Володимир Даник. "Наш день — попереду!" (літературний огляд книги Василя Стуса “Веселий цвинтар”)

Володимир Даник

НАШ ДЕНЬ — ПОПЕРЕДУ!

Цю книгу не раз бачив у бібліотеках. А читати ще не читав. Хоч і завжди читаєш і перечитуєш щось поетичне. А це, в коронавірусних умовах, прийшов до однієї з бібліотек і здаю книгу німецького поета Райнера Марія Рільке, а творчість його досить непроста для сприйняття. У книзі вірші були у перекладах Миколи Бажана, що, звичайно ж, майстер. І як поет, і як перекладач. 
Ось тут і згадалося, що і Василь Стус теж перекладав Рільке. Стуса вірші я, звичайно ж, читав, але він, як поет, ще є для мене у великій мірі невідкритою планетою. То ж і попросив бібліотекаря принести щось із Стуса. Те, що є. 
Отож переді мною книга Василя Стуса “Веселий цвинтар”. Книга, так би мовити, з історією і передісторією. Книга, де відкривається розтривожена душа поета у дуже непростий для нього момент.
А передісторія у книги така. Це третя збірка поета. А його перші дві збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” за радянських часів видати не вдалося. Щоправда, друга з цих книг таки побачила світ у 1970 році, але ж у Бельгії.
Книга “Веселий цвинтар” була написана теж у 1970 році і віддрукована у кількості аж... 12 екземплярів. Кожному істинному творцю потрібно бачити, а яка ж безпосередня, емоційна реакція читача. Отож поет і роздав друзям віддруковане. Саме з цією метою.
У мене в руках ця ж книга, але видана вже у 1990 році. У Варшаві. Видавничим агентством Об'єднання українців у Польщі.
Несподівана у книги назва. Що і невипадково. Бо і книга різнопланова. Тут і римовані вірші, і верлібри. Тут і вірші серйозні за змістом, переповнені гостротою, драматизмом, а то і трагізмом почувань. Тут і твори відверто іронічні.
І у цієї назви перегук з іншими думками і книгами.
Згадуються і рядки Симоненка, де стрімким потужним образом передано глибини історичного змісту:

На цвинтарі розстріляних ілюзій –
Уже немає місця для могил!

Згадується і збірка одного поета з Шевченкового краю. Збірка, видана уже в часи незалежності. Збірка, що має назву “Козацький цвинтар”.  І у творах, що до неї увійшли, було немало роздумів про непросту нашу історію.
А іронія у творах, що увійшли до книги Василя Стуса “Веселий цвинтар”, - це іронія різна. І наповнена критичним змістом, але все ж усміхнена. І гіркувата іронія. А то і зовсім гірка.
Ось вірш, що тут приведений повністю. Де іронія критична, змістовна і все ж порівняно безхмарна:

Вночі його мучили блохи, 
а те, 
що половина людей земної кулі 
досі ще стогне під гнітом капіталізму, 
не давало йому змоги 
склепити очей.

А ось вірш, де наявне і слово “веселий”. Але починається воно іронічним описом загалом побутової сцени. Жилося людям тоді ніби і непогано. Але проблеми накопичувалося, хоча багатьма це ще не відчувалося. І драматизм подій поступово наростав.
 
Я сидів на весіллі 
серед поважних молодиків – 
у того голос, наче в диякона, 
той остаточно схрип від горілки і співу, 
а та в котрий вже раз переконувала присутніх, 
що не така вже й дурепа, 
як здається на перший погляд.

І який гострий, уважний погляд у поета! Відразу ж питання — а чи він писав прозу... Бо літературознавчі роздуми поета читати була змога і це було цікаво. Отож і проза була б неординарною.
А далі, у рядках цього ж вірша, вже виключна серйозність. Бо поет згадує про свого побратима, про непросту його долю. 
Бо такі були часи... Проблеми наростали, а люди, що зважувались сказати про них, розплачувались потім за свої правдиві слова. 

Я вигукував з усіма “гірко” 
і думав про Валентина Мороза, 
згадував його лоб і волосся й очі 
і переконувався знову й знову, 
що горішньою частиною обличчя 
він скидається на пророка. 

А далі вже іронія гірка. І гірка — не від слова “гірко”! Бо над головою хмари і поет не може  цього не відчувати. Серцем. І словом та віршем.

Всі жували, пиячили, удавали з себе 
веселих 
і я жував, пиячив, удавав веселого 
з себе, 
але так було гірко на душі, 
так несподівано пронизливо гірко, 
що побачивши, як дружина моргає 
мені ходім, 
з полегкістю відітхнув, 
і схопився за втечу, 
як потопельник за соломину.

Та попри розлого виявлену іронічність, поетична творчість Василя Стуса позначена і неябияким ліризмом. І це можна помітити хоча б у вірші, вже іншому за настроєм:

День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць, 
упали в небо горілиць, 
а світ, немов горіх, розпався.
І вже ні неба, ні землі — 
лиш ти одна, моя надіє, 
і та не жевріє — чорніє 
в опротипівнічній імлі.

А гостре відчуття джерел народнопісенних добре помітно у рядках, що цей вірш завершують:

Та дякувати богу — вдвох. 
Наш день попереду, мов зараз.
Ще й солов'їв любовна пара 
співає тьох та перетьох.

У Василя Стуса, і поета, і просто неординарної особистості, життєві шляхи стелилися надто непрості. І він і сам це добре усвідомлює. І це вихлюпується і в поетичних рядках. Зокрема, у вірші “Вдасться чи ні...”.

