Т.Г.Шевченко. «Солдат з рушницею». Фрагмент аркуша начерків 1841—1842 рр.
Яків Жарко
MOCКÄЛЬ
(мініатюра, 1901 р.)
Аж дванацятеро чоловік повіз наш старшина Хведот Мурмаль з писарем Купріяном Миколайовичем у стан до прийому. Поміж некрутами був і Грицько Петренко, другий син Трихвона Петренка, що торік у осени оженив сина свого Грицька на дочці старої удови Якиндинихи. Хоч і молодий був Грицько, хоч батько й знав, що через рік йому неминуче треба йти у мocкaлi, одначе оженив сина — через те, що старший його син Павло одрізнився від батька і почав жити своїм господарством. Він же, Трихвон, зі своєю жінкою були люде старенькі, їм треба було взяти у хату невістку, щоб робила. Поки був некрут на прийомі, Олена, жінка його, тішила себе надією, що може його не візьмуть у мocкaлi; коли ж побачила, що Грицько вернувся додому з хрестом через шию на зеленій стрічці, вдарилася бідна молодиця об поли руками, почепилася чоловікові на шию та й заголосила: «Краще б я тебе ніколи не бачила й не знала, аніж побачила тепер тебе у зеленій стрічці!»
Старшина наш, Хведот Мурмаль, завів такий порядок: кого брали у мocкaлi, він сам тому чіпляв через голову на шию срібний хрестик на зеленій стрічці і казав: «Кожний знай, що ти тепер сaaлдAт, от що, ну-да!“ Некрути дивувалися, як красно до них говорив старшина і повернувшись від прийому додому, весело гуляли по селу. Три тижні після прийому пробув Грицько дома, а там настав день, у який старшина повинен був везти некрутів у повітове місто.
І не зчулася Олена, як минуло чотири тижні. Скільки вона сліз пролила за той час! Отже сльози нічого не допомогли, і після Наума некрути зібралися по наказу старшини до волостi, а з ними — уся їх і близька, і далека родина. Стояла біля свого чоловіка і Олена з дитиною на руках, за сльозами і світу не бачачи; стояли біля Грицька і батько, і мати, і брат, і тітка Палажка, і дядько Оверко, і дід Оврам, і стара Якиндиниха. Та чимало ще стояло людей — звісно, рідня. Незабаром вийшов з волости старшина з бляхою на грудях і запитав :
— Гей ви, молодці-некрути, усі зібралися?
— Усі! Усі! — озвалися некрути.
— Час їхати на стaцію, — поважно промовив старшина і зник у присутствії.
Баби заголосили ще дужче, почувши, що час їхати. Дехто почав сідати на воза. Некрути заспівали жалібну пісню і пішли... За ними рушили усі. Через кільки хвилин некрутів парою добрих коней з дзвінком обігнали старшина з писарем, що бігли до станції, та так бігли, що бляха у старшини підскакувала аж до самісінького носа. Усю дорогу, поки некрути аж не підійшли до станціі, було чути і співи, і регіт, і гомін крізь сльози. До станціі, було недалеко, верстов зо чотири, і некрути незабаром дійшли. Машини ще не було; дві години треба було ждати її, поки вона прибіжить і забере некрутів. Отже ті дві години проминули, як дві хвилини, бо у людей була з собою горілка: випивали, прощалися... Коли тут і машина прибігла. Некрути прощалися востаннє і сідали у вагона... Олена гірко ридала, обхопивши рідну матусю. Після другого дзвінка почали сідати у вагона старшина і писарь. З вагона почувся голос старшини:
— Усі посідали? Глядіть, щоб який не зостався!
— Усі! Усі! — одмовили некрути.
— А Перепеличка де? Я щось його не бачу!
— Я осьдечки ! — озвався маленький, зовсім на взір хлопця некрут Перепеличка.
Вдарив третій дзвінок. Засюрчав кондуктор. Засвистів паровик. Машина рушила і подалась у хід... Люди поскидавши шапки хрестилися і дивилися, як побіля них котилися вагони. Швидко, тільки густий чорний дим вказував ту сторону, у яку подався потяг, все далі та й далі одвозячи некрутів від рідного села, від кревних та серцеві милих людей.
Дванацятого квітня 1876 року всім стало відомо, бо в сей день оголошено маніфест, що починається війна з турками. Після того, як наше військо перейшло Дунай біля Систова, нашу кінницю зустріли турки градом куль. Кінь бравого мocкaля Грицька Петренка вихопився з другими кіньми уперед ескадрону, що нісся на ворога і летів, як вітер. Грицько, піднявши наотмаш шаблю, прямо линув на турка, що стоячи на одному коліні цілився у нього з рушниці. «Уб’є!» — пронеслася думка в голові Грицька. Бабахнула рушниця ворога, і в той же момент […] він хитнувся вперед, потім назад. Шабля вилетіла з руки і брязнула об землю. Він упав з коня і вдарився головою об землю. Хоче встати — не здолає... в очах пожовкло... темно... Прийшов до памяти молодий мocкaль Грицько Петренко аж у «лазареті». Сестра-жалібниця стояла біля нього і поправляла йому подушку, коли Грицько розплющив очі і свідомо глянув навколо себе.
— Не підводься! —- ласкаво казала до нього сестра-жалібниця. — Лежи, лежи спокійно, голубчику, поки очуняєш.
Грицько — як покірлива дитина — опустив важку голову на подушку і заплющив очі. Сестра-жалібниця поклала свою руку на лоба пораненому мocкaлю і похитала головою: голова була гаряча, як вогонь...
— І сей на ранок упокоїться, не переживе, може, й ночі, — подумала сестра, і сльоза покотилася по її щоці. Певно, сльоза покотилася у сестри через те, що вона була ще дуже молоденька і ще не придивилася до того, як люди вмирають.
— Трудно, трудно тобі... І що б я зробила, щоб втішити хоч трохи твої страждання, — думала сестра.
Отже, пораненому мocкaлю не було так трудно, як думала сестра. Хоча він лежав на ліжкові, мов мертвий, та на душі у нього було легко, спокійно. Йому марились степи безкраї, його рідна нива, покрита стиглою пшеницею... Червоне сонечко, що зходило з-за Бугра і кидало ласкаве проміння жовтими колосками пшеницї, що кивали йому ясно на зустріч своїми важкими голівками... Він бачив на своїй ниві розпряжені воли... віз... свого сивого батька, що дзвінко клепав косу... стареньку та суху матір, що громадила поспішаючи за батьком... Бачив свою Олену з дитинкою-синочком на руках. Хороше, як янголятко, воно сидить на руках у матусі, простягає свої пухкі, маленькі рученята до батька, всміхається і промовляє: «Тато! Тато!...»
Поранений зітхнув і тяжко застогнав. Сестра-жалібниця стала навколішки біля його ліжка і тремтячою рукою перехрестила мocкaля. Він здригнувся... витягнувся... широко та страшно відкрив очі... зітхнув... і дух покинув слабке тіло...
Пройшло чверть години — тіло лежало нерухоме. Радісна усмішка грала на устах мов би сонного мocкaля, а чорний його вус та чорні брови з довгими віями, що прикрили на віки карі очі, ще кращими здавались на блідому, помертвілому обличчі молодого мocкaля Грицька Петренка..
А там далеко — у селі — і жінка, і батько, і мати ждуть — не діждуться від свого любого мocкaля звістки і дивуються, чого від нього так довго нема листа... Сердешні! Вони ще не знають, що мocкäль їх уже в тій стороні, звідкіля звістки не доходять до людей.
Т.Г.Шевченко. Солдати в госпіталі. Фрагмент аркуша етюдів 1855 – 1856 рр.
За матеріалами: Яків Жарко. «Mocкäль»: мініатюра — 1901 р., Повна збірка творів, т. 14, ч. І: 175-178. II.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Яків Васильович Жарко (справжнє прізвище Жарченко) (1861 — 1933) — репресований український письменник, поет, перекладач, актор, в’язень комуністичного режиму.
До сепії Шевченко звертався дуже часто, особливо в період заслання у Казахстані, і створив чудові зразки своєрідного монохромного живопису, віртуозно використовуючи прозорість фарби, найтонші градації коричневого кольору.
Тарас Шевченко як художник займає одне з найпочесніших місць в українському образотворчому мистецтві. Він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення...