"Кажуть, що його принесено в Україну на копитах татарських коней. Під час своїх набігів татари, перш ніж брати воду й напувати коней, кидали в озера й річки коріння аїру — для дезінфекції. І вода ставала придатною для пиття. "Літа Божого 1224 зі сходу сонця бігло за татарським копитом зілля татарське аїр", — пише Ігор Калинець, котрий склав багато віршів і казок про квіти. В Україні аїр не родить плодів — шкірястих червоних ягідок, як у себе вдома в Азії. У нас немає комах, що його запилюють. А проте він прижився, розрісся, облямувавши береги тихих озерець довгим і вузьким, мов шаблюки, листям. Його називають татарка, аїр, лепеха, шувар, а то навіть і цар-зілля (таке воно цінне). На Зелену неділю його запашними стеблами й листям застеляють долівку в хаті. Можливо, спочатку таким чином вдавалися до чарів: топтали ординське зілля, жадаючи потоптати й саму лиховісну орду..." (Зірка Мензатюк)
"І чим той терен заслужив такої шани? Є ще глід та шипшина, теж колючі, теж цілющі, і цвіт мають не гірший, ніж у терну. Так ні. Про них тільки й придумали, ніби їх створив лукавий, щоб люди кололися та грішили, лаючись. А про терен склали зворушливу легенду. Нібито був він колись не колючим. І так безжалісно люди ламали його гілки з терпкими ягодами — на ліки, на узвар, на наливку, на варення, що врешті терен не витримав. Пішов на скаргу до Бога. "Так і так, — почав жалітися, — я геть беззахисний. Хто йде, той і терне, й обламає." То Бог і дав йому захист: густі та гострі колючки. Вертався кущ від Бога, а позад нього чувся сміх: "Ану, люде, тепер терни! Тепер спробуй обламай!" Терен живучий і невибагливий, оселяється всюди, не вибираючи місця: у ярах, балках, на глинистих кручах, кам’янистих схилах, на узліссях і в долинах річок..." (Зірка Мензатюк)
"Мабуть, зозуля - добра квітникарка. Бо ж он скільки квітів названо на її честь: орхідеї зозулині черевички, рожевий зозулин цвіт, мох зозулин льон, що росте зеленими подушками, зозулині рушнички, зозулині слізки, а ще є розмаїтий зозулинець. Ото про нього й мова. То теж орхідеї, і саме з них почалося вивчення родини орхідних. Зозулинець трохи подібний до гіацинта: схоже листя, таке ж суцвіття, а квіти - інакші. Правда, листя в зозулинців буває різне: в одних довгасте, в інших - округле; одні гарно пахнуть, інші - без запаху; і цвіт у них теж різнобарвний. Адже зозулинців є багато видів: болотний, широколистий, шоломоносний, гостроверхий, обпалений, плямистий, пурпуровий, розмальований, чоловічий і навіть мавп’ячий - усього в Україні зростає 20 видів цих гарних орхідей з рябенькими, мов зозулька, квітками..." (Зірка Мензатюк)
"Любо йти на озера й луки:
в цю благодатну мить
благословляють незримі руки
тих, в кого серце болить.."(Михайло Драй-Хмара)
"На річку! На річку! Там тепла, прогріта зеленаста вода, там гарячий пісок, сонячні зблиски, веселі бризки, там сміх і гамір! А попід берег, по коліна в воді стоїть зеленою стіною... Що ж там стоїть? Що ти за зілля, як тебе звуть? Шумлива, різуча — авжеж осока! Де вода чи болітце, там і вона. Усі її знають, тільки остерігаються чіпати, бо недовго й порізатися. Тому й осока, що січе своїм гострим листям. Високі стебла, темні качалочки — то рогіз. Хто не ліз у воду, щоб дістати його тугі коричневі суцвіття? Вони гарні у вазі. Але як висохнуть та пустять пух, буде в ньому вся хата. Бо хіба жарт: в одній качалочці 150 тисяч насінин! З рогозу плетуть килимочки, сумки, навіть домашні капці, які іноземці купляють як сувеніри..." (Зірка Мензатюк)
"Був собі автобус. "Ну і що? — скажеш ти.— Автобусів тисячі." Воно правда: у світі немало цікавіших речей. Та незвичайні пригоди трапились саме з простим приміським автобусом, до всього ще й не новим. Отож був собі веселий деренчливий автобусик з потертими сидіннями і припилюженими боками. Його колеса добре знали й асфальт, і кам’янисті гірські шляхи, адже бігав він з далекого села до Коломиї, тоді з Коломиї знов у село, і так щодня туди-сюди, туди-сюди. Часом він їхав майже порожній, а то набивалося стільки людей, що ніде й повернутися, знадвору ж просили: посуньтеся на півчоловіка! І в автобус втискалося ще з десяток пасажирів з кошиками й бесагами, ліжниками й дубовими бочечками, свіжими коломийськими калачами, коробками з чобітьми, новими каструлями, з молдавським виноградом і ванільними булками дітям на гостинці. Все це неодмінно поміщалось, і, що цікаво, люди ніколи не сварилися. Навпаки, вони ще й підсміювалися над тиснявою та над своїм торгуванням, бо, як ви, напевно, здогадалися, так завізно бувало у ярмарковий день..." (Зірка Мензатюк)
"Ох, як вона мене вабила, як манила до себе! Ніби то не квітка росла, а сама спокуса. Вона мала дивовижні темно-сині квіти, що формою нагадували черевички. От би взути в них ляльку! Але мама строго-настрого забороняла чіпати тою (так називалися ті квіти). Тож я тільки ходила довкола куща з гарним блискучим листям та зітхала. Тепер я знаю, чому мама була такою суворою. Тоя — смертельно отруйна, одна з найбільш отруйних рослин України. І вона ж — могутня магічна рослина. Люди вірили, що тоя захищає від злих чарів, лікує від насланих хвороб; що від неї втікають гадюки, тому, йдучи в ліс, брали з собою листя тої й любистку..." (Зірка Мензатюк)
"Що цвіте без цвіту?
Зубів не має, а кусає.
Що за трава, що й сліпий знає?
Стоїть біла, а подує вітер - відлітає."(Зірка Мензатюк)
"Це трапилося в часи перших християн, у пору палкої віри й великої жертовності... Один священник, ідучи лісом, милувався погідним літнім вечором і дякував Богові за ясноту неба, за мрійливу тишу, за всю довколишню красу, що сповнювала серце зачаруванням. Він вийшов на галявину, і раптом очам відкрилося справжнє диво. Все навколо мов залила блакить, так рясно цвіли дзвоники. Вони похитувались під лагідним вітром і наче видавали чистий, ніжний, мелодійний передзвін... Довго стояв священник зворушений, слухав прекрасну музику квітів, милувався досконалою формою блакитних вінчиків. І в нього виник задум: відтворивши форму лісової квітки, вилити для костелу дзвін із лункого металу. Легенда називає й містечко, де він це зробив: Нола в італійській області Кампанія. Був то перший металевий дзвін. Латинська назва дзвоників досі нагадує про ту місцевість: кампанула (campanula). Дзвоники ростуть повсюдно, усі їх знають і ні з чим не плутають завдяки неповторній формі квітів..." (Зірка Мензатюк)
"За що її так прозвали? Ніби ж нічого дивного в ній 'нема. Висока - так мальва вища; довго й рясно цвіте, але серед рослин це теж не рідкість. І росте по всій Україні, кожен бачив її та знає. На лузі чи в степу над різнотрав’ям, над різнобарв’ям вона стоїть і сяє жовтим цвітом, немов струнка свіча. „Царська свічка”, - кажуть на неї. Один із видів (а їх майже 20) має назву вечерниця - так і повіває від неї вечоровою сутінню. У цього виду, на відміну від інших, квіти жовто-фіолетові, що своєю барвою нагадують теплий літній вечір. Дивину називають коров’яком, ведмежим вухом, адже листя в неї м’яке, повстисте, аж сиве від густого опушення, справді, наче вухо звіра. У дотепній назві „ведмеже вухо” незрівнянна поетеса Ліна Костенко побачила образ радянської імперії, незграбної, справді ведмежої поліційної держави, наскрізь просякнутої підслуховуваннями й доносами..." (Зірка Мензатюк)
"Хто не знає півоній? Важко уявити весняні квітники без цих пишних рожевих, білих чи пурпурових квітів. їхнє розмаїття безмежне: у світі налічується 10 тисяч сортів півоній. У Китаї, де вирощування півоній вважають не тільки приємною, а й богоугодною справою, вони цвітуть цілими садами. А китайські діти слухають казки про добру богиню незвичайної вроди на ім’я Дух Півоній. Дикі півонії також мають багато видів. Два з них ростуть в Україні. У горах Криму трапляється півонія кримська. А в степу - півонія вузьколиста, яку ще називають степовою півонією, або воронцем..." (Зірка Мензатюк)
"З глибини століть дійшла до нас цікава бувальщина, записана в одному з літописів. Князь Володимир Мономах узяв у полон малого сина половецького хана і тримав у себе як запоруку, що хижі степовики не нападатимуть на Русь. Ханське дитя виросло в златоглавому Києві, у княжому палаці, оточене зручностями й шаною, і його вже не вабило кочове життя. Коли Володимир помер, хан послав по сина свого найкращого співця Ора. Але ні половецькі пісні, ні вмовляння не зворушили юнацького серця. Той волів залишатися в Києві. Тоді як останній засіб старий співець дістав з-за пазухи пучок євшану. Густий запах - аромат степу - розлився в княжій горниці... В одну мить він збудив те, чого не збудили ні слова, ні спів. "Краще у своїй землі кістьми лягти, ніж у чужій славним бути!" - зі сльозами вигукнув ханський син. "І прийшов до своєї землі. Від нього походив Кончак, що розтрощив Посулля, ходячи пішки з кітлом на плечах", - завершує свою оповідь літописець..." (Зірка Мензатюк)
"Що є гарніше, ніж дзвінкий весняний ліс! Ще в ярах сніги лежать, а вже щебету! А вже сонця! А цвіту, цвіту! Ніби під землею справляють феєрверк - так і вибухають білі, сині, лілові, жовті барви. Лісові квіти дуже квапляться. Їм треба вирости, зацвісти, зав’язати насіння - усе це, поки не розкрилося листя на деревах, поки вниз вільно ллється сонячне світло. Найпершими - ще в лютому - зацвітають підсніжники... ...Коли Адама й Єву вигнали з раю, на землі також була зима, падав сніг. Єва замерзла й засмутилася. І тоді з Божої ласки, щоб її підбадьорити, кілька сніжинок перетворилося на підсніжники. Щоправда, інша легенда оповідає, ніби земних злигоднів не витримав Адам: він заплакав, і з його сліз виросли фіалки." (Зірка Мензатюк)
