Блог Ольги Шарко про мову. Вадим Пепа. "З нащада світу..." (колядка)


Усіх зі святом Різдва та прийдешнього Водохреща.
Пропоную вашій увазі колядку (щедрівку?), відтворену Вадимом Пепою в його праці «Україна у дзеркалі тисячоліть» (с. 62-97). Незабаром лінгвістичний аналіз цієї пісні
Авторську пунктуацію збережено. Колядка відтворена по пам’яті самим Вадимом Пепою, тобто він - і носій, і особа, яка зафіксувала фольклорний твір. 

 

 

Picture by Mykhayl Dzula

 

 

​   Вадим Пепа

З нащада світу...

    (колядка)

З нащада світу
Ой як то було з початку світу,
Коли не було ні неба, ні землі,
А тільки синєє море,
А серед моря зелений явір. 
На тім яворочку – вгорі гніздечко,
В гніздечку ж – три соколочки,
Три соколи сидять,
На синєє море зорять.
Три соколочки раду радять,
Раду радять, як світ снувати,
Світ снувати і наповнити.
Перший сокіл каже:

 Спустимося на дно моря. –
Другий сокіл каже:

 Дістанемо дрібного піску. – 
Третій сокіл каже:

 Дрібний пісочок ми розсіємо,
І нам стане чорна землиця.

Ой чистеє поле – синєє море,
А на тім морі одна павутинка,
На тій павутинці три соколоньки,
Три соколоньки світ наповняють,
Світ наповняють, землю снують.
З дрібного піску земля розросталась,
Ой синєє море та й заповняла,
Та й заснувала гори й долини,
Широкі роля, западини й полонини.
Є світ широкий ще й синєє море.
Перший сокіл каже:

 Спустимося в море. –
Другий сокіл каже:

 Винесемо золотий камінь. – 
Третій сокіл каже:

 Золотий камінь посіємо,
Розсіємо на три часточки.
Перша часточка – світання раннє.
Друга часточка – яснеє небо.
Третя часточка – дрібний дощик.
Рушило небо. 
Світ світає,
Світання пишається:
– Нема понад мене.
Як я засвітаю –
Весь світ утішаю. – 
Дрібний дощик озивається:

 Нема понад мене.
Ой-бо як я спаду,
То урадується чорна землиця,
Зродить шовкову траву, золоту росу,
Земля рястом заквітчається,
Барвінком покриється.
Є світ широкий ще й синєє море,
А над тим морем три соколи летіли,
Три соколи летіли, на яворі сіли.
А з того явора впала росиця, 
Впала росиця на муравицю.
З тої росиці стали криниці,
В тих криницях соколи купалися,
Купалися, сперечалися.
Перший сокіл каже, що земля більша.
Другий сокіл каже, що небо більше.
Третій сокіл каже: 

 Ой соколи-соколи, ви суперечники.
Сперечаєтесь, а й самі не знаєте.
Небо маленьке, бо скрізь рівненьке,
А земля більша, бо гори й долини,
Гори й долини, високі могили.
Ой понад морем, ой понад синім
Там голубі луженьки.
Плинуть туди бистрі річеньки,
Аби вибуяв зелений явір,
Зелений явір з трьома вершечками,
В однім вершечку – сив соколонько,
В другім вершечку – сива кунонька,
В третім вершечку – соколятонька.
Ой не був же то зелений явір,
А було ж то прадерево світу.
Не був же то сив соколонько,
А був же то можний господар,
Можний господар – Білий Світ,
Світ ясний, Світ красний.
Не була ж то сивая кунонька,
А була ж то господинонька,
Господиня Лада – твоя жона, Світе.
Не були ж то ой соколятонька,
А були ж то їхні діти.
Над морем глибоким – 
Явір високий,
Високий, тонкий, вершок кучерявий,
Вершок кучерявий, а цвіт багряний.
Ще й на тім кучері три свічі горять,
Три свічі горять, три іскри ронять.
Три іскри впали – три моря стало.
У першому морі Білий Світ купався,
У другому морі в голубі шати вбирався.
У третьому морі став на прозорі.
А що до Білого Світа – високі ворота,
Високі ворота із щирого злота.
Ой господарю, господаречку,
Відчини нам та й воротечка,
Відчини у двір нам воротечка.
Гонимо тобі табун коней.
А всі коні воронії,
Мають гриви золотії.
Ой господарю, господаречку,
Відчини нам та й воротечка,
Заженемо ж тобі гурт волів.
А всі воли голубії, 
На них роги золотії.
Ой господарю, господаречку,
Відчини ж нам та й воротечка,
Заженемо тобі отару овець.
А всі вівці щиборігці.
За ними баранці-круторігці.
Чи спиш, чи чуєш, господаречку?
Вийди з хати гостей вітати.
Щоб овечки всі окотили,
Самі ягнички та й починили – 
Золотововні, білоголові,
На них рунечка самі шовкові.
А що в Білого Світа 
Золотії ворота,
Золотії ворота,
Біле задвір’я.
За ворітьми, за праворітьми
Стоять стовпи золоті.
А за тими стовпами
Стоять столи яворові,
Позастилані обрусами,
Обрусами ясними,
Скатертями красними
Поза столами вся родина,
Вся родина – як калина.
Білий Світ сидить собі по кінець стола,
По кінець стола – краще сокола.
На нім шапочка сива, як мак, дрібненька,
На нім шуба – люба, соболева,
На нім пояс щирозлотий.
Біля нього – жона його,
Обіч нього – діти його,
Дальше нього – товариші його.
Білий Світ – то сам чоловік, 
Господиня Лада – жона його,
Ясен місяць, ясне сонце – сини його,
Сини його – як соколи.
Ясні зірки – його дочки,
Його донечки – як павочки.
Вони по саду ходили, сад садили,
Сад садили, сад поливали.
А що вже товариші – то гості його,
Держать шапочки все за вершечки,
Кланяються низьким поклоном,
Низьким поклоном, щирим словом.

Гуляв-погуляв місяць по небу
Та й зайшов місяць за хмару.
А за ним зориця – 
Його сестриця.

 Ой зоре, зоре! Де, зоре, була?
Де, зоре, була, де маєш стати?

 де маю стати? У рідного батечка,
У рідного батечка на його дворі.
Там барвінок в саду процвітає,
Господиня Лада рано-порану двором проходжає.

Двором походжав, як зоря світає,
Двором ходить, як зоря сходить.
Жовтими чобітками стиха ступає,
Тихими словами промовляє:

 Сива зозуленько, не куй раненько, 
Ярі пчілоньки, не бриніте рано,
Не пробуджайте мого господаренька.
Бо мій милий дуже натруджений:
Ходив він у гори далеко,
Повернувся вчора звечора,
Приніс мені три дарунки.
Перший дарунок – тонкий серпанок,
Другий дарунок – золотий перстень,
Третій дарунок – червона сукня. – 
Увила голову в тонкий серпанок,
Золотий перстень на руку взяла,
В червону сукню вбралася.
А тая сукня червона перлами переткана,
Золотими нитками вишивана.
На рукаві – сизі голуби,
На комірці – співочі пташки,
На пазухах – різнії квіти,
А на подолі – тури й олені.
Золотий серпанок голову клонить,
Перстень жаріє, як сонце гріє,
Червона сукня слід замітає.
Господиня Лада двором ходить,
Двором ходить, як дзвін, дзвонить.
Зоря каже: - То моя матінка. –
Місяць каже:  - То моя рідна. – 
А сонце каже: - То моя ненька. – 
Мати Лада білим задвір’ям походжає,
Білим задвір’ям походжає,  як дзвін, грає.
А засміється – сад-виноград в’ється,
Сизі голубці на рукавці як не загудуть, 
Як не загудуть, як не полинуть,
Співочі пташки на комірці як не защебечуть,
Різнії квіти на пазухах як не зацвітуть,
Тури й олені на подолі як не заскачуть,
Як не заскачуть, у ліс подибають.
Та зайшла собі мати лада до комороньки,
До комороньки, до оборонькм,
Та взяла собі три круги воску,
Та усукала три свічі ярі.
При одній свічі біль сукала,
При другій свічі серпанок ткала,
При третій свічі шитенько шила,
Шитенько шила своєму мужеві,
Своєму мужеві білу сорочку.
Ой шила-шила, злотом злотила,
Золотими нитками гаптувала.
- А де ж тая сорочка,
Як біль, біленька,
Як лист, тоненька,
Де ж вона прана?

