Йон Крянґе
ЗА ЧЕРЕШНЯМИ
Переклад з румунської — Міхаела Гербіл та Людмила Дорош
Послухати оповідання можна на ФБ-сторінці журналу "Дзвоник"
Одного разу влітку, незадовго до Зелених свят, я прокрадаюся з хати і йду серед білого дня до вуйка Васіле, старшого брата мого батька, красти черешні; бо тільки в нього та ще десь у кількох місцях у селі була рання черешня, яка дозрівала близько Зеленої неділі. І я роздумую, як то зробити, щоб мене не впіймали. Спочатку я заходжу до нього в хату i вдаю, що кличу Йона скупатися в річці.
– Йона немає вдома, – сказала тітка Маріоара, – поїхав привезти сукманів із твоїм вуйком Васіле до чесалки в Кодрень, що біля фортеці.
Хочу вам сказати, що в Хумулештях прядуть і дівчата й хлопці, і жінки й чоловіки; і робиться там багато сувоїв: i чорного, і чорного з білим, різноякісного сукна, яке продають і шматками, і вже шитими. І продають все там же, на місці, вірменським купцям, що приїжджають навмисне з інших міст: з Фокшаню, Бакеу, Романа, Тиргу-Фрумос та звідусіль, а також спродують на ярмарках повсюди.
Переважно з того живуть хумулештяни, безземельні селяни, а ще з торгівлі худобою: коровами, конями, свинями, вівцями, сиром, вовною, олією, сіллю та кукурудзяним борошном; великими сукманами, наколінниками і сердаками, ногавицями та гачами, сорочками, ряднами, і уквітчаними фартухами; вишуканими рушниками з шовку та іншими речами, які вони привозили на ярмарок у понеділок або в четвер до жіночих монастирів, бо черницям не зручно ходити на ярмарки.
– Тоді бувайте здорові, тітко Маріоаро! Шкода, що брата Йона немає вдома, бо дуже мені б хотілося піти разом скупатися… – а в самого на думці: «А добре я втрапив, добре, що їх немає вдома; і якби й не прийшли скоро – було б іще краще!..»
І я похапцем цілую руку тітці, прощаючись із нею, як чемний хлопець, і виходжу з хати, вдаючи, що йду купатися, а сам прокрадаюся, кудою можу, й нарешті опиняюся на черешні й починаю хапати черешні й сунути за пазуху: і зелені, і стиглі, які траплялися. Заглиблений у свою справу, намагаючись швидко з нею впоратися, я раптом угледів тітку Маріоару, яка чекала мене під черешнею з лозиною в руці.
– Так ось, чорте, де твоє купання? – сказала вона, витріщивши на мене очі. – Злазь донизу, розбійнику, я тебе провчу!
Але як спуститися, коли внизу чекає загибель? Побачивши, що я не злажу, вона жбурнула в мене два-три рази грудками, але не влучила. Тоді почала лізти вгору на черешню, приказуючи: «Почекай, негіднику, зараз Маріоара тобі дасть!» Тоді я швиденько перелажу на гілку, ближчу до краю, і – стриб! – у коноплі, що розкинулися далі від черешні й були зеленими й високими до пояса. А збожеволіла тітка Маріоара – за мною, а я дав драла, як заєць, через коноплі. Вона за мною до паркана, що в кінці городу, який я, не маючи часу перескочити, обгинаю й подаюся назад, знову через коноплі, петляючи, як заєць. А вона далі за мною аж до огорожі, де мені знову було важко перестрибнути; по боках знову паркан, а загребуща тітка ніяк не відставала від мене!
Ледь не упіймала! І я біг, і вона бігла, і я біг, і вона бігла, аж поки ми не витолочили всю коноплю; бо, щоб не збрехати, її було десь десять-дванадцять прежін*, гарної й густої, як щітка, від якої нічого не залишилося. А після цього славного дійства тітка, не знаю як, чи то заплуталася в коноплях, чи перечепилася через щось, звалилася на землю.
Тоді я, швидко крутнувшись на одній нозі, роблю ще близько двох чималеньких стрибків, перекидаюся через паркан, ніби й не торкнувшись його, і зникаю, подаючись додому, і поводжусь у цей день, як шовковий. Але пізніше того ж вечора вуйко Васіле із приставом і сторожем звуть батька до воріт, розказують йому про випадок і кличуть встановити збитки за коноплі та черешні. Правду кажучи, і вуйко Васіле був також скупердяєм та скнарою, як і тітка Маріоара. Як то кажуть: «Одного поля ягода».
Та даремно я розпускаю язика: яке кому діло до людської праці? Шкоду вдіяно, тож винуватець повинен заплатити. Як кажуть: «Не багатий платить, а винний». Так і мій батько: віддав за мене пеню та й бувайте здорові! І коли він повернувся звідти, засоромлений, то дав мені доброї прочуханки, приказуючи:
– На! Об’їжся черешнями! Відтепер знай, що ти втратив мою довіру, шибенику! Багато ще збитків прийдеться мені сплатити через тебе?
Тож отак із черешнями; сповнилися дослівно слова бідної матері: «Бог не допомагає тому, хто займається крадіжками». Та яка користь від покаяння після смерті? А мій сором куди діти? Як тепер дивитися в очі тітці Маріоарі, вуйкові Васіле, двоюрідному брату Йону і навіть сільським хлопцям і дівчатам? Особливо в неділю в церкві, на гуляннях, де є нагода придивитися, і на купанні в Чиєрул Кукулуй, де були сходини хлопців і дівчат, що приглядалися один до одного на роботі цілий тиждень.
Та менше з тим… Слава про те, що я зробив, швидко рознеслась, тож від сорому я не міг показатись людям на очі; і саме тепер, коли в нашому селі підросло кілька гарних дівчат і моє серце починало тьохкати. Як то кажуть:
– Гей, Йоне, до вподоби тобі дівчата?
– До вподоби!
– А ти їм?
– І вони мені! …
Та що поробиш?.. Пройде й це; перетреться і минеться, як і багато іншого, що трапилося зі мною в житті не за рік-другий і відразу, а упродовж кількох років і поступово. Я ж ніби й пильнував, щоб більше не втрапити в якусь халепу, але наче бісики мене підштовхували, бо наробив я тоді шкод силу-силенну.
*Прежіна – cтара одиниця виміру довжини, що дорівнює приблизно 5-7 метрам.
Опубліковано в журналі Союзу Українців Румунії «Дзвоник», число 177, січень 2022 р., стор. 6-7.
Інші твори Йона Крянґе на нашому сайті:
"Якось улітку мандрували собі двоє знайомих. В одного з них у торбі було три хлібини, у другого дві. Через якийсь час вони зголодніли й присіли у затінку плакучої верби, коло криниці з журавлем, вийняли кожен свій буханець і почали разом обідати, щоб було охочіше й смачніше. Аж тут підходить ще один мандрівник. Зупинився коло них, привітався і просить, щоб його почастували, бо він дуже зголоднів, а з собою нічого не має, та й купити ніде. — Сідайте, добродію, пообідаємо разом, — кажуть йому подорожні, — бо, слава богу, де обідає двоє, там вистачить і для третього. Третій мандрівник був такий голодний, що не став чекати, щоб його довго припрошували, а сів коло них і почав разом з ними наминати сухий хліб та холодною криничною водою запивати, бо ніякого іншого питва у них не було. І їли вони доти, доки з'їли всі п’ять хлібин, як за себе кинули..." (Йон Крянґе)
"Жила колись лисиця і була вона хитрою, як і всі лисиці. Цілу ніч вона пробігала у пошуках їжі, але ніде її не знайшла. На світанні лисиця вийшла на край дороги і лягла під кущем, роздумуючи нам тим, що б його зробити, аби знайти щось поїсти. Лежачи, витягнувши морду на передні лапи, лисиці запахло рибою. Тоді вона трохи підняла голову і, дивлячись униз уздовж дороги, побачила воза, запряженого волами. – Добре! – подумала лисиця. – Ось їжа, яку я чекала. І зразу ж вийшла з-за куща й простяглася посеред дороги, немов мертва. Коли віз під’їхав до лисиці, її побачив селянин, який управляв возом. Подумавши, що вона насправді мертва, він гукнув волам..." (Йон Крянґе)
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Читаймо та слухаймо на нашому сайті твори румунських класиків для дітей у перекладі українською мовою, опубліковані у новій цікавій рубриці журналу «Дзвоник», що видається Союзом Українців України.