Галина Мирослава. "Карпатський гончак" (оповідання)

На світлині: український гірський гончак.

Галина Мирослава

КАРПАТСЬКИЙ ГОНЧАК

(оповідання)

Максимко їхав у потязі до Києва й усміхався сам до себе — у спогадах він ще продовжував жити в Карпатах. Правда, тепер дивився на себе ніби зі сторони. Якби цього літа він не поїхав до Рахова, у його житті не сталося б так багато змін. Хлопчик уже не раз з батьками підіймався в гори, навіть коли ще ходити як слід не вмів, та цей раз був особливий.

Усе почалось з пригоди в селі, куди вони дістались з Рахова на автобусі. На зупинці тато роззирнувся довкола, аби зорієнтуватися, а тоді  повів за собою маму й Максима в гори. Невдовзі вони зупинились. За брамою перед великою і гарною гуцульською садибою, такі садиби, до речі,  гуцули називають ґраждами,  любо загавкав собака. Макс захоплено вслуховувався у приємну для його вуха мелодію. Він любив собак, але тоді вперше у нього пробудилось бажання дізнатись щось більше про цих тварин, яких називають друзями людини, довідатись, чим вони відрізняються одні від одних, навчитись впізнавати серед собак мирних і знати як треба поводитись зі злими.

Максимко пригадує момент, коли мама натиснула ґудзик дзвінка на брамі, і як через кілька хвилин високий дядько з вусами й горбинкою на носі відчинив браму й радо запросив до дерев'яної хати. Максик відчув щиру приязнь, тому простодушно звернувся до симпатичного чоловіка із запитанням, вказуючи пальчиком на чорного собаку з заокругленими вухами, шовковистою шерстю й розкішним рудим метеликом на грудях:

— Ґражданін, а як його звуть?

Усі завмерли на мить від почутого. Тато зреагував перший — він обернувся до сина й почав спокійно пояснювати: 

— Людина, яка є господарем ґражди, захищеної огорожею господарської території, українською мовою не називається ґражданіном. Хоч ти міг десь чути таке слово, воно недоречне в нашій мові.  

А опісля розвернувся до господаря: 

— Пробачте, будь ласка, нашого Максима, що так вас назвав. Дитина чує багато чужомовних слів навколо. Час інтернету. А знань ще бракує, то й сполучив докупи непоєднуване. 

Замість відповіді вусань нахилився до Максимка й відрекомендувався, світячи усіма білими, ніби щойно вапном помальованими, зубами:

— Олекса, а песика звуть Миша, дехто кличе Мишком.

— Миша? — перепитав хлопчик, відкривши рота й округливши очі.

Чоловік доброзичливо продовжив: 

— У нас тут густі ліси, чагарники, то гори, то долини, важкі підйоми, круті спуски, а він молодець — ніякого колюччя не побоїться, гострого каміння, снігових заметів, всюди прошмигне й когось та вполює. Миші його й справді бояться. Це ж наша порода — український карпатський гончак.

— Тому? — не заспокоювався Максим. 

— Насправді, ні. Живе тут у горах один чабан — дід Михайло, він мені й подарував цього карпатця, то Михайлові за ім'я треба дякувати. А ти не бійся Мишка, він добрий до людей, коли вони до нього з відкритим серцем, — тепло промовив дядько й повів батьків до господи. 

Тим часом Максим не міг відірватись від чорномордої собаки з рудими плямами, які пробивались майже всюди: навколо мордочки, над очками, на грудях, хвостикові, а найбільше — на лапах. Темно-карі оченята песика теж жваво спостерігали за хлопчиком. Між ними зав'язалась дружба. Максимко лагідно покликав Мишка, собака стрепенувся, підступив ближче й почав ластитись. Серце хлопчика пульсувало, тепло й радість наповнювали як з відра. Він бавився з Мишком і не помічав як минає час. Через якийсь час мама похопилась, адже сина ще не було в кімнаті. Вже й справді сутеніло. Хоч і не хотілось, а довелось прощатись з улюбленцем. 

Перед сном Максимко ще довго допитувався в тата, які існують породи собак, як їх розрізняють, чи всі собаки однієї породи однакові з вигляду, чи всі того самого зросту, а тато намагався якомога простіше й чіткіше пояснити. Так хлопчак і заснув.

Уранці Мишко всіх розбудив. І як тільки Макс вийшов у сіни з того покою, де спав, песик зустрів його мокрою мордочкою та радісним метлянням морквоподібного за формою хвостика. Ввечері Максимкові знову важко було заснути, знаючи, що його друг не біля нього, але він вірив, що буде нова зустріч, і вона зніме усі нотки суму за мить. 

Батьки приїхали в Карпати відпочивати, тож хлопчикові дозволяли гратись з песиком досхочу. Собака й дитина знаходили спільну мову — обоє допитливі й грайливі, обоє ласкаві й добрі, то й розуміли один одного добре. Цей гончак належав до великих карпатців. Олекса якось сказав, що не слід плутати великих і малих карпатців, але побачити малого жодного разу хлопчикові не вдалось, бо в селі ніхто таких гончаків  не тримав. 

Якось ввечері тато відкрив книжку про собак, яку йому дав почитати пан Олекса. Розглядаючи гончаків, Максим зауважив схожого  песика — смоландського гончака, який вважається найдавнішою шведською породою, виведеною колись давно з балтійської та німецької порід і пристосованою до полювання у Швеції. 

— Смоландський, мабуть, трохи більший за малого українського гірського гончака, але менший за великого карпатського,  — припустив тато. 

Татко ще прочитав, що шведський гончак полює майже мовчки. Максим вирішив запитати вранці Олексу  про поведінку карпатця на полюванні, бо хоч книжка була грубезною, жодного слова про нашого гончака там не було. Максимко з татусем зажурилися. Як ті редактори обійшли увагою прекрасного Мишка і його чудових родичів?! Якби Максим або тато були професійними кінологами, українська карпатська порода давно вже б була занесена до всіх книжок про собак.

Якось Олекса, коли Максимко ще спав, пішов з Мишком на полювання. А коли хлопчик прокинувся та за швидко виробленою звичкою бігти до песика вийшов на ґанок, там нікого не було. Зовсім тихо й пусто. Серце Максима ледь не впало додолу, ще б мить — і ринули б сльози. Проте зненацька рипнули двері, а разом з Олексою до господи зазирнула така рідна мордочка.

— Маємо зайчика, — весело промовив дядько, — ще живий, я вчасно встиг, був би загриз. То ж мисливець. Спритнюк. — Максимко вперше побачив вухастика, який борсався в руках Олекси й трусився. 

— Зараз, трусю, — сказав дядько й вийшов з вуханем за двері. Повернувся з кліткою. Перед зайчиком у клітці лежала морква й листочок капусти. Налякане звірятко не відразу взялось до їжі, але голод — не цукерка, в рот не покладеш, то через якийсь час вухась захрумтів. Максик пригадує, як намагався порозумітись із зайчиком. Поруч підскакував Мишко, якому господар заборонив рухати зайчисько. Олекса добре вишколив пса, той, хоч йому й важко було стримуватись, сам себе зупиняв. Виходило кумедно.

І от тепер нема ні Мишка, ні зайченяти, ні ґражди, ні гір з полонинами. Сумно. 

Але Максим знає що робити — він напише листа Миколаю, все до цяточки йому розпише, тоді все-все зміниться, бо Миколай знає як зарадити, що зробити, аби було всім добре, Максимкові теж.

Рахів. Карпати.​

Оповідання люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".