На відео: анімоване оповідання Галини Мирослави "Окуляри" від каналу "З любов'ю до дітей".
Галина Мирослава
Окуляри
Катрусині окуляри були великими, вони нагадували очі сови та пітніли, коли дівчинка забігала з двору до хати. Особливо зараз, взимку, їй зовсім не подобалось, що ними треба опікуватись. Мама протирала їх гліцерином, однак вони все одно продовжували час до часу затягуватись непрозорою плівкою туману, знімати яку не тільки не приносило Катрусі насолоди, а навпаки викликало непереборне бажання заховати окуляри якомога далі з-перед очей.
Надворі в окулярах теж було незручно. Іноді кортіло покидатись сніжками, погасати, а вони вічно нагадували про себе — якщо і не спітніють, то обов'язково натиснуть вухо, або в кращому разі вгризуться у ніс.
Коли тато приніс окуляри додому, він сказав: "Мінус три". Катруся, бувши кмітливою та розумною дівчинкою, добре затямила, що її окуляри називаються "Мінус три".
Як тільки закінчаться морози, — думала вона, — їх можна буде викинути чи сховати до другої зими. Тож кожного ранку, як тільки-но розплющувались очі, Катруся зіскакувала на ноги та бігла дивитись на прикріплений на вікні зі сторони вулиці термометр, або як його називав її братик Лесик, "градусник з градусами". Дівчинка віддавна знала, що мінус треба шукати нижче нуля. Дві поділки — два мінуси. Три поділки — три мінуси, три градуси. Треба було не прогаяти момент, коли червона, як кров з ранки, жилочка термометра піде вгору, а її кінець перетне третю поділку нижче нуля і стане вище.
І от одного дня таки надійшов очікуваний момент. За вікном танцювали веселі сніжинки, проте червона лінія закінчувалась на позначці мінус два. Катруся сплеснула в долоні, підстрибнула і тут же побігла за пуляресом, який татко приніс кілька місяців тому разом з окулярами.
Обережно вона поклала його на стіл, сповнена відчуття таємничості, і захоплено почала оглядати його зсередини. Тоді підійшла до дзеркала, усміхнулась до свого зображення у ньому, ніби хотіла сказати привіт, і розпочала відповідальну процедуру — знімання окулярів. Очі вже до них звикли, тому без них було якось незатишно — перед очима стояв димок. "Пройде", - пронеслось в голові дівчинки. І вона старанно склала їхні вушка докупи, так, щоб одне вушко вляглось на інше, за тим чемненько вклала окуляри в пулярес, опустила кришечку і ... стала їх колисати так ніжно, мовби була їхньою мамою.
Зненацька двері відчинились — і кіт Серафим просто від дверей стрибнув їй на руки.
З надією, що попри те, що пулярес відлетів аж до вікна, окуляри залишились цілими, Катруся скочила на ноги та вхопила пропажу. На превеликий жаль, їй не поталанило.
Стримуючи сльози, дівчинка побігла до вікна, щоб переконатись у правильності свого вчинку. Проте їй цього разу, як вона не силувалась, не вдавалось побачити, де саме зупинилась червона жилочка градусника.
Втомлена, вона опустилась на стільчик і задрімала. А за вікном кружляли веселі сніжинки, намагаючись навіяти Катрусі солодкий сон.
* Пулярес - гаманець, крім того, пуляресом колись називали коробочку для окулярів.
Оповідання надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читайте також на "Малій Сторінці":
