Публікації за тегом: Історія

"Стукіт у двері був тихий. Навіть його руде щастя, яке він так і кличе: ''Кицька'',  — шкребеться голосніше, коли намагається після прогулянки  повідомити, що хоче до хати. Але він таки почув, хоча слух, чого гріха таїти, останнім часом підводить. Якщо вірити новомодним психологам, так працює захист організму, коли людина не хоче чути голосів ззовні. Суперечливе твердження, але він погоджується, що  частка правди у тому є. Олег поспішно підійшов до дверей, аби поцікавитись, хто ж там. Відразу отримав чітку відповідь жіночим, м'яким, проте незнайомим, голосом: ''Пошта. Лист від Рудольфа. З Ізраїлю''. Боже ж ти мій! Скільки ж то часу минуло від останньої звістки?! Крутнув ключем, схопився за клямку, перехопив дихання й тут же навстіж відчинив двері..." (Галина Мирослава)

 

Хрестоматія  містить  вірші, оповідки, ребуси, кросворди, цікаві завдання-заморочки, каверзні та хитрі загадки, легенди про козаків, віртуальну мандрівку «Великий Луг». Читачі  дізнаються  про життя та побут козаків Запорозької Січі,  про Дніпрові пороги та їх історію, зможуть пройти іспит козацько-лицарської честі. Словничок-довідничок малого козачка допоможе відшукати відповіді для кросвордів та ребусів. В оповідках та віршах відображено реальні історії із життя сучасних джур молодшої вікової категорії, які брали участь у Всеукраїнському етапі гри «Джура» на базі дитячої турбази у селі Осій  Іршавського району Закарпатської області. Ця книга призначена для здобувачів позашкільної освіти, початкової загальної середньої освіти, вихованців гуртків «Джура» молодшої вікової групи, виховників, керівників гуртків військово-патріотичного напряму, педагогів та батьків.  

 

"Стефа, яка нещодавно розміняла восьмий десяток, вже не мала сили підвестися з ліжка. Після падіння позаторік ноги відмовили. Але її голова залишалась світлою, тіло — підтягнутим, серце  — напрочуд чулим. Приємно  видовжене обличчя, яке вона за звичкою, прищепленою в дитинстві, щоранку змащувала соком огірка впродовж життя, вражало свіжістю, помітити на ньому зморшки було майже неможливо,  от тільки великі каламутно зелені очі глибоко позападали всередину. Стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона відчула, що щось зараз має статися. Арсен, чоловік Стефи, з яким вони  разом понад 40 щасливих років, чомусь затримався біля дверей. Стефа прислухалась. Голоси з передпокою не впізнавала, вловити зміст не могла тим більше. Несподівано за Арсеном до невеличкої кімнати зі Стефиним ліжком, двома стільцями та шафою-білизняркою,  зайшли двоє: молода розкішна жінка з чорним волоссям по плечі та її високий і досить худий чоловік. Навіть худіший за Арсена. Життєрадісна жінка, що пахла квітами, світилась усмішкою. Арсен лагідно поглянув на Стефу й промовив.." (Галина Мирослава)

 

Не можу з тим відійти на той світ, мушу виповісти. Болить воно, муляє. Хочу спокійно переставитись, воно ж не дає, хоч і давнє. Молодий я тоді був, мене совіти до війська забрали та на фронт кинули. Якраз перед кінцем війни. Ми в Секешфегерварі, дуже гарне місто, край угорський, в монастирі отаборились, довго звідти стріляли, а як втихло, дивлюсь — хлопці, з якими служив, солдатики молоденькі, черниць ґвалтують разом, у рот вкладати прутня змушують, у вуха випускають, одяг їхній монастирський на них роздирають і на ганучі беруть. Я ж з родини, що в Бога вірить, у мене душа навпіл рветься, того тягаря витримати не може, а заступитись не смію — розстріл на місці. Стою поруч, сльози ковтаю, брешу, що то піт, відмовляюсь, кажу: „Не стоїть”, а сам молитви безперестанку шепчу. „Ти што, вєрующій?” — питають, головою киваю, мов ні, а в Бога тут же пробачення прошу. Петром мене, мабуть, нарекли недарма, мав я на своїй шкурі відчути як то від Бога заради свого життя відмовляються..." (Галина Мирослава)

 

"«Написано від душі, але цього не надрукують. А от тобі «придрукують» — 10 років без права переписки. З німецького табору ти втік, з нашого тікати безнадійно... Отже, знищи все, коли хочеш жити»,— порадив мені Олексій Євдокимович, прочитавши мій рукопис ще за радянсьикх часів. Олексій Євдокимович Пономаренко був для мене не тільки вчителем, але й другом. Я звертався до нього з болючими проблемами, висловлював найпотаємніші думки. Ми часто розмовляли на «заборонені» теми: про Мазепу, Петра І., Грушевського. Іноді обговорювали й «політику партії» — колективізацію, голодомор. І захотілось написати, щоб спомини мої не канули в Лету, щоб нащадки знали, яка то насправді була політика...     До болі шкода було нищити свій рукопис, але зауваження Олексія Євдокимовича виявилися цілком слушними, я й сам розумів. І знищив. Тепер важко все відновити по пам'яті, адже пройшли десітиліття. І все ж таки спробую..." (Микола Колесник)

 

"Оповідання постало зі спогадів моєї мами. В основі лежать реальні події. Справжнього імені вчительки, пам'яті про яку присвячене оповідання, не пригадую. А от ім'я другої вчительки дійсно було Рая, цього не в стані забути. Трагедія сталась у Лопатині, тепер Радехівського району Львівської області, кінець 40-х -початок 50-х." (Галина Мирослава)

 

 

 

 

"Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни..."

(Ніна Виноградська)

 

 

"Я був малий, як і всі діти,
і все не міг я зрозуміти
кого кляла перед порогом,
тихо звертаючись до Бога,
моя бабуся. Тихо там
Вона комусь бажала смерті.
Казала: — Прийде час і мертві
його самі під руки візьмуть
та разом з ним до Пекла підуть
і віддадуть його чортам..."

(Олександр Кулінський)

 

До тетралогії Володимира Малика «Таємний посол» увійшли чотири історичні романи: «Посол Урус-шайтана» (1968 р.), «Фірман султана» (1969 р.), «Чорний вершник» (1976 р.) і «Шовковий шнурок» (1977 р.). Задум цього полотна виник у Володимира Малика під впливом відомої картини художника-реаліста Івана Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Розглядаючи картину, письменник подумав, що художник зобразив на полотні лише мить з життя цих мужніх захисників своєї землі. Якщо ж написати роман, то можна показати, як вони жили, сіяли й збирали хліб, займались ремеслами, кохали, воювали зі своїми ворогами, страждали в неволі, гинули у війнах...

 

 

"Ще до Богдана Хмельницького, а саме в 1635 році, був на Січі запорозьким кошовим отаманом Іван Сулима. За своїх молодих літ Сулима придбав собі великого войовничого хисту й завзяття, бо козакував саме під час славних походів гетьмана Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима і Кафу турецьку у Криму здобував, і Трапезонтза Чорним морем аж двічі руйнував, і околиці Царгорода огнем випалював, а нарешті під Хотином, рятуючи Польщу, бився з турками у великому бойовищі; скільки ж менших походів та сутичок з ворогами відбув він, так того й не підлічити. Недобре оддячили поляки козакам за те, що вони врятували їх під Хотином од турків, а Сагайдачний навіть смертельну рану собі там здобув,— вони полякалися козацької сили та й почали після того всякі утиски козакам чинити..." (Адріан Кащенко)

 

"Ніколи не забудемо цей день,
Він слід лишив пекучий у серцях!
Знов завітав скорботний квітень,
І спогади підняв на крилах птах..."

(Тетяна Прокоф’єва)

 

 

 

Перша книга тетралогії «Таємний посол» «Посол Урус-Шайтана» розповідає події 1676 року від Різдва Христового. Змальовується Запорізька Січ. Кошовий отаман Іван Сірко посилає головного героя, молодого козака Арсена Звенигору з подвійною таємною місією до Болгарії. Він повинен викупити з неволі брата Сірка, Нестора і розвідати, чи правдиві чутки про підготовлюване вторгнення турків в Україну. Досконало володіючи турецькою мовою, цей сміливий "таємний посол" зумів роздобути і привезти на Запоріжжя фірман (указ) султана Магомета IV про майбутній похід на Україну. Розуміючи виняткову важливість цього документа, Сірко негайно відправив його до Москви, де він і зберігся до наших днів в архіві колишнього Посольського приказу. Так стали відомі стратегічні й тактичні плани Туреччини. Українські та польські війська, завчасно підготовлені і стягнуті під Чигирин, завдали сильному супротивнику значних втрат, змусили його відступити і відмовитися від планів завоювання України, які, якщо б вони були реалізовані, призвели б до повного знищення її народу. Під час виконання місії Арсен потрапляє в полон замість того, щоб пробиратися таємними стежками під Варну. Цю книгу можна назвати провідником по історії України того періоду.

