Блог Ольги Шарко про мову. «Чому мова в глибокій рецесії?»

Традиційно вітаю моїх шановних читачів, читачок, осіб поза гендерною бінарністю. Ця стаття визрівала понад рік, і я все не могла зібратися докупи, аби її написати. Ба більше, я збиралася йти з філології цього місяця, аж доки один талановитий аналітик, назвемо його Максимом Юрійовичем, не відписав мені в Телеграмі «Ти не можеш піти звідти, де тебе нема». А далі в нас почалася палка полеміка філологині й економіста, чому мова перебуває в глибокій рецесії. Максим Юрійович вважає, що причини такої ганебної ситуації суто економічні, я ж переконувала, що криза в головах, а не в гаманцях. Тож ми уклали парі (я не впевнена, чи мій опонент хоче розголошувати, на що ми посперечалися, тож просто знайте, що ставка вкрай висока). 
Попри нашу суперечку, ми з Максимом Юрійовичем сподіваємося, що ця стаття набуде щонайширшого розголосу, а крига на головах більшості мовних опонентів та опоненток таки скресне. Одним словом, єдність у різноманітті, а в дискусіях знаходиться істина.
Риба-карась, гра почалась 

 

 

Причини, через які ми довели українську мову до глибокої рецесії.

1.    Чия мова – того й влада.

Люди добрі, це абсолютно помилкове судження. Все працює з точністю до навпаки. Чия влада – того й мова (тієї й мова). І тут я з Максимом Юрійовичем цілковито згодна. 
Це витікає з піраміди Маслоу, де мова як цінність посідатиме четвертий, якщо не п’ятий щабель. Якщо ви зайшли за гіперпосиланням до Вікіпедії, то могли побачити такий рядок: «Виходячи з минулого досвіду, одна людина може бути найбільше зацікавлена у самовираженні, у той час як поведінка іншої буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами». Такі винятки є в нашому суспільстві, і на них поки мова ще на ладан, та все ж дихає. 
І це цілком логічно й виправдано. Більшості людей із кредитами, борговими ямами, дітьми, родичами з хронічними хворобами чи інвалідністю просто не до боротьби за мову, та й за щось окрилене й духовне загалом. У них незакриті потреби першого й другого рівнів. Однак що заважає рятувати мову тим, у кого вичерпані базові необхідності?
Контраргументуючи пану Максиму, відповім, що «криза в головах» панує якраз через те, що в кожних своя хата з краю, і вони точно не перші ворогів зустрічають. Якщо простими словами, більшість мовних «патріотів»/ «патріоток» обходять піраміду Маслоу за принципом «Якість дурні чи дурепи за мене й зроблять всю марудну роботу, знайдуть гроші, а я поститиму цитатки про солов’їну, калинову, колискову, барвінкову, та й розмовлятиму в побуті українською мовою. Що ще з мене треба». Ось із чим я стикаюся ледь не щодня в різних групах українськомовного й патріотичного спрямування:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо ви дочитали до кінця статтю про піраміду Маслоу на Вікіпедії, то бачите, як чудово ситуація довкола української мови ілюструє ці уточнення: «Маслоу вважає, що психічні (фізіологічні) потреби середнього громадянина задовольняються на 85%, екзистенційні — на 70, соціальні — на 50, престижні — на 40, самовираження — на 10%. Статистика говорить, що тільки один-два відсотки людей прагне до вершини піраміди А. Маслоу».

Тут ми стикаємося з другим великим міфом: 

2.    Матеріальне забезпечення розвитку мови важливіше від самої мови.

Максим Юрійович стверджує саме так. І тут я з ним і згодна, і не згодна. 
Так, як ми вже зазначали з Максимом Юрійовичем вище, чия влада, або ж чиї гроші (не завжди це еквівалентні речі, майте на увазі) – тих і мова.  Однак перш ніж щось фінансувати, слід у тому розібратися, інакше ризикуєте розвіяти всі ресурси за вітром.  
І звідси поступово витікає третій найобурливіший міф про мову, а заодно – найбільша біда більшості наших мовних патріотів та патріоток: 

3.     ВСІ ГАДАЮТЬ, ЩО ДОСКОНАЛО ВОЛОДІЮТЬ МОВОЮ.

