Статті для дітей та батьків

"...Як перед більшим менший чоловік
До правди повернуть язик
Одважиться, по стародавній мові,
Що хлібець їж,
А правду ріж,
Того й гляди — утнуть, як Комарові."

(Леонід Глібов)

"Усяк до чого-небудь вдався.
Той робить те, другий — друге;
Всяк свого б берега й держався…
Еге!
Коли б то так всяк шанувався.
Так є ж такі дурні,
Що іноді за те беруться,
До того пнуться,
Чого й не тямлять. По мені —
Роби вже лучче те, що вмієш,
То й бачитиме всяк,
Що ти що-небудь розумієш..." (Леонід Глібов)

"... — Дозвольте і мені, панове, річ держать, —
Тут обізвалася Лисиця. —
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, —
У річці вражу Щуку утопити!
— Розумна річ! — всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули — у річку."

(Леонід Глібов)

​"...І справді — кинулись нести, —
Бодай було б і не плести, —
Ніяк не вилізуть із хати!
Прийшлося ясла розбирати,
У клуню однести
І наново плести.
Роби розумно, кажуть люде,
Не так, як робить Яловець,
Міркуй про те, що з того буде,
Який кінець."

(Леонід Глібов)

"...Гора сказала правдоньку.
А я вам дам порадоньку,
Як жити до пуття:
Кохайте щиро правдоньку —
І дасть вам бог одрадоньку
Щасливого життя."

(Леонід Глібов) 

"... Отак йому, отак, щоб знав,
Як з баштана робить толоку!
А я б їм те сказав,
Що нічого Ослові дорікати,
Що лучче б розуму спитати
У того, хто наймав."

(Леонід Глібов)

 

 

"Бiдний нiчний сiрий метелик сидiв в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидiв вiн сумно, стуливши своï темнi крильця. Так смутно йому було, дарма що не був вiн там самотнiм, — мав-таки сусiда: сусiд той був лилик*; та з того сусiдства невелика була користь для метелика: лилик був неговiркий, понурий собi, та до того ще з якимсь презирством дивився на бiдного метелика, — сказано, нерiвня! Лилик сидiв тихо в своєму кутику, нi за чим вiн не жалкував, та нiчого й не бажав, хiба тiльки кутка ще темнiшого, щоб мiг сидiти там спокiйно i нiколи того прикрого, разливого свiтла не бачити. Правда, тут у льоху теє свiтло не дуже докучало, — а все-таки часами дехто надходив зо свiчкою, навiть часом i над бочкою нахилявся, набираючи капусти, — i се було дуже прикро лиликовi; коли б сила, вiн би теє свiтло крилами згасив навiки..." (Леся Українка)

 

"Хмари — лопати,
Снігом лапатим
Нас засипають.
Снігом лякають
Різної масті,
Але засипати нас
Не вдасться
Нікому..."

(Галина Мирослава)

 

"Антон ніколи не бачив снігу раніше. А тут за ніч випало його стільки, що можна не просто тракторцем вивозити, а справжнім трактором. Мамуся запропонувала піти подивитися на снігову бабу. "Снігова баба - це баба на снігу?" - голосно запитав Тось. "Так," - бадьоро вигукнула матуся. "Лежить?" - почав уточнювати Антось. Тато з мамою від здивування повідкривали роти. Бабуся, як тільки почула,  впала на сніг, розляглась на ньому, ще й порухала руками. А коли встала, з усмішкою на весь рот, зі снігу, на ньому залишилось зображення ангела з крилами. Антоньо й собі усміхнувся, зрозумівши, що то не так, і, ледь перепочивши від хвилювання, поставив нове запитання..." (Галина Мирослава)

 

"...  З того часу на світі з’явилось чотири пори року. Літо – період, коли панує тепло, як у добрі давні часи, осінь – коли всі збирають урожай, зима – коли земля спить і відновлює свої сили, і, нарешті весна, коли прилітає Стрітень, будить землю, і все розквітає. Адже Стрітень і Природа відтоді просто стали невидимі для людей. На згадку про ті давні часи люди влаштовують свято. А ще випікають невеличких жайворонків, якими закликають весну. Ви запитаєте, що ж сталося із Павуком? Він отримав по заслузі, і тепер щоосені наплітає купу павутиння, яке, політавши, бабиним літом падає людям до ніг." (Юлія Хандожинська)

 

"Подаруй мені теплі світанки і вечори.
Обніми мене міцно, 
Щоб світ став затишним, 
Щоб далі, коханий, іти.
Я йду по життю, упевнено йду, 
Спокійно іду, щасливо іду,
Радіючи кожній миті життя.
Я йду по світу, упевнено йду, 
Радіючи сонцю, радіючи дню.
Я йду!"

(Галина Римар)

 

"Коли ми були удвох,
До нас пригортались квіти,
І жайворонки несли
Веселку надій по світу.
Садки зацвітали так,
Що п'яні пташки німіли.
У той неповторний час
Як ми, молоді, любили.
У той незабутній час
Як ми, молоді, любили!"

(Галина Римар)

 

"На вихідні батько часто відвозить Русану й Данилка до бабусі, в заміський будинок недалеко від Києва. Удалині від міського шуму, практично посередині соснового лісу, заміський будинок сімейства Грицевичів був ідеальним місцем для ігор на свіжому повітрі й чудесного байдикування. Утім, цього разу все вийшло зовсім інакше. Нашвидку попрощавшись із татом, який кудись поспішав у Київ, за його словами, на ділову зустріч із мамою, Русана й Данилко відразу опинилися в обіймах бабусі, а кіт В'юн був негайно перепроваджений у будинок до своєї рудої подружки Плюшки. "Яка важка! ‒ бабуся Марія спробувала підняти Русану, але одразу відмовилася від цієї думки, схопившись за спину. ‒ Немов камінчиками набита, ‒ засміялася вона й сіла на диван. ‒ Не їж багато борошняного і солодкого, інакше принц навіть не подивиться у твій бік. Ти ж хочеш вийти заміж за принца?"" (Раїса Гончарова)

 

"Якщо ви вважаєте, що та історія з папугою-брехуном і скринею з піратським золотом закінчилась, то ви помиляєтесь. Не закінчилася! Як виявилося, пірати завжди приходять за своїми грішми. Але хто ж міг знати про це завчасно? В тім-то й річ, що ніхто. У вихідний тато привіз Русану й Данилка до бабусі Марії до заміського будинку. "Ведіть себе пристойно, дітлахи, ‒ застеріг їх тато, злегка стусонувши носком черевика переднє колесо свого автомобіля, перевіряючи колесо на твердість. ‒ Сьогодні в нас субота, а завтра в нас що?" "Завтра в нас неділя," ‒ жваво відповіла Русана й теж ударила кросівкою  колесо, хоча й не розуміла мотиву свого вчинку. "Правильно. Але є ще щось," ‒ відповів тато й ударив носком черевика ще й заднє колесо, перевіряючи і його на твердість..." (Раїса Гончарова)

 

"Іноді, хоч ти встав зранку на праву ногу, день складається так, ніби ти встав на ліву ногу. Тобто перед тим як встати з ліжка, ти все зробив правильно. Висунув з-під ковдри праву ногу, швидко поворушив пальцями, тихенько прошепотів "шумба-бумба", почухав правою ногою за лівим вухом і тричі прокричав півником. Але день усе одно видався не таким, як тобі хотілося... Що ж. Адже закляття теж бувають різними... Трохи недоворушив пальцями або ж недочухав за вухом ‒ і все. Всі твої приготування коту В'юну в лоток... Так і було того дня, коли тато в черговий раз повіз Русану з Данилком в заміський будинок до бабусі Марії. "Ти чому такий похмурий? ‒ запитала бабуся в Данилка, погладивши його по голові. ‒ Подивись, який сьогодні чудовий день!" "Для кого чудовий, а для когось ‒ дуже поганий." "Чому так?" ‒ бабуся Марія скорботно склала губи..." (Раїса Гончарова)

 