 

У другій книзі тетралогії «Таємний посол» «Фірман султана» розповідається про те, як Арсен Звенигора, козак Війська Запорізького та його друзі втекли з рабства на турецькій галері. До їх рук випадково потрапляє фірман султана. Тепер Арсен знає про те, що його рідну Україну очікує нова турецька навала на чолі з візиром Кара-Мустафою. Арсен усіма силами намагається швидше потрапити додому, щоб попередити про небезпеку кошового отамана Сірка та гетьмана Самойловича. На шляху до України Арсену допомагають його знання турецької мови, вправне володіння зброєю та уміння знаходити вихід зі складних ситуацій.

 

 

 

У третій частині тетралогії Арсен Звенигора нарешті повертається додому, проте війна знову змушує його відправлятися у похід. У пригодах йому допомагатимуть персонажі попередніх книг — росіянин Роман Воїнов, поляк Мартин Спихальський, болгарський воєвода Младен і його син Ненко. Крім цього, важливу роль у сюжеті відіграє Семен Гурко. Задум цієї тетралогії виник у письменника під впливом відомої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Милуючись картиною, письменник подумав, що художник на своєму полотні відобразив лише мить з життя захисників своєї землі. Тоді він вирішив написати роман, де можна було показати, як вони жили, сіяли та збирали хліб, займалися торгівлею, ремеслами, кохали та воювали, гинули у неволі та війнах.

 

Назва останньої частини тетралогії відсилає до турецького звичаю, за яким посадовцю, що завинив, султан надсилав шовковий шнурок. Такий «презент» означав смертний вирок. У центрі уваги роману Арсен Звенигора, який продовжує боротьбу проти ворогів рідної України, вирішуючи попутно особисті проблеми. У вирі війни зникла кохана дівчина Арсена — Златка. Пошуки у Криму та в інших частинах Україні не дали результатів. Але через деякий час стало відомо, що Златка потрапила в Стамбул, у гарем великого візира Кара-Мустафи. Й Арсен разом із другом Ненком поїхали її визволяти, заприсягшись врятувати її з полону або загинути у бою з ворогом. Також описується похід на Європу і облога Відня турками.

 

"...От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакати; вони із води могли сухими виходити; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилати, і туман, на кого треба, пускати, і в річки переливатися... Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто там у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий - то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідімо, бо там ляхи ідуть, і туди не ідімо, бо там турки або татари заходять, а сюди ідімо, бо тут аж нікогісінько нема...»" (уривок з народного переказу)

 

"Якось метикуватий Матвій, якого діти жартома називали Метью, щедрий Даміан, вдома усі його кликали Демко, і максималіст Максим, що намагався усі завдання виконувати якомога краще і дратувався, коли не виходило, почули, що поруч з селом Хоробрів на Сокальщині, звідки їхній рід по одній з бабусь, розташоване село Старгород. Назву Старгород вони чули раніше, бо на світі чимало Старгородів, навіть ресторан поруч зі школою так називається, але що сокальський Старгород відомий ще з трипільських часів, дізнались уперше. - Хто такі ті загадкові трипільці? - відразу вирвалось у Максима. - Чому  в слові трипільці зашифрована цифра 3? - загорівся бажанням довідатись Матвій. - Які пам'ятки по собі вони залишили? - закрутилось ґвинтиком у Демковій голові. Та з ними поруч не було жодного дорослого, а до вечора кожний з братів призабув, що мав би понавипитувати..." (Галина Мирослава)

 

"Давно-давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн був дуже добрий і милостивий. Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони, бідні, не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків — та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало — і давай хитрити. Спинив свого коня і крикнув на козаків..." (уривок з народного переказу)

 

"...Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина. 
– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу. 
Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені. 
–  Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта  – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.
– Слава Україні! – виголосив Славко.
– Героям Слава! – відповіли як один всі разом." (Галина Мирослава)

 

"Повстань!
Повстань, народе мій!
Берись за зброю вмить!
Іде війна народная,
Священний бій кипить!
Повстань!
Повстань, народе мій!
Берись за зброю вмить!
Нехай під окупантами
Завжди земля горить!"