Картина художника Олега Шупляка.
Галина Мирослава
МАГ. І Я
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі.
— То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі.
Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу... Так боляче, що ти в комі, але я знаю, що ти повернешся, помандрувавши незвіданими світами. Не можеш не повернутись. Все буде так, як колись. Я певен. Мусиш знати, що для мене ти справді був і залишаєшся магом. Як я тішився, якби ти знав, що ти дозволив так тебе називати. Маг!
А пам'ятаєш, як під час моєї підліткової розповіді про мандрівку в гори з батьками, ти зауважив, що важливо думати не лише про місце, а про більше. Тоді ти мав на увазі час.
— Довжина, ширина і висота бліднуть без розміщення в часі, вони лише пласка проєкція реальності, — пояснював ти. Ти хвилювався, коли в розмовах про минуле, теперішнє й майбутнє твої співрозмовники не згадували про вічне. Я навчився від тебе теж думати про вічне. Сподіваюсь, і ти в мені знаходив вдячного слухача й підтримку. Хоча я ніколи не мав чим здивувати тебе. Твоє улюблене чотиризначне число 1590, де 0 для тебе означало ніч, 1 — ранок, 5 — день, 9 — вечір, стало й мені дорогим, відколи ти поділився зі мною своїми роздумами про можливість існування математичної моделі світу. Магічне 1590, ліва половина якого, п'ятнадцятка, — шоста частина правої, і сума цифр лівої частини — саме шість. Пригадую, як ти звернув мою увагу, що сумарно всі цифри числа 1590 дають 15.
І коли я витягав тебе, прошитого кулями, з тієї траншеї, у моїй голові стояло 15, 15.06, і рік був шісткою — 2022. А тобі йшов 33-й. Мене заливав піт, не спиняючись текли сльози. І навіть небо плакало. Воно тиснуло зверху як цегла, притискало до самої землі, плющило, лише потім я зрозумів, що так небо намагалось поберегти від неперервного шару вогню, який прошивав усе над нами. Якби ж я міг передати повністю ту болючу музику, що звучала тоді в мені, зв'язуючи невидимими павутинами усе навколо, точніше — спаюючи. Я тебе намагався нести, але більше тягнув. Вибач, знаю, часом був не зовсім обережний. Я дійсно знемагав, але ми з тобою таки зуміли доповзти до наших. І який я був щасливий, ти собі не можеш навіть уявити, коли ти розплющив очі. Мабуть, голоси хлопців вивели тебе зі стану заціпеніння. Пам'ятаєш, Сергію, що ти тоді мені відповів на запитання:''Як ти?'' Пригадуєш? Ні? Ти зацитував останню версію відповіді польському королю Владиславу I Локе́теку під час огляду пораненого лицаря: ''То менш болісно, ніж страждання Батьківщини''. Це прозвучало як вибух. Навіть у той момент ти тримався висоти. Відпочивай, любий брате. Ми ще повоюємо.
Картина художника Олега Шупляка.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
Галина Мирослава, у дитячій літературі часто підписувалась як Галка Мир, родом з Червонограда. Пані Галина — з родини вчительки української мови, що фанатично любила свою професію та українську літературу, Мирослави Козак, і дизайнера одягу, шанованого у Червонограді закрійника невеличкого ательє, до якого приїздили шити костюми та плащі навіть зі столиці, Івана Козака. За життя навчалась на різних курсах, як потрібних, так і таких, що були даремною тратою часу, змінювала види діяльності, та єдине, що завжди залишалось незмінним — безмежна любов до української мови та поезії.