Йон Крянґе
П’ЯТЬ ХЛІБИН
Переклад з румунської Івана Кушнірика
Якось улітку мандрували собі двоє знайомих. В одного з них у торбі було три хлібини, у другого дві. Через якийсь час вони зголодніли й присіли у затінку плакучої верби, коло криниці з журавлем, вийняли кожен свій буханець і почали разом обідати, щоб було охочіше й смачніше.
Аж тут підходить ще один мандрівник. Зупинився коло них, привітався і просить, щоб його почастували, бо він дуже зголоднів, а з собою нічого не має, та й купити ніде.
— Сідайте, добродію, пообідаємо разом, — кажуть йому подорожні, — бо, слава богу, де обідає двоє, там вистачить і для третього.
Третій мандрівник був такий голодний, що не став чекати, щоб його довго припрошували, а сів коло них і почав разом з ними наминати сухий хліб та холодною криничною водою запивати, бо ніякого іншого питва у них не було. І їли вони доти, доки з'їли всі п’ять хлібин, як за себе кинули.
Тоді третій мандрівник вийняв з гаманця п’ять лей, простягнув їм і сказав:
— Візьміть, прошу вас, люди добрі, за те, що досхочу нагодували мене; десь у дорозі вип’єте собі по склянці вина чи зробите з цими грішми, що самі захочете. Я не знаю, як іще можна віддячитися за вашу доброту, бо так був зголоднів, що вже й світу божого не бачив.
Ті двоє спершу не хотіли брати грошей, але після наполягань незнайомця зрештою таки взяли. Згодом третій мандрівник попрощався й пішов своєю дорогою, а вони залишилися відпочити в затінку. Розмовляючи, слово по слову, той, хто мав три хлібини, дає своєму супутникові, у якого було дві хлібини, дві леї, та й каже:
— На, брате, твою частку і роби з нею, що хочеш. У тебе було дві хлібини й тобі належить дві леї. А собі залишу три леї, оскільки в мене було три хлібини.
— Як це? — обурився той. — Чому мені тільки дві, а не дві з половиною леї, як належить по справедливості? А якби він не дав нам нічого, тоді як?
— Тоді б мені належало три частки, а тобі дві, та й годі! А так ми й поїли задарма, і маємо за хліб повні гаманці грошей: я три, а ти дві леї, кожен стільки, скільки мав хлібин. Поділити справедливіше не зміг би й сам Господь Бог...
— Е ні, друже, — каже той, у кого було дві хлібини. — Я вважаю, що ти вчинив несправедливо. Давай краще звернемося до суду, як суд скаже, так і буде.
— Що ж, і гайда до суду, — згоджується другий. — Алє я певен, що суд буде на моєму боці, хоча, правда, я ніколи в житті по судах не тягався.
Так вони йшли дорогою та й розмовляли про суд. А коли прийшли, стали перед суддею і по черзі розповіли, як випадково йшли однією дорогою, як сіли обідати, скільки у кого було хлібин, як разом із ними обідав третій подорожній, як він, дякуючи за обід, дав п'ять лей і як той, у котрого було три хлібини, вирішив поділити гроші.
Суддя, вислухавши їх уважно, сказав тому, в кого було дві хлібини:
— Ти, чоловіче, невдоволений, що твій товариш так поділив?
— Ні, пане суддя. Ми й не думали брати з того третього мандрівника плати за пригощення; але якщо вже так сталося, то ті гроші, що їх він дав, треба поділити порівну. Так, я вважаю, буде по справедливості.
— Якщо ти хочеш по справедливості, — каже суддя, — то треба повернути одну лею тому, у кого було три хлібини.
— Ви мене дивуєте, пане суддя. Я прийшов до суду добитися правди, але бачу, що всі мої зусилля марні. Якщо таким буде й божий суд, то згине весь світ!
— Це тобі тільки так здається, — відповідає суддя спокійно, — насправді воно не так. У тебе було дві хлібини?
— Так, пане суддя.
— А твій товариш мав три хлібини?
— Так, пане суддя.
— Питва у вас не було ніякого?
— Нічого, пане суддя, у нас не було, окрім хліба та холодної води з криниці, хай буде щасливий той, хто її викопав на радість мандрівникам.
— Ти, здається, казав, що ви всі їли порівну, так було?
— Так, пане суддя.
— Тоді давай полічимо, скільки хто з’їв хліба. Скажімо, кожну хлібину було поділено на три шматки. Скільки шматків вийшло з твоїх двох хлібин?
— Шість, пане суддя.
— А скільки б вийшло шматків з трьох хлібин твого товариша?
— Дев’ять, пане суддя.
— Тепер складемо докупи шість шматків і дев’ять, скільки буде всього?
— П’ятнадцять шматків, пане суддя.
— Скільки людей з’їло ці п’ятнадцять шматків?
— Троє, пане суддя.
— Добре! По скільки ж шматків вийшло на кожного?
— По п’ять, пане суддя.
— Тепер пригадай, скільки у тебе було шматків?
— Шість, пане суддя.
— А ти з’їв скільки?
— П'ять, пане суддя.
— А скільки лишилося від твоїх хлібин?
— Один, пане суддя.
— А тепер перейдемо до твого товариша. Ти пригадуєш, скільки було шматків у нього?
— Дев’ять, пане суддя.
— А він скільки з'їв?
— П'ять, як і я, пане суддя.
— А скільки ж залишилось?
— Чотири, пане суддя.
— Добре! А тепер давай спокійно у всьому розберемося. Хочу нагадати, що від твоїх хлібин залишився тільки один шматок, а від хлібин твого товариша — чотири. А разом у вас обох залишилося п’ять шматків, окрім тих, які ви самі з’їли.
— Рівно п’ять, пане суддя.
— Це правда, що гість з’їв п’ять шматків і віддячив вам за це п’ятьма леями?
— Правда, пане суддя.
— У такому разі тобі належить тільки одна лея за той шматок, який залишився від твоїх хлібин, а товаришеві твоєму за чотири шматки належить чотири леї. Так що, будь ласка, поверни йому ще одну лею. Якщо ти вважаєш мій суд несправедливим, то йди до свого бога, нехай він тебе розсудить справедливіше!
Побачив той, у кого було дві хлібини, що правда не на його боці, й дуже неохоче повернув товаришеві одну лею і, присоромлений, пішов своєю дорогою.
А той, у кого було три хлібини, задоволений таким мудрим рішенням судді, подякував йому і вийшов, розмовляючи сам з собою:
— Якби скрізь були такі судді, то неправедники назавжди б зареклися ходити по судах. А патякали, які називають себе адвокатами, врешті, змушені були б узятися за справжню роботу.
Опубліковано в журналі Союзу Українців Румунії «Дзвоник», число 171-173, липень-вересень 2021 р.
Інші твори Йона Крянґе на нашому сайті:
"Жила колись лисиця і була вона хитрою, як і всі лисиці. Цілу ніч вона пробігала у пошуках їжі, але ніде її не знайшла. На світанні лисиця вийшла на край дороги і лягла під кущем, роздумуючи нам тим, що б його зробити, аби знайти щось поїсти. Лежачи, витягнувши морду на передні лапи, лисиці запахло рибою. Тоді вона трохи підняла голову і, дивлячись униз уздовж дороги, побачила воза, запряженого волами. – Добре! – подумала лисиця. – Ось їжа, яку я чекала. І зразу ж вийшла з-за куща й простяглася посеред дороги, немов мертва. Коли віз під’їхав до лисиці, її побачив селянин, який управляв возом. Подумавши, що вона насправді мертва, він гукнув волам..." (Йон Крянґе)
"Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці. – Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці. Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди..." (Йон Крянґе)
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.