Борис Харчук. Оповідання "Бабуня"

Борис Харчук

БАБУНЯ

Дідуня в нас не було. Наші дідуньо, сказано, пропали ні за цапову душу ще в першу світову. Вони загинули зовсім молоді: внуками і не бралося на зав'язь. А коли ми знайшлися (двоє хлопців і три дівчини), то нам вкрай бракувало дідуня. Дівчата, правда, це якось не дуже розуміли, навіть наша найстарша сестра Надя, а про близняток Вірку і Любку нема чого й казати, бо вони ще винянчувалися в колисці. Мені ж і Петрові хоч сядь і плач: надходила весна — не було змайструвати кому нам возика, а чи вчинити таке колесо, щоб ми гасали ним ціле літо; надходила зима — не було кому змайструвати санчата чи витесати дерев'яні ковзани. В нас не було дідуня — не було кому вистругати такого свистка, щоб найдальша далина відгукувалася луною на його заливисте фю-ю-ють.. Та біс із тим возиком, що скажемо вищав би, з тим невловимим колесом, за яким тужили наші ноги; біс із тими санками, які переганяли б вітер, з тими ковзанами, на яких ускакували б незамерзлі ополонки. Біс із тим голосистим свистком, від якого усім закладало б у вухах...
Часто спостерігаючи, як наші сусідські ровесники-хлопчики й дівчатка — особливо в неділю, обсідають на порозі поважного сивого вусаня, як вони туляться до нього, наче мухи до меду, ми з Петром не знаходили собі місця. Кружляли мовби поприв'язувані, навколо подвір'я, спиналися на пальці, заглядали через тин, а то забиралися в город, ховалися в бур'яни й крадькома дивилися на старого, пильно прислухаючись, щоб почути бодай одне його слово.
В такі хвилини нам здавалося, що якби ми доторкнулися своїми пальцями, самими пучками до дідового сивого вуса, то нам відкрилося б найсвятіше! Причаївшись, ми сиділи в бур'яні; «Про що той вусань оповідає?». Мабуть, про найтаємніше, про найважливіше. Чому ті малі так весело сміються? А що вони відчувають, коли він гладить їх по головах?». Нам було боляче й образливо. Ми німіли з великої кривди, переконані, що перед нами ніколи не відкриється найпотаємніше й найважливіше, що ми не знатимем, як нам жити.
У нас не було дідуня. Ми їх ніколи не бачили, й при єдиній про них згадці нам ввижалися високі гори, глибокі долини; зелені ліси — несходимі Карпати... Та в нас були бабуня. Пізніше ми довідалися, що їх називали Февронією. Та ми, малі, не чули, щоб до них хтось звертався по імені,  їх кликали просто — бабуня
На підситку, а не на ситі, спочатку просіювалося житнє борошно, з комірчини вносилася діжа — наставав вели день: бабуня готувалася пекти хліб. Діялося рідко, раз у місяць, найчастіше в п'ятницю, перед заходом сонця.
Розрум'янілі, в білій хустині, зав'язаній не старечому, як завжди, — ріжечком, а по чому, щільно навколо голови — сиві коси брані так, щоб жоден волосок не впав, вони часто кружляли підситком. Ця зосередження передавалась мені й Петрові: ми пильно дивилися, як борошно сіється у горнець. Ще пильніше, ніж ми, дивилася на бабунині руки.  Ні, не відходячи від колиски. Здавалось, що на мороз за замурованими вікнами пересідаєте
Тато з мамою валили у панському лісі. Вони йдуть на роботу, коли ми ще спимо, а вернуться, коли знову вляжемося. Ми бачили їх лише в неділю, але за те в нас є трохи гіччя, яке бережемо й заощаджуємо. Палиться, у хаті тримався живий дух. Вікна будуть мерзлі до весни й у підвішені під ними пляшки сльозитимуть по спущених мотузечках від талої води.
У печі ледве жевріє. Та ось сонце, опустив до заходу, заглядає у вікно, зачервоніючи. Наші бліді обличчя теж зачервонились від морозяних зблисках, і ми радісно покліпали очима.
Впоравшись із борошном, бабуня втак сідали на лаву, а Петро, Надя і я зголошуємося навперебій принести дров. Бабуня давали чоботи й казали:
— Принеси, Надієчко, принеси, доню... Мені або Петрові така пильна справа не доручалася. Нам тільки б добути чоботи — з хати у попівську вулицю, на ковзанку, тому й не перечили, а чемно сиділи й гірко облизувалися, дивлячись, як Надя то виходить з хати ввалюється через поріг, несучи й кидаючи з котом, під припічок, ломаччя. Дрова за ніч трохи підсохнуть.
Коли сестра востаннє переступила поріг, сказавши: «Все!» — бабуня наказали:
— Зачини добре двері.
Надя ще раз спробувала руками клямку, покірно визулася з чобіт і, щаслива, метнулася до колиски.
Бабуня не взувалися. Принишклі й насторожені, обережно сипали в діжу борошно, щоб не просипати й пилиночки: тихо, ледве чутно ступили до печі; взяли горня з теплою водою, а тоді шанобливо чинили розчину. І зимове вечірнє сонце облизувало їм руки, заглядало в діжу. Щоб розчина зійшла й рухалася, вони її перехрестили й закрили віком, а ми з Петром допомагали вкутувати діжу кожухом.
Ніхто не смів і писнути. Це наче б тямили Вірка з Любкою й не плакали. Поскрипувала, гойдаючись, колиска, в хаті меркло, а в діжі сходило тісто.
Бабунині шкарбуни стояли біля лави, та ні мені, ні Петрові не спадало в голову ступити в і гайнути надвір: ми знали, що нас чекає завтра, й тому не сміли розсердити бабуню ні найменшим неслухом, ні необачним словом. Ми були такі смирні, що навіть розмовляли пошепки, а коли нерозумні Вірка й Любка раптом сплакнули, ми їх мовчки зацитькували, пошепки обіцяли нагодувати завтра «куклою» — свіжим, пожованим хлібцем, замотаним у шматинку. Полягали спати. І наш сон був повитий щасливим очікування.
Я і Петро мало не проспали. В печі гоготіло — саме сонце, здавалося, народилося в ній і палає своїм вогнем. У його промінні поралася бабуня, а Надя їм допомагала. Ми з братом набрали води в рота й зливали на долоні, умиваючись, як з умивальника. І не витиралися  рушником: обійдемося, повисихаємо.
Бабуня розворушили жар кочергою, залізши з головою в челюсті печі. Підкинули дров, а тоді стали біля печі. Обнявши держално кочерги обома руками, схилили до нього свою голову й заспівали.
Де хто стояв, так і прикипів на місці.

 – Ой, в Цареграді на рино-о-чку...

В нашій хаті на одну кімнату перед нами відкрився ніколи не бачений і на картинці далекий Цареград, велелюдний ринок, козак Байда і турецький цар.

– ...бери мою дочку, будеш панувати.

Бабуня співали тихо, але їх голос проникав їм у душі, й наші серця шалено постукували. Хоч ми вже знали: твоя віра проклята, твоя дочка погана — так відповість козак цареві, але з вами творилося неймовірне. В грудях холоне, очі горять, бо ж станеться жахливе!
Вогонь у печі пригасав. Бабуня хмарились. Байду чіпляли на гак.
Підкинуті дрова займалися з новою силою — з новою силою ріс бабусин голос, повнячись хоробрістю і відвагою.
А козак, висячи ребром на гаку, взяв у руки лука: стрілив — царя вцілив, царицю в потилицю, царську дочку в саму головочку...
А в що поціляв нас бабунин журний голос?
Ще раз поворушивши кочергою в печі, вони бралися до діжі, до тіста.
— Зійшла... Я їй недаром співала, — й казали, виробляючі буханці: — Який хліб печу, таку пісню співаю.
Ми стояли онімілі, гинули за тим Байдою. Він ще називався Вишневецьким, бо походив з Вишнівця.
Навесні хліба не пекли: переднівок. Чекали жнив. Тато з мамою жили в осадника. Надя носила їм обід у горщиках-близнятах: борщ в одному, кашу — в другому. Вірка й Любка перейшли на наші з братом руки. Щоб вони не пхинькали, ми підгодовували їх зелепухами самі їли ягоди з кісточками. Животи гучали, як бубони.
Якщо, не я, то брат або сестра щодня допитувалися в бабуні, коли вже того Іллі, бо на Іллі — новий хліб на столі. Нарешті приходив він – громовержець Ілля. Це було на початку серпня. Іллю треба було святкувати, годити йому, дякувати, що не спалив блискавками, не повбивав громом і градом благеньких нивок. Бабуня обмолочували прачем кілька снопів, що їх самі нажали на городі.
Жито як варене — приказували вони, бідкаючись і просушуючи зерно.
Ми стерегли його від горобців, прогортали до сонця, брали на зуб, і воно пахло нам п'ятий нею, якої нарешті дочекалися.
Дров — ані хворостиночки: зима все пожерла Палили соломою — крутяхами.
Розчина рухалася в діжі. Тепло, й тому діжці.  не вдягали в кожуха, а лише накривали рушником.
Надворі спека — не продихнеш, але двері на клямці, не рипайся, бо розчина сяде, западеться і не зійде.
Надя, Петро і я робили крутяхи, скручували солому перевеслами, а бабуня шпурляли їх у піч. Коли у печі трохи нагоріло, вони обперлись на держално кочерги, прихилили до нього свою голову й затягли про відчайдушного Нечая, якого облягли вороги — двісті тисяч, за ними ще й орда, а він пішов собі до кумасі Хмельницької їсти рибу щуку.
Кожне з нас стояло з недоробленим крутяхом.
В печі палало. Бабуня співали.

– А я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю...

Хата дихала солом'яним полум'ям — кинувся, схопившись, на коня Нечай і почав класти ворогів, як снопи, рубаючи їх на капусту, в пень. Але що з того? Що з того, як кінь спіткнувся й не може підняти ноги з-під ворожого трупа? Мовчки, похнюплено подавали ми крутяхи бабуні, а вони, не перестаючи співати, недбало кидали їх у піч.
Чи не тому бабунині брови осмалені, чи не тому їх обличчя побабчене, що той кінь спіткнувся й не може ступити? Може, через того коня ми не пекли цілу весну хліба – і гупало в дитячих грудях кінським копитом:

– ...держи собі коня в сідлі для свого звичаю!

Бабусина пісня сумно бриніла: Нечаєві ковані вози заточено в лози у містечку Берестечку, його коні на припоні, а сам він — у неволі. І вже мертвий звертається до людей, наче б і до нас, що коли будемо в Берестечку, то щоб вклонилися його дружині і його нещасним дітям-сиротам...

– ...держи собі коня свого в сідлі для свого звичаю!

Сиділи, як прибиті, аж поки хліб не спікся.
Бабуня виймали малесенькі буханці на капустяних листках, кропили водою, подавали нам до рук, кажучи:
— Який наш хліб, такі й наші думки...
Ми зробили кукли й нагодували Вірку й Любку.

*      *      *

У хату внесено картоплиння. Малі вікна, склеєні шибки, гнітить стеля, а висохле картоплиння спалахнуло — потягло солодким димком, як від польового багаття, і вікна розширились, стеля піднялася у вишину. Запахло снопами з поля, яблуками з садка, гарбузами з городу — стиглою, могутньою силою землі під високим і синім осіннім небом. Закурликали журавлі, десь школярики бігли до школи, але нам дорога туди заказана...
Горіло картоплиння — у нашу хату впливав великий світ, а бабуня були його добрим духом.
Біла хустина, руки голі до ліктів, запаска прикриває коліна — чисті, чепурні, охайні й урочисті, як на свято, бабуня розмовляли очима з полум'ям -у печі, з тістом у діжі, і з нами. І ми розуміли цю мову до останнього слівця: Надя, гойднувши колиску, хапалася, щоб подати бабуні картоплиння, Петро витер і наготував ножа, щоб можна було зішкрібати тісто тупим кінцем з рук, а гострим — у діжі, а я набрав у висівок, щоб підсипати у лопату.
Ой  гуляла Бондарівна,  як  пишная  пава...
Вони заспівали голосно й несподівано. Їх голос з'єднався з солодким димом, з палахким полум'ям. Від димку наверталися сльози, а полум'я їх сушило.
Ми вже не раз чули цю пісню.
Припавши до неї, як до своєї єдиної й певної зброї, у миготливих  відсвітах полум'я, яке спалахувало й звивалося  навколо їх голови, як червоні стрічки. Вони самі  були, наче та Бондарівна, дарма, що в нашому  родові  Бондарів не пам'ятали.
Ой не годен пан Коньовськнй мене обіймати,
Тільки годен  пан Коньовськнй слід  мій цілувати...
А пан Коньовський у нас був. Не Канівський, не Коновський, а Коньовський. Бабуня так і співали. Колись він сватався до них — вдови, були вони молоді. Ми не раз його бачили: старий, облізлий, схожий на сухореброго коня. Ми його ненавиділи так, як можна ненавидіти найпідлішого злодія. Наші тато й мама і нині у нього на заробітках.
Бабуня співали про себе, бо вони наплювали на того Коньовського.
Жовніри з голими шаблями гналися за Бондарівною. Бондарівна лишала за собою криваві сліди, кривавії ріки.
Бабуня співали — заклинали розчину в дії, щоб вона росла, заклинали вогонь, щоб випікався хліб, заклинали колиску, щоб вигойдувала внуків.
Вірку і Любку  не треба було вгамовувати! Вони спокійно лежали собі  валетом  — їх колисала Бондарівна.
Наші вікна обліплювали не лише сусідські діти, а й старі й дорослі: у хаті жили честь і слава. Це була хоч якась винагорода з дідуня.
Хліб саджався у піч — усе замовкало. А виймаючи його, бабуня шепотіли:
—  Який  наш хліб, таке й наше життя...

За матеріалами: https://ivanna-site.in.ua/

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою. Він виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу - народом. Справжньою вважав літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу. Наш народ заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.