"Молода яблунька у приміському саду зацвіла цього року вперше. Була вона вже височенька, цвіту на гілках розсипалось рясно-рясно, і вона невимовно пишалася ним.
— От побачите,— шелестіла то до одної, то до другої своєї сусідки — старих розлогих яблунь,— побачите, скільки плодів буде в мене восени. Великих, одне в одне, жовто-рум’яних, адже я — сорту золотий ренет. Правда, гарна назва?
— Правда,— відповідали літні дерева, тепло усміхаючись на її слова..." (Зірка Мензатюк)
"... Біжить їжак. "Оце,— каже,— нитки несу. Дома жінка і чотири дочки, голки свої, нитки матимуть,— хай вишивають рушники". Дорогою — автобуси, мотоцикли, ще й віз торохтить колесами. їде дід Микола,— поросят продав, тепер везе бочку соснову. Баба в ній наквасить капусти, буде до пиріжків, до вареників, на капусняк та й так до картоплі. Їде Катруся — з новим свищиком. Я-ак свисне в нього — всі страховища повтікають, і не буде чого боятися..." (Зірка Мензатюк)
"Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні. Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі. "Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити". А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає. Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов'яли. Знов побіг Василько до тополі..." (Зірка Мензатюк)
"Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)
"У Біблії, в 50-му псалмі, який віруючі люди знають напам’ять, є таке прохання до Бога: „Очисти гісопом мене, — і буду я чистий, омий Ти мене — і я стану біліший від снігу”. Йдеться про очищення від гріхів. Що ж то за гісоп? У Біблії він згадується багато разів. У часи Мойсея він вважався священною травою, якою лікували хворих, знезаражували приміщення. Палестина від нас далеко. А проте Бог не обділив Україну біблійним зіллям. Гісоп крейдяний зростає і в наших краях. Він трапляється коло річок Сіверський Дінець, Лугань — там, де в землі багато крейди. Він до того любить крейду, що може рости на її свіжих відслоненнях, де не витримує жодна інша рослина. А вже коли гісоп утворить зарослі й застелить крейду перетлілим листям, поруч з ним поселяються різні трави..." (Зірка Мензатюк)
"Будяки ніхто не любить. Бо колючі та шкідливі, засмічують ниви. Спробуй їх позбутися, коли коріння у будяків може сягати дво-, а то й триметрової глибини, ще й галузиться на всі боки. Насіння в них теж видимо-невидимо, недаремно саме ним набивали опудала звірів. Не рослина, а справжнісінька колюча фортеця! Стовбичить серед поля, звисока поглядає на пшеничку... Як фіалки та конвалії — улюблені квіти поетів, так будяк став улюбленцем байкарів. Він уособлює чванькуватих або злих людей, що принижують інших. Отож, з найдавніших давен, чи не звідтоді, як плуг торкнувся землі, людина ворогує з цим колючим сімейством. Ще в Біблії з будяком порівнювали грішників. В Україні вважали, що будяки, осот насіває сам чорт..." (Зірка Мензатюк)
"За незлічені вишневі садки, за пісні про рясні вишні поети назвали Україну вишневою. З давніх-давен дійшла до нас сумна легенда про вишню. Колись у степу жив старий січовик з дочкою-одиначкою. Дівчину посватав вродливий козак, але молодятам не судилося жити в парі. У день їхнього весілля на село напали татари. Козака убили в сутичці, загинула й наречена. Засмучені їхньою долею люди поховали молодят в одній могилі. І ось на ній виросла незвичайна вишня, схожа на загиблу дівчину: невисока, кругловида, зі смаглявими плодами. Так з’явилася вишня-степовичка. Народний художник Федір Панко з козацького села Петриківка на Дніпропетровщині, звідки походить відомий народний петриківський розпис, змалював давню легенду в картинах, котрі обійшли багато виставок, друкувалися в альбомах і книгах..." (Зірка Менатюк)
"У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)
"Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)
"Ці чудові пахучі квіти цвітуть навесні ледь не в кожному квітнику. Давні греки склали про них гарну сумну легенду. Вона оповідає, що Нарцис був сином річкових божеств. Йому напророкували, що він житиме довго, якщо не побачить свого відображення. Це було неважко: зроблені з металу дзеркала тоді ще траплялися вкрай рідко. Нарцис виріс красенем, усі дівчата закохувалися в нього, проте він любив тільки полювання. Через його байдужість німфа Ехо висохла з горя, і від неї зостався лиш голос. Одного разу на полюванні Нарцис нахилився до джерела, щоб напитись, і раптом побачив своє віддзеркалене обличчя. Власна врода так вразила юнака, що він не зміг відійти від потічка і навіки застиг над ним, милуючись собою. Так і перетворився на чудову квітку..." (Зірка Мензатюк)
"Вони ростуть у Карпатах. Але навіть не всі гуцули бачили дикі, вільні едельвейси: квіти розцвітають на важкодоступних скелях, у піднебесній височині. Нелегко знайти, ще важче добратися, щоби зірвати рідкісну квітку. Негоряни здебільшого знають їх хіба що з книжок та з фотографій. Проте всі неодмінно чули про ці незвичайні рослини. Вони личать Карпатам! То суворий і гордий край, там бокораші в піняві й реві потоків гнали смерекові плоти, там хлопці-повстанці в найтяжчих муках помирали за вільну Україну, там легіні стрясають гори, квітка гір — особлива й ні на що не схожа. Гуцули називають її шовковою косицею, тобто шовковою квіткою..." (Зірка Мензатюк)
"Квітують луки! Цвіте усе зело, а кожна квітка ніби промовляє. Про що ж вони хочуть розказати?" Розгадати їхні таємниці давно намагалася відома буковинська письменниця Зірка Мензатюк. У збірці оповідань "Зелені чари" вона розповідає про знані й маловідомі рослини України, пов'язані з ними легенди, повір'я, народні звичаї, про їхні чарівні й реальні властивості, про дива України - Долину нарцисів, заповідні тисові гаї та інші. Особливу увагу авторка приділяє забороненим у радянський час - і тому майже забутим - релігійним легендам про рослини, а також пов'язаним з різними квітами цікавим бувальщинам з житті видатних українців.
"Було це багато років тому. Ми з сестричкою, ще зовсім малі, бігали чудовим буковим лісом, збираючи веснівки, козелець, листя папороті. І раптом сестричка знайшла дивовижну квітку, якої ми ніколи раніше не бачили. Вона мала опуклий яскраво-жовтий мішечок, зсередини поцяткований червоним. Він нагадував черевичок балерини. Від нього відходили довгі вишневі пелюстки, ще й підкручені, мов кучері модниці. Мені стало прикро, що в моєму букеті немає цього дива. Побігавши, я знайшла і зірвала таку ж квітку..." (Зірка Мензатюк)
""Ну й вигадуєш, ха-ха! Пелюстки в клітинку? Гарна казочка!" А я ж нічого не придумую. Заплющую очі - й мов наяву бачу луку свого дитинства, Велику Рудку в селі Мамаївцях на Буковині. Ранньою весною, ще лиш зазеленіє трава, на луці з’являлися квіти, які любило все село. Вони виднілися здалеку - темні цятки на тлі молодої трави. То були прекрасні квіти! Високе стебло з вузькими та довгими закрученими листками, а на ньому - ніби тюльпани, схилені додолу. Та найдивніше, що вони мали пелюстки, розкреслені в дрібнесенькі білуваті й вишневі клітинки. Не квітка, а справжня тобі шахівниця! Може, білі весняні метелики грали на них у шахи та були світовими переможцями, достоту, як українські шахісти? Наукова назва квітки - рябчик шаховий..." (Зірка Мензатюк)
"Трава, як руно, сонце, як золото, вишні в цвіту, і ми, малі, під вишнями, у кульбабовім раю. Весною в дівчаток не було милішої забавки, ніж кульбаба. У які тільки шати вона не прибирала нас, в які коштовності не перетворювалась! Розділиш стебло навпіл, зав’яжеш на зап’ясті - маєш золотий годинник; зробиш із стебла кільце - ось тобі й браслет; понанизуєш кільця одне за одне - то вже намисто, а скільки плели вінків!.." (Зірка Мензатюк)
"Поїзд віз до Рахова на Закарпатті повні вагони школярів, що зачудовано видивлялися на позолочені осінню гори. "Гляньте, крокуси цвітуть!" - почувся здивований вигук, і діти вкотре поприлипали до вікон. Справді, неподалік від колії, на темно-зеленій, посрібленій інеєм траві, серед мідяного опалого листя ясніли рожевувато-лілові квіти. Вони аж світилися посеред хрусткої паморозі - ніжні, беззахисно тендітні! "Яке диво..." - зворушено шепотіли дівчатка. Якби ось тут, серед листопаду, враз розквітнув яблуневий сад, то й він не вразив би дітей дужче. А дива, власне, й не було. То квітував пізньоцвіт, і квітував саме тоді, коли йому належить. За пізнє цвітіння він називається осінником, зимовником, морозовиком. Це дуже своєрідна рослина, такий собі упертюх, що все робить інакше, ніж інші. У пізньоцвіту свій календар, за яким весна для нього наступає восени. І припізніла бджілка в цю пору прилітає-таки до нього, бо інших квітів уже нема..." (Зірка Мензатюк)
"Ялинки, сосни та смерічки всім добре відомі, без них не обходиться новорічне свято. Але є в Україні ще одне голчасте дерево, найдивовижніше серед колючих побратимів — тис ягідний. Дивна назва, чи не так?. Річ у тім, що тис насправді родить не шишки, а яскраві червоні ягідки. Вродить і красується: на темно-зелених гілочках плоди горять, мов коштовні коралі! Від цього незвичайного дерева „позичили” собі назви річка Тиса на Закарпатті, містечко Тисмениця під Івано-Франківськом та чимало сіл — Тисів, Тисовиця, Тисменичани. Не тільки Колумбові, але й тисові людство завдячує великими географічними відкриттями. Без нього мореплавці навряд чи змогли переплисти величезні простори океанів. Саме з тису робили найважливіші деталі кораблів, адже він — негній-дерево, або залізне дерево Європи. Його червоняста деревина — гарна й надзвичайно тверда та міцна..." (Зірка Мензатюк)
"Гарна річка Дністер!.. Над безкінечними поворотами й закрутами здіймаються високі стрімкі береги. Тут простір і широчінь, тут сиве каміння в рудих плямах моху, рідкісні трави й квіти, невимовно мальовничі на цих важкодоступних скелях. Від гирла Золотої Липи до гирла Збруча над Дністром трапляється дивовижна рослина, яку вчені називають ясенець білий. В народі вона відома як неопалима купина, а названа так через свою незвичайну властивість. Коли до розквітлого куща піднести запалений сірник, рослина спалахне й погасне, лишившись неушкодженою. Тичинки, пелюстки, квітконіжки, навіть верхівки стебел містять безліч залозок, що виділяють ефірну олію зі своєрідним запахом, який трохи нагадує аромат лимона. Густі випари скупчуються навколо куща — саме вони й спалахують. Щоправда, для полум’я має стояти зовсім безвітряна й спекотна, до 35 градусів, погода..." (Зірка Мензатюк)
"Цей ліс сьогодні мій, бо я його люблю. Я ступаю і в золоту, поцятковану сонцем тінь, у найчудовіші пахощі, у соковиту зелену весну. Я гладжу рукою свіже листя ліщини (бо воно молоде й ніжне, аж хочеться доторкнутися), а коли відхиляю з дороги гілки черемхи, притуляюся до них лицем. Черемха вже перецвітає, її пелюсточки осипаються, і від того земля й трава під черемхою вся покрапала білим. А проте вона ще пахне, ще зоріє суцвіттями, мов далекі гаснучі сузір’я. "Яка ти гарна, - кажу я черемсі. - Добре, що ти для мене цвітеш." Черемха киває гілкою. Вона рада, що сподобалася. Під сосною красується чорний сон, якого називають лісовим чорнобривцем за його смагляву вроду..." (Зірка Мензатюк)
"Коли весна сягає свого зеніту, ці лісові квіти враз заполонюють міські вулиці прекрасними білими букетами. Тонкі незрівнянні пахощі струменіють тоді містом, і здіймаються в душі незбагненний щем і зачарування, і хочеться, покинувши все, мчати в ліс, під зелені шатра молодого листя, до солов’їного щебету, до прохолодної папороті, до сріблистих місячних галяв. Конвалія - то лісова знаменитість. Хіба ще фіалка може похвалитися такою ж увагою поетів і митців. А скільки легенд про ці квіти! Одна з них так пояснює появу конвалій..." (Зірка Мензатюк)
