"У спадок дід лишив мені державу!
А потім ще й рушницю залишив...
Він добре знав, які часи для нас настануть,
Про це він часто з слізьми говорив...
......
Мій діду, Слава Україні!
Тримай за нас увесь небесний полк!
Вже скоро сонце зустрічатиме гостинно
Незламний ворогом, нескорений Народ!"(Софія Федина-Прилуцька)
Творчість Степана Руданського в історії української літератури посідає важливе місце. Увійшовши в літературу в середині п’ятдесятих років, у тяжку добу духовного безгоміння, яке настало після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, арешту й заслання Шевченка, Руданський прокладав у ній нові стежки. Його поезія була оригінальним явищем в українській літературі шевченківського періоду.
У 2008 році в київському видавництві «Грані-Т» побачила світ трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга історія Марійки і Костика), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика). Події книги розгортаються в маленькому українському місті Старомихайлівка. Герої живуть своїм цікавим життям: зустрічаються, ведуть романтичні розмови, зізнаються в коханні.
Марійку і Костика веде перше кохання, яке допомагає пробачити друзям зраду, захищає від заздрісників і дає розуміння того, що матеріальне благополуччя не варте родинного спокою. Чим завершиться трилогія Степана Процюка, і чи стане перше кохання єдиним – дізнайся вже зараз.
"Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають..."Співомовки - це дотепні, динамічні, сюжетні твори з використанням різноманітних засобів гумору та сатири і побудовані на якомусь народному анекдоті, приказці чи казковому мотиві. Цей жанр гумору придумав Степан Руданський. "Запорожці у короля" - одна з таких співомовок.
"Принесли хліб. На столі поклали. Пахучий, теплий ще. Із шкоринкою золотавою. Це від вогню позолота в нього. Та не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мололи. А зерно в золотому колосі на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало. Від сонця позолота в хліба. Та чи тільки від нього?.." (Тамара Коломієць)
"Прийшли окупанти до нас в Україну
Форма новенька, воєнні машини
Та трохи поплавився їх інвентар
Байрактар… Байрактар…
Російскі танкісти сховались в кущі,
Щоб лаптем посьорбати довбані щі
Та трохи у щах перегрівся навар
Байрактар… Байрактар…"(Тарас Боровок)
"Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?.."(Тарас Шевченко)
"І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває..."(Тарас Шевченко)
"Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати."(Тарас Шевченко)
Вірш Тараса Шевченка "Мені однаково, чи буду..." входить до циклу поезій "Вказематі", написаних поетом в ув'язненні в місті Санкт-Петербург у 1847 році. Його любов і туга за Батьківщиною відчувається в кожному слові....
"Мені однаково, чи буду
Я жить въ Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині..."(Тарас Шевченко)
"Минаючи убогі села
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: „Де-ж я прихилюсь
І де подінуся на світі?”
І сниться сон мені..."(Тарас Шевченко)
"В неволі тяжко... хоча й волі,
Сказать по-правді, не було;
Та все таки якось жилось –
Хоть на чужому – та на полі.."(Тарас Шевченко)
"Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть."(Тарас Шевченко)
"Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть..."(Тарас Шевченко)
"Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає..."(Тарас Шевченко)
Небуденне явище в нашій літературі — поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся... Земля... Україна... Миколаївщина...
Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...
"Україно наша, Україно-мати,
За що ж тебе, милая, прийшов ґвалтувати
Отой ворог з Московити, оті недолюдки?
За що принесли стільки горя й смутку?
Дітей наших убивають без жалю і болю,
Які встали боронити нашу честь і волю.
Проклинають у всім світі придурка і ката,
Який змусив росіян до рук зброю взяти..."(Тетяна Аколішнова)
