Михайло Трайста, "Березові сльози" (весняне оповідання для дітей)

Михайло Трайста

«БЕРЕЗОВІ ЛЬОЗИ»

Степанко з великим нетерпінням чекав середини березня - час, коли вони з дідусем щороку ходять до березового лісу збирати березовий сік. Саме в цю пору, коли бруньки ще не з'явилися, а береза вже жене «березові сльози», як називає їх дідусь, вони найцілющі.

- В жодному випадку не можна спускати сік з молодих берізок, бо він потрібен їм для росту, - вчив дідусь Стенанка. - Найсолодший сік назбирується на висоті півтора-два метра від землі, тому саме тут треба висвердлювати дірку. Вона повинна бути лише на кілька сантиметрів, і ні в якому випадку не глибше.

Дідусь «вставляв мідні трубки в дірки, які зробив у стовбурах беріз, по яких стікатиме сік в слоїки, які принесли з собою. Кап-кап! - поволі, аж доки вони нановнються.

- Дучку бажано робити з північної сторони, оскільки там соку зазвичай більше, - сказав дідусь, закінчивши роботу. - Ось так, а завтра, як повернемось за слоїками, дучки замажемо свіжою глиною і прикриємо мохом. Це охоронить дерево від шкідників, різних комах та грибків..

- Дідусю, а чому ти називаєш цей сік «березовими сльозами»? – поцікавився Степанко.

- Ще з дідів-прадідів переказують легенду, що в давні часи над сивим Дніпром жив молодиіі красень Доброслав, одинак у матері. Та сталося лихо: напали на рідну землю вороги. Пішов син воювати. а серце материнське кров'ю обливається, сльози туманять очі... Якось почула стари мати кінське іржання коло воріт, коли подивилась - стоїть кінь осідланий без вершника. Заплакала гірко мати, схилилась на ворота в тузі. Цілу ніч отак простояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому,  мабуть, що вдовина хата стояла при самому березі річки, то назвали те дерево березою. Від материнського доброго серця береза щовесни плаче цілющими сльозами. Бо саме у цю весняну пору наш організм потребує цілющої і живущої водиці - березового соку. Усі недуги, що їх лікує березовий сік, важко перелічити.

- Гарна й цікава легенда, я її розкажу в школі, - зрадів Степанко.

- Про берізки ще говорять у народі таке: «У берези чотири справи: перша - світ освічувати, друга – крик втихомирювати, третя - хворих зцілювати, а четверта – чистоти дотримуватись».

- Як це - світ освічувати? – здивувався Степанко.

- Та колись дуже-дуже давно не було електрики. А свічки були тільки в церкві та у багатих людей. От і приходила на допомогу берізка. Люди запалювали суху березову скіпку, яку ставили на столі, щоб світила їм.

- Тепер я зрозумів, - посміхнувся Степанко. - А як же берізка втихомирює крик?

- Колись люди їздили возами, колеса яких різко скрипіли, аж у вухах закладало, ніби від крику. Їхати таким возом було немило, бо скрип!... І тут ставав у пригоді в'язкий чорний дьоготь, що виготовляли його з берези. Ним змащували осі коліс, і той скрип затихав.

- Як цікаво! Тож про мастило люди знали з давніх-давен. А як береза чистоти дотримувала?

- Дуже просто. З березових гілочок роблять віники та мітли, якими замітають підлоги та подвір'я, а колись і мила не було, тож люди милися у лазні, очищаючи тіло віником з березових гілок з листям. А ще на корі берези писали перші листи, - у ті часи, коли ще люди не придумали паперу.

Зацікавлений почутим, повернувшись додому, Степанко прочитав в Енциклопедії для дітей ще багато цікавого про берізку. І так наступного дня. коли вони йшли з дідусем до лісу за слоїками з сокам, Степанко почав розказувати дідусеві:

- Береза -  єдине в світі дерево з білою корою. На землі є 120 різновидів берізок: північна берізка - маленька від 30 до 70 см, називається карликова. І ця крихітка не боїться ні суворих морозів, ні вітрів. Залізна береза росте на Далекому сході. Кора у неї темно-вишневого, темно-коричневого і навіть чорного кольору. Деревина має таку міцність, як деякі метали. Кам'яна береза - це незвичайне дерево, у якого деревина не лише міцна, а й дуже важка. У воді це дерево спускається на дно.

- Ось як! - настала черга дідусеві дивуватись, - А я знав тільки про бородавчасту пухнасту березу. Вони ростуть в нашому лісі.

Із зібраного соку Степанкова бабуся частину законсервувала, а з решти зробила смачний квас.

За матеріалами: "Дзвоник" №36. Журнал для українських дітей Румунії. Місячник Союзу Українців Румунії. 3 рік видання, березень, 2010 рік, стор. 7.

"Ось і ластівки з-за моря повернулися; літають, метушаться, в сараї під дахом глиняне гніздечко ліплять. Та як акуратно! Грудочку до грудочки приклеюють. Зліплять гніздечко, неначе кошик, а збоку пролазку залишать. Через цю пролазку пуху, травинок у гніздо назносять. Постелить ластівка м’яку підстилку в гнізді, знесе туди яєчка І сяде пташенят висиджувати."  (Георгій Скребицький, Віра Чапліна)