Читаймо захоплюючі повісті від Олени Більчук:
- "Зошити у лінії" (повість у двох частинах)
"У садочку, що повниться пташиними піснями від самого світання, сивий дідуньо майструє колисоньку. У білій сорочці, з добрим настроєм, як і годиться. Не снідаючи, після ревної Молитви. Йому підсобляє тато. Малому Сергійкові це так цікаво! То він хутенько вніс дрівцят до печі - мама з бабунею попросили, і біжить до татка з дідусем. А дід Андрій усміхається..." (Галина Римар)
Платон Воронько. "У моєї доні оченята сонні" - цикл віршів для дітей з книги "На рідному порозі"
"Якось матуся повідомила милій донечці Людмилі, Люді, Люсі, що в Китаї, країні, де дуже багато людей, жив колись імператор Лю Да, який походив з роду Лю. Його батько теж був Лю, а діда звали ще цікавіше — Лю Сю. Всі сини Лю Да також до імені додавали слово Лю. І спадкоємцем Лю Да згодом став якийсь новий Лю. — Китай, — повторила про себе Люда по складах, — мабуть, там має бути багато китів. Але вголос запитала про інше: — А як правильно: Лю Лю чи Лю Люєвич? Мама знизила плечима і відповіла: — Люсю, Людо, люлю — це я тобі іноді перед сном кажу, а він був просто Лю, це не ім'я, а прізвище..." (Галина Мирослава)
З Німеччини в Чернеччину
Ярик-школярик
Вівчарик
Іваник-склярик
Його планета
"...Ще з дитячих років стали нерозривними для Платона Воронька на все життя поняття праці й пісні. Адже батько його був ковалем, а дід — бандуристом, котрий пішки виміряв не один десяток доріг. І Платон Микитович, невтомний поет і трудар, не один десяток доріг пройшов майже в усіх кінцях світу — доріг війни й миру, доріг страждань і щастя, доріг негод і перемог. І на всіх дорогах життя не полишала поета дідова пісня, гартована у батьковому горні, бо вона, вбираючи в себе всі болі й радощі життя, сама ставала його невід’ємною часткою. Не випадково поруч із дорослими віршами в доробку поета займають рівнозначне місце твори для дітей. Поезія і дитинство — це для Платона Воронька спільне, невід’ємне одне від одного. Всі його вірші пронизані усмішкою, зігріті лагідною добротою, яких так частенько не вистачало в свій час малому Платонові... Тож коли доля нагородила його щасливою можливістю дарувати дітям радість — він усі щедроти своєї душі віддав найменшим!.." (Анатолій Костецький)
"Море тихо плесь та плесь. Я розкажу вам казку про море. Слухайте!.. На далекому пустинному березі, куди рідко припливають кораблі, в маленькій рибальській хатинці жив старий-старий дід з своєю внучкою Ганкою. Дід ловив рибу, а Ганка пасла кози. Не любив дід землі, він змалку звик плавати по морях, і тільки коли під його ногами гойдався човен на хвилях, почував себе міцно і впевнено. Та тепер він був такий уже старий, що навіть рідко коли випливав у море, а тільки плів великі дивовижні сіті. Казали люди, що то щастя купити в діда невід. Риба йшла у той невід купами, як на найкращі заманки. Але дід рідко робив свої сіті на продаж; він казав, що плете їх для внучки. Багато див бачив старий на своєму віку за морями, за океанами. Він плів сіті і згадував срібні води, в яких плавав, золоті квіти в сонячних країнах, в яких бував, морські страшні бої, в яких воював. Сіті виходили від того різними, і чудові сни снилися Ганці, коли вона спала в шатрі, зробленому з цих сітей..." (Оксана Іваненко)
"Невже ваші старші брати й сестри не розповідали вам ніколи, що, коли вони були маленькими, декому з них довелося лікуватися у одного дивного лікаря, якого діти поміж себе називали «гострим»? Так, так, його поміж себе всі називали просто гострим, бо він завжди з загостреною увагою приглядався не тільки до своїх хворих, а й до всього навколо і мав через це дуже гострий вигляд — гостру борідку, гострі вуса, гострий ніс і такі гострі очі, що нікуди від них втекти не можна було: він ніби пришпилював ними. Проте останнім часом про лікаря і його лікарню згадували все рідше й говорили про них усе менше. Мені здається, про нього навіть почали потроху забувати. Та це й не дивно, бо всі ми певні, що таких хвороб, які обрав своєю спеціальністю гострий лікар, у нас тепер майже немає, навіть удень лікарі крізь свої трубочки їх не помічають, а вночі, коли всі сплять, тим більше на них ніхто не хворіє..." (Оксана Іваненко)
"Цікаво, чи стрівали ви таких людей, яким завжди сумно, коли іншим весело, і, навпаки, вони тільки тоді й усміхаються, коли товаришам не до сміху? Ну, от просто ніяк не попадуть у лад?
Хоч таких чудних людей мені завжди шкода, проте бувати з ними в товаристві не дуже зручно, і я, по правді сказати, не дуже люблю, та і ви, напевно, також? Мабуть, тому і в Зіни не було товаришів: вона теж ніяк не могла вгадати, коли треба сміятися, а коли плакати. Наприклад, у їхньому класі — 5-А — дівчинка Ася зайняла на міському музичному конкурсі перше місце. Звичайно, весь клас ніби свято справляв, і кожен з учнів до речі і не до речі згадував: «Я вчуся в одному класі з тією самою Асею!» Тільки бідна Зіна ходила, ніби в воду опущена. Правда, у неї саме в ті дні боліли очі..." (Оксана Іваненко)
"Що ж, тепер, звичайно, вже важко повірити, що між нами є люди, які чогось бояться. Невже хтось із вас побоїться поїхати на Південний полюс, або полетіти на Місяць, або сказати неприємну правду у вічі своєму товаришеві? А от, уявіть собі, ще зовсім недавно жила дівчинка, яка всього боялася. Вона боялася мишей, хоча миші, як відомо, самі усіх бояться. Вона боялась темної кімнати, хоча завжди і вночі можна засвітити електрику. Вона боялась навіть голосно розмовляти, і вчителі не на жарт непокоїлись, що вона завжди буде мовчати. Як тоді бути їм? Як дізнатися, вивчила вона урок чи ні, і що їй треба ставити в табелі? Як усім відомо, всі діти мають властивість рости, бо з кожним роком, з кожним днем вони хочуть побачити все більше й більше. Зрозуміло, що для цього їм, насамперед, треба бути більшими на зріст. Але дівчинка, чим більш бачила і узнавала, тим більше всього боялася. Вона хотіла б сховатися від усього, і тому, прийшовши до школи, вже не росла, а навіть трохи зменшувалася..." (Оксана Іваненко)
Казка Оксани Іваненко "Великі очі"
"Зовсім недалеко від нас жив один дивак лікар. Що він дивак — ніхто в цьому не мав сумніву, а що він лікар — кожного сумнів брав. Всі в місті поважали лікарів, які лікували скарлатини, дифтерити, апендицити та інші противні хвороби. Але цей лікар не лікував цих звичайних хвороб. Він не був хірургом, не лікував «вухо, горло, ніс», не рвав зубів, і взагалі його спеціальність була така дивна і незрозуміла, що всі вважали за краще підсміюватися з нього і оголосити диваком, ніж познайомитися ближче. Він жив на краю міста, і навколо його лікарні був великий-великий сад. Казали, що в тому саду надзвичайні оранжереї з рідкісними квітами і приручені зайчики, кізочки та інші звірята бігають вільно по траві..." (Оксана Іваненко)
"Падає з дерева листя жовтеньке,
Падає з дерева листя руде.
Ще би дощу хоч малесеньку жменьку,
Вересень кладку для жовтня кладе.Хай розмалює нам жовтень намисто,
Вкутає стежку і вкриє траву.
Хай сорочину пошиє барвисту,
Вересень вив’язав жовтню канву."(Наталя Карпенко)
"Ось і пролетіли, як мить, 2 місяці подорожей Україною проєкту «Ранкова книготерапія». Попри карантинні обмеження команді видавництва «Ранок» і вправним клоунам-лікарям «Файні носи» вдалося втілити задумане. Ми зустрілися з дітками, які проходять лікування у відділеннях онкології та онкогематології медичних закладів Полтави, Черкас, Дніпра, Миколаєва та Києва, і влаштували для них чудові книжкові свята, передали подаруночки від проєкту, провели майстер-класи та облаштували бібліотеки — «Лабораторії книготерапії»..." (Юлія Валова)
"До великих подій зоставалося кілька хвилин. Цього ще ніхто не знав. Хлопчик Петрик, якого усі жартома звали Ходючок, сидів удома сам і розбирав новий набір «Автоконструктора». Тато й мама були у далекому відрядженні, дід Андрій пішов до гастроному, а бабуся Марія — на базар. У двері подзвонила дівчинка з сусідньої квартири — Ганнуся — і запитала: "А котра година на вашому старовинному?" "Зайди подивись", — сказав Петрик і пропустив Ганнусю до квартири. Вони зайшли до кімнати і стали дивитися на годинник. Отак стояли собі мовчки та дивилися, бо ще нікому не вдавалося відразу одірвати від нього погляд. То був дуже гарний і зовсім незвичайний годинник..." (Радій Полонський)