Марія Дем’янюк. "Небесна чудасія" (збірка казок для дітей)


Усі казки відомої української письменниці Марії Дем’янюк утверджують ідеали добра, справедливості, краси, дружби, взаємодопомоги у світі, дотичному до нашого. Закладені змалку, вони обов’язково зійдуть щедрим і добірним врожаєм у дитячих душах, які вірять у чудасію. Тим паче, коли вона ще й небесна. Казки для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку видано відповідно до Програми підтримки книговидання місцевих авторів та популяризації української книги у місті Хмельницький на 2018-2020 роки «Читай українською».

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

 

Марія Дем’янюк

НЕБЕСНА ЧУДАСІЯ

(збірка казок для дітей)

 

Завантажити текст збірки казок Марії Дем'янюк "Небесна чудасія" (txt.zip)

 

 

          ЗМІСТ:

НЕБЕСНА ЧУДАСІЯ    
ПРО КУЛЬБАБОК І ДОБРО
ПРО ЕЛЬФІВ І ТРОЯНДИ
ПРО ДІВЧАТОК-ЧЕБЕРЯТОК
КАЗКА ПРО ЗИМОВІЯ
МАРУСИНІ КВІТИ
ПРО ЮЛЮ ТА ЧЕМНЕ СЛОВО
МАНДРИ УСМІШКИ
СУПЕРЕЧКА
НАРЕШТІ ВГАМУВАЛИСЯ
ЯК ҐУДЗИК ПЕРЕСТАВ ЧВАНИТИСЯ
ПРО ЇЖАЧКА ТА ЙОГО ШУБКУ

 

 


Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

НЕБЕСНА ЧУДАСІЯ 

Десь там, у Хмаринному царстві

«Ой! Не поспішай! Зачекай! Стану білим м’ячиком!», - сміючись казала миловидна хмаринка Мрійлинка вітру, який ось-ось мав її наздогнати. Чепурна дівчинка-хмаринка мала веселу вдачу, біляве волосся та білесенькі черевички, прикрашені гарненькими білосніжними бантиками. Під час її стрімкого руху вони майже завжди розв’язувалися. Тому Мрійлинка змушена була частенько зупинятися і знову зав’язувати на біленьких черевичках гарнісінькі бантики. А добрий вітер Шумовіт терпеливо чекав на неї, вгамовуючи в собі постійну потребу в русі.
А ще хмаринка понад усе полюбляла із задоволенням, разом із ним, не кваплячись подорожувати небом у травні. Так-так, саме в травні, бо тоді вона досхочу могла намилуватися вишуканими пелюстками вишневого квіту. Вітер, який мав до неї особливо ніжні почуття, ставав стишеним і теплим й не міг відірвати погляду від тої краси. Він тихенько нашіптував:

 

 

Хмарка нюхала цвіт вишні 
Запахи такі розкішні! 
Пелюстками милувалась - 
Синьонебо зачекалось!
Небо в диві причаїлось: 
Хмароквітка розпустилась!

 


 
Тато дівчинки був гордовитим, серйозним Хмаром і пишався своєю службою в Хмаринному царстві. Він стрімко зробив кар’єру генерала і при найпершому наказі Сонечка хутко скликав хмарки. А Хмари швидесенько збиралися до гурту і перетворювалися на м’яку пухку ковдру для світила, яке вже стомилося світити й вирішило трохи перепочити. Тоді небо є хмарним. Отож, якщо кажуть, що завтра буде захмарено, то це означає, що тато хмаринки цілісінький день буде на роботі. Слідкуватиме за тим, щоби хмари трималися вкупі. А Сонечко притомилося й попросило собі вихідний, бо хоче добре виспатися на перині з отих хмарок. Адже сонце має так багато обов'язків! Приміром, пильно слідкує за тим, щоби руді промінчики, які воно посилає на землю, старанно там працювали: зігрівали й прикрашали увесь світ, тішили деревця, трави, квіти, дорослих та діточок, - усіх-усіх навколо! Ці промінчики потім ще довго супроводжують тих, хто дивиться на сонце і впускає його сяйво аж у самісіньке серце.
Та не дивлячись на надважливість обов’язків Генерала Хмаринного царства, тато хмаринки полюбляв заглядати у віконечка людських хатинок і спостерігати за тим, як там бавляться дівчатка й хлопчики. Одного разу він так заслухався розмовою хлопчика з матусею, що навіть забувся про те, що сонцю пора вже перепочити й набратися снаги. Сонечко спочатку трохи розгнівалося, та коли почуло розповідь тата Мрійлинки, то довго ясносонячно усміхалося.

 

Розповідь маленького чудесника

 

Я хмаринки ліпив з тіста,
Щоб неслися в наше місто,
І над нами щоб гуляли,
Дощик теплий закликали.
І щоб хмарки крапотіли,
Щоби квіточки раділи,
А солодка полуничка 
Червоніла у дві щічки.
Щоби вишні росли рясно,
 
І врожаї були у
І цибуля, і петрушка,
Щоб смачною була юшка.
Не чудесник я, матусю, 
Але цій науці вчуся!

 

 

Мрійлинка також любила спускатися до людських стріх, бо їй дуже подобалося розглядати ластівкові гнізда та маленьких ластів’ят. Вона щодня зазирала до них, а коли пташенята підростали й навчалися літати, розпускала своє біле кучеряве волосся й заворожено прислухалася, як вони радісно пурхають поміж густими пасмами. Траплялося й так, що котресь із ластів’ят боялося вперше розправити крила й вилетіти з гнізда. Тоді хмаринка ніжно заглядала в очі малюкові й лагідно кликала його до себе в небо. Пташенята так звикали до щоденного відвідування Мрійлинки, її окрилених, натхненних розповідей про небесну височінь, що. .страх невдовзі ніяковів і відступав геть. А вони, розкривши крила, залюбки летіли до вже рідної хмаринки, яка захоплено вітала їх з першою подорожжю небом. Вона безмежно раділа цьому. Шумовіт розвіював її волосся, простір наповнювався піснею ластівок, а переповнене барвою оранжеве сонце обдаровувало яскравою усмішкою увесь світ.
У Сонечка був братик - Ясномісяць, якого хмарини могли видіти лише уночі, коли вони одягали темно-сині сукні й гуляли небокраєм і водночас доглядали за зірочками. Місяць любив їм розповідати ста- ровічні казки нічного неба, які відлунням губляться вночі. Місяць все пам'ятає...Тато Мрійлинки добре знав ці оповіді, бо колись, ще до того як став генералом, наглядав за сизими хмарами у нічному небі. Тепер у вільний від служби Сонечку час він переповідав оті цікавезні казки донечці-хмаринці. Вона залюбки слухала усі його розповіді про сяючих зірочок, пригоди тітоньки Ніченьки. Та її улюбленою була історія про братика Сонця - Ясномісяця.

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Улюблена казка хмаринки Мрійлинки

Коли тато-гора супився, то смереки хилилися, бо були вони татовими бровами. У сина-гори теж росли брови-смереки, та були вони ще зовсім молодими, тендітними деревцятами. Коли синок сміявся, то татові очі-озера яскріли щастям і небо разом з хмаринами залюбки пірнало туди.
Якось татко, який, як і усі татусі палко любив свого сина, вирішив зробити йому дарунок. І такий, щоби здивував та запам’ятався синові. Веселив, тішив, оберігав його. Подарунком мав бути великий блискучий чарівний м яч, гарний, немов сонце. Тому раненько, коли зарево ледве торкалося вмитих хмарами гір, турботливий татусь уже старанно перебирав соснами й смереками, щоби зібрати яскравий бурштин докупи. Далі він виклав оте золоте диво на сонці, й ще довго милувався ним, бо ніяк не міг отямитися, відвести очей від такої незрівняної краси, і зачудовано спостерігав як бурштин сяє. Диво від цього робилося все яскравішим і яскравішим. Опісля запросив у поміч теплии тихии вітер, білі хмари, гірську річку-чарівницю, що співала магічну пісню, і чародійство розпочалося...
І був той янтаревий м’яч таки неперевершено гарний, сяяв ясніше, аніж Карпати тоді, коли сонце цілує їх зранку, а місяць уночі.
Як тільки хлопчик-гора побачив татів дарунок, то заворожено завмер. Зорі усміхнулися в його серці. Тому майже завжди ніч у горах - чарівна зорянка. А блискучий м’яч хлопчик підкинув високо- високо у духмяне смерекове небо і забажав, щоби той навік лишився на небосхилі та милував усіх, особливо мрійників і поетів. Небо послухало його, спіймало і дотепер міцно тримає в долонях. І став бурштиновий м’яч ясновельможним місяцем. А щоби сяяв він завжди, зорі ревно витирають небесний пил з нього, то з правого боку - тоді місяць, як-то кажуть, росте, то з лівого - тоді світило спадає. Але найбільше заворожує повний місяць, коли бурштин яріє у всій своїй красі. Тоді тато-гора, син гора і геть усі-усі гори, разом із хмаринами, які ніжно горнуться до їх вершин, захоплено милуються янтаревим дивом, що ясніє високо-високо. І прагнуть гори стати якомога вищими, щоби дістатися нічного неба й розгледіти, як ото Ясномісяць янтаріє...
Хмаринка добре запам’ятала цю казку. Тепер, коли сон не поспішав до неї приходити, вона залюбки дивилася в небо й милувалася янтаревим місяцем. А якось навіть хотіла підійти до нього й порозмовляти, почути голос Ясномісяця. «Мабуть, він дзвінкий. А може, стишений. А раптом, він ще й золотистий. Тобто, коли Місяць говорить, то зірки з ротика з’являються. Отож, певно, так колись і появився Чумацький шлях. Та либонь так! - гадала вона, - адже тому місяць буває таким схожим на ротик. А зараз він круглий, чи то як кажуть - повний, бо ще зірок багато має у золотому животику. Ось-ось-ось заговорить й зірочки почнуть з рота вилітати. Треба поспішати, щоби поглянути на це диво!». Та Мрійлинка не встигла добратися до Ясномісяця, бо як лише стала прямувати до нього, то почула невдоволений голос тітоньки Ніченьки. Вона наполягала, щоби та неодмінно хутко повернулася до своєї хмаринної оселі. Адже якщо хмаринка наблизиться до місяця, то трохи затінить його світло. И усі мрійники, поети, художники, композитори та закохані на землі люди, чиї душі наснажує краса та любов, які у цей час милуються ним, засумують. «Якщо ж ти не послухаєшся мене, - доскіпливо запевняла чорноока Ніченька, добре знаючи про неслухняну вдачу Мрійлинки, - то я неодмінно пожаліюся твоєму татові». Говорячи відверто, тих погроз дівчинка-хмаринка зовсім не злякалася, бо знала, що суворість Хмаринного генерала геть зникає щойно доня йому усміхнеться. Та засмучувати замріяних, а ще й закоханих їй аж ніяк не хотілося.

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Про сизу хмаринку Дбайлинку - сестричку білесенької хмаринки Мрійлинки

Про нічне небо Мрійлинка знала багато також із розповідей мами-хмарини. Знала й про те, що має сестричку - спритну темнооку сизу хмаринку Дбайлинку, яка живе в окремій хатинці в Хмаринному царстві та з якою вона ще ніколи не зустрічалася. То була нічна хмаринка. Така ж мила, привітна й добра. Удень вона відпочивала, а уночі мандрувала зоряним небом. Якось Мрійлинка попрохала матінку познайомити її з сестричкою. «Добре, - відповіла матуся з розумінням, - сьогодні уночі». У цю нічку хмаринка в білесенькій сорочечці та білих капцях не спала, а дивилася за вікно, як веліла їй мама. Згодом вона побачила Дбайлинку, яка зоряно усміхалася в темному синьому густому небі. Темноока сиза хмаринка тримала в рученятах поливальник і підливала зорі в нічному небовиді, а ті від того росли пишними й яскравими, наче півонії на землі.
«Квітник! Так! Зорі - то квіти нічного неба! А за квітником дбає моя сестричка, темна хмаринка Дбайлинка!», - захоплено думала біла хмарка. І їй так закортіло, щоби сестричка помітила її, що вона, всупереч настановам матусі сидіти тихенько й бути непоміченою, постукала у віконце. Мрійлинка так і не зрозуміла чи почула той стукіт її сестриця. Бо раптово громовиця прокотилася небом як відповідь на зухвалість дівчинки. І густі чорні хмари вихором закружляли в темному небі. Тоді матуся швиденько підбігла до білесенької донечки, взяла її за ручку, відвела від віконечка, поклала в ліжечко, поцілувала у щічку й побажала солодких снів. Вона аніскілечки не гнівалася на доню, бо хіба ж можна сердитися за бажання познайомитися зі своєю сестрою? И відчувала, що її дівчинка занадто щира, добра та емоційна для того, щоби зрозуміти геть усі суворі закони Нічного неба... А Дбайлинка таки почула і пісню, і стукіт сестри, й на якийсь час від спалаху радості перетворилася на срібну сяйливу хмарину. Згодом, якось уранці, коли Мрійлинка гуляла небом, сиза хмарина таки зустрілася з нею. «Наші зустрічі не можуть бути частими, бо такі закони неба. Та я тобі подарую спогад про це побачення. І коли ти сумуватимеш за мною, він втішатиме тебе», - почула вона голос, наповнений теплом. Була осінь і довкола багряніли клени. «Бачиш, сестро, - мовила далі Дбайлинка, - і показала на дерево, в кроні якого оселилися червоні вогники-листочки. - Поглянь, як схоже це огненне палахкотіння на сяйво зірок у нічному небі». «Дійсно!», - подумала Мрійлинка, яка уночі, коли їй не спалося, крадькома від мами- хмарини визирала з віконця хмаринної хатини й милувалася скарбами ночі: золотими полум’яними зорями й ланцюжком-місяцем. «Тепер, коли дивитимешся на клена, бачитимеш зорі... Не уночі, а вдень..., - задумливо продовжувала темно-синя хмаринка, - І відчуватимеш, що я поруч, у небі, доглядаю за зорями Ніченьки й думаю про тебе».

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Про маму хмаринки

Мама хмаринки була домогосподаркою і цілісінькі дні займалося тим, що разом з іншими хмаринами-домогосподарками неквапливо рухалася небом. Обговорювали цьогорічні врожаї на Землі та ділилися роздумами про виховання діточок-хмарочок, які завжди кудись поспішають. Тут вони ще більше уповільнювали свою ходу й поважно хитали головою, забуваючи про те, що не так давно вони й самі були такими ж швидкими, безтурботними, веселими й поруч з цим щедрими й чуйними хмаринками. Хоча, мабуть, теж не завжди слухняними. Так матуся хмаринки, як ще була маленькою хмаркою, понад усе полюбляла крадькома від ласого Сонечка з’являтися у небі якраз у той час, коли від його палючого проміння усі смаколики у лісі ховалися. І тому лісовим мешканцям було ой як непросто їх відшукати! Вона старанно дбала про те, щоби геть усі охочі могли пригоститися щедрими дарами лісу. Подобалося їй дослухатися й до розмов бджілок, які у вільні від кропіткої праці хвилинки розповідали про таємничу солодку медову країну Бджоландію, де земля щільно покрита запашною ковдрою з м’яти та чебрецю. Де цілісінький рік цвіте верес і квітне акація. А квіти такі яскравущі та великі, що в них живе не одна дюймовочка, а семеро маленьких дівчаток, які дуже люблять пахучий мед. А ще - дивитися в небо, у якому хмаринки, які за виглядом схожі на пелюстки здоровенної ромашки, в центрі якої розмістилося сонце медового кольору, привітно усміхаються. Мабуть саме за добре серце й чуйну лагідну вдачу так закохався в маму хмаринки поважний Хмар - майбутній тато Мрійлинки.
А ще мама хмаринки гарно співала, так що її голос заповнював усе небо й зазирав в душу хмаринам і доня завжди солодко-солодко засинала під ці лагідні пісні. Добра тітонька Ніченька чула їх і долучалася до ніжного співу.
Якось уночі Мрійлинка ніяк не могла заснути. Довго-довго рахувала зірочки і розглядала місяць, що в цю нічку був схожий на каченятко. «Геть такий жовтенький, як і те каченя, що іноді плаває на озері», - тихенько мовила про себе хмаринка і склала гарненький віршик.

 

 

       Про місяць

Ніччю жовте каченятко 
Тихо вибігло із хатки,
І на небо піднялося:
Золотіє там колосся.
Ласувало тим зерном - 
Нині сяє за вікном!

 

 

Потім вона подалася до ліжечка, зручненько вмостилася, заплющила оченята і старанно намагалася заснути. На жаль, ці зусилля виявилися марними. «Де мій сон? - уже спантеличено думала Мрійлин- ка. - Мабуть, сховався. Отож, треба його відшукати». І хмаринка почала пошуки. Під м’якою подушкою сну не було, під ковдрою теж, там була лише вона - Мрійлинка. «Під ліжком», - промайнуло в думках хмаринки. Вона з надією зазирнула під ліжко й почала шукати свій барвистий сон, але і там його не знайшла. Тоді Мрійлинка присіла на ліжечко та з розпачу заплакала.
 
Мама-хмарина, почувши плач доні, зайшла до її кімнати. І коли зрозуміла причину тих гірких сліз, ніжно поцілувала та обійняла хмаринку, вмостила у ліжечко. «Спи, донечко, а я тобі заспіваю», - лагідно сказала вона. І мамина колискова залунала у кімнаті. А Мрійлинка слухала пісню і мило усміхалася. Вона думала про те, що в кімнаті замість сну оселилася пісня, і вона всюди: і під подушкою, і під ковдрою, і під ліжком, і навіть за фіранками. Та стосовно завіс вона помилялася, бо там, окрім лагідної маминої колискової, знаходився і різнокольоровий сон, який прийшов послухати мамину пісню. Він потроху відхилив фіранку і тихесенько, навшпиньки, наближався до Мрійлинки. Дівчинка-хмаринка спала солодко-солодко... А на ранок, щойно прокинувшись, вдячно пригорнулася до матусі.

 

 

І снилися мені все диво-хмари,
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.

Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами люба, добра, мила,
І що всі зорі - сяєво в долоні 
Подарувати вона рада доні.

На ранок я щаслива прокидаюся,
До любоматінки горнуся і вітаюся! 

 

- радісно щебече вона матусеньці, усміхаючись так, що аж небо зачаровується.

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Мрії хмаринок

Мрійлинка повністю успадкувала риси батьків: добре, чисте серце й здатність до безмежного відданого кохання. Та мала вона у характері й своє, особливе та неповторне - небесну замріяність, яка завжди вирізняла її серед інших хмарок.
Якось сім маленьких хмаринок, серед яких була й наша дівчинка-хмаринка Мрійлинка, вийшли прогулятися небом. Вони зібралися до гурту й жваво розповідали про те, що кому більше до вподоби. Перша хмаринка аж розчервонілася, коли захоплено розповідала, як їй подобається багряна ранкова заграва. Інша, замріяно примруживши оченята, сказала: «Я вподобала помаранчевий ранок!». Третя хмаринка сяяла, коли говорила про жовте сонечко. А четверта не могла відвести погляду від землі й милувалася зеленим килимом - травою. П’ята пухнаста хмаринка запевняла: «Краще за блакитне небо немає нічого!». А шоста на знак згоди з нею кивнула головою, проте додала, що синє небо має особливу красу і немає нічого ліпшого, аніж споглядати, як блакить неба поєднується із синявою. Сьома, наша хмаринка Мрійлинка, завжди вважалася серед гурту трохи дивною і занадто мрійливою, зате дуже чуйною й щирою. Отож, коли вона, трохи соромлячись, прошепотіла, що на вечірньому небі завжди є трохи фіолетового відтінку, який, як їй здається, кличе її, то ніхто й не здивувався. Навпаки, усі гуртом вирішили дочекатися вечора, щоби разом поглянути на фіолетову далечінь, а, можливо, й відвідати її. Проте намірам здійснитися не вдалося, адже, як завжди буває, від скупчення хмарок почався дощик. Коли ж небо розвиднилося, то було воно вражаюче гарним у прикрасах різнобарвного намиста веселки. І мала райдуга й червону смужку, й помаранчеву, жовту та зелену, блакитну і синю, і навіть... фіолетову. Геть усі кольори, які так подобалися хмаринкам! Тоді Мрійлинка переконалася, що гарні мрії, гарні слова й гарні почуття не зникають ніколи, а в душі оселилася мрія - відчути веселку на дотик.  
Отож сім веселих хмаринок були гарними подругами і частенько проводили час разом, спостерігаючи згори за тим, що коїлося внизу на землі. Так якось побачили вони, як дітки розфарбували асфальт у своєму дворі. Вони змагалися поміж собою хто з них намалює краще сонечко. У результаті геть усі сонечка були пречудовими, а весь майданчик наче засяяв. Мрійлинка потім радо ділилася своїми враженнями з мамусею та татусем:

 

 

Весь асфальт у сонечках - 
Діти малювали,
І тепер і знизу вгору 
Сонечка заграли.

Розгубилися хмарини:
Де їм треба бути?
Та потроху, по краплині 
Опустились в люди.
 
Їм сподобалося тут:
Друзів-сонець цілий гурт!
Як веселкою піднялись,
Сонця всюди усміхались!!!

 

 

Усміхалося й саме небо, адже Мрійлинка давно вже помітила, що веселка - то усмішка неба! Саме так, бо якщо дивитися з неба на землю, то добре видко його барвистий ротик! Це яскраве різнобарвне видиво назавжди запам’яталася подругам - хмаринкам, і приємні спогади й дотепер сяйвом зігрівають їх серця навіть в самі похмурі миті. Пригадуючи його, Мрійлинка завжди радіє, бо небесна усмішка оселилася в самісінькому серці чудової дівчинки-хмаринки.
А ще геть усі хмаринки полюбляли обережно гойдати мрії діточок. Для цього вони старанно розміщувалися навколо Сонечка. Далі починали прудко рухатися по колу. Утворювалася справжнісінька карусель, у центрі якої було світило. До речі, йому також дуже подобалася ця гра і у вільний час, що траплялося не так часто у Сонця, воно ого як полюбляло забавлятися з хмаринками! Взагалі-то Сонечко таки обожнює діточок: і малюків-хмаринок в небі, і хлопчиків й дівчаток на землі. Малеча завжди відчуває це, тому, мабуть, з таким захопленням чекає літечка...Так ось гра полягала у тому, щоби кожна хмаринка, яка рухалася по колу, гойдала дитячу мрію. Адже хмарки відають про кожнісіньку мрію, бо всі мрії неодмінно підіймаються високо-високо у небо! Хмари обережно ловили в небі мрії і ніжно обіймали їх. Від того хмаринки набували різних відтінків, бо кожна мрія має ще й своє особливе неповторне сяйво. Якщо ж мрій не вистачало для усіх охочих погратися хмарочок, то ті, що лишилися без неї, сумнішали і від того набували помітно темних відтінків. Та навіть і тоді добре Сонечко залучало їх до розваг! Але кружляли вони без мрії й тому були трохи засмученими:

 

 

Хмарки - гойдалки для мрій,
Ти поглянь на них мерщій:
Там блакитне сяйво ллється,
Небо золотом сміється,
Сонце в центрі каруселі 
Вертить промені веселі.
Мріяння яскріють дивні,
Але є й хмаринки сливні,
Бо лишилися без мрії,
Їм сльозинки сріблять вії.
Мрію садови хутчіше, - 
Буде в небі веселіше!

 

 

Мрійлинка частенько лишалася без чиєїсь мрії. Бо мала вона напрочуд добре серце й дбала про інших хмарочок. Роздавала їм барвисті ніжні добрі мрії, які так і линули до неї. Та вже давно ніхто в небі не дивувався тому, що вона завжди-завжди в каруселі була білесенькою, незалежно від того, чи гойдає якусь мрію, чи ні. Усі в Небесному царстві вважали це ознакою особливої долі цієї не зовсім звичайної хмаринки...

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Урок для хмарок

Заради справедливості слід розповісти не лише про забавлянки хмарок, але й про їх навчання. Геть усі хмарочки уміли дуже гарно рахувати. Їм це було конче необхідно, бо вони чітко мали знати скільки хмаринок за планом Сонечка і за наказом Хмаринного генерала мають сьогодні чергувати на небі, вирахувати своє місце розташування на ньому і скласти мапу власного подальшого шляху і руху усіх хмарок довкола. Порахувати кількість краплинок дощику, які мають спуститися на землю, та вирахувати площу хмаринної ковдри, щоби вона була достатньою для гарного відпочинку Сонечка. Мрій- линка добре знала математику. Ще змалечку мама-хмарина навчила її рахувати, додавати, віднімати, множити, ділити. І дотепер дівчин- ці-хмаринці згадувалися цікаві уроки з матусею й кумедні випадки, що траплялися на тих заняттях. Так якось мама попросила її порахувати скільки хмаринок знаходяться зараз у небі. Мрійлинка, яка на той час добре уміла рахувати лише до десяти, а далі робила помилки на запитання мами, тихенько відповіла: «Хмарконадцять». А коли опісля матуся попросила її порахувати квіти в полі, то у відповідь почула радісне «квітконадцять»! Та це були далеко не усі цікавенькі цифри, які вигадала дівчинка. Частенько вона рахувала й такими: цу- керконадцять, ляльконадцять, ягідконадцять, шоколаднадцять...
Якось, коли Мрійлинка стала трохи дорослішою і вже навчалася рахувати аж до тисячі, мама попросила її порахувати скільки зелених плодів каштана росло на великому пишному дереві. Хмарка сіла на гілку, звісила ніжки в білих черевичках, і почала старанно рахувати колючих зелених їжачків. Каштанів було багато-пребагато! Отож завдання було не з легких! «Двісті чотирнадцять!», - відповіла вона згодом матусі. «Вірно? Так?», - поспішала уточнити дівчинка- хмаринка. «Вірно. Розумниця!, - похвалила матуся доню, в очах якої від щастя у цю мить розквітли незабудки. - А тепер порахуй скільки впало додолу». І хмаринка сумно почала рахувати уже коричневі лискучі каштани, що викотилися із зелених плодів дерева і лежали на землі. «Сімнадцять», - згодом відповіла дівчинка. «Ні, - мовила мама, - На шість каштанів менше - одинадцять». Мрійлинка нахнюпилася. Та зненацька з’явився вітер, і шість каштанів миттю упали на землю. «Ну от, - спокійнісінько сказала спостережлива мама- хмарина, - тепер - сімнадцять». І вони усі разом: хмарина-мама, хмаринка-дівчинка й вітер Шумовіт весело засміялися.
А ще хмаринок навчали гарно танцювати, спритно бігати. Вони мали оволодіти мовою вітру, квіток, дерев і знати геть усі найтонші відтінки кольорів веселки, добре розумітися в історії Хмаринного царства, в легендах і казках про природу. А також уміти перетворюватися на дощик, точніше на дощенятко, бо на справжній дощ чи то на зливу могли обертатися лише дорослі хмари. У Мрійлинки це виходило ой як вправно:

 

 

Не дощ, а дощенятко за вікном 
У шибку стукає маленьким кулачком.

Уже убрало листя у краплинки,
Засяяли на травах намистинки,
Проміння сонця їх позолотило,
Природа усміхнулась ніжно-мило...

Хмарина-мама дощик зве до себе,
Барвиста стежка у блакиті неба.
Сміється радісно маленьке дощенятко,
Біжить веселкою до себе, в хмарохатку.

 


 
Та не лише в дощик уміли перетворюватися хмаринки. Взимку вони перевтілювалися в снігові хмарини й старанно сніжинка за сніжинкою сріблястою сніговою ковдрою накривали ялини, щоби ті, бодай, не замерзли.
 


 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.


 
Про сніжинок - дарунок хмаринок


Пухнаста ялинка раділа снігу як ніколи! Ще б пак, від північного холодного вітру вона геть замерзла. Отож-бо, тепленька срібляста шубка була дуже доречною. Сніжинки, які щедро дарували снігові хмарини, одна за одною сідали на гілочки, і ялинка задоволено усміхалася. Білесенька дівчинка-хмаринка Мрійлинка, яка, звісно, взимку була взута в білосніжні чобітки, а не в улюблені туфельки з білими бантиками, від душі посипала землю мережками - сніжинками та з насолодою дивилася на цю красу...
Аж раптом тишу злякала жвава суперечка. Лісова, уже трохи посріблена, красуня-ялинка прислухалась і почула розмову поміж двома сніжинками, які, кружляючи, летіли з хмарини. «Поглянь, яка ялинонька! А он на гілочці чудова місцина. От там би посидіти!» - казала одна. «Еге ж, - промовила інша, - тільки там залишилося місце для однієї сніжинки, а не для двох!». «Зрозуміло, що воно моє: я перша його помітила! - знову озвалася перша сніжника. «Я долечу туди швидше, аніж ти. Ось побачиш!» - казала інша. Лемент тривав, і ялинка занепокоєно все пильніше поглядала на сніжинки. Вона мала добре серце, тому їй було вже байдуже, хто вмоститься на гілочці. Турбувало її інше. Від запальної суперечки сніжинки почали нагріватися. Врешті, побоювання ялинки здійснилися - сніжинки розтанули... А сніг все падав і падав - снігові хмари були надзвичайно щедрими! Сніжинки жваво кружляли і мостилися на гілки дерев. И думали вони не про те, де їм буде зручніше, а як краще зігріти й прикрасити деревця. І поступово посріблений ліс перетворився на справжнісіньке Новорічне диво, яким згори милувалися щедрі, пухнасті хмари, серед яких була і Мрійлинка. Раненько хмаринка радісно усміхалася любій Зимоньці, яка вдоволено вітала срібний ранок і щиро запрошувала усіх до сніданку.

 

 

«Сніг - молоком,
Сосни - корицею,
Блюдечко - сонце 
Ясніє сторицею. 

Озеро - гарний 
Лискучий льодяник. 
Смачно ласує 
Зима спозаранок!

В небі блакитнім 
Цукрові хмаринки, 
Що карамелять 
Солодкі сніжинки! 

Зимоньці цукор 
Додав у напій 
Щедрий і добрий 
Дідусь Сніговій!

І задивоване
Чудом зайчатко
Носик вистромлює
З білої хатки!»

 

 

- захоплена мовила Мрійлинка. А Зимонька заворожено гляділа на неї і дивувалась її тонкому, таки небесному відчуттю краси земного світу.
Хмаринці дуже подобалися як і лісові красуні-ялини, так і геть усі інші дерева. Вона з усіх сил прагнула пізнати їх загадкову душу, яка сумлінно плекає таємниці природи. Отож, якщо вести мову про легенди й казки, знання яких обов’язкові у Хмаринному царстві, адже хмари є їх зберігачами, то улюбленою для хмаринки була історія про народження дерев на землі. Вона навіть вивчила її напам’ять.

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Історія про природу, яку Мрійлинка знає напам'ять

Колись давно, коли ще не було дерев, прийшли на землю невідомо звідки сердиті створіння. Вони часто лаялися, дбали лише про власні потреби, були жорстокими і мали темну душу. Тоді поступово, а потім дедалі швидше, над землею ставало все темніше і темніше. Урешті, стало зрозуміло, що скоро всю землю охопить суцільна темрява. Ось тоді земля зібрала докупи усі свої сили, щоби голос її зазвучав сильніше, й благально звернулася до Сонечка, яке вже ледве виднілося крізь морок. «Сонцю, любе, допоможи!» - прохала вона. Чуйне Сонечко миттєво відгукнулося на слова землі, і з неба впала сила-силенна плодів, з насіння яких повиростали всі ці дерева. У міру того, як вони росли, все навколо світлішало, і простір оновлювався: блакитне небо усміхалося, хмаринки радісно пірнали в небесну глибочінь, а Ясносонечко мліло від задоволення, спостерігаючи цю картину. Тому дерева є джерелом доброти і спокою. Навесні вони дарують свіже цілюще повітря, у спеку створюють затінок, у дощ - прихисток, а восени пригощають усіх охочих смачними стиглими плодами і чарують погляд різнобарвним листям, яке так подобається Мрійлинці, що згори милується дивовижею - позолоченою кроною дерев.
Дерева теж у величезному захваті від небесного чуда - хмаринок. Мабуть саме тому вони тягнуться високо-високо до самісінького неба, щоби дістатися до них й добре розгледіти, і навіть, якщо дуже поталанить, почути їх розмови, пісні й переливчастий сміх...

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.


Коли хмаринка сміється

«Ой, яка гарна хмаринка! Яка пухнаста! А цікаво, якщо її полоскотати за біленький животик, то вона засміється? - розмірковувала висока красуня-береза. - А якби то почути, як саме хмарки сміються... Мабуть, дзвінкий він, той хмаринний сміх». Далі береза тендітними гілочками почала лоскотати Мрійлинку, яка у цей час пробігала низько над землею, та її сміху вона так і не дочекалася.
Линув час і, зрештою, усі хмарини розбіглися. У небі засяяло Ясносонечко: замилувалося квітучою ковдрою, зеленими травами, пишними деревами і геть забулося, що від надмірного захоплення його проміння може стати палючим. Отож, згодом стало спекотно. Кульбабки, як завжди, сонцево усміхалися - раділи Сонечку. Та метелики, які раніше весело й спритно перепурхували з квітки на квітку, уповільнили свій рух і стали шукати прихисток від спекотного проміння. Тут на допомогу їм і прийшла берізка. «А йдіть-но сюди, - зашуміли її віти, - я вас приховаю». Строката метеликова юрба прилетіла під берізку і згодом усі травини й квіти звеселяли погляд неба своїм барвистям, адже майже на кожній квітці сидів метелик і задоволено усміхався.
Згодом Сонечко стомилося так яскраво світити й вирішило перепочити на хмаринній перині. Одна за одною в небі за наказом Хма- ринного генерала стали з’являтися найм’якіші, найбіліші, найпухнас- тіші хмарини, на які згодом мало вмоститися Сонечко, щоби подрімати. Берізка, яка прихистила метеликів, знову зачарованим поглядом дивилася в небо на чудові хмарини й милувалася неповторністю кожної, адже за все своє життя вона жодного разу не зустрічала двох однакових хмарок. «Які ж вони неперевершені!», - задивовано думала берізка. Та раптом її роздуми перервав сміх. Так! Чистий, радісний, переливчастий неповторно-дзвінкий сміх лунав із небес і був це сміх хмаринок! Вони радісно сміялися, кидаючи погляд на землю й показуючи одна одній на дивовижну місцину під берізкою, де на духмяних травах і квітах сиділа сила-силенна метеликів. «Поглянь! Дивися! Ого!», - доносилися зачудовані вигуки з неба. Мов діти, раділи хмаринки, що побачили таку красу і захоплено дивувалися доброму серцю берізки, яка стала прихистком для усіх метеликів, що потребували допомоги в спеку. А чийсь ніжний голос нашіптував берізці: «Хмари сміються завжди, та почути їх можна лише тоді, коли серце випромінює тепло добрих справ. Тоді вони щиро радіють тому, що так багато добра і на небі, і на землі». У цю ж мить берізка відчула, як небесна синь нагнулася до неї і вдячно поцілувала її витончені віти. А білесенька спостережлива та чуйна дівчинка-хмаринка, яка мала неймовірно ніжний голос, щиро усміхалася цьому...

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Звичайний день у житті хмаринки

Щонайменше раз на тиждень працелюбна хмаринка Мрійлинка прокидалася вдосвіта й поспішала в долину, де були ошатні оселі. Вона мала подбати про те, щоби зарево ранку потрапило в кожну хатину, а потім і сам багряний ранок зазирнув у віконечко кожнісінької кімнати. Звісно, для цього потрібно аби віконця були дуже чистими. Тому хмаринка заповзято кидала на будинки прозорі краплини, від яких скло на вікнах ставало аж лискучим. Тепер усміхнений доброзичливий ранок радо заглядав до кожної оселі. А опісля вже міцно горнув до своїх грудей геть усе село, яке, здавалося, мліло в його пахучих обіймах, що поєднали терпкий запах дуба зі смерековою духмяністю. Трохи стомлена, але вдоволена Мрійлинка насолоджувалася цим гірським повітрям, рожевою диво-загравою, яка розлилася долиною й таки затекла через вікно в оселі, смерековим видноколом... Та, зрештою, вона згадувала, що на неї чекає сила-силенна цікавих і не менш важливих справ. І тоді поспіхом неслася небом до Хмаринного царства.
У цей погожий літній день хмарки вирішили позмагатися, побігати навипередки. «Марна справа, - почула Мрійлинка розмову поміж іншими хмаринами, - однаково відомо, хто переможе!». І вони тицьнули пальчиком на нашу дівчинку-хмаринку. «То що, зайве старатися?», - запитували хмарки одна в одної. «Звісно, марно.», - вже стишено промовили вони, помітивши, що винуватиця розмови стоїть зовсім поруч і помітно посумнішала. Мрійлинка дійсно спочатку засмутилася, а потім наче засяяла від несподіваної здогадки. «Іноді таки варто піддатися, так би мовити - погратися в піддавки, - міркувала вона. - Не перемогти, хоча в змозі це зробити, а дати шанс перемогти іншим. Вони, можливо, не так прудко бігають небом як я, але ж дуже-дуже прагнуть до цього, й прикладають чимало зусиль!» Тому сьогодні Мрійлинка бігла повільно. Так повільно, що навіть бантики на її білесеньких туфельках не розв’язалися.
«Я перемогла! Я перемогла! Ось бачите, мої старання не були марними!» - радо вигукувала одна хмаринка. «А я - друга! А я - третя!» - заповзято стрибали від радощів інші. А білесенька Мрійлинка мовчки спостерігала за цією картиною і вдоволено усміхалася. Коли ж хмаринки знову запропонували позмагатися зі швидкості руху небом, то вона чемно відмовилася й вирішила трохи на самоті подорожувати небом. Відділилася від гурту й подалася до вербички, щоби близенько погледіти на її красу.
«Ой! Дивися! Верба капелюх зодягнула!, - почула вона, як захоплено на землі вигукнув маленький хлопчик, цілований сонцем - весь у ластовинні. Він показував іншому, трохи старшому, на дерево, на якому вмостилася наша хмаринка, щоби розгледіти тендітні вербові листочки. У цю ж мить хмарка весело засміялася, уявивши, як із землі виглядає верба, покрита хмариною. «Дійсно, як у капелюсі!», - промовила вона про себе і попрямувала до яблуньки. Та щойно дівчин- ка-хмаринка почала розглядати маленькі зелені ще не стиглі плоди яблуні, як до неї донеслося: «Он! Глянь! Крилате дерево!», - показувала на землі одна дівчинка іншій своїй подрузі, з якою бавилася трохи неподалік від деревця. «Мабуть, так!, - знову подумала Мрій- линка, уявивши як її частинки, які лишилися неприхованими ще маленькою кроною дерева, наче білі крильця виглядають з обох боків віття ще зовсім молодої маленької яблуньки. Усміхнулася цьому, бо думка про те, що вона може бути крилами яблуні їй припала до серця, і подалася в ліс до високої смереки. Дівчинці-хмаринці понад усе подобалося слухати від неї гуцульські легенди про Карпати. «Глянь!, - почула й тут вона, щойно встигла вмоститися серед розлогого пахучого гілля, - смерека біленьку хустину одягнула!». То говорили поміж собою дітлахи, що збирали яфину в лісі. І Мрійлинка погодилася, бо розуміла, що в той час, як обіймала смереку, бо вже дуже скучила за її добрими й мудрими казками, була схожою для діток на білу хустину. «І це правда!, - думала вона, - Бо хустина прикрашає та зігріває. І я теплом своїх почуттів хочу поділитися з любою смерекою!» І вона чимдуж прилинула до дерева, щоби почути як воно дихає легендами століть. Засміялася радісно хмаринка, відчувши міць того дихання усією своєю білоніжною душею, схожою на біле полотно, де білим по білому вишиті найпрекрасніші візерунки чистих почуттів, і згодом весело побігла до гурту хмарок: привітати переможців змагань із хмаринного бігу небом. Та раптом вона почула розмову, яка долітала аж до неба, бо Небо зробило так, щоби всі несправедливі звинувачення й образи долітали до нього, тоді воно знатиме про це й зможе втішити ображеного. Небо завжди відчуває кому потрібна допомога...
Цього разу галасувала кропива. Більш високий пагін говорив іншому, трохи меншому, який ріс праворуч: «Брудний! Геть Брудний! Як може кропива бути такою заляпаною!!!». Ті звинувачення таки жалили нижчий та трохи тонкіший пагін, і від того він ще більше наповнювався пекучістю. «Хлопчик їхав на ровері через калюжу. От потривожений бруд і вискочив з неї й вмостився прямісінько на моєму листі», - ніяково виправдовувався він. Проте глузливі звинувачення вищого пагону кропиви не вщухали. Тоді Мрійлинка вирішила допомогти забрудненій кропиві. Вона скористалася своїми гарними математичними знаннями: вирахувала кількість крапелин, які необхідні для того, щоби змити забруднення з листя, а потім щедро поділилася прозорим чистим дарунком з ним. Ще мить, і все довкола наповнилося приємним духмяним терпким запахом кропиви. То омитий крапельками пагін дякував хмаринці за щедру допомогу... А Небо, безмірно мудре Небо, знаючи про добре серце дівчинки уже підготувало для неї нові посріблені коштовні прикраси-крапельки. Бо Небо таки бачить геть усе: і видиме, і невидиме...
Отож, хмарина-дівчинка старанно навчалася, зростала розумницею і перетворювалася на справжнісіньку красуню з білявими кучерями, якими так любив милуватися неспокійний вітер Шумовіт. Її великі блакитні очі із захватом дивляться на світ, а лагідна вдача зачаровує. Вже й не одна поважна хмара пильно приглядалася до можливо майбутньої невістки. Та їй судилося зовсім інше. А трапилося ось що.


 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Пісня хмаринки

Якось, гуляючи небом, Мрійлинка задумливо опустила погляд додолу й неочікувано побачила чисте, спокійне, лискуче, загадкове озеро, схоже на дзеркало, обрамлене рамою з білого латаття. Вона зупинилася і угледіла в ньому власне відображення: гарну блакитнооку хмарину з неймовірно прекрасними білими кучерями. А коли дівчина розуміє, що має вроду, вона починає чекати на того, кому б її подарувати...Дивовижні невідомі раніше їй почуття переповнювали щире серце і вилилися в пісню, яку з ніжністю заспівала Мрійлинка: 

 

 

В синім небі намандрувалася,
Дивоцвітом намилувалася,
Захотіла у віночку гуляти 
Та не можу до квіту дістати.

Синьоока волошка всміхається,
В білу сукню ромашка вдягається, 
А від усмішки сонця-кульбабки 
Вже потроху пухнастіють шапки.

Та до них мені не дістатися,
Лише можу у небі гойдатися,
З прудким вітром у хованки грати, 
Свою мрію у серці плекати.

Зазирнула раптово в озерце:
Білі квіти в блакитному серці...
Зупинилася зачаровано,
Затремтіла від щастя здивовано,
Бо угледіла, що увінчана 
Цвітом білим, як юна дівчина.

 

 

Отож, намилувавшись вдосталь своїм відображенням, хмаринка мрійливо продовжувала поступливу ходу небом. «Земля зачаровує! Природа дивиться в самісіньке моє серце!» - із запалом вигукнула Мрійлинка. Опущений додолу замріяний погляд обіймав давно знайомі пейзажі, які чомусь сприймались тепер зовсім по-новому: ліси здавалися зеленішими аніж завжди, поля вражаюче-чарівно виблискували золотом, дзвіночки улюбленого фіолетового кольору хмаринки привітно віталися - дзвеніли, і мак у полі був надзвичайно пурпу- ровии... О, такий незрівнянний мак трапляється лише раз у житті! Він гордовито майорів серед колосків. А ті зачісували своє золотаве волосся і, сміючись, поглядали на кокетливих ромашок. Усе навколо сяяло радістю і безтурботною насолодою. Тільки мак на цьому святі літнього квіту був самотнім та журливим. «Наче він на когось чекає, - подумала Мрійлинка - Знати б на кого. «Лише на якусь мить галаслива суперечка поміж дикими трояндами розкішного куща, який ріс неподалік, відволікла його від задумливої самотності та заволоділа увагою й хмаринки.


 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Суперечка

«Ой, яка я гарна! Рівних мені немає. Подивися, які в мене чарівні пелюстки! Вони такі рожеві!» - казала одна дика троянда іншій. «Подумаєш, красунечка, - у відповідь хмикнула та, - ти поглянь, якої дивовижної форми моя квітка!». «Та годі, - чинно озвалася інша, що замріяно поглядала в невелику калюжу, ніби у дзеркало. - Пригадайте, найбільші пуп’янки були у мене!». «Що-що? - донеслося з іншого боку трояндового куща. - Я, мабуть, не дочуваю, бо не чула, щоби ви вихваляли найгостріші колючки на моєму стеблі. Вам такі і не снилися!». «А я найдухмяніша! Ось... мій аромат неперевершений!» - почулося з іншого боку куща, бо суперечка дуже швидко проникла й туди. «А листочки на моєму стеблі найзеленіші!», - вихвалялася чергова квітка. «А я! А я! А я!» - тільки й чулося з різних гілочок трояндового куща, який уже не в змозі був зупинити той галас. 
Зрештою гучний лемент привернув увагу сонця, яке, до речі, у цей час солодко відпочивало на ковдрі із хмарин. Розгнівалося світило та вирішило повчити квіточок скромності. За вказівкою Сонечка Хмаринний генерал наказав хмаринкам розступитися й заховатися. Розкинуло сонце свої палючі промені, і дикі троянди від спеки почали втрачати свою красу, й у саду потроху запанувала тиша. Та ні ж бо, не сумуйте, сонечко добре! І як тільки хвалькуваті троянди замовкли, воно забрало свої промінчики та задоволено лягло перепочити на хмаринки, які цієї ж миті хутко скликав для нього тато хмаринки. І Мрійлинка, хоча й донька Хмаринного генерала, стрімголов поспішила на поміч трояндовому кущу, щоби вберегти його від пекельного гніву Сонця. Відтоді троянди вирішили більше ніколи не чванитися. 

 

 

----------------------------------

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

Мрії кохання

Мак лише усміхнувся, почувши як дикі троянди запевняють, що більше ніколи й нізащо не гніватимуть сонечка... Його сумний погляд, як і завжди, відображав нестримне бажання відштовхнутися від земного обрію і сягнути небосхилу. Він мріяв торкнутися неба, пізнати інший, неземний світ і відчути справжнє небесне кохання. Сес- трички-волошки, що гляділи синіми, наче небо очима, теж нагадували йому про небесну височінь. Він знав, що з'явилися вони на світ у ту чарівну мить, коли небо цілувало золоте колосся житнього поля. Кожна волошкова квітка від поцілунку. Дивний мак, хоча й вважав себе за дорослого, але у вві сні все ще літав.поруч з нею, хмаринкою. Тією, яку бачив у снах, і яку малював у своїх самих сокровенних мріях. 
У цей день усі його думки, як завжди, линули до самісіньких небес, і вслід за ними поспішав журливий погляд. Та раптом він зупинився на небосхилі, й у цю ж мить макові пелюстки забагряніли з неймовірною яскравістю, адже пломінь кохання торкнувся самотнього серця цього гордовито квіту. Мов зачарований, він дивився в небо на Мрійлинку, й не міг відірвати від неї погляду. «Яка ж ти гарна!, - лише встигнув пошепки промовити зачарований вродою хмаринки червоний красень, - біліша, аніж пелюстки чарівних ромашок». Але в цю ж мить швидкий вітер, глузуючи, спритно нахилив його додолу. Вказуючи на те, що не слід йому задивлятися на небесну красуню, а тим паче порівнювати її з квітами землі, навіть якщо йдеться про чудову ромашку. Далі він поспіхом підхопив хмаринку і чимдуж полетів з нею додому, де мама-хмара уже пильно вдивлялася в небесну далечінь й виглядала свою любу, але не завжди слухняну донечку. Їй аж ніяк не можна було сердитися, адже обурене обличчя хмари могло би надати небесній блакиті трохи сіруватого відтінку, що навряд чи сподобалось би самому сонячному світилу. У Хмаринному царстві це було зовсім
Тепер щоранку, старанно ховаючись від усіх, Хмаринка лагідно прохала Вітер, щоби той таки допоміг їй дістатися до Маку, який палахкотів так само, як раптово запалало її серце... Мак, як завжди, дивився у небо і чекав, та щойно з’являлася Хмаринка - туга зникала з його очей, і погляд ставав мрійливо-ніжним, чарівно-закоханим і сотні метеликів починали кружляти навколо нього. «Я тебе кохаю!, - радісно з трепетом каже вона, намагаючись втиснути в слова теплу ніжність, що оселилася в серці. «І я тебе кохаю!, - летить у небо, і швидКИЙ вітер розносить відлуння його слів по усій планеті. У ці миті зникало відчуття часу й простору, і безмежне щастя обіймало серце хмаринки. Так вони милувалися один одним досхочу: вона ним - на небі, а він нею - на землі. та палко мріяли, що врешті-решт зустрінуться.
Цього ранку хмаринка була такою сумною, що навіть бантики на її білих черевичках стали сірого відтінку. Вона тихесенько поцілувала сплячу маму-хмару і тата в щічку, і намагаючись бути ніким непоміченою, покинула хмаринну оселю назавжди. Мрійлинка дуже любила їх, та чула голос серця - свого і червоного маку, який кликав її. І це були вже не окремі два голоси, а єдиний...Та й чуйні батьки хмаринки вже давно помітили, що їх білесенька донечка набуває багряного, макового відтінку. «Незабаром доня покине наш дім», - засмучено промовляла мама-хмарина. «Так має бути», - казав у відповідь тато Мрійлинки і лагідно обіймав дружину, обережно притискаючи її до свого серця, так, щоби вона, бодай, не помітила як воно з усіх сил калатає від тих слів. Бо навіть у найсуворішого генерала серце вистрибує з грудей, коли йдеться про його доню.
Задумливо озирнулася Мрійлинка, уявляючи, як удень хмари будуть знову навчати своїх діточок ходити небом, а теплий Вітер пильно спостерігатиме за тим, щоби діточки-хмарочки чітко дотримувалися заданого маршруту. Коли ж хтось із малюків відставав від натовпу, то він завжди швидесенько й дбайливо підхоплював його і підганяв до інших.. .А ще зовсім маленькі хмаринки полюбляли гуртом гратися у веселі ігри, у ті самі, в які колись гралася й Мрійлинка.
Улюбленою була гра в звіряток, коли треба було стати схожим на цікаву тварину, побачену на землі. Не так давно й сама хмаринка із задоволенням бавилася у цю гру.

 

 

Забавлянка хмарочок 

Граються у звірів хмари - 
Кращої нема забави!
Ось великий бегемот 
З подиву роззявив рот.

Там повільна черепаха,
Що живе під власним дахом.
Далі зайчик-сіромашка 
Заховався між ромашки.

Ще там є пухнаста кішка,
Лапки догори здіймає:
Їй здається, що ще трішки 
Й клубок сонця упіймає.
 
Враз з’явилася жар-птиця,
Веселковий хвіст яскриться.
Диво-казка, чудеса!
Розглядаймо небеса!

 

 

Діточки на землі теж дуже люблять спостерігати за такими забавами хмарок у небі, й частенько буває, що ця гра їх єднає: дітей хмарин і дітей людей, дітей неба й дітей землі.

 

 

Як дітки з хмаринками граються 

Хмарка коником...
Ой, як хочеться її осідлати 
й небом скакати!
Хмарка - м'яка вівця,
що ласує гілочками 
й листям берізки.
А ще хмарина - маленька кізка.
Хмара-собака:
спочатку з'являється хвіст і лапа,
а далі, потроху, він сам і його великі вуха.
На носику в нього, здається, хмарина-муха.
Он і хмара-левенятко,
яка ласо дивиться на хмарину-телятко.
А ще там безліч хмаринок, 
схожих на різних птахів і тваринок.
Дивлюся захоплено у вікно й чекаю,
Котра з них мені лапкою помахає.

 

 

Вітер Шумовіт з розумінням ставився до таких забав, усіляко заохочував їх, адже був посередником між небом і землею. І навіть стишував свою ходу, щоби всі дітки могли досхочу награтися. До того ж, на його думку, це було не лише захопливе, але й повчальне заняття: вчило бути уважним небесного до земного, а земного - до небесного, навчало, що все у світі має взаємозв’язок. Загалом, Шумовіт славився своєю мудрістю і був гарним наставником не лише для діточок Хмаринного царства...

 

 

Мудрий наставник Хмаринного царства

Якось на галявині, де вже багато років росла струнка Тополя, сталася цікава розмова. Постійно чуючи захват маленьких дерев та кущиків її величною красою, Тополя загордилася. Навіть не звертала увагу на те, що відбувається із нею поряд. Та ось одного разу вона зверхньо поглянула на сонячні Кульбабки і вголос подумала: «Ну, то й що, що вони жовті, яскраві, зате такі маленькі! А я висока, струнка, красива, а якщо дивитися на них з моєї густолистої крони, можна й узагалі їх не помітити».
- Глянь на мене, - звернулась вона до вітру, що жив на небі та доглядав за хмарами, - яка я висока, вродлива, струнка, аніскілечки не схожа на якихось там Кульбабок!
Шумовіт мовчав, задумливо хитав головою і пильнував хмарки, наглядаючи за тим, аби вони не розбрелися і не заблудилися. До того ж одноманітні Тополині розмови йому вже надокучили. 
Линув час. На Тополиних вітах з’явився пух. Його було так багато, що Шумовіт, який завжди дбав про білі пухнасті хмари на небі, тепер був заклопотаний іншим. Він старанно майстрував маленькі кульки із тополиного пуху, такі собі білі міні-хмаринки на землі, й водночас думав про Мрійлинку. Тополя у ці миті самовпевнено промовляла, що такого пуху, як у неї, немає більше ніде.
- Я неперевершена, - шуміло її листя. Вона була так захоплена собою, що навіть не помітила, як вітер згодом почав милуватися іншими тендітними пушинками, дуже схожими на маленькі парашутики - це був пух кульбабок. Коли ж вона, врешті, помітила, як трепетно Шумовіт дме на білі парашутики, то невдоволено зашелестіла: «Вітре, не забувай, що я найкраща і неповторна. Ніхто не може зрівнятися зі мною, а ти милуєшся якимось кульбабками, замість того, аби любуватися моєю красою».
- Так, - сказав Шумовіт, - ніхто не може зрівнятися з тобою, бо в природі все неповторне й чарівне по-своєму, і все навколо неперевершене та виняткове, не варто навіть порівнювати. Ти вважаєш, що Кульбабки не заслуговують на увагу, бо не мають нічого спільного з такою красунею, як ти?! Але вони теж надзвичайно гарні й дуже схожі на маленькі сонечка, які яскравіють у зеленому листі. А їхній пух не гірший за твій. Поглянь, як гарно кружляє твій пух і як чарівно летять пушинки Кульбабки.
Тополя пильно поглянула на парашутики Кульбабок. Вітер розлютився та приготувався до шквалу невдоволень, аж раптом помітив, як хвиля ніжності пробігла по Тополиних вітах. Тоді він наблизився до дерева й почув його лагідний шепіт, бо Тополя вперше милувалася тим, чого раніше не помічала, уперше її листя тремтіло від несподіваних вражень та подиву. «Які вони гарненькі!», - невпинно повторювала вона.
Відтоді Шумовіт уже особливо не поспішав пронестися над Тополею, а вертівся поблизу дерева й кружляв тополино-кульбабовим пухом. Слухав захоплений шелест Тополі, а та, у свою чергу, милувалася красою природи. Так у колись самотнього та гордовитого дерева, з’явилися друзі - Вітер та Кульбабки...


Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.


 

Земна подорож хмаринки

Хмаринка добре знала, що вже ніколи-ніколи не побачить ані мами, ані тата, ані вітру, ні подруг-хмарок, зате зустрінеться нарешті з ним, зі своїм коханим... В її серденьку розквітла любов і вона відчувала себе вже не лише хмаринкою, але й білою квіткою, в душі якої оселилася невимовна ніжність й прагнула зустрічі зі своїм коханим цвітом.
Як завжди, він виглядав її в небі. А коли побачив, і погляди їх зустрілися, то Мак так сильно прагнув до небес, що здавалося ось-ось його коріння вирветься із землі. І раптом він відчув її поруч, тут, на землі, а не на небі. Так близько, як ніколи й не міг собі уявити навіть у самих солодких мріях. На своїх пелюстках. Краплинка за краплинкою опускалася хмаринка до нього. За мить щастя бути з ним вона ладна була заплатити усім своїм життям! З кожною краплиною вона меншала й меншала, допоки не щезла зовсім. І кожна її крапелька на пелюстках маку сяяла безмежним відданим щастям і коханням. Мак, як зачарований, не міг відірвати погляду від тих краплинок. Він боявся навіть дихати, щоби не сполохати ці миті. Тепло і ніжність його пелюсток обіймали кожну крапельку. Він горнувся до них, і в кожнісінькій бачив блакитні очі коханої хмаринки. Це були найщасливіші й водночас найсумніші моменти його життя. Червоний красень зрештою зустрівся зі своєю коханою та невпинно втрачав її, краплиною за краплиною! Ще мить й сяючі крапельки на його багряних пелюстках зникли зовсім. Тепер він лишився самотнім. Та кохання, яке навіки запалало в його серці, майорітиме завжди. Закоханий і приречений на самоту, він щоразу з вдячністю за щастя пізнаного кохання зі смутком, з ніжністю та болем вдивлятиметься в небо, пригадуючи лагідний погляд коханої хмаринки... «Він тримає небо, - якось у захопленні від свого відкриття прошепотіло маленьке темно-червоне сонечко з чорними плямами на крильцях, яке сиділо на травинці під маком і раптово поглянуло вгору. Йому здавалося, що на великих яскраво-червоних пелюстках квіту лежить синє небо. Так воно і є: червона квітка обережно, з величезною любов’ю підпирає небо, пам’ятаючи про свою неповторну дівчинку-хмаринку...
І веселка, так-так, веселка, це різнобарвне диво, яке увібрало усі відтінки найвищого почуття щирого кохання, лишилася на згадку про неї. Мрійлинка таки зрештою здійснила ще одну свою мрію - доторкнулася до веселки, бо всі закохані неодмінно торкаються до неї, і перевершила жадання, бо сама стала райдугою. Отож, коли на небі після дощу з’являється веселка, яка сяє усіма барвами квітів, то це означає, що нова небесна красуня попри все віднайшла земне кохання. А вся Природа через яскраву строкатість барвистої райдуги передає свій захват щирістю і відданістю найвищого, найдосконалішого й найзагадковішого почуття в світі - Кохання! Можливо, саме тому ми з таким захопленням завжди милуємося веселкою, яка так схожа на усмішку неба, закоханого в чорну щедру родючу землю...
Щоранку й щовечора, коли сонце встає і коли заходить, то озеро, обрамлене білим лататтям, у яке колись глянула Мрійлинка й помітила свою вроду, маковіє - стає макового, пурпурового кольору. Так сонце нагадує про кохання маку та хмаринки. І на якусь мить маково-рожевими стають усі хмарини неба...
А у травні, коли погляд милує квіт вишні, і теплий свіжий вітер тривожить дерево, якщо пильно дослухатися, то можна почути, як ніжний голос тихесенько наспівує:

 

 

Пречудово на вишні, 
там, де хмари розкішні, 
де тендітні пелюстки - 
то мережки для хустки.

А у цвіті - по зірці: 
оченята закрили, 
бо всю нічку світили,
і в яскраву нічницю 
муркотіли, мов киці.

Заджмеліли листочки: 
на зелені місточки, 
що у деревонебі 
граціозно мостились, 
щоби вишні родились 
золоті трудівниці - 
бджілки сяйва кориці.

В білосукнях розкішні 
забуянили вишні...

 

 

 То Мрійлинка оселила у гіллі пахучих вишневих дерев свою улюблену пісню, яка звучить для нас усіх і дотепер й нагадує про красу світу земного та небесного і велич високих почуттів. Небо слухає цю пісню, колише малесенькі хмарки, навіюючи їм білосніжні мрії, котрі обов’язково здійсняться... Небо знає. 
 

 

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої. 
 
ПРО КУЛЬБАБОК І ДОБРО


 «Ой, скільки в мені сонячного сяйва і добра», - говорила жовтенька кульбабка своїй подрузі, теж кульбабі. «І я відчуваю, що наповнена тим світлом і теплом», - відповіла та. «А як хочеться цим поділитися: і сяйвом, і добром, і теплом», - промовила третя кульбабка, яка росла поруч і ненароком почула цю розмову. «Так, - відгукнулася перша квітка, - мрію, щоби у світі було багато жовтої барви, яка зігріває серця усіх і дарує сонячне світло кожному». Неподалік, за квітучими яблунями, стояла Матінка-природа. Вона милувалася чарівним цвітом та насолоджувалася його духмяним запахом. Щойно почула розмову кульбабок, зачаїлася, прислуховуючись. Потім, звернувшись до кульбабок, промовила: «Ви матимете дар, щоб зробити так, аби того жовтого сяйва і добра ставало дедалі більше».
Минув час, і ось якось кульбабки помітили, як їхній жовтий цвіт перетворюється на пухнасту білу кульку, що складається із тендітних біленьких зірочок...А далі, коли вітер вітає їх ніжним поцілунком, пух розлітається. Тоді вони здогадались, яким даром обдарувала їх Природа. Адже від цих маленьких білих зірочок у наступному році заквітує ще більше кульбабок. І буде ще більше сонячного сяйва, тепла та добра і на небі, і на землі. Бо мудра Матінка-природа завжди дотримується своїх обіцянок і прагне зробити світ ще кращим!


 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

ПРО ЕЛЬФІВ І ТРОЯНДИ

Щовечора тендітні ельфи мостилися на широкому листі капусти, смакували чаєм з чорнобривців, весело сміялись, а потім досхочу танцювали до самого ранку. Вранці, коли сонце ніжно торкалося трав’яної ковдри, і квіти привітно усміхалися йому, маленькі ельфи вибирали пишні троянди і засинали на ніжних пелюстках квіток, накриваючись ними, як ковдрою. Так минав час: вечір за вечором, день за днем. Але одного разу хтось вирішив зірвати пахучі квіти, і рожевий букет урочисто поставили на столі. «Нехай тішить око», - сказала господиня і радісно усміхнулася. Троянди дійсно тішили всіх. А ввечері, коли Місяць човником поплив небом, і зірки, як у дзеркало, заглядали в річки та озера, сталося те, що відбувалося завжди. Ельфи збиралися знову пити запашний чай, а потім танцювати. -Але тепер вони зніяковіло мовчали і озиралися на всі боки.
«Чому ми не чуємо чарівного запаху прекрасних квітів?», - запитували вони один в одного. А вранці ліжком їм вже служили не пишні троянди, а високі ромашки, тому що не можуть жити ельфи на зірваних квітах, а лише на квітучих кущах в саду.
А троянди? Троянди сумували за ельфами. Щодня їхні пелюстки втрачали свою свіжість і чарівність. І ельфам хоча й шкода було троянд, проте жити в неволі вони не змогли б, тому що зів’яли б так само, як і ці чудові квіти. Вони знали, що краще милуватися квітами в саду, аніж у вазі. А квіти найбільше люблять сонце, пісні бджіл, метеликів і ще - маленьких, добрих ельфів....

 


 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

ПРО ДІВЧАТОК-ЧЕБЕРЯТОК

Їх було багато, кучерявих маленьких невидимих дівчаток- чеберяток. І сиділи вони на гіллі дерев. І було їх зовсім не видно. Видимими були лише взуті на босі ноги сандалики - листочки зеленого кольору. Весною зодягали вони білі платтячка, які так схожі на квіт дерев, і танцювали, запрошуючи до танцю працьовитих бджілок. Влітку головним заняттям веселих дівчаток було співати. Раненько співали вони пісеньку сонечку, яке від того задоволено поглядало на деревця. Від його теплого погляду плоди на деревах наливалися соком: черешні ставали солодющими, яблука й грушки ще духмянішими, а сливи - соковитими...
Та надходила осінь. Плоди збирали й дівчатка-невидимки лишалися без свого щоденного заняття. Робити їм уже було нічого. Тепер вони днями розмовляли поміж собою, вплітаючи голоси у шум дерев, та чеберяли ніжками аж допоки сандалики-листочки не падали додолу. У жовтні та листопаді добре помітно, як меншає листя на деревах. Отож, дедалі більше невидимих дівчаток, що постійно мешкають на дереві, лишаються босенькими. А як вони будуть зимувати зовсім без взуття? - запитаєте ви. - Змерзнуть, застудяться, будуть кашляти». Та ніж бо, не хвилюйтеся! Зимонька-зима укриє гілля теплою білосніжною ковдрою. І під тією ковдрою зігріватимуться маленькі дівчатка, допоки сонечко не почне гріти і на їхніх ніжках знову з’являться новенькі зелененькі листочки-сандалики...

 

 


Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

 КАЗКА ПРО ЗИМОВІЯ

Зимовію подобалося видувати сніжинки зі снігових хмар. Тоді він зачаровано слухав радісний сміх білих сніжинок і спостерігав за їх кружлянням. Коли сніжинки втомлювалися танцювати, то прилипали до шибок домівок і зацікавлено спостерігали за тим, що там відбувається. І була у нього сестра Хурделиця. Саме вона вибирала танок для сніжинок. А ще частенько нашіптувала ім’я свого брата: «Зимо- вій...Зимовій...Зимовій...». У такий час люди кажуть: «Хурделиця завиває».
Зимовій тішився, коли бачив, як сніговий покрив зігріває Красуню-Землю. Він дбав про те, щоби вона в теплі дочекалася Чарівниці-Весни. Та якось Зимовій сильно загордився. І сказав Морозу, який майже завжди супроводжував його: «Здається мені, що лише від мене залежить затишне зимування Землі. А ти нічого не вартий!». Образився тоді Мороз і подався геть. А Зимовій на те й уваги не звернув, лише з гордо піднятою головою пішов видувати нові сніжинки.
Та не минуло й години, як він почув невдоволений голос Хурделиці: «Зимовію, де сніжинки? - запитувала вона, - Замість них падають лише дрібні краплинки...» Зимовій не знав, що відповісти і продовжував дмухати на хмари, та сніжинки відразу перетворювалися на дрібні дощові краплі. «Зимовію! - зрештою почувся благальний голос Землі, - холодний дощ мені потрібний, але затишніше зимувати під теплою сніговою ковдрою». Тут Зимовій уже замислився над тим, чому його сніжинки відразу ж зникають. І зрозумів, що образив Мороза. Отож швидко вирушив на його пошуки.
«Повертайся хутчіше, Морозе, щоб сніжинки радісно кружляли і Красуню-Землю зігрівали, - гукав він, - бо без тебе я не впораюся!» Щойно почув його Мороз, як відразу ж поспішив на поміч. Радо зустрів його Зимовій. Обійняв і мовив: «Маємо бути завжди разом, бо Землі взимку затишно лише під сніговою ковдрою. А зберегти її можеш лише ти, Морозе».
Відтоді ходять вони завжди поруч. Зимовій та Мороз. І частенько до них приєднується ще й Хурделиця.

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

МАРУСИНІ КВІТИ

«Ой матусю, який мені гарний сон наснився, - казала Маруся, яка щойно розплющила оченята і замріяно дивилася на маму. - Буцімто, - продовжувала вона, - уже зима, надворі іскриться сніг, а у моїй кімнаті цвітуть розмаїті квіти й над ними кружляють різнобарвні метелики. Шкода, - трохи сумніше додала дівчинка, - що це лише казковий сон. А я навіть не встигла відчути запах отих квітів, бо прокинулася. От якби мені трапився добрий чарівник, я би попрохала його здійснити цей сон».
Теплий мамин погляд торкнувся дитячого личка і щось загадкове ледве помітно промайнуло в її очах.
Згодом матуся разом із донечкою заглянули до крамниці під гарною назвою «Країна квітів», де було багато різних вазонів.
«Вибирай, доню», - мовила мама. Та коли дівчинка протягнула руку до квітучих вазонів, що майоріли в залі, уточнила: «Для початку ми візьмемо не самі квіти, а їх насіння». И вони разом почали вибирати пакуночки, де були намальовані квіти, якими так милувалося дівчатко. Далі, за порадами квітникаря, підібрали ґрунт й горщики для вазонів. Вони були з яскравими візерунками сонечок і метеликів, схожих на ті, що наснилися дівчинці.
Наступний день був ще цікавішим, адже Маруся, за допомогою мами, посадила першу в своєму житті квітку, і було це насіння червоної герані. «Рости красунею», - мовила вона насінині ті чарівні слова, які неодноразово чула від матусі.
Турбот було чимало, та Маруся завжди знаходила час, щоб подбати про вазони, полити їх, промовляючи чудодійні побажання. І ось, коли зима почала натхненно малювати казкові візерунки на шибках вікон, диво здійснилося - у кімнаті розцвіли квіти. І були це - червона, рожева, біла герані та різнобарвні бегонії. Дівчинка захоплено розглядала квіти, що майоріли на підвіконні, тоді як за вікном падав сніг. І раптом вона яскраво пригадала той сон, що наснився їй влітку. Хутко торкнулася носиком червоної герані, увібравши в себе аромат тієї квітки, яку вона так і не встигла понюхати уві сні та яку, що найважливіше, посадила і виростила власноруч.
«Як пахне!», - вдоволено мовила мамі.
«Бачиш, доню, - лагідно мовила та, - казкові сни та мрії здійснюються, але до цього треба докласти зусиль. Ти сама можеш бути чарівницею, адже знаєш чарівні слова, на які відгукуються квіти».

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

ПРО ЮЛЮ ТА ЧЕМНЕ СЛОВО

Юля смакувала сніданком і відчувала легеньку втому. Це було зовсім не дивно, адже ще мить тому дівчинка бавилася на дворі. Матуся придбала їй чудову іграшку, щоб надувати мильні бульбашки. Вони вигравали усіма барвами веселки: від яскраво-червоного до ніжно-фіолетового. Коли ж мама наполегливо покликала Юлю до сніданку, дівчинка насупилася й надула губки, бо цей цікавий процес треба було припинити. Тепер Юля їла кашу й поглядала у вікно, за яким усе було, як завжди: яблуневе деревце, красуні-ромашки та червона ружа, що так подобалася дівчинці. Розглядаючи це розмаїття, вона підняла погляд до неба і аж роззявила рот від здивування. На небі було безліч білих хмарок, на вигляд схожих на великі бульбашки. Щомиті їх ставало дедалі більше. Тоді Юля згадала, як свою нову іграшку поспіхом кинула на ґанок. «Вітер підхопив її і тепер надуває ці великі хмари-бульбашки», - здогадалася дівчинка.
Вітер, блукаючи небом, дійсно запримітив строкаті мильні бульбашки та милувався ними. Коли ж побачив, як Юля недбало кинула іграшку й побігла в будинок, не втримався і стрімголов спустився. Підняв її та почав видувати ці гарні хмари-бульбашки.
Спочатку вони тішили усіх, та поступово на зміну захопленню прийшла тривога. Дивні хмари потроху закривали сонечко. Згодом пастухи стурбовано гнали отари додому, а квіти складали пелюстки до купи в бутони, щоб зігрітися.
Отож, Юля вирішила діяти. Вона спробувала налякати вітер, щоб зупинити його. Вийшла на двір, грізно тупнула ногою, замахала кулачком і вже збиралася сваритися на нього. Це виглядало трохи дивно й привернуло увагу матусі. Коли ж дівчинка повідомила їй у чому річ, то мама порадила: «Доню, не гнівайся, не погрожуй, а попроси, і вітер поверне твою річ». Тоді Юля опустила кулачки й попрохала: «Вітре-вітеречку, будь ласка, поверни мою іграшку». Вітер, почувши слова дівчинки, знітився. Йому стало соромно, що взяв без дозволу чужу річ, й іграшка вмить опустилася на ґанок.
Юля взяла її в руки й подумала: «Так, добре чемне слово більш дієве, аніж погрози. А ще не варто недбало розкидати свої речі».

 


 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

МАНДРИ УСМІШКИ

Загубилася усмішка. От, уявляєте, взяла й загубилася! Лежить вона на стежинці, дивиться на блакитне небо з білими хмаринками й чекає, допоки її хтось знайде. «Ні, не сонечко загубило свою усмішку, - гадає собі. - Он воно як щиро усміхається! І хмарки також мають власну усмішку, отже я їм ні до чого». Час минав, а усмішка лежала й чекала, поки не відчула, що потрохи зменшується й тьмяніє. І тут вона врешті зрозуміла: «Годі чекати! Варто діяти!». Піднялася й швидко пішла стежиною. Настрій її покращився, і вона знову засяяла. «Ось їжачок. Може, це він мене шукає? - замислилася усмішка. - Ні, то він шукає грибочок. Знайшов, і вже радісно усміхається!». Вона пішла далі, і раптом зустріла лисичку. «Може, я її усмішка? - запитала сама в себе. - Та ні, он як вона гарно усміхається до своїх дитинчат!». Підійшла усмішка до озера, де голосно кумкала жабка.
«Нарешті я знайшлася!» - зраділа усмішка та, коли глянула на озеро, то, немов у дзеркалі, побачила поруч із собою широку усмішку жабеняти. Зітхнула вона стомлено й вирішила перепочити.
Щойно вмостилася усмішка на пеньочок, як почула, що хтось голосно схлипує. Вона швидко підхопилася, щоб втішити того, хто так гірко плаче. І побачила дівчинку, яка сиділа на пагорбі й рюмсала. Її не тішили ні ромашки, ні метелики, ні спів цвіркунів. Усмішка пильно поглянула на дівчинку і раптом впізнала свою господарку! Вона мерщій залізла на ромашку і, перескакуючи з квітки на квітку, похапцем дісталася до дівчатки й розквітла на її обличчі. Дівча радо усміхнулося. Ромашки, метелики і цвіркуни тішилися усмішкою малечі. «А усмішка? Що ж усмішка?» - запитаєте ви. А усмішка сяяла та гадала: «Як добре, що я пішла на пошуки, а то лежала б собі нікому не потрібна. Дівчинка й досі плакала би. А так і я на місці, і дівча радіє!».

 

На відео: аудіоказка Марії Дем'янюк "Мандри усмішки".

 

-----------------

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

СУПЕРЕЧКА

«Я більше сеньйор помідор, аніж ти», - говорив один помідор іншому, виставляючи напоказ свої червоні боки. «Ні, я більший сеньйор», - відповів інший, теж стиглий помідор, який висів поруч на гілочці. «Та я таки більше», - сказав перший і так надув щоки, що, здавалося, справді побільшав. Інший же тихенько вимолив у сонечка, щоб те підрум’янило його боки і він став ще більшим, а тому важливішим сеньйором. Другий помідор вирішив не здаватися, а діяти так само...Зрештою, два помідора збільшилися так, що вся інша городина здивовано і вже трохи стурбовано поглядала на них. «Чому ? - запитаєте ви. - Побоювалися їх сеньйорної пихатості?».
Та ні! Турбувало їх інше: чи витримає стебло таких поважних сеньйорів. І дійсно! Хвилювання були недаремними. Стебло таки не витримало, зламалося, і вони гепнулися просто на землю...
«Ого!» - сказав огірок, - ось до чого призводить вихваляння». Так і лежали вони, допоки вправна господиня не помітила їх. Вона підняла двійко помідорів, помила і порізала їх в салат. «Ох і смаковитий салатик!», - вихваляла уся родина мамину страву. «Ще б пак, помідори нівроку», - говорила вона і поглядала на город, де червоніли маленькі помідори на ще не зігнутих струнких стеблах.

 

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

НАРЕШТІ ВГАМУВАЛИСЯ

«Не хочу! - кричав поважний теплий светр до зграї шкарпеток. - Не хочу, щоби ви були поряд. Хочу розлягтися сам і трохи подрімати!»
«Ге-ге! - зареготали шкарпетки й вмостилися просто на светрі. - Не мудруй, ти тепленький і м’якенький. Нам тут добре!» «Геть звідси, - почувся невдоволений голос футболки, якій зовсім не сподобалося сусідство джинсів. Я така ніжна, а ви цупкі, ще й незграбно торкаєтеся моєї тканини». І футболка перемістилася подалі, зачепивши легку літню куртку, яка спочатку спантеличено глянула навколо, а далі, розуміючи у чому проблема, поважно розляглася поверх усіх речей. Проте прудкі шорти тихенько відкинули рукав і вмостилися на самій куртці...Речі ще довго галасували, аж поки валіза від цього шуму й рухів не розкрилася. Вони так сперечалися, що навіть забули про довгоочікувану подорож, про яку мріяли чи не увесь рік. Та голос матусі Дмитрика вмить заспокоїв їх. «Ти нікуди не поїдеш, синку! - принишкло слухали речі. - Адже ти навіть не в змозі самостійно поскладати свій одяг. Тому я непевна, що ти зможеш дати собі раду». Речі зовсім вгамувалися і вже дуже шкодували про свої необачні вчинки. Їм здалося, що вони ніколи не потраплять до того чарівного міста, куди мав їхати хлопчик...
Дмитрик негайно зреагував на мамині слова. Він почав старанно заново складати свої речі. І коли сумка зачинилася, хлопчик підбіг до мами й попросив, щоби вона знову оглянула його валізу. Речі лежали тихенько, упорядковано, так, щоби сподобатися мамі Дмитрика. І коли почули її схвальний відгук, вдоволено усміхнулися одна одній, адже омріяна подорож таки відбудеться! Тепер вони добре зрозуміли й запам’ятали: головною є не зручність місця під час подорожі, а сама подорож до міста власної мрії.

 

 
 
Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

ЯК ҐУДЗИК ПЕРЕСТАВ ЧВАНИТИСЯ

Цей ґудзик на курточці Дениска аж блискотів від самозахвату. Ще б пак! Адже він вважав себе найгарнішим у ряду ґудзиків. Він так намагався показати усім свій неперевершений блиск, так крутився перед усіма, що нитка, якою ґудзик був пришитий до одежини, ледве утримувала його. Ґудзик зовсім не помічав ані старань нитки ані інших ґудзиків поруч, ані курточки, ані Дениска, як і, зрештою, всього, що діялося довкола.
Згодом сталося те, що й мало статися: нитка не витримала вертлявості ґудзика, перетерлася і ґудзик з височини свого самозахоплення плюхнувся в калюжу. «Ой, лишенько, який же я нещасний, втратив увесь свій лиск. Ніхто мене не помічає», - тепер плакав він і піднімав свій погляд догори. Тут він вже не без заздрощів поглядав на ґудзики, що були на одежі перехожих і співчутливо дивилися на нього. «Он там із синім відблиском, а той із позолотою», - думав він... - А он той червоненький такий гарний!». «Дивно, чому я раніше не помічав гарненьких ґудзиків», - запитував він сам себе. А далі, озираючи бруд, у якому лежав, знову заливався плачем: «Ой, лишенько! Ой, лишенько, а де ж це я...».
Линув час. І от раптом, піднявши погляд догори, ґудзик побачив знайому йому курточку - курточку Дениска. «Ей, Дениску, я тут!», - заволав він чимдуж. Та хлопчик не чув його крику. Тоді добросердечні ґудзики, які почули його, закричали разом з ним. Дениско здивовано зупинився і поглянув на ряд ґудзиків на своїй курточці. «Ой, а де ще один.», - промовив він, помітивши втрату. І погляд його опустився додолу. Тут він і помітив загубленого ґудзика. Підняв і приніс його додому. Матуся відразу пришила ґудзика до курточки. А той вдоволено і вдячно, наче вперше угледів їх, поглядав на інших - і доброзичливо усміхався до них. Вони - з одного ряду, де не буває ні кращих, ні гірших, зробив висновок заново пришитий ґудзик.

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.

 

ПРО ЇЖАЧКА ТА ЙОГО ШУБКУ

«І не візьмемо ми тебе до гурту бавитися. Не візьмемо, - пояснював котик їжачку, - бо ти колючий. Кинемо тобі м’ячик, а ти його голочками проткнеш... Що тоді робитимемо?» «Як скажете», - мовив їжачок у відповідь і сумно побрів геть. «Ось так, - думав він, - не хочуть зі мною товаришувати звірятка, бо я колючий. А що я маю робити, коли шубка у мене з голочок?» Та раптом він зупинився і задоволено усміхнувся. «Тепер я знаю, що мені робити», - мовив про себе і уже швидко подався до високої сосни. Тут він зняв свою шубку і мерщій рушив до звірят. «Тепер я не колючий, - думав їжачок, - і мене залюбки приймуть до гурту».
Рухатися йому без шубки було легше, а легенький вітерець, який уперше відчувався їжачком, робив його пересування приємнішим. Та незчувся він, як натрапив на лисицю. Вона здивовано глянула на їжачка, ласо облизнулася, і ось-ось готова була його з’їсти. Ще б пак! 
Адже тепер їжак без своїх голочок був зовсім беззахисний. Добре, що хтось із лісових тваринок, які гралися неподалік, не впіймав м’яч, і він покотився аж до лисиці. Це відволікло її, а наш їжачок чимдуж чкурнув до сосни, під якою лежала його шубка. Швиденько одягнув свою одежину і перетворився на колючий клубочок. Коли ж лисиця підійшла до нього, то зрозуміла, що їжачок тепер їй не дістанеться. Але ще довго сиділа тихенько поряд і чекала, що раптом він знову вирішить залишити свою шубку...Та сподівання її були марними, бо їжачок уже твердо вирішив для себе, що більше ніколи і нізащо не зніме свою шубку.
А все, що подарувала Матінка-Природа, треба любити і цінувати, адже вона наймудріша!

 

 

Марія Дем’янюк. Небесна чудасія (збірка казок для дітей). Малюнки Людмили Великої.


За матеріалами: Марія Дем’янюк. "Небесна чудасія". Казки. Художник - Людмила Велика. Хмельницький: Видавець "ФОП Цюпак А.А.", 2019 р., 116 с. 

 

 

Більше творів Марії Дем'янюк на "Малій Сторінці":

Марія Дем'янюк. Казки для малят. Марійчині казки. Художники Тамара Стремоухова та Людмила Велика.
Казки, написані  для маленьких читачів нашою сучасницею, українською письменницею Марією Дем'янюк, занурюють дітей у загадковий світ природи, знайомлять їх з рослинним, тваринним світом, вчать щирому і дружньому спілкуванню. 
Марія Дем'янюк. Вірші для дітей і дорослих.
Марія Дем'янюк - письменниця, поетка, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філософії та політології Хмельницького національного університету, член СХПУ. Автор збірки «Кленова пісня», дитячої збірки «Марійчині казки», книги «Синергія гуманізму, етики та естетики як основа діяльності СХПУ». Друкувалася в журналі «Дніпро», літературно-художніх альманахах, у «Сімейній газеті»,  «Казковому вечорі», у дитячих журналах. Лауреат І ступеня в номінації "Поезія для дорослих" ІІІ Всеукраїнського літературно-поетичного конкурсу-фестивалю Якова Бузинного (м. Луцьк, 2018). Лауреат літературної християнської премії 2018 року за книгу-дослідження «Синергія гуманізму, етики та естетики як основа діяльності СХПУ». Мешкає пані Марія у місті Хмельницький.

Останні коментарі до сторінки
«Марія Дем’янюк. "Небесна чудасія" (збірка казок для дітей)»:
Лариса , 2020-02-11 11:05:47, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
Топ-теми