писанки, доти вона буде жити. Судячи із сьогоднішнього стану писанкування, Україна буде жити вічно. Після відновлення української держави в 1991 році почала відроджуватися традиція писанкарства. В західній Україні ця традиція відродилося дуже швидко, бо насправді вона тут і не припинялася, просто існувала в часи переслідування напівтаємно. Поступово відродження писанкарства стало поширюватись на всі регіони України. Активно відроджується писанкарство в Кіровоградській області. Великий внесок у відродження цієї древньої української традиції вкладає молода майстриня писанкарства з міста Олександрії Ірина Михалевич. Писанкує майстриня уже дев’ять років. За цей час встигла зробити дуже багато. Про все це її розпитав кореспондент газети «Час і Події» Юрій Атаманюк. До слова, через чотири дні після інтерв’ю Ірина народила сина, з чим її щиро вітаємо!" (Юрій Атаманюк)

"Не забула. Вона таки пам'ятає село, усі його вершки й ровені з кривульками доріг, усі його крайчики. Саме зараз вони стали прикутками її хворих очей, якими вона так гостро бачить у своїй уяві. Високі порости навколо вузької річечки з викрутами, раптові верниводи, глухий бір з місцями опалин і погарів усередині нього, зрубанки зі мшаними пнями. Мочарі, ті жабокряківки в сосновому ліску за кілька метрів від старої хати. Крини перед очима — бери й рви. Вона обережно обходить їх знову, хоча не підіймається з місця, і, як колись, заплутується у виприннику довкола. Теплим світлом проскакує на обличчі усмішка. Які ж ті дитячі остроги рідні! Невисокі пагорби за селом, звідки з сестрою пильнувала за дорогою, остерігаючись несподіваної появи порушників спокою. Там, біля старезного, верхами коріння по піску, дуба приховане цілюще джерело..."  (Галина Мирослава)

 

"Спробувала нашвидкуруч написати дві однакові писанки. За основний колір вибрала жовтий, щоб порівняти відтінки - на писанці зліва попрацював жовтець, на писанці справа - цвіт бузини. І жовтець, і бузина цвітуть біля нашої багатоповерхівки, тож далеко ходити не довелося..." (Ірина Михалевич)

 

Цікаві запитання і варіанти відповідей — у представленому ту варіанті контрольної роботи з української літератури для учнів 5 класів. 

 

 

 

 

 

 

"W dzień ciało słońcem kąsasz i brązowo głaszczesz 
i najmocniejszą farbką nad mą głową zwisasz,
wieczór, gdy na tarasie powiewasz gwiazd płaszczem -
myślę, że tu syreny kiedyś wabiły Ulissa. "

(CAPRI)  

 

 

 

 

 

"Вітер тихо гойдає гілочку,
Вітер в щічку цілує квіточку.
А вона його не цурається,
А вона йому усміхається. 
Їй би, вітре, дощем умитися,
Їй би вдосталь води напитися.
Їй би, вітре, таку хмариночку,
Щоби прала свою хустиночку."

(Наталя Карпенко)