Однак це геть не так.
Хочу ознайомити вас із основами мовної свідомості, яка тією чи іншою мірою притаманна всім нам.
За надання категоріально-поняттійного апарату низький уклін моїй викладачці теорії мовної свідомості та мовної особистості Гнатюк Лідії Павлівні.
Свідомість – специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов'язаний із пізнанням, яке робить свідомим знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знання. 
Одиниці свідомості: образи сприйняття, образи уявлення, поняття, емоції, почуття.
Мовна свідомість (МС) – це засіб формування, зберігання й переробки мовних знаків разом зі значеннями, які вони виражають, правилами їх поєднання та уживання, а також зіставленням до них із боку людини поглядами й установками на мову та її елементи. У вузькому значенні МС збігається з мовною компетенцією, у широкому – це ще й мовна рефлексія, уміння сприймати мовлення.
Пилипом Селігеєм МС складається з таких структурних одиниць як мовні знання, мовні почуття, мовні оцінки та мовні настанови. 
Однак є й інший погляд на системність та систему МС.
Так, за лінгвісткою Вікторією Красних, основним елементом є фрейм-структура  – фрагмент готової ситуації, який передбачає пучок передбачуваних валентних зв’язків.  Фрейм-структуру також утворюють національні стереотипи – відбиті у фразеологізмах, прислів’ях та приказках, та прецеденті феномени – мовні засоби, які відомі всім і передаються з покоління у покоління.
Слід також лінгвальну свідомість (вона ж мовна) від лінгвістичної. Адже лінгвістична свідомість – це свідомість лінгвіста/лінгвістки. Вона може поділятися на менші – фонологічну свідомість, фонематичну тощо.

УВАГА!

МС може бути як індивідуальною, так і колективною.
Початок становлення етнічної мовної свідомості пов'язаний зі становленням української мови як системи (датуєтья 11-12 ст.).

ПОТРІЙНА УВАГА!

Найважливіше, що слід знати про МС – це рівні володіння.
Пилип Селігей виокремлює чотири:
–    нульовий – над мовою не замислюються й не помічають її; 
–    низький – не вбачають у мові цінності, не усвідомлюють потребу у мовній політиці та в охороні мови. Ще інколи це рівень називають аксіологічним інфантилізмом;
–    середній – мова стає об’єктом роздумів та оцінок, часто суб’єктивних та ненаукових; 
–    високий – ставлення до мови активне й відповідальне, досконале володіння мовною нормою, опір мовному нігілізму, індивідуум сповідує культ рідної мови. Для осіб, які володіють останнім рівнем МС – лінгвістів/лінгвісток, піарників/піарниць, журналістів/журналісток, працівників та працівниць медіа-сфери, редакторів/редакторок –  також часто характерне антинормалізаторство – свідоме порушення мовних норм.

ЗІЗНАВАЙТЕСЯ – ХТО ВИ ЗА ТЕСТОМ СЕЛІГЕЯ? НА ЯКОМУ ВИ РІВНІ?

На превеликий жаль, більшість поборників та поборниць мови застрягають на третьому рівні, коли важливість існування мови вже усвідомлюють, однак мовною нормою геть не володію.

ТА ВИ НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ – В НАС НЕМА МОВНИХ НОРМ.