Давні стежки переорано, 
дороги дитинства 
засаджені кукурудзою. 
І навіть мама 
з недовірою позирає на тебе — 
це ти чи ні?

Та і пейзаж, приведений у цьому ж вірші, співзвучний тривожному настрою поета.
 
Йде середина літа.
Зрідка дощить високе серпневе небо, 
гавкають собаки по дворищах, 
і крайня зоря над самим небосхилом 
надсило продирається крізь віття дерев.
Йде середина літа.

Чи писав поет п'єси, чи міг би він бути драматургом? Хоч обставини для такого виду творчості були і несприятливі. Бо драматизму у Василя Стуса і у житті, і у віршах було більш, ніж достатньо. Ось хоча б вірш на, здавалося б, досить спокійну і стриману тему.

Вони сидять за столом, 
поклавши перед себе жилаві руки. 
Ось сухі і нервові — мамині, 
ось татові — важкі наче гирі, 
сидить сестра — таємнича посмішка 
сновигає її непевним обличчям, 
усміхаючись, вона думає про своє. 
Маленька племінничка шестилітня 
навдивовижу відкритим поглядом, 
пласким, як медуза, 
по черзі приліплюється до брата, 
матері, тітки, 
сидить мій син, 
вибавляючись наостанок 
увагою присутніх, 
купаючись у ній, 
як у розкошах.

Але ж і у цій нібито звичайності та побутовості вчуваються немалі, хоча і не зразу помітні тривога і напруга.

– Час, каже тато 
і помалу підводиться з-за стільця, 
мамине обличчя тьмянішає, 
нікому зачепитись 
нізащо.

Поет відчуває глибокий драматизм власної долі. Однак пише про це спокійно, стримано і відверто. Бо і психологізм у його віршах неабиякий. Ось лише два рядки з вірша “Мені здається, що живу не я...”.

Ти ждеш іще народження для себе, 
а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Поет гостро відчуває і епоху, що в ній судилося жити. Епоху і непросту, і суперечливу. А в чомусь і болісну.
 
Тут час стоїть. Тут роки не минають.
Бо тут життя - з обірваним кінцем, 
як у виставі. Тільки є початок. 
Кінця ж нема.

Є питання, що на них дуже вже важко відповісти. Навіть коли їх задавати собі самому. Може, саме тому вони і так природно входять у квітучу і нев'янучу тканину вірша.

Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти, 
а най і стрінеш — віри чи доймеш?

Усе тече, усе зазнає змін. І чи передбачав поет усе те, що станеться потім — розвал імперії... незалежність України... А здається, що вірші його — це передчували! Ось рядки з поезії “Порідшала земна тужава твердь...”.

Ця твердь земна трухлявіє щодня, 
а ми все визначаємось. До суті 
доходимо. І господом забуті, 
вітчизни просимо, як подання. 

Незалежність України — це для поета мрія... Мрія, що перетворилася на реальність уже коли його не стало. Але ж ця мрія квітуче і неповторно входить у живу плоть поетичних рядків.
 
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини 
на чорних водах — тінь її шукай.

Ось такі думки після прочитання книги з досить несподіваною назвою. Книги, де і дух епохи, і душа поета, і коріння нашого майбутнього. Книги непростої, але ж украй важливої. 

Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Читайте також на нашому сайті:

Вірші Василя Стуса зі збірки "Веселий цвинтар": "Над осіннім озером", "Вертеп", "Мені здається, що живу не я", "Порідшала земна тужава твердь", "Порідшала земна тужава твердь", "Біля метро "Хрещатик", "Посадити деревце", "Їх було двоє — прибиральниця і двірник", "Тато молиться Богу", "На Лисій горі догоряє багаття нічне", "Відлюбилося. Відвірилося. Відпраглося...", "Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті", "Попереду нарешті порожнеча", "Вони сидять за столом", "Так явно світ тобі належать став", "Ця п'єса почалася вже давно", "Змагай, знеможений життям", "Мов жертва щирості — життя", "У тридцять літ ти тільки народився", "Людина флюгер. Так. Людина флюгер", "Вмирас пізно чоловік, а родиться дочасно," "Вертання", "Молочною рікою довго плив", "Рятуючись од сумнівів", "Як страшно відкриватися добру", "Напередодні свята", "Утрачені останні сподівання", "У Прохорівці — сни, мов ріки", "Чоловік підійшов до меморіуму", "То все не так. Бо ти не ти", "Вечірній сон. І спогади. І дощ", "Цей біль — як алкоголь агоній", "У цьому полі, синьому, як льон", "Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?", "Вдасться чи ні...", "Раз на тиждень вони викопуються з землі", "Один лиш час і має совість", "Надворі дощ? — я запитав", "День величався і пишався", "Досить крові, — продекламував кат", "Сто дзеркал спрямовано на мене", "Я блукав містом своєї юності", "Націлений у небо обеліск", "В мені уже народжується Бог", "Зазираю в завтра — тьма і тьмуща".

Володимир Даник - поет, прозаїк, автор пісень і бард. Автор 21 книг поезій, пісень і прози, серед яких: «Гуморески та байки» (1991), «Таємна зброя» (1992), «Під впливом НЛО» (1992), «Як стати молодим» (1992), «Вічна тема» (1993), «У Черкасах – сміються!» (2006) та інші. Володимир Олексійович - член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2016 р. та 2019 р.), лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», лауреат конкурсу «Автора! Автора!», який проводився журналом «Перець» та міністерством культури України.