Публікації за тегом: Казки

"На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім’єю. Весело і дружно жили мешканці галявинки. Працювали з ранку і до вечора, слухали спів соловейка та синички – і ніколи не нудьгували. "Послухай-но, сусіде, – гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка. – Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом – на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!" – "Ходімо, друже, та ще й сусідку Вивірку гукнімо із собою"..." (Олеся Лісова)

"Заклопотана їжачиха кинула хатні справи і ледве встигла схопити за вухо бідового синочка, який і гадки не мав повертатися додому. Він дзиґою крутнувся біля дверей і хотів було у дременути в ліс. "Попався, шибенику!" — промовила з полегшенням їжачиха. Придивившись до сина, вона аж лапками сплеснула: "А який занехаяний! Ти хоч глядівся в Голубе озерце?" Вигляд у малюка й справді був неохайний: мордочка замурзана, голочки позлипалися. Розпашілий від гри, він тільки хекав і підшморгував носом..." (Леся Мовчун)

"Сита кумася лисиця вийшла в поле погуляти, на травичці повалятися, за комашками жартома пострибати. Гуляла вона, гуляла, перекидалася і раптом побачила на березі рака. «Бач,— думає, — який незграба, все задки лізе, нема того, щоб по-нашому побігати та попустувати». І почала вона рака займати та глузувати з нього..." (Володимир Даль)

"Жили собі брат і сестра – півник та курочка. Побіг півник у садок та й почав клювати зеленісіньку смородину, а курочка й каже йому: "Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне." Півник не послухався, клював та й клював і наклювався так, що насилу додому дійшов..."

(Костянтин Ушинський)

"У давню давнину, за казкових часів, кенгуру ходив на чотирьох ногах, як і решта тварин. Він не стрибав так, як тепер, зате вмів дуже швидко бігати. Кенгуру був соромливий і жив сам собі. Удень він звичайно лежав у затінку дерев, а вночі виходив у степ пастися. Якось, коли він спав під деревом, сталася страшна пожежа - зайнявся буш. Кенгуру прокинувся і метнувся тікати, але вогонь наздогнав його..." (з австраліської народної казки)

"Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак. "Здоров був, їжаче!" — "Здоровенькі й ви будьте," — відповів їжак і згорнувся клубочком. "Як здоров’ячко?" — "Спасибі." — "А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось." Згорнувся їжак іще тугіше, засопів..." (з української народної казки)

"Був собі їжак. Якось вийшов він раненько зі своєї домівки подивитися на білий світ. Вийшов та й каже сам до себе: "А піду лишень у поле — подивлюся, як там моя морква та буряки." Іде собі та пісеньку мугикає. Коли виходить із-за куща заєць. Він саме в полі оглядав свою капусту, чи велика виросла..." (з української народної казки)

"Жили колись на білому світі троє гусенят. Не було в них ніяких клопотів-турбот. З ранку до вечора паслись собі на великому лузі. Дивилися на небо, як пролітають білі хмарки, слухали, як гомонить вітер, або грілися на сонечку. Ластівки, жучки-комашки, метелики, мухи — всі були гусенятам добрими друзями. Одного ясного ранку, коли троє гусенят умивались на березі струмочка, найстаршеньке побачило, що вода в струмочку піднялась і тече дуже швидко..." (з угорської казки)

"Усі птахи прилетіли до сороки і попросили її: "Навчи нас, як вити гніздо." Усім відомо, що сорока майстер вити гнізда. У неї вони набагато кращі, ніж у будь-якого іншого птаха. Зібрала сорока всіх птахів навколо себе і почала вчити..." (з англійської народної казки)

"Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже: "Добривечір, люди добрі!" — "Дай боже здоров'ячка." — "Пустіть переночувати!"..." (з української народної казки)

"Голодна лисиця бігла понад лісом, задерши голову вгору, приглядалася на ворон, зазівалась і впала в яму. Яма була глибока, викопана мисливцями, щоб зловити яку-небудь тваринку. Лисиця цілий день сиділа в ямі голодна, намагалася вистрибнути і ніяк не могла вибратися звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задерши голову. Хвостиком ворушив, борідкою потрухував, головою покивував. Побачила лисиця козла, почала його улещувати..." (з української народної казки)

"Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу..." (з легенди)

"Стежка", "Диво", "Світло", "Камені" - чудові казки, створені пані Галиною, що виховують і змушують замислитись про найважливіше у житті...

"Жив був на світі КЛЮБИК. Маленький, кругленький і дуже веселий. Ще б пак! Адже він жив на горищі старого-престарого, але теж дуже веселого клубу. Чого веселого? Бо в ньому кожного дня збиралися діти. А для чого збираються діти? А для того, щоб погратися у яку-небудь гру! А хто вигадував для них ігри? Звичайно, ви правильно здогадалися! Ігри для дітей вигадував Клюбик! .."
(Галина Малик)​

Першою переможницею конкурсу "Напишіть про мене книжку!-2017» у номінації «Книжка про мене» стала Анастасія Ларенішина з Обухова Київської області. Її рукопис «Дрімучий ліс» захопив усіх учасників журі і отримав 24 бали з 25 можливих! Тож незабаром у видавництві «Фонтан казок» цей рукопис перетвориться на повноцінну книжку.

 

"Олександра Бурбело, безперечно, має багату фантазію, що надзвичайно важливо для письменника, у неї світле, романтичне світосприйняття. Душа авторки відкрита для всього доброго і прекрасного. Про це свідчать казки у збірці. Вони написані не зовсім за класичним зразком. Герої в них – романтизовані носії добра і всіх людських чеснот. Вони утверджують головну думку про важливість добра, доброти для людини. Казки юної письменниці ліричні, в них багато світла, вони мальовничі. Авторські емоції, думки, зокрема любов до рідної землі, до «Казкової України», органічно поєднуються з елементами фантастики. Олександра створює прекрасну, вимріяну країну дитинства. Її твори відкривають дітям світ добра і краси»." (Тамара Артем’єва)

Моторошно й тривожно в порожній кімнаті малому Гринькові. На вулиці вже посутеніло, і кожен закуток здається хлопчикові підступним і таємничим. Вдома немає нікого, тільки дівчинка-наймичка, та й вона порається десь на кухні. А на малого вже насуваються звідусюди похмурі ворожі сили. От-от вхоплять і стягнуть його з печі додолу. І в Гринькові борються два протилежних почуття: сидіти й цокотіти з переляку зубами на печі чи покликати на допомогу наймичку Саньку... Як розвиватимуться події далі, ви дізнаєтеся, прочитавши чудове оповідання видатного українського письменника Володимира Винниченка.

 

Протягом всього свого життєвого шляху, з дитинства й до тепер, Юлія Хандожинська пронесла свою любов до слова. Перші її рядки побачили світ ще під час роботи у дитячому садочку. Там поряд з дітьми і відкрився той дивній і загадковий світ у серці Юлії. Більш серйозніше Юлія Миколаївна почала писати вже у квітучій Сквирі. Перша збірка "Мрії у вогні не згорають" побачила світ у 2014 році. Далі вийшли друком такі збірки: "Я пелюстками серця обійму цілий світ", "Бентежить душу батьківська земля", "У сяйві слова", "Мелодия чувств","Перлини моїх снів", "Намальовані душі". Юлія Хандожинська також є активним громадським діячем, має немало досягнень, завжди активно приймає участь у творчих конкурсах і фестивалях. 

"Маленький Хлопчик дуже хотів ходити з Вертепом. Особливо цього року, бо минулого він іще зі своїми приятелями колядував - колядка була звичайна, всім відома, "Бог ся рождає": мелодія простенька, ніби для дітей, але зі словами не все так просто. Напевно колядка була дуже давньою, бо й слова деякі смішні, старовинні - і діти ще й часто перекручували від нерозуміння. Замість "а віл стоїть трясеться" співали "а він..." Хто він? Бо ж далі йшло "осел смутно пасеться". Найдивнішими у колядці були слова, ніби вкорочені: замість "Його" було То" - "хто ж Го може знати". А в молитовничку оце "Го" було навіть з великої літери. Бабуся пояснила, що коли йдеться про Бога, то і слова, які заміняють цю назву (займенники, казала на них Бабуся), треба писати з великої літери. Те саме "Му" - "йому": "Ісус Му ім’я". Також неправильно співали "Пастирії клячуть, проти Бога бачать". А треба було: "Пастирії клячуть, в плоті Бога бачуть". В плоті - це не на плоті, що огорожа на селі, а в "тілі", тобто видимого Його бачать. Маленький Хлопчик співав правильно, бо йому пояснив старший сусідський хлопець, який уже ходив із Вертепом..." (Ігор Калинець)

 

"Ці казочки складаю я Поліні, 
читайте й ви, і всі ростіть щасливі!"

(Галина Римар)