"Одного разу Русана й Данилко сиділи біля відкритого вікна, пускали мильні бульбашки та рахували лисих. Лисих було реально мало, оскільки багато хто з перехожих йшли по вулиці в капелюхах, кепках, бейсболках і банданах, а тому визначити, хто з них лисий, а хто ‒ ні, дітям було досить складно. Видувши чергову порцію мильних бульбашок на голови городян, Русана раптом помітила маленького павучка, що швидко спускався по ледь помітній павутинці, розгойдуючись на протязі. "Дивися, Даню, павучок прийшов до нас у гості. Можеш його піймати й засушити для Золотої Монетки Удачі." "Ні. Він ще маленький." "А якщо бачиш павучка, то це яка прикмета?" ‒ Русана потягнулася пальчиком до павучка..." (Раїса Гончарова)

 

"Одного дня мама повела Русану й Данилка до історичного музею, в якому вона працювала науковим співробітником. Дітям подобалися ці походи, оскільки, поки мама була зайнята своєю роботою, вони півдня були самі по собі в цьому величезному приміщенні, а ще вони полюбляли також гратися у внутрішньому дворі музею. Але цей день у мами почався з невеликої неприємності: хтось знову забруднив мережива на одязі воскової фігури принцеси Агнії, котра була встановлена в "Королівській залі". "Ну ось, знову! ‒ неголосно обурювалася мама, дивлячись на патьоки воску. ‒ І так щороку. ‒ Не встигаємо чистити від воску її мережива! І зовсім незрозуміло, хто б міг це робити. З року в рік одне й те саме. Але тут питання навіть в іншому: як він це робить?" Цей зловмисник. І що саме неймовірне, в залі є камери відеоспостереження, які не можуть його зафіксувати. Цей зловмисник забруднює одяг принцеси в один і той же день. Увечері все чисто, а вранці ‒ полюбуйтеся! Коротше кажучи, робити нічого, і мамі зі співробітницею довелося до першої години дня очищати від воску тонкі мережива принцеси Агнії..." (Раїса Гончарова)

 

"Досить часто Русана з Данилком гостювали у ще однієї бабусі ‒ Богдани, яка жила на околиці Старого міста. Правда, їхнє спілкування з бабусею час від часу переривалося дзвінком з передпокою, і тоді бабуся надовго перебувала у своєму кабінеті з черговим учнем, котрому вона давала уроки гри на роялі. В такі хвилини діти, залишившись без догляду старших, від нічого робити, дивилися по телевізору мультфільми, читали чи діставали зі скрині свої старі іграшки. Данилко, як правило,  розкладав свою залізну дорогу, а Русана діставала з бездонної скрині свої ляльки та починала причісувати іграшковим гребінцем їх злежане різнокольорове волосся..." (Раїса Гончарова)

 

"Іноді люди хворіють. Так буває, і з цим нічого не поробиш. Одного разу бабуся Богдана провела в лікарні майже два тижні. Данилко із сестрою дуже за нею дуже скучили. А ще скучив бабусин кіт Пажера. Він подовгу лежав на підвіконні, поглядаючи на перехожих, а ввечері забирався на бабусине ліжко й влаштовувався спати на її подушці. Дні тяглися повільно, немов би хтось наступив часу на його довгий плащ... І якось одного погожого дня тато, нарешті, привіз бабусю Богдану з лікарні додому. Бабуся була трохи блідою, але посміхалась своєю вічно молодою посмішкою. "Обережніше діти, ‒ весело застерігав батько Русану й Данилка, які одразу зависли в бабусі на шиї. ‒ Ви ж не хочете, щоб бабуся Богдана знову зламалася? Інакше мені доведеться везти її назад до лікарні. Вона ще занадто слабка..."" (Раїса Гончарова)

 

"Якось, прокинувшись трішки раніше, ніж зазвичай, Русана звісила голову зі свого ліжечка й запитала у Данилка, котрий спав унизу: "Ти спиш?". Данилко їй не відповів, бо спав. Тоді Русана ще трішки пострибала, поспівала, трішки почитала, пошелестівши сторінками книжки, поплескала в долоні й голосно порахувала до п'яти. Далі рахувати їй було ліньки. Але Данилко продовжував спати. "Як несправедливо, ‒ подумала Русана. ‒ Коли ти маєш бажання пограти в слова з тим, з ким ти хочеш пограти, той спить, не звертаючи на тебе жодної уваги". ‒ І кинула в Данилка подушкою. На цей раз все вийшло. Данилко не просто прокинувся, а підхопився з ліжка, наче його ошпарили кип'ятком, спросоння кліпаючи очима..." (Раїса Гончарова)