Ну, як нема… Норми, звісно, є, однак не всі кодифіковані.
Ось навіть Світлана Єрмоленко їх описує у своїй монографії «Літературна норма і мовна практика» (с. 20; у круглих дужках О. Ш. подає коротесенькі пояснення): «Розрізнення зовнішніх і внутрішніх критеріїв літературної норми ґрунтується на врахуванні екстралінгвальних (позамовних) та інтралінгвальних (власне мовних) чинників формування літературного стандарту. До зовнішніх критеріїв належать культурно-історичний, критерій мовної традиції, поширеності (статистичний критерій), критерій загальновизнаних зразків (естетичний), як у художньому функціональному стилі, так і в стилі засобів масової інформації (раніше – публіцистичному). Сучасна літературна норма має гетерогенний (неоднорідний та непослідовний) характер. Критерії становлення і функціонування норми пов’язані з принципами консерватизму (явище пуризму), ліберального ставлення до норми, а також із реаліями неоднозначного ставлення до літературного стандарту та його норми. 
До речі, про стандарт, який часто називають літературною нормою – узято з «Енциклопедії сучасної України»:  

ЛІТЕРАТУ́РНА МО́ВА (не плутати з мовою художньої літератури, тобто художніх текстів) – наддіалектний, унормований різновид національної мови, що є основним засобом спілкування в більшості соціальних сфер. У такому ж значенні використовують поняття «загальнонародна мова». В англійській на позначення цього різновиду національної мови застосовують термін «мовний стандарт», або «стандартна мова» (standard language, standard English), німецькою – «висока мова» (Hochsprache).
Про всяк, національна мова = літературна мова + сукупність діалектів.
Щоправда, з цього визначення не зовсім зрозуміло, чи є поняття мовного та літературного стандарту синонімічними. Єдине, що вдалося з цього приводу знайти в статті «Сучасні проблеми дослідження літературної мови» тої ж Світлани Єрмоленко: «На тлі часових і просторових (територіальних) відмінностей української мови визначають диференційні ознаки літературного стандарту. Якщо диференційні ознаки української національної мови встановлюються через зіставлення, порівняння з іншими спорідненими слов'янськими мовами, як, наприклад, історично зумовлене чергування о, е з і в закритих складах, твердість губних і шиплячих приголосних звуків тощо, то для виявлення диференційних ознак літературної форми маємо зіставити її з територіальними різновидами національної мови. Отже, в першому випадку йдеться про розмежування різноструктурних мов, а в другому – про розмежування форм, різновидів тієї самої національної мови». 
Судячи з цього уривку, пропонуємо утотожнити поняття «мовний стандарт», «літературний стандарт» та «літературна норма» і надалі вважати контекстуальними синонімами. 
Тепер нумо розбиратися, що ж таке мовна норма?
Згідно зі статею тієї ж Світлани Єрмоленко на сайті «Ізборник», це «сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства. Розрізняють єдино можливі, обов’язкові мовні норми, які відбивають характерні ознаки системи мови, і норми літературної мови. […]  Мовна норма – поняття ширше, ніж літературна норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови (внутрішньомовні чинники розвитку МН), взаємодією української мови з іншими, що виявляється у поширенні інтерферентних явищ на всіх рівнях мовної системи, взаємодією усних і писемних стилів, впливом книжної мови і розмовної мови на формування МН. Процес усталення МН відбиває історію розвитку української мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації й кодифікації літературної мови. Розрізняють норму безваріантну (слово «земля» вимовляють з наголосом на останньому складі) і варіантну (паралельно вживаються форми (у) цвіті і (у) цвіту)».
Я сподіваюся, ми вас ще не дуже втомили. Про піраміду Маслоу ще пам’ятаєте? Зараз буде обернена пірамідка. 
А тепер простими словами про найцікавіше – ми дійшли до рівнів мови. Їх налічують 4 основних (фонологічний, морфонологічний (проміжний поміж фонологічним та морфологічним) морфологічний, словотвірний (між морфологічним та лексичним) лексичний фразеологічний та синтаксичний. На кожному з цих рівнів діють свої норми – як мовні, так і літературні. Помилково вважати, що для володіння українською мовою слід просто якомога більше читати й вивчати щонайбільше слів та виразів. Ще слід розуміти закономірності, за якими мова існує як система, і які мають кодифікуватися як норми. Адже:

 

 

 

Однак у нас ці норми досі встановлені безсистемно. Унормовано й усталено хіба що синтаксичний рівень, що кондифіковано в чинному правописі, де пунктуаційні правила хай і зазнають змін, але раз на кілька років і всього лише в кількох окремих випадках. Тобто зміни відбуваються точково й поступово, на синтаксичному рівні працює еластична стабільність української мови. 
Фонетичний рівень торік зазнав змін, що називається, через універсальний інтерфейс (про це невдовзі буде окрема стаття), де непослідовні принципи орфографії (а в нас це й історичний – так склалося, і фонетичний – пишу як чую, і морфологічний – де треба знати чергування) замінили на такі ж непослідовні принципи, змінили лише літературні норми, однак не мовні. А починати слід було взагалі не з нової редакції правопису, бо правопис української мови здебільшого відбиває фонетичні принципи. А фонетичні зміни в мові, як зазначала наша люба Лідія Павлівна Гнатюк, закріплюються в узусі найповільніше. 
Тому починати змінювати систему мови слід було морфологічного, словотвірного та фразеологічного рівнів, адже там найлегша імплементація в узус, однак відсутня бодай якась еластична стабільність. Як 1933 року редколегія Білодіда перекраяла всі морфологічні, словотвірні й фразеологічні моделі української мови на російські – так нічого з тих пір і не змінилося. Ось наочно з публіцистичного видання Святослава Караванського «Секрети української мови», ошую – як було до приходу до влади редколегії Білодіда, одесную – як стало після нього. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З часів незалежності з цього приводу було видано чимало посібників – «Про культуру української мови» Петра Одарченка, довідник «Культура української мови»  за редакцією Віталія Русанівського, «Неправильно-правильно» Марії Волощак, «Чи правильно ми гоовримо» Євгенії Чак,  перевидання ще радянських  «Як ми говоримо?» Бориса Антоненка-Давидовича, «Уваг до сучасної української літературної мови» Олени Курило.  Однак жодна з цих довідкових праць не набула грифу «Рекомендовано Міністерством освіти й науки України» чи бодай «Допущено до використання у вищих навчальних закладах». 
Що це означає де-факто? Що подібні посібники потраплять у шкільну та університетську програму в кращому випадку як позиції у списку додаткової літератури для прочитання – для допитливих, для доповіді на парі, для якогось реферату, який роздрукують, здадуть і забудуть. Ці знання не розповідатимуть на лекціях, не питатимуть на семінарах, не вимагатимуть на контрольних роботах, іспитах, заліках. Добре, якщо знайдуться якісь сумлінні викладачі/викладачки, які порадять своїм студент(к)ам прочитати ці книжки не на пару, а для себе й для свого професійного розвитку. Ользі Шарко колись пощастило єдиній на весь курс україністики потрапити на такого педагога, який нахабно дав у руки Петра Одарченка, однак скільки таких доленосних випадків на всю країну?

А це питання, попри заперечення Максима Юрійовича, вимагає для вирішення не так грошей, як продуманого плану роботи для, наприклад, Національної комісії зі стандартів державної мови. І сумлінної колективної роботи над укладанням, ухваленням та кодифікацією морфологічних, словотвірних та фразеологічних моделей системи української мови. Замість нових правописів і чергової тяганини довкола «Закону про мову».  А тоді вже можна виділяти кошти на реалізацію ухваленого посібника. І на зарплати викладач(к)ам. 

Ми з Максимом Юрійовичем щиро вдячні, що ви дочитали цю статтю до кінця, та сподіваємося, що вона роззула ваші очі на мовне питання. Коментарі залюбки починаємо. 

P. S.: Максиме, будемо вкрай раді бачити в нашій родині аналітика з економіки й політології. Приєднуйся! 

 

Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

 

Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору авторів.
Адміністрація сайту не завжди погоджується з їхньою думкою.