Зірка Мензатюк
ЯК НАЗИВАЄШСЯ, ТРАВИНКО?
(зі збірки оповідань "Зелені чари")
Завантажити текст оповідання Зірки Мензатюк "Як називаєшся, травинко?" (txt.zip)
Як називаєшся, травинко,
Ти, що квітчаєш рідний
— А це вже, вік проживши, синку, —
Як знаєш, так і називай! —
писав поет Василь Моруга.
Справді, непроста справа — дати назву рослині. Треба виділити найхарактернішу її ознаку, ту, яку легко запримітити, і втілити її в точній, чіпкій, як реп’яшок, назві — щоб легко запам’ятовувалася! Не буде зайвим, якщо наймення підкаже, чим зілля корисне, яку недугу лікує.
Тому нерідко рослина має не одну, а багато назв, часом їх навіть кілька десятків. То цілі сузір’я влучних, прекрасних образів, часом зовсім несподіваних, а то й смішних порівнянь. Вслухаймося в них, вдумаймося.
Вороняче око... У тінистому літньому лісі легко помітити чотири великі листки, що розходяться чітко навхрест (тому це і хрест-трава, або Христовий хрест).
А в центрі цієї листяної хрестовини чорніє кругла ягідка, достоту наче живе, блискуче око птаха.
Скажений огірок... Його стиглі плоди від дотику тріскають та стріляють насінням, наче скажені.
Глуха кропива... Зазвичай кропива жалить, жигає так, що аж жаром обсипає, тому вона й жалива, і жаруха, і жигавка. А ця — не жалюча, подібна на стару глухеньку бабусю, до якої не догукаєшся.
День-і-ніч, або ж перестріч, на стеблах якого перестрілися ясно-сонячна барва дня і густий фіолет ночі.
Улюблена мовознавцями мати-й-мачуха, листочки якої зісподу м’які й ласкаві, як дотик матері, а зверху холодні — то вже мачуха; вона ще називається підбілом, бо листя мов підбите білим.
А такі назви, як дряпоштан, держидерево, не треба й пояснювати: мова йде про щось колюче!
Мишаче вушко, котячі лапки, усаня, волосник, нечуйвітер — це все назви одного зілля. Листячко в нього округле і вкрите опушкою, наче вушко чи м’яка, волохата лапка звірка, квіти чутливі до негоди — розкриваються тільки тоді, коли „не чують вітру”. Тим-то воно й нечуйвітер. До речі, за цією квіткою легко вгадувати погоду.
А тепер наберімося терпіння. Бородавник, печіночник, печінкове зілля, глисник, волосник, ластовичник, чистець, чистотіл, гірчак, молочник, молочай оранжевий, глечкопар, ростопач, ростопша, зимозелень, зелемозина, ластовична трава, ластів’яче зілля, мурова ластівка — це теж назви однієї рослини, та ще й далеко не всі. Відомий травознавець Григорій Смик, який уклав словник народних назв рослин, зібрав аж 42 назви чистотілу! Деякі з них відомі по всій Україні, інші — лише в невеликій місцевості, часом тільки в кількох селах. Перечитаймо їх уважно, і вони розкажуть нам багато важливого: що ця рослина лікує печінку, виводить ластовиння й бородавки, робить тіло чистим. Що нею колись парили глечики, знезаражуючи їх. Що зі зламаного стебла виступає сік, схожий на оранжеве молочко. Що це зілля зеленіє і взимку під снігом. А зацвітає, коли прилітають ластівки, — тоді ж його й належить збирати.
По 30-40 народних назв мають деревій, звіробій, цмин пісковий, первоцвіт та інші рослини, до яких найчастіше вдавалися для лікування. І справа не тільки в тому, що в різних місцевостях рослину називають по-різному. Зілля могли іменувати неоднаково навіть залежно від того, з якою метою його збирали. Як пише Зоріана Болтарович у книжці „Українська народна медицина”, саме так чинили з беладонною. її корінь копали не тільки на ліки, але й для чарівництва, причому лихого.
Отож, беручи її зі злим наміром, ворожбит лаявся, обзивав її матріґаном, вважаючи, що ображене зілля шкодитиме сильніше. Коли ж корінь копали на ліки, то на його місці залишали хліб і мед, а саму рослину називали царичкою.
Серед рослин багато „собачих”, „котячих”, „кінських”, навіть „курячих”: собаче мило, собача кропива, собачий перець, собачі язички, котячий горох, котяча м’ята, куряча трава й курячі очка, кінський щавель і кінське копито...
Але лідер тут — всюдисущий заєць, бо він і в лісі, і в полі, і в казках та пісеньках. Отож, український народ обдарував його заячим горохом і заячою крівцею, заячим квасом і заячою капустою, заячими бурячками й заячими вушками, заячою руткою, заячим маком, заячим холодком... Остання назва більше схожа на жарт, адже йдеться про ажурну, аж ніби голчасту рослину, яка практично не дає холоду, — ото якраз підходящий затінок для зайчика, такий же непевний, як і його сторожкий спочинок...
Назви корисного, цілющого зілля сповнені замилування, а то й благоговіння — царські очі, благодатка, Божа ручка. Натомість отруйні, небезпечні рослини часто називали вовчими, а то й чортовими: вовчі ягоди, чортова м’ята, чортова вишня, біс-дерево, бісове ребро. Іноді назви настільки влучні, що, здається по-іншому зілля й не назвеш. Саме такою є назва незабудки. її кожен знає, адже цвіте вона настільки милим, ніжним цвітом, ясніє такою чистою, небесною блакиттю, що ні з чим її не сплутаєш, не забудеш. Тож не тільки українською, а й багатьма іншими мовами Європи — німецькою, французькою, англійською, шведською, норвезькою, голландською ця квітка зветься майже однаково: не-забудь-мене.
Іноді за назвою розгортається ціла легенда. Наприклад, Петрів батіг — його цупкі, голі стебла схожі на батоги. Але чому він — Петрів? А тому, оповідає легенда, що цими батогами гонить у небі овець святий Петро. Колись ті отари належали Адамові (бо як би то чоловік жив без худоби, навіть у раю?). Коли ж Адам согрішив і мусив покинути райські висоти, Бог передав його отари апостолові Петру. От і жене їх святий апостол рано-вранці на пашу, тим-то Петрів батіг удосвіта розцвітає, найраніше серед трав. А з полудня отари спочивають, тож і цвіт закривається. Спекотної днини можна помітити, як над степом тремтить, переливається повітря, — то, значить, пройшла невидима отара, здійнявши небесну куряву.
Учений-фольклорист Георгій Булашев наводить багато назв, за якими стоять давні, на жаль, уже втрачені повір’я й перекази: Адамове ребро, Адамова голова, Богородична коса, Божа ручка, івасики, миколайчики, Петрів хрест, Петрова закуска, чоловічий вік, чортове яйце та інші. Ці назви, що „дуже багато промовляли колись народному почуттю й уяві, для нас нині залишаються тільки живими свідками того, що з рослинами цими пов’язаний був цілий цикл народно-поетичних легенд”, — зазначає дослідник. Ми можемо продовжити цей перелік, бо хіба не вгадується якась загадкова історія за назвами: баб’ячий прокльон, невісточка, іван-і-марія, Ісусова колисочка?..
Але, може, вони забулися не всюди? Може, коли пильно-пильнесенько пошукати, розпитати бабусю, старенького дідуся-сусіда, то легенду вдасться віднайти? Знайшов же Володимир Івасюк загублене повір’я про червону руту...
Тож уважніше слухаймо, придивляймося. Частіше запитуймо: як називаєшся, травинко? Розкрий нам свої чари, свої таємниці!
За матеріалами: Зірка Мензатюк. "Зелені чари". Оповідання. Художники: Людмила Остапенко, Олена Бржосніовська, Вікторія Ярош. Чернівці, Видавничий дім "Букрек", 2012 р., стор. 159 - 167.
Більше творів Зірки Мензатюк на нашому сайті:
