Сепії Тараса Шевченка

Тарас Григорович був не тільки геніальным письменником, але і не менш геніальним художником. Художня спадщина Тараса величезна. Збереглося 835 творів – картин, портретів, гравюр на різноманітні теми, що були написані протягом різних періодів життя великого Кобзаря. Ще більш як 270 творів вважаються загубленими.

Сепії Т. Г. Шевченка – малюнки, що їх виконав Шевченко фарбою сіро-коричневого кольору, відомою під назвою сепії (виготовляється з так званої чорнильної залози морських каракатиць). До сепії Шевченко звертався дуже часто, особливо в період заслання у Казахстані, і створив чудові зразки своєрідного монохромного живопису, віртуозно використовуючи прозорість фарби, найтонші градації коричневого кольору. В цій техніці він досяг виняткової майстерності відтворення простору, світлотіньового моделювання предметного оточення, психологічної його характеристики. Сепію художник використовував у роботі над ілюстраціями, для виконання підготовчих малюнків до гравірування, в пейзажних замальовках і особливо успішно – в портретах і сюжетних малюнках, що мають самостійне мистецьке значення. Він настільки призвичаївся до цієї фарби, що, коли не було під рукою сепії, розробляв до тону її бістр. Бістр – чорно-біла фарба, яку виготовляють із сажі букового дерева.
Шевченко почав використовувати сепію ще під час навчання в Петербурзькій Академії мистецтв. Він міг бачити малюнки свого вчителя К. Брюллова, виконані сепією в Італії і Греції. До цієї техніки він вдавався в роботі над малюнками, які виконав на Смоленському кладовищі, зокрема, працюючи над картиною “Хлопчик - жебрак, що дає хліб собаці”, за яку у вересні 1840 здобув срібну медаль 2-го ступеня. Сепією виконано ілюстрацію до повісті М. Гоголя “Тарас Бульба”(1842), а також два начерки “Сліпий” (“Невольник”) (1843).

У 1847 р. Шевченка заслали в Казахстан, де він мав можливість познайомитися з місцевим тюркомовним населенням, що сповідувало іслам. Це населення він іменував киргизами. Шевченко демонстрував непідробний інтерес до цього народу. І хоча він був людиною, що знала принади імперської цивілізації, у нього фактично не було ніякої зверхності щодо «нецивілізованих» народів. Навпаки, митець неодноразово показує своє зацікавлення казахським побутом, фольклором, релігійними віруваннями. І хоча називає казахів дикунами, але не вживає це слово в негативному розумінні. Шевченко виступав як противник «цивілізації», протиставляючи їй «природність». Дикість же часто трактується ним саме як природність.

Казахська тема зайняла помітне місце в живописі Шевченка. Під час подорожі до Раїма й перебування в Приаральї він створив близько двох десятків малюнків, зокрема сепій, де зображене життя казахів та інших народів цього регіону – «Казахи в юрті», «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Пастух на коні» та інші. Цікавим є шевченків «Автопортрет з байгушами». Цей твір є свідченням того, що автор не лише спостерігав життя «чужого» йому народу, а й певним чином прагнув вписати себе в контекст життя казахів.
Життя Шевченка упродовж тих семи років було не таке похмуре, як нас намагаються переконати офіційні біографи. Він по-своєму був щасливий і, попри заборону писати й малювати, переживав творче піднесення.
 

Анна Злобіна

За матеріалами: http://library.knuba.edu.ua/

Більше творів Тараса Шевченка на "Малій Сторінці":

Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...