Емілія Плуґару
ПРИЙШЛА ВЕСНА!
Переклад з румунуської — Міхаела Гербіл та Людмила Дорош
‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Подивіться, падає сніг! Настала зима!
Два горобці весело стрибають по гілці ялинки. Під ялинкою ‒ хатинка зайчика Біле Хутро.
‒ Настала зима?! – тріпоче зайчик у віконце вухами. – Яке диво! Незабаром наш ліс одягнеться у мантію кольору мого хутра. Я знаю, чому зима вибирає саме цей колір.
‒ Чому? ‒ запитують горобці.
‒ Бо зима мене дуже любить. Більше за інших тварин.
‒ У тебе немає й крихти скромності! ‒ розсердилися горобці. – Ти хвалько. Між іншим, бабуся Зима носила білий кожух задовго до того, як ви, зайчики, з’явилися на світі! І якщо хочеш знати ‒ Зима любить усіх нас! Усіх!
‒ Так! Так! – приєдналася до горобців руда білка. – Це правда! Зима любить усіх нас!
‒ Гаразд… ‒ здався зайчик. – Я нічого більше не кажу. ‒ І все ж прошепотів для себе: ‒ Мене вона любить більше.
‒ Матусенько дорога! Чи це не сніг падає?! – з’явився у дверях свого барлогу ведмедик Мишуня.
‒ Йде сніг, Мишуню! Сніг! – весело стрибають горобці. – Пришла зима!
‒ Прийшла… Хто її запросив? Чи не могла вона залишитися у себе вдома? Хм… а я не розумів, чому це мене потягнуло на сон… Коли це… баба винувата. Мрр, мрр, мрр! ‒ заричав ведмедик невдоволено. ‒ Знову мені доведеться проспати три повні місяці. Мрр, мрр, мрр…
І Мишуня повернувся у свій барліг, але через кілька хвилин з’явився знову:
‒ Чуєте? – закричав він.
‒ Кого ти кличеш, Мишуню? – запитали горобці.
‒ Вас! ‒ відповідає ведмедик. – У мене є прохання. Як тільки настане весна, розбудіть мене! Не дайте мені проспати.
‒ А чому тобі так довго спати, Мишуню? Чи не можеш ти, як і інші, спати лише вночі? Незабаром прийде Дід Мороз із подарунками. Буде так чудово.
‒ Ех… хотів би я… Але не можу. Якщо я не засну – помру від голоду. Баба-Зима ховає харчі під льодом, під снігом. Не любить мене стара. Не любить… А коли я сплю ‒ мені сниться, що в лісі повно суниць. І так минає час… Не забудьте розбудити мене… Будь ласка!
‒ Ми розбудимо тебе, Мишуню, ‒ пообіцяли горобці й полетіли на свої ялинові гілки.
Зима приносить у ліс багато снігу і світла. Упродовж багатьох днів летять великі й пухнасті сніжинки. Усі чекають Різдва. Приходить Різдво й ліс наповнюється галасом та веселощами. Дід Мороз роздає подарунки.
‒ Цей глечик з медом, ‒ каже він, перебираючи у мішку, ‒ як ви думаєте, для кого він?
‒ Для мене! ‒ кричить борсук.
‒ Ні, для мене! – підбігає до Діда руда лисиця. – Хоча… Я ніколи не любила мед. Нехай забирає борсук, ‒ вирішує вона.
‒ Цей глечик, ‒ усміхається Дід, ‒ для Мишуні. Нікого не слід забувати в такий день. Нікого.
‒ У Мишуні є друзі? ‒ запитує Дід.
‒ Є! – наблизилися до Діда горобці, білка та зайчик. – Ми його друзі.
‒ Молодці, ‒ пестить їх поглядом Дід. – Віднесіть йому мед. Коли він прокинеться, скажіть йому, що це від Діда Мороза, і що йому пощастило з такими друзями.
Після свят ліс здається порожнім. Усі відпочивають. Зайчик рідко висовує у вікно свої вуха. Горобці сонно дрімають на ялинці. Білка гризе горіхи у своїй хатинці. Іноді, весела і в доброму настрої, вона стрибає з гілки на гілку, спостерігаючи, як осипається сніг.
‒ Я знаю, чому Зима покриває землю сніговою ковдрою! ‒ гукає вона.