 У золотому краю.
 А де ж вона кручена?
 У тура на розі.
 А де ж вона сушена?
 На яворочку, в самім вершечку.
 А де ж вона качана?
 На тисовому столі.
 А де ж вона вбирана?
 В світлій світлоньці проти віконця. – 
Убирав білу, як біль, біленьку сорочку
Можний господар, господаречко Світ.
Господиня Лада мужа вбрала,
В біле личенько поцілувала.

 Ой уставай, уставай, господарю!
Засвіти свічу восковую,
Побуди челядь молодую,
Нехай походить по дворочку, 
Як бджілочка по медочку. – 
Господаречко Світ сів собі за золотий столик.
За тим столиком сидить, лічбоньку лічить,
Лічбоньку лічить незліченную,
Незліченную, незчисленную.
Зоря каже: – То мій батенько. –
Місяць каже: – То мій рідний. –
Сонце каже: – То мій неньо.
Ішов-перейшов місяць по небу
Та стрівся місяць з ясною зорею.
Кличе-покличе місяць зорю до себе:
– Ходімо, зоре, з нами гуляти,
З нами гуляти, світ звеселяти,
Світ звеселяти, можного господаря,
Господаря Світа уславляти.
А що в Білого Світа на білому задвір’ї
Товару нелічено.
У нього гурти золотогриві
Та все коники звіздочолі.
У нього стада срібнорогі
Та все волики голубії.
У нього отари гори покрили
Та все вівці срібнокопиті,
Срібнокопиті, золотововні.
У нього худоби без рахуби.
Він лічбу лічить незчисленную,
Щоб плодились бики і телиці,
Барани і ягниці,
Щоб щастя було на худобочку,
На худобочку, на роговую,
На роговую та й на дрібную.
Щоб було діточок – як на дубі віточок.
Скільки бруньочок – стільки донечок,
Скільки дубочків – стільки синочків.
Можний господарю! Господарю Світе!
В тебе товару повна обора,
В тебе жінка чорноброва;
Як чашечка в меду потопає,
Так твоя жона в саду походжає,
Слухає свого чоловіка,
Як він до неї говорить:

 Коли б же я знав, що то син буде,
То я б коня купував, сіделечко змалював,
Сіделечко б змалював та й сину дарував.
Коли б же я знав, що то дочка буде, 
То я б скриню купував, худібоньку готував,
Худібоньку б готував та й дочку б заміж віддав, - 
Передав жоні золоту тканку,
А своїй дочці золотий перстень,
А своєму синові вороного коня.
Що жона в тканці та й пишається,
А дочка в перстені та похвастує,
А син на конику викрашається.
У можного господаря, господаря Світа, 
Хороше в дворі.
Там садок саджений, золотом ряджений,
А в тім садочку зелене вино.
Посеред двору липа, золотом облита,
Від срібла ясна, від злота красна.
Під тим деревом жовте коріння,
Жовте коріння, а в корені – перепілоньки.
У пні липовім – ярі пчілоньки,
А в вершечку – ясні соколи.
Перепілоньки господареві на обід,
Ярі пчілоньки господареві на медок,
Ясні соколи господареві на втішеньку, 
На втішеньку, на полюваннячко.
Гордий, пишний та наш господаренько,
Та й наш господаренько Білий Світ.
У нього за ворітьми, за праворітьми
Три столи стоять.
На першім столі -  хмільненьке пиво,
На другім столі – вино-зелено,
На третім столі – медок-солодок.
Хмільнеє пиво – для чоловіка,
Вино-зелено – для жони його,
Медок-солодок – для його діток.
В господаря Світа да на його дворі,
У його хаті да дві радості:
Перша радість – сина женити,
А друга радість – дочку оддавати.
Дуби порубати, землю поорати
Та й поволочити.
Пива наварити, сина оженити
Да й гарно погуляти,
Коні неїжджені – та й пооб’їжджати,
Поля неміряні – та й переміряти,
Сизими орлами поле зорати,
Та й засіяти золотими стрілами,
Та й заволочити тугими луками,
Тугими луками, вороними кіньми. 
Все ж теє буде господареві Світу, 
Господареві Світу та й на похвалу.
Що в господаря Світа да на його дворі,
Да на його дворі нова світлонька,
Нова світлонька, та оборонька,
Та й оборонька, та й сад-виноград.
Сад-виноград посаджений,
Співочі пташки принаджені.
У тім садочку-виноградочку
Соловейко красно співає,
Нову світлицю позвеселяє,
Нову світлицю, та обороньку,
Та обороньку, та й сад-виноград,
Господаря Світа ще й господиню.
Ой наїхали гості да непрохані,
 І непрохані, несподівані, 
Попускали коні непутані, 
І непутані й негнуздані.
Вони сад-виноград да поламали, 
Співочі пташки да розігнали, 
Соловейків повідганяли.
Ой ізбіглися ж близькі сусіди:
– Не вражайся, господарю Світе!
Ми сад-виноград да посадимо, 
Співочі пташки да принадимо. – 
Воронії коні позаганяли,
На обороньці поприпинали,
Садок-виноград знов посадили,
Соловейка знов принадили.
Соловейко красно співає,
Нову світлоньку розвеселяє,
Нову світлоньку, та обороньку, 
Та обороньку ще й сад-виноград,
Ще й самого господаря з господинею.
Ой шумить, гуде, дібровою йде 
Бджілонька-мати – бджілоньки веде: 
– Бджілоньки мої, дітоньки мої,
Ой де ж нам, діти, при саду бути, 
Рої роїти і меди носити?
Будемо при саду рої роїти
І меди носити в господаря Світа,
У його бортях і в його новинах.
Несіть, дітки, медок-солодок,
А я, старая, - жовтенький вощок.
Медок-солодок – дочок оддавать,
Жовтії воски – свічі сукать.

Благослови, мати, мати Ладо,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зиму зимували – не співали.
Весни діждали – заспівали.
Виходьте, старі баби,
Вже заквоктали в болоті жаби.
Виходьте, старі мужі,
Вже засвистали в болоті вужі.
Виходьте, молодиці,
Вже дівчата на вулиці.
Колесом, колесом сонечко вгору йде,
Ярило весну веде,
Весну веде, а зиму жене,
Весну веде крутим калачем,
А зиму жене ясним мечем,
Ясним мечем, теплим вітриком,
Теплим вітриком, дрібним дощиком.
На Ярилові – сяйна корона,
В руках йому кубок золотий,
З того кубка краплі капають, 
Із тих крапель ріки розливаються.
Скресла крига, скресла,
Воскресла весна, воскресла!
Ой устань, устань, господареньку,
Побуди свою всю челядоньку.
Нехай же вона раненько встає,
Світлі світлоньки позамітає,
Яворові столи позастилає,
Бо прийдуть до нас річні гостоньки,
Річні гостоньки – колядниченьки.