"...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)
"Ліс без папороті - не ліс. Внизу, де простелилося мереживо густої тіні й сліпучих сонячних плям, там, дивись, неодмінно й вона: мов панночка на балу, похитує віялом тонко різьбленого листя. І хоч би які нам були милі пахощі суничних місцинок, медовоцвітих галяв, проте запах лісу - це, безперечно, прохолодний вільглий дух прілого листя, грибів і - папороті. Здебільшого чарівними народ вважає рідкісні або й небувалі, вигадані рослини, як едельвейс, аконіт чи казкова розрив-трава. Папороть до рідкісних не належить. А проте саме вона - найвідоміше, найчарівніше зілля нашої землі. Вірніше, її таємничий цвіт, що нібито з’являється в ніч на Івана Купала..." (Зірка Мензатюк)
"В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)
"Ось і завершується наша мандрівка світом рослин, сповненим чарів і краси. Ми відвідали весняний ліс, помилувалися унікальною Долиною нарцисів, придивилися до розмаїтого водяного зілля, прогулялися квітучими луками, гірськими полонинами, заповідними тисовими гаями. Ми чимало дізналися! Принаймні, побільшало зілля, назви якого нам відомі. О, народні найменування рослин — то такі розсипи поезії, дотепності, вигадки, що на них варто окремо зупинитися. Справді, непроста справа — дати назву рослині. Треба виділити найхарактернішу її ознаку, ту, яку легко запримітити, і втілити її в точній, чіпкій, як реп’яшок, назві — щоб легко запам’ятовувалася! Не буде зайвим, якщо наймення підкаже, чим зілля корисне, яку недугу лікує. Тому нерідко рослина має не одну, а багато назв, часом їх навіть кілька десятків. То цілі сузір’я влучних, прекрасних образів, часом зовсім несподіваних, а то й смішних порівнянь. Вслухаймося в них, вдумаймося..." (Зірка Мензатюк)
Зірки українського шоу-бізу прийняли запрошення #ЗафрендиПрироду та "заговорили" до маленьких екозахисників за допомогою фанових книг із реальними історіями про життя тварин. Пропозицію пофрендитися із природою вніс ніхто інший, як супермен, у якого вже давно у списку справ миготить дуже важлива — врятувати планету від екокатастрофи.
Вже з 1 травня почнеться передпродаж книг серії "Зірки PRO". 30 грн. від продажу кожної книги буде перераховано на збереження флори та фауни України. На фестивалі "Книжковий Арсенал" у Києві наприкінці весни відбудеться інтерактивна презентація книг за участі зіркових авторів.
У цій книжечці, гарно ілюстрованій художницею Людмилою Постних, представлено оповідання Івана Сенченка: "Виноград у саду", "Мандрівна квітка", "Що приснилось Катрусі", "Бій за гніздо", "Золота Ренета", "Горобчик Івасик", "Хто вишні поїв", "Льонок", "Добре, як голому в кропиві".
До ілюстрованої збірки Івана Сенченка "За лісом, за пралісом золота діжа сходить" увійшли оповідання: "Бува, що й вовка пійма теля", "В осінній час сім погод у нас", "Вимок, викис, виліз, висох", "Де сім господинь, там хата неметена", "Добре вівці: і кожух, і свита, і сама сита", "Жаль, та не дуже; плакала б, та не хочеться", "За лісом, за пралісом золота діжа сходить ", "Здоровий ніс між очима та двоє вух за плечима", "Кумася Гася й кумася Кася", "Лисий віл через ворота дивиться", "Маленький — батькові штанці по колінця", "Ніхто не чув, як комар чхнув", "Пастух рогатий", "Пес бреше, а сонце світить", "Плюснуло, луснуло та й нема", "Розпалилася, як жаба на каченят", "Рукавичка і струмочок", "Сердитий Юрчик", "Стоїть верба насеред села, розпустила гілля у кожне подвір'я", "Така пара, як миша з волом", "Ударив, як жолудь ведмедя", "Хліб святий", "Я ж інкубаторський!", "Як на лихо, то і в киселі пальця поламаєш", "Яке ж це сіно — сама суха трава".
