"Велике жовте сонце повільно котилося по безкрайому небу. З самого ранку воно відкривало свої долоні і випускало світло на землю. Всі раділи і посміхалися золотобокому сонцю. Його тепла і щедрості вистачало на всіх. Але траплялося, що припливали величезні гривасті хмари–леви. Не звичайні, білі, а сірі і похмурі, кудлаті і грізні. Вони були такі великі, що затуляли собою ціле синє безкрає небо. Від їх гуркоту здавалося, що десь ламалась земля..." (Юлія Хандожинська)
"Маленька руденька лисичка одягнула свій улюблений капелюшок і побігла в ліс. Біжить по стежинці, пісеньку співає, радіє, а назустріч їй — Вовчик. — О, привіт, лисичко. — Привіт. — Боже, який в тебе красивий капелюшок. — Так, красивий, а ти що хочеш теж поносити? — То бери, мені не шкода, а ввечері повернеш — ну, за якийсь там маленький гостинчик. — Добре, — каже вовк. — Ти ж знаєш, де я живу. Підвечір вовчик повернув капелюшок і приніс лисичці м'ятки на чай. Лисичка все забрала, зраділа, а на ранок — знову до лісу..." (Юлія Хандожинська)
"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)
"Літнього дня на ставку, коли сонечко гарно припікає, велика зелена пухириста жаба сиділа в очереті під берегом і співала пісень: — Ква-ква, ква-ква, ква-ква… Квакала, надривалася і так, і сяк, та ніхто її не чує. Розсердилася жаба та й собі думає: — Господи, ну як же мені привернути увагу до себе? Дивиться вона на середину ставка, аж бачить, а там зелені килими з білими квітами, плетючі зелені містки із водяних трав, що з’єднують невеличкі острівки, що гріх не помилуватися. От вилізла вона на один з таких килимів, сіла навпроти білої квітки, милується і каже.." (Юлія Хандожинська)
"Теплого осіннього дня вітер-чарівник поважно дув наліво і направо, здіймаючи невеличкі стовпчики пилу чи грайливо закручуючи їх у маленькі торнадо. По ґрунтовій дорозі, яка пролягала через поле, повільно рухався, віз наповнений городиною. Чого там тільки не було – і гарбузи, і картопля, огірки та помідори червонощокі, квасоля, маківки, капуста, кабачки, баклажани, буряки. Овочі поважно тряслися у просторому возі, ніжилися у промінні ще теплого сонечка. Аж раптом величезний жовтобокий гарбуз завів розмову: "Ого, як нас тут багато, але, знаєте, мені, як найбільшому тут овочеві, буде відведено найпросторіше місце у погребі..."" (Юлія Хандожинська)
"Жила колись на світі маленька овечка Пхинька. І все їй завжди було не те і не так. Піде, бувало, в садочок пастися і — "ме-ме", недобра травичка в садку ("пхе, пхе, пхе"), наллє їй мама свіжого молочка, а вона надіп'є трішки, скривиться і: "Ме-ме: не люблю таке, хочу молочко з вареннячком!" Отак вона собі і жила, що не так, одразу: "Ме!" За це її не дуже любили інші мешканці двору. Одного літнього жаркого дня Пхинька вирішила піти попити холодної водички у луг. Бігти треба було через садочок донизу, а там через кладочку і джерельце прохолодне. Біжить Пхинька, мекає по дорозі, як завжди, все їй не так, добігає вона до кладочки, аж на зустріч їй баран..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі мушка, а звали її Петрушка. Мушка була неповоротка, повільна. Нікуди ніколи не поспішала. Сяде, бувало, на квіточку і спить, нічого її не турбує — ну геть зовсім, аністілечки! Нічого Петрушці не цікаво, тільки б поспати, і побільше, і подовше. От так вона і жила: де не сяде — там і спить. Одного разу вирішила Петрушка–сонна мушка на листочку біля лісу поспати. Лежить собі на сонечку, загоряє. Аж раптом — чує якийсь шелест. Глянь, а то комарик внизу, бідний, один тягне соломинку. — Гей ти, комарику, ану не шелести там, невже не бачиш, що тут я на листочку сплю, — закомандувала мушка. — Ти знаєш, не бачу, а шелестіти буду, бо бачиш, білий день надворі і потрібно працювати, а не спати..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі на світі маленька мишка Пікавка. — Пі-пі-пі, — кричала мишка і швидко-швидко бігла у своїх справах. А справ у мишки було багато: то сиру потрібно було накрасти, щоб кіт Микита не побачив, то нірку свою облагородити, а саме: вкрасти пір'ячко у курочки. Ось яка була справна мишка Пікавка, була крадійкою. Та не тільки красти мишка вміла, а ще, бувало, любила і понасмі- хатися з оточуючих, вкраде шмат ковбаси, а по дорозі ще й глечик з сметаною поб'є. То вже на ранок кіт Микита отримує по повній програмі, а мишка сидить глибоко в нірці і тільки чути: — Пі-пі-пі! Старий кіт, що уже тільки не робив: і сам мишку чатував біля нірки, і собаку просив, і півня, але ніхто не міг Пікавку зловити, від усіх вона тікала, а потім тільки чути з нірки..." (Юлія Хандожинська)
"Посеред густого лісу, в кущах, стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона там була. І любив на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)
"На верхній полиці стояв чайний сервіз. Шість чашечок з блюдечками і чайник — пузатий, червоний в горошок. Чайник стояв, як маяк, пишався своїми горошками, а носа, носа задер аж до самого неба! Ні з ким чайник не полюбляв товаришувати і вважав, що то не гідне діло — спілкуватися із звичайним посудом, адже він був не простим чайником, а святковим. Діставали його лише на великі свята, або коли гості поважні приїжджали, тож від таких справ чайник вважав себе «пупом» усього кухонного начиння. Бувало, прибіжать чашки, аж рум’яні після чергової порції чаю, або пахнуть малиною після свіжого компоту. Щасливі — щебечуть, радіють. А чайник — зирк на них: "Та що ви? От я! Я — не простий чайник, а святковий! З мене найповажніші гості в цьому домі п’ють! А ви? Що ви? Тільки й тратите свої обідки на прості чаї! Вас навіть у куточок кладуть. А от я ! Я на самій серединці стою!" І вже замовкнуть чашечки і мовчать, стоять собі скромно в куточку..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі у річці маленька рибка. Така собі срібляста і швидка. І більше за все на світі любила рибка поговорити. Та от біда, що не почує — перекрутить, як захоче, а потім і по-своєму розкаже. Любила рибка затаїтися в очереті, де жили по сусідству водяні раки, і слухати, про що вони говорять, а потім швиденько пливти і розказувати усім новини. Дуже вже їй подобалося усе про всіх наперед усіх знати. Отож, одного дня засіла рибка в зеленому очереті. Нагострила вушка і слухає, про що раки говорять — думає, що ніхто її не бачить. А раки того дня підрізали очерет, прибирали навколо своєї хатки. Раптом бачать — щось поблискує. Знають, що то вже рибка чатує. От і шепоче один рак до іншому..." (Юлія Хандожинська)
"Жив собі маленький соловей. І дуже він любив співати і пісеньки придумувати. Кожного дня він трудився над своїм голосом і вкладав душу у свої пісні. Одного ранку летів лісом соловейко і тихенько пісеньку співав: — Тьох, тьох, фіть, фіть, фіть, Хто є в лісі, ой не спіть, Ви мені допоможіть, Тьох, тьох, тьох, фіть, фіть, фіть. Так йому було весело та радісно, як ніколи. Всі дерева вушка-листочки розправили, тріпотять, ніби підспівують соловейкові. Аж тут, де не візьмись з-за шовкового куща показалася ворона. — О, привіт, соловейку, як же ти гарно співаєш! Так ніхто в лісі не вміє! Не вміє, повір мені! — Ось тільки трішки затихо, якби в тебе була сопілочка, це було б пречудово — тебе було б чути навіть в ті далекі ліси, що за крутими горами..." (Юлія Хандожинська)
"На вітрині крамниці красувалися шоколадні цукерки. Вони виблискували кольоровими фантиками. Радували око різнобарвними відтінками і вабили своїм запахом покупців. — Ой, я настільки приваблива, що мене полюбляють усі, і дорослі, і малі, — хизувалася «Ліщина», — а плаття, платтячко яке! Зелененьке у золотий горішок! — Ой, то твої горіхи усім в зубах застрягають! Теж мені знайшлася цукерка ! — єхидно перебила її сусідка. — Ти — довга і зелена, як качан кукурудзи, нічого особливого! А ось я! Я! Кругленька, як яєчко, а платтячко — біленьке в горошинку! А що вже смачна! Тільки й чути, як діти біжать і кричать: «Хочу «Ко-ко-чоко»! Хочу «Ко-ко-чоко»!» — і зліва, і справа! — нахвалювала себе кругла цукерка — та так, що мало із полиці не звалилася..." (Юлія Хандожинська)
"Маленька рудоволоса дівчинка з кирпатеньким носиком і червоними, немов яблучко, щічками з нетерпінням чекала, коли вже настане вересень, щоб піти до школи. Вона кожного дня приміряла новенькі туфлики й святкову сукню, куплені ще на початку серпня. Бігла, мов метелик, до люстерка і довго красувалася, не відводячи очей..." (Юлія Хандожинська)
"Вечоріло... Сонечко швидко котилося по знайомій стежині то ховаючись, то вигулькуючи з-за дерев. Дмитрик сам до себе: "Швидше, швидше додому, а то мама більше ніколи не відпустить на стадіон." Щоб скоротити шлях, малий повертався через парк. Невеликий парк, ніби старовинний замок, ласкаво запрошував всіх до себе у гості. Старі дуплаві товсті липи ховали ціле військо комах, а подекуди й сови вигукували. А що вже про ворон говорити! Чорними зграями–хмарами вони перелітали з однієї гілки на іншу. Шукаючи затишку, кричали, сварилися, і це вони, мабуть, прикликали вітер, який непомітно прилетів і як справжній господар почав оглядати парк..." (Юлія Хандожинська)
Читаймо та слухаймо разом з нашими малючками цікаві казочки від Юлії Хандожинської:
.jpg)
"Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо — так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці..." (Юлія Хандожинська)
"Лежав собі на сонечку маленький зелений огірочок. Ніжився він у променях, грів свою зелену спинку, аж раптом світло затулила йому тінь від листка старого хрону. — Гей, хрончику, забери свій листочок, будь ласочка! Мені не вистачає сонечка, — жалібно пропищав малий огірочок. — А хто це там говорить? — пробурмотів старий. — Це я, огірочок! Осьдечки я! — Я що, сліпий? Усе зелене — і нічого, і нікого я там не бачу, а тому не буду забирати свого листя, — буркнув хрін і навіть не ворухнувся. — Що ж робити? — подумав малий. — От, якби я був червоний, то мене відразу було б помітно! Потрібно діяти!.." (Юлія Хандожинська)
"Одного ранку сіра гусочка йшла собі і мріяла. Хотілося їй сходити на базар та прикупити нового жупанчика і капелюшка. Нові черевички теж би не завадило на свої гусячі лапки причепити. А на шию — коралі червоні. — Ото б я була красуня! Справжнісінька леді-помпадур! А червоні коралі на моїй гусячій шийці, боже, ну справжня тобі лебідочка, — мріяла собі гусиня. Тож йшла наша гусочка стежинкою, аж раптом — щастя яке… назустріч гусочці калиточка біжить. Та не проста калиточка, а повнісінька грошей. — Ого скільки! — думає гусочка. — Та тут мені геть на усе вистачить. — Калиточко, калиточко, а куди це ти біжиш? — питає. — Ой, гусонько, нікуди я не біжу, так собі — йду по стежині. — А хочеш, калиточко, зі мною на базар?..." (Юлія Хандожинська)