Ой за горою за кам’яною 
Ой там збиралися три брати.
Перший братик – то сонце красне,
Другий братик – то місяць ясний,
Третій братик – то дрібний дощик.
Три рідні братове збиралися, домовлялися:
– Ходімо, браття, до батечка,
До батечка заколядуємо.
Ой чи є ви дома, господареньку?
Ой знаємо ми, що є він дома,
Сидить собі в чолі стола,
В чолі стола яворового,
Попиває медок-солодок,
Медок-солодок, добрий вечорок!
Добрий вечір, рідний батечку,
Чи ж раді ви роковим гостям?
– Ой рад же я, рад, дуже веселий.
Прошу, гостоньки, до себе в господу.
В мене столики позастилані,
В мене в господі всього доволі. – 
Гості до хати вступили,
Низько вклонилися.
За стіл сідають,
Шапки знімають.
Мовчавши, як годиться, 
Починають раду радити,
Раду радити за красну весну,
За красну весну, за пишну паву,
Що розпустила пір’я
Для всякого зілля.
Сонце каже:
– Батечку, не понижуй мене. –
Місяць каже: 
– Батечку, не понижуй мене. –
Дрібний дощик каже:
– Батечку, не понижуй мене. –
Сонце каже:
– Нема понад мене.
Як зійду  рано-порану,
Обігрію гори й долини,
Всі западини й полонини.
Морози спадуть, а роси стануть,
Звеселю весь світ.
Зрадіють мені небо з зірками
Й земля з квітками,
Порадіють мені старе й мале. – 
Місяць каже:
– Нема понад мене.
Як зійду я темненької ночі,
Темненької ночі аж по опівночі,
То зрадуються риба в морі,
Риба в морі, звір у полі,
Ой звір у полі,
Гість у дорозі.
Освічу я звіра в лісі
Й усе птаство в стрісі,
Урадуються гості в дорозі,
Порадіють волики в возі. – 
Дрібний дощик каже:
– Нема понад мене.
Як я спаду три рази
В місяці травні,
То урадується вся землиця,
Вся землиця й усяка на ній пашниця. – 
Білий Світ каже:
- Діти мої, радість моя!
Вам усе втішати,
Світ звеселяти. – 
Сонце каже:
– Батечку! У тебе золотії гори,
Золотії гори, високі дуби.
Дай нам пораду дуби порубати,
Дуби порубати, землю поорати,
Землю поорати та й заволочити. –
Білий Світ каже:
– Сини мої, мудра порадо!
Підете зі мною в чистеє поле, 
Неміряне, неоране.
Ми його переміряємо,
Пооремо та й засіємо.
Будемо орати золотим плугом,
Золотим плугом, чотирма волами.
Будемо волочити шістьма кіньми,
Шістьма кіньми, шістьма боронами.
Виросте пшениця, як тростяниця.
Буде пшениця – як стояниця.
Будуть жита ситі,
Будуть ячмені золотії
І вівси ряснії,
Будуть лани – як загаї,
Будуть хліба – як тихий Дунай.
Покличемо попільничок – все молодичок,
Зберемо женців – усе молодців,
За ними в’язальнички – все дівочки, 
А за порадників – старії люди.
Та й ізіжнемо в дрібненькі сніпки,
Та й ізкладемо в золоті кіпки.
Накладемо ж кіп, як на небі звізд,
Стане господар межи копами,
Як ясен місяць межи зірками.
Та й заїдемо шістьма волами,
Шістьма волами, трьома возами,
По три вози на три обози.
Та й заберемо, та й повеземо
На крутий берег, на білий камінь.
І складемо ж у три скирточки,
У три скирточки, у три рядочки.
Ой ізкладемо ж у спід широко,
У спід широко, а вверх високо.
Поставимо стожок – золотенький вершок
Та й завернемо сив соколоньком.
Сив сокіл сидить, далеко глядить.
Ой бачить же він чистеє поле,
Чистеє поле, синєє море.
В чистім полі зелен явір,
На тому яворі зозуля рябая – 
Раненько встала, защебетала,
Господаря Світа да й викликала:
– Устань раненько, умийся біленько,
Піди собі до нової стайні,
Вибери собі коня вороного,
Ой поїдь собі в чистеє поле!
В чистім полі ратаї твої,
Ратаї твої, все молодії,
Волики твої, все половії,
Яремця твої, все буковії,
Ой сохи твої да й золотії,
Сошники твої, все мідянії,
Подвої твої, все дротянії,
Полиці твої, все срібернії,
Подводки твої, все шовковії.
Ой чи позволиш, господарю Світе,
Тобі заспівати,
Тобі заспівати, тебе уславляти?
Ой чий то садок найраніше цвіте?
Ой його!
Господаря нашого!
Ой чий то плужок найраніше іде?
Ой його!
Господаря нашого!
Ой чий же то двір і великий збір?
Ой його!
Господаря