На відео: Тарас Шевченко. Поема "Княжна".
|
|
Тарас Шевченко КНЯЖНА (поема)Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила... А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються Нехрещені діти. Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує. Як сон-трава при долині Вночі розцвітає... А про людей... Та нехай їм. Я їх, добрих, знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мій друже єдиний! І хто знає, що діється В нас на Україні? А я знаю. І розкажу Тобі; й спать не ляжу. А ти завтра тихесенько Богові розкажеш. Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні — Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом. Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли! Щоб люди й сліду не найшли, Щоб і не знали, де й шукати. В тому Господньому селі, На нашій славній Україні, Не знаю, де вони взялись, — Приблуда князь. Була й княгиня. Ще молоді собі були, Жили самі. Були багаті, Високі на горі палати, Чималий у яру ставок, Зелений по горі садок, І верби, і тополі, І вітряки на полі, І долом геть собі село Понад водою простяглось. Колись там весело було. Бувало, літом і зимою Музика тне, вино рікою Гостей неситих налива... А князь аж синій похожає, Та сам несмілих наливає, Та ще й покрикує «віват!». Гуляє князь, гуляють гості; І покотились на помості... А завтра знову ожива, І знову п’є, і знов гуляє, І так за днями день минає, Мужицькі душі аж пищать. Судовики благають Бога... П’яниці, знай собі, кричать: — І патріот! І брат убогих! Наш славний князь! Віват! Віват! — А патріот, убогих брат... Дочку й теличку однімає У мужика... І Бог не знає, А може, й знає, та мовчить. Княгиня взаперті сидить, Її і в сіни не пускає Убогих брат. А що ж робить? Сама втекла і повінчалась, І батько й мати не пускали, Казали: вгору не залазь. Так ні, за князя. От і князь! От і пишайсь тепер, княгине! Загинеш, серденько, загинеш, Мов ряст весною уночі. Засхнеш, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять Бога, Як люде люблять, живучи. А жить так, Господи, хотілось! Хотілось любити, Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч молись перед тобою, Мов перед святою... Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить Бога І добро творити, Та Божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині... Може, Бог так хоче? Боже! Боже! Даєш волю І розум на світі, Красу даєш, серце чисте... Та не даєш жити. Не даєш на рай веселий, На світ твій великий Надивитись, намолитись І заснуть навіки. Невесело на світі жить, Коли нема кого любить. Отак і їй, одній-єдиній, Ще молодій моїй княгині, Красу і серце засушить І марне згинуть в самотині. Аж страшно!.. А вона молилась І жить у Господа просилась, Бо буде вже кого любить. Вона вже матір’ю ходила, Уже пишалась і любила Своє дитя. І дав дожить Господь їй радості на світі. Узріть його, поціловать Своє єдинеє дитя, І перший крик його почути... Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать! Сльози висохли, пропали, Сонце просіяло. І княгиня з дитиною Не тією стала. Ніби на світ народилась — Гралась, веселилась... І княжні своїй маленькій Сорочечки шила. І маленькі рукавчата Шовком вишивала, І купала, й колихала, Сама й годувала. Бо княгині тілько вміють Привести дитину. А годувать та доглядать Не вміють княгині. А потім оха: — Забуває Мене мій Поль або Філат! — За що ж воно тебе згадає? За те, хіба, що привела? А моя свою дитину Сама доглядала. А п’яного свого князя І не допускала. Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина. І говорить уже стало, І вчила княгиня Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила... І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І Богу молитись, І азбуку по кунштиках Заходилась вчити. І що Божий день купала, Рано спати клала І пилиночки на неї Впасти не давала. І всю ніченьку над нею Витала, не спала. Надивлялась, любувалась Княжною своєю... І жениха їй єднала, І раділа з нею, І плакала; довгі коси Уже розплітала І, лишенько, свого князя П’яного згадала — У мундирі. Та й закрила Заплакані очі. А дитині ніби сниться, Мов вимовить хоче: — Не плач, мамо, не розплітай Мої довгі коси — Посічуться... — Що день Божий Радості приносить Своїй матері щасливій Дочка уродлива. Мов тополя, виростає Світові на диво. Виростає... Та недовго Буде веселити Свою матір. Бог карає Княгиню на світі... А за віщо? Чудно людям, Бо люде не знають, Чому добре умирає, Злеє оживає. Занедужала княгиня, І князь схаменувся. За бабами-знахурками По селах метнувся. Наїхали... Заходились. Лічили, лічили... Поки її, безталанну, В труну положили. Не стало на селі княгині, І гусла знову загули. А сирота її в селі, Її єдиная дитина! Мов одірвалось од гіллі, Ненагодоване і босе, Сорочечку до зносу носить. Спеклося, бідне, на жару. Лопуцьки їсть, ставочки гатить В калюжах з дітьми у яру. Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пізнає Межи дітьми дитя своє. І думає: тебе не стало... Умийся, серце, щоб пізнала Тебе, єдиную свою... І Господа 6 благословляла За долю добрую твою. Умилася. А добрі люде Прибрали, в Київ одвезли У інститут. А там що буде, Побачим. Гусла загули, Гуляє князь, гуляють гості, Ревуть палати на помості, А голод стогне на селі. І стогне він, стогне по всій Україні. Кара Господéва. Тисячами гинуть Голоднії люде. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду раді, та Бога благають, Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. Тойді б і в Парижі, і іному краї Наш брат хуторянин себе показав. А Бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить — і не покарать. Або вже аж надто долготерпеливий... Минають літа; люде гинуть, Лютує голод в Україні, Лютує в княжому селі. Скирти вже княжі погнили. А він байдуже — п’є, гуляє Та жида з грішми виглядає. Нема жидка... Хліби зійшли, Радіють люде, Бога просять... Аж ось із Києва привозять Княжну. Мов сонечко зійшло Над обікраденим селом. Чорнобрива, кароока, Вилитая мати. Тілько смутна, невесела... Чого б сумувати? Або, може, вже такою Воно й уродилось? Або, може, молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? Ні, нікого. Весела гуляла, Мов ласочка з кубелечка, На світ виглядала З того Києва. Аж поки Побачила села Знівечені. З того часу Стала невесела. Мов сизая голубонька, Село облетіла. У всіх була, всіх бачила, Всі повеселіли. Там словами привітала, Там нагодувала... Що день Божий обходила Село. Помагала Усякому. А сироти До неї в покої Приходили. І матір’ю Своєю святою Її звали. І все село За неї молилось... А тим часом жиди в селі З грішми появились. Радіє князь, запродує З половою жито. І молотить виганяє Людей недобитих. Змолотили, нівроку їм, За одну годину І з клунею провіяли... Князь і не спочинув, На могорич закликає, Та п’є, та гуляє Аж у гаї... Бо в покоях Дочка спочиває. Гармидер, галас, гам у гаї, Срамотні співи. Аж лящить Жіночий регот. Завиває, Реве хазяїн: — Будем пить, Аж поки наша доня спить. А доня взаперті сидить В своєму сумному покої І дивиться, як над горою Червоний місяць аж горить, З-за хмари тихо виступає. І ніби гори оживають. Дуби з діброви, мов дива, У поле тихо одхожають. І пугач пуга, і сова З-під стріхи в поле вилітає, А жаби крякають, гудуть. Дивітесь, очі молодії, Як зорі Божії встають, Як сходить місяць, червоніє... Дивітеся, поки вас гріє, А зорі спати не дають. Головою молодою На руки схилилась, До півночі невесела На зорі дивилась Княжна моя. Дивилася... Та й плакати стала. Може, серце яке лихо Тихо прошептало? Та байдуже. Поплакала Трошки, усміхнулась, Помолилась та й спать лягла. І тихо заснула. В гаю все покотом лежало — Пляшки і гості, де що впало, Там і осталось. Сам не впав, Остатню каплю допивав. Та й ту допив. Встає, не пада, Іде в покої... Скверний гаде! Куда ти лізеш? Схаменись! Не схаменувся, ключ виймає, Прийшов, і двері одмикає, І лізе до дочки. Прокиньсь! Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку, покусає! Убий, і Бог не покарає! Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала І Саваофа не злякалась. Ні, не прокинулася, спить, А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає. Не чуть нічого. Час минає. А потім крик, а потім ґвалт, І плач почули із палат — Почули сови. Потім знову Не чуть нічого. І в той час Скирти і клуня зайнялись, І зорі зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обізвавсь. Пани в гаю не ворушились, А люде збіглись та дивились, Як дим до неба підіймавсь. Прокинулись вранці гості. Аж бачать, що лихо, Покинули свого князя Та любо та тихо. Так і ми його покинем, Так і Бог покине. Тебе тілько не покине Лихая година, Княжно моя безталанна, Знівечений цвіте. Ти ще будеш покутовать Гріхи на сім світі, Гріхи батькові. О доле! Лукавая доле! Покинь її хоть на старість, Хоть на чужім полі На безлюдді. Не покинеш, Поведеш до краю, До самої домовини, Сама й поховаєш. В селі не бачили й не чули, Де вона поділась. Думали, на пожарищі Небога згоріла. Стоїть село. Невесело На горі палати Почорніли. Князь хиріє, Нездужає встати, А підвести нема кому, Ніхто й не загляне До грішного болящого В будинки погані. Люде трохи очуняли, Господа благають, Щоб княжна до їх вернулась. А її немає І не буде вже, святої... Де ж вона поділась? У Києві пресвятому В черниці постриглась. Родилась на світ жить, любить, Сіять Господньою красою, Витать над грішними святою І всякому добро творить. А сталось ось як. У черницях Занапастилося добро... Блукаючи по Україні, Прибивсь якось і в Чигирин, І в монастир отой дівочий, Що за пісками на болоті У лозах самотний стоїть. Отам мені і розказала Стара черниця новину. Що в монастир до їх зайшла Княжна якась із-за Дніпра Позаторік. Одпочивала, Та й Богу душу оддала... «Вона була ще молодою І прехорошая собою. На сонці дуже запеклась, Та й занедужала. Лежала Недовго щось, седмиці з три, І все до крихти розказала... Мені і Ксенії-сестрі. І вмерла в нас. І де ходила, В яких-то праведних містах! А в нас, сердешна, опочила. Оце її свята могила... Ще не поставили хреста». |
|
За матеріалами: Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — Київ, 2003. Том 2: Поезія 1847-1861, стор. 24-34; 571-573.
Читайте твори Тараса Шевченка на нашому сайті:
Останні коментарі до сторінки
«Тарас Шевченко. Поема "Княжна" — читати та слухати, відео»:
Всьго відгуків: 0
+ Додати коментар