‒ Чому? – запитують нудьгуючі горобці.
‒ Щоб їй було тепло! Як і Мишуня, Земля спить три місяці. Там, під ковдрою, відпочиває трава, відпочивають квіти, які сходитимуть навесні. Зима боїться, щоб мороз не заморозив їх усіх.
‒ Мороз не знає, що таке жалість, ‒ зітхнули горобці. – Коли ж уже настане весна?
‒ Не скоро… Зима тільки-но почалася, ‒ і білка залазить у дупло, щоб погризти горіхів.
Дні – короткі, ночі – довгі, час проходить повільно. Однак, одного дня Зима забрала свої білі покривала й пішла геть. Яка радість!
‒ Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! Прийшла Весна!
З приходом весни ліс прокидається до життя. Скрізь кипить робота. Горобці поспішають звити собі нове гніздечко. Збирають гілочки, стебла сухої трави, склеюють їх між собою – і гніздечко готове.
‒ Але де ж Мишуня? – пригадує собі білочка.
‒ Ой-ой! Ми забули! – захвилювалися горобці. – Цвінь-цвірінь! Цвінь-цвірінь! – вони подалися швиденько до ведмедикової хатинки. – Прокидайся, Мишуню! Весна прийшла!
У барлозі жодного руху.
‒ Він не прокидається, ‒ зітхнув один горобчик.
‒ Можливо, з ним щось трапилося, ‒ сказав стривожено другий.
‒ Треба зайти всередину і подивитися, ‒ запропонувала білка.
Повітря в лігві, де спить Мишуня, таке задушливе, таке застояне, що всі троє ледь не зомліли.
‒ Давайте відкриємо вікна! ‒ закричала білочка. – Провітримо, впустимо світло!
‒ Слава Богу, що він живий. Як тут брудно…
І горобці разом з білкою, до яких приєднався й зайчик Біле Хутро, негайно приступили до роботи. Невдовзі житло Мишуні не можна було впізнати.
На щойно пофарбованих стінах білка малює кущики суниці. Старі штори були замінені новими, рожевими, із кольоровими бджілками та метеликами. Підлога вимита й застелена м’якими килимками. Довга лава попід стіною вкрита ковдрою з різнокольоровими смужками. Більше немає чого робити. Друзі сідають на стілець і чекають, поки Мишуня прокинеться.
‒ Прокидайся, Мишуню! Прокидайся! – горобці не мають терпіння. – Весна прийшла! Годі спати!
‒ А знаєте що? – каже один горобець. – Я буду лоскотати йому лапи. Він одразу відкриє очі.
‒ Авжеж, ‒ посміхається з-під вусів зайчик. – Іди… Як махне однією лапою Мишуня – вважай, що не буде кому висиджувати твої яєчка.
‒ І що ж тоді нам робити? Якщо чекати, поки він сам прокинеться, ‒ нас тут застане зима.
‒ Не дратуйтесь, ‒ порадила білка. – Зараз ми його розбудимо. Принесіть глечик меду від Діда Мороза! Поставте самовар. Мишуня не встоє перед ароматом чаю з медом.
Запах чаю наповнив усю барлогу.
‒ Який приємний аромат, ‒ Мишуня відкрив одне око. – Пахне весною. Ой, леле! Та невже? Вона прийшла? – він злякано зіскакує з печі.
‒ Прийшла, прийшла! Якщо ти продовжуватимеш спати, весна й відійде, не встигнеш її й побачити, ‒ жартує зайчик.
Мишуня стає у дверях барлогу. Простягає лапи, вдихає на повні груди. Ліс майже зелений. Скрізь квіти, гудіння бджіл, щебетання птахів. Небо блакитне, сонце радісне.
‒ Яка чудова Весна, ‒ повертається Мишуня до своїх друзів. – З цієї нагоди було б непогано побенкетувати! Я голодний, як вовк!
Потім, помітивши глечик з медом, він підніс його до рота і не зупинився, поки не побачив дна.
Горобці, зайчик і білка непомітно виходять надвір.
‒ Ох… Ми розбудили його, ‒ радіють горобці. Тепер до роботи! Не час для бенкетів! Весняний день цілий рік годує!
Опубліковано в журналі Союзу Українців Румунії «Дзвоник», число 168, квітень 2021 р., стор. 10-11.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.