Олекса Воропай. Святкування Івана Купала (24 червня). Собітка. Купальскі обряди та звичаї українців

24 червня — Івана Купала.

Купальські обряди українців.

Святкування Івана Купала за народними звичаями та традиціями

(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 7 липня)

Олекса Воропай

СВЯТО ІВАНА КУПАЛА​

Як народне свято, день Івана Купала (24 червня) відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями. З далекої давнини збереглися в українського народу ці купальські звичаї.

Цей день майже збігається з датою літнього сонцестояння (21 — 22 червня) — найдовшого дня року, і саме свято мало яскраво виражену сонячну символіку. Саме в цей час день має найбільшу протяжність, а ніч найкоротша, тому в купальській пісні співають «на Купала нічка мала», «Малая нічка на Купалочка».

Купальські забави відбуваються ввечері, вночі (в Купальску ніч, або, як кажуть, нічку-купалочку) і в самий день Купала. Найбільш ймовірно, що назва свята походить  від слова «купатися», адже під час проведення купальських забав обов'язковим є обряд купання.

На західноукраїнських землях свято має назву «собітка», а пісні називаються «собітковими». Ця назва походить від слова «собити», тобто добувати тертям вогонь для обрядового вогнища.

У колі річних свят Купало є одним із найголовніших, і відзначається урочисто і пишно. Цьому сприяє пора його проведення: Сонце в цю пору найсильніше, трави і квіти найбільш цілющі. За повір’ями, опівночі вогнистим цвітом розквітає папороть, віщуючи тому, хто здобуде його, скарби, багатство, статок і здоров'я.

Але папороть не є квітковою рослиною і розмножується спорами. Тому можна з упевненістю сказати, що квітку папороті поки ніхто не знаходив. А якщо хтось скаже, що знайшов — він, напевно, гарний фантазер.

Ніч напередодні Івана Купала — це перш за все свято молоді, свято взаємного кохання. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але в співах вони участи не беруть. Молодиці приносять із собою вареники чи інший почастунок; тут же, біля вогнища, всі частуються, а потім починають танцювати.

Центром купальського свята стає місце на горі, або у лісі на березі річки, озера чи ставка. Там буде стояти обрядове дерево, довкола якого розгорнуться основні ритуальні дії. Це деревце називають Мареною, купайлицею чи гільцем. Місце, де буде відбуватись дійство, старанно прибирають, прикрашають гірляндами з квітів, застеляють травами та всілякою зеленню.

Буває, підготовка до свята починається ще вранці. Ще до сходу сонця, дівчата беруть довгу тичку, насаджують на неї мітлу, вибігають на вулицю, розмахують тою мітлою й співають насмішливих пісень на адресу хлопців.

Як ось:

Купала Івана,
Сучка в борщ упала.
Хлопці витягали,
Зуби поламали.
Дівчата граблями,
А хлопці зубами;
Дівчата палками,
А хлопці руками...

або:

На Івана Купайла
Жаба в борщ упала.
Дівки не поспіли —
Хлопці жабу з'їли.
На Івана Купайла
Гуска в борщ упала.
Хлопці не поспіли —
Дівки гуску з'їли.

Хлопці, почувши глузливі вигуки дівчат, нападають на них, віднімають тичку з мітлою, все це ламають на шматки й розкидають по вулиці. Часом хлопці й самі беруть тичку з мітлою і теж вигукують глузливі слова, але вже на адресу дівчат.

Йшли дівчата гряницею,
Зустріли відьму з дійницею,
Йшли дівчата мостом,
Зловили відьму з хвостом.

Тоді дівчата починають робити купайлицю-Марену. Роблять це так: беруть гілляку з трьома сучками, один з сучків — голова, а два інші — руки. Для цього найчастіше вибирають вербу, вишню, рідше клен, березу або сосну. Гілку цю увивають вінками, квітами, намистом, стрічками, — роблять ніби опудало на людську подобу. Майструють купайлицю найчастіше у чийсь хаті, де збирається багато дівчат. Хлопці намагаються пройти до хати, але їх дівчата не пускають. Гілку ставлять посеред хати і гарно вбирають і квітчають. Під час квітчання гільця дівчата співають купальських пісень.

Коли вже гільце готове, одній з дівчат, кладуть на голову вінок і доручають їй нести Марену за село, на призначене місце. Дівчина несе Марену мовчки, а інші дівчата йдуть за нею й співають. По дорозі хлопці можуть обливати дівчат водою, щоб вони покинули купайлицю. Гільце, звичайно, несе одна з найміцніших дівчат, яка при потребі може відбитися від хлопців. Буває так, що коли хлопці нападають, то одна з дівчат випустить гільце, а друга підхопить.

Прийшовши на місце, дівчата встромляють у землю Марену, а самі, взявшись за руки, водять навколо неї хоровод. За якийсь час з'являються хлопці, і знову пробують відняти Марену у дівчат. Якщо вже віднімуть, беруть її в своє коло й собі стрибають навколо неї й співають жартівливих пісень. Дівчата в цей час роблять нову Марену, але й цю другу можуть відняти хлопці. Часом буває так, що дівчатам доводиться робити кілька Марен протягом цього дня, але вони на хлопців не сердяться, мовляв, хлопці обманулися: забрали ту Марену, яка не гарна, а ось тепер буде ліпша.

Ввечері, тільки-но заходить сонце, вся молодь йде до дерева-купайлиці з піснями, в яких усіх запрошує на свято і погрожує всілякими карами тим, хто не прийде. Іноді дівчата звертаються до молодиці, яка щасливо народила цьогоріч  дитину, з проханням «розвести дівкам купайлицю», тобто розпочати свято.

При цьому співають: 

Ой ти, зелена зеленице!
Ой ти, молода молодице!
Ой вийди, вийди на вулицю,
винеси дівкам купайлицю...

Як правило, молодиця відмовляється від такої честі, мотивуючи це тим, що у неї мала дитина і лиха свекруха. Тоді вона благословляє на те, щоб всі дівчата стали молодицями і народили дітей. Деколи така молодиця пов'язує купайлицю своїми ще дівоцькими стрічками.

Дівчата, вбрані у святковий одяг, йдуть на святкове місце, збирають квіти і зілля, та гуртом виплітають віночки, як символ своєї дівоцької цноти. В коси вплітають запашні трави, прикрашають себе квітами. Вінки плетуть із кануперу („пижмо звичайне”), любистку, сокирок, барвінку, васильків, м'яти, рути, резеди та інших пахучих трав. Кожна трава має своє значення  — липник (дереза) — «щоб хлопці липли», любисток — «для любощів», та ін. Дівчина, що втратила цноту, вже не має права брати участь у купальських обрядах та одягати вінок.

Шапки й брилі хлопців теж уквітчані цими самими квітами, але квітчають не вони самі, а ті дівчата, з котрими вони любляться.

Свято починається з розкладання біля обрядового дерева багаття. „Підпалку” для святкового вогнища хлопці збирають по всьому селу. Просити не годиться, і тому односельці виносять і складають на вулиці старі солом'яники, розсохлі бочки, подерті кошики, тріски та поліна. Хлопці все це пакують у великий мішок або кошик, і несуть до купайлиці, де під дівочі співи розкладають велике вогнище. Ще донедавна зберігався прадавній звичай запалювати святкове вогнище «живим вогнем», здобутим тертям.

Зібравшись, дівчата беруться за руки і ходять навколо купайлиці — Марени, співаючи купальських пісень. Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.
 
Тут же встановлюють і солом’яне опудало. Звуть його по-різному: Купалом, Марою або Маринкою. Вбране це опудало у сорочку, плахту, вінок, намисто з горобини, деколи ще й прикріплене до високої щогли або стовпа.

За якийсь час, коли вже дівчата Мареною натішаться, хлопці обривають з неї стрічки, вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Іноді до неї прив’язують каменя, бо вона повинна втопитися, а не пливти поверху. Дівчата ж йдуть у воду купатися і усі разом топлять Марену. Коли це робиться, то дівчата здіймають з голови свої вінки й розвішують їх на деревах; потім буває й так, що ті вінки дівчата несуть додому й вішають їх у хатах або в стайнях. Разом з Мареною топлять і солом’яне опудало – Купало, але перед тим, як Купало потопити, його ще й підпалюють.

Коли вже потоплені Купало і Марена, то дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Звичайно, це вже буває пізньої ночі. Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. Купальські пісні співають і тоді, коли плетуть вінки, і коли ворожать за ними:

По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів'ю,
Віночок зів'ю, на воду пущу:
Хто вінок пійме, той мене візьме.

Кожна дівчина пускає свій вінок на воду і дивиться: як рівно пливе, то скоро заміж вийде, а якщо крутиться на місці або потоне, то ще дівуватиме. Якщо вінок відпливе далеко і десь пристане до берега, то мабуть туди дівчина і заміж піде. Інколи пускають два вінки, загадуючи один на себе, а другий на коханого, і якщо вони сходяться на воді, то це вірний знак, що будуть у парі.

Хлопці слідкують за тим, як дівчата пускають на воду вінки, вони збираються на протилежному березі річки, щоб дівчатам не заважати.

Звичайно пущений на воду вінок переймає «переємець» — наречений дівчини, що має женитися з нею. Коли вже парубок гуляє з дівчиною, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівчина: вона йому про це каже. Кожна дівчина плете такий вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку, чи листя, а то часом стрічкою перевиває свій вінок.

Не довго пливуть віночки: їх виловлюють юнаки й кидаються розшукувати по них дівчат, бо, зазвичай, той, хто розшукає дівчину, має поцілувати її.

Як закінчується метушня з розшуками дівчат, починається стрибання через вогонь. Хлопці й дівчата беруться за руки й перестрибують через вогонь, а інші в цей час співають. Стрибають через вогонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки, як поодинці, так і парами. За повір’ями, вогонь очищує, наділяє здоров'ям і силою. Молоді парубки і дівчата перестрибують через вогнище, побравшись за руки, і загадують: якщо руки не розійдуться, то хлопець і дівчина поберуться, як рознімуться, то ні. Якщо необережно попасти ногою у вогнище – то нічого доброго не віщує. Подекуди з пагорбів та крутих берегів також спускають у воду запалене дерев'яне колесо — символ сонця.

Крім пісень, всі обряди протягом купальської ночі супроводжуються примовляннями, короткими заклинаннями, приспівками: «Сьогодні Купайла, завтра Івана» або «Купайла треба скупати, у воді добре сховати» тощо. Виконуються такі примовляння всіма разом.

Найчастіше заспівує одна учасниця, потім мелодію підхоплюють всі інші. Інколи хоровий спів поєднується з промовлянням одного або кількох учасників. Буває, на святі вибирається головна пара – хлопець та дівчина, які першими запалюють Купала і, взагалі, керують святом.

Майже завжди на святі Купала було відомо, хто кому подобається, тож і купальскі пісні про вибір пар співали з відповідними іменами, так само, як це робиться у веснянках і гаївках. Часом пісні, що співаються, не можна відрізнити – чи то веснянка, чи то купальська пісня, бо вони іноді мають дуже схожу тематику – кохання, парування між хлопцем і дівчиною. Мабуть, недарма свято Купала знаходиться між періодом сватання (звичайно від Паски до Трійці) і часом весіль – з Покрови і до Пилипівки, після чого не можна було вже вінчатися.

Важливо відзначити, що Купайло здавна було загальносільським святом, де є місце всім віковим групам та статям. І хоча основними діючими особами є молоді купалки та хлопці, переважно такі, яким вже виповнилось 16 років, однак до обрядодій іноді залучаються й молодиці, які допомагають "наставляти" купайлицю.

Присутні і старші чоловіки, і підлітки. Отже, це свято, хоч і є по суті глибоко еротичним, але в той же час не є розпусним. Діти і підлітки, присутні на святі, спостерігають за цим чуттєвим дійством, і завдяки цьому теж роблять крок до дорослого життя. 

Навіть малих діток приносять мами й тримають на руках протягом свята. Інколи для малечі батьки роблять купалицю у когось у дворі, куди сходиться малеча з цілого кутка чи вулиці села. Дітлахи влаштовують своє святкування ввечері проти Івана Купала, а так само і на другий день. Нагрібають вони купу піску і в той пісок і устромлюють жмут кропиви. Іноді беруть ще м'яту, любисток, рожу й різні лугові квіти, рвуть оберемок високої трави, міцно її зв'язують. Потім обивають пучок трави тими квітами, а зверху застромлюють кропиву, колючки, будяк, — це і є «Купайло».

Діти нагрібають навколо цього купу землі, так, щоб він стояв. Хлопці стають поруч проти кропиви, а один із них стає ближче до жмута (він називається сторож, або вартовий) і всі разом починають співати пісень:

На Івана хліб сажала,
А на Петра вибирала.
Треба по телята йти,
Дай, Боже, Василя знайти.

Коли закінчать співати, то хлопці розбігаються і перестрибують через «Купайла»; потрібно пильнувати, щоб не зачепити ногами кропиву, бо обпече не гірше за вогонь. Хто побоїться перестрибнути, того «вартовий» жалить кропивою по ногах.

Коли вже набавляться, то беруть цей жмут й несуть до озера, кидають у воду й кажуть: «Іван купався та й у воду впав!». Отак діти і святкують.

Було і весело, і трохи лячно. Особливо дівчатам. Адже за давніми переказами, вночі починалися «гулі» всякої вражої сили. Тому збиралися хлопці з дівчатами не тільки порозважатися, але й трохи полякати цю силу, особливо відьом. Щоб «не крали молока від корів», «не ховали дощу на дні криниці»  тощо.

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 2. "Українське видавництво", 1958, стор. 115 - 134.