Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови - з її натяками, багатозначними образами та свідомо "затемненими", тобто закодованими й зашифрованими думками. Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача - всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого. Борис Харчук писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ. (Сергій Гречанюк)
За матеріалами: Історія української літератури ХХ століття. Книга 2. Київ, "Либідь", 1998.
Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою. У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно заграбастано... (Борис Харчук)
"Мене перекинули агрономувати під Славуту. Так я опинився в селі Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Вулиги. Я прийшов до неї травневого вечора. Зупинився за причілком і задививсь… Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й покинула. Її не бере сон..." (Борис Харчук)
Борис Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози на Тернопільщині в селянській родині. Навчався в Кременецькому ліцеї, закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом і писав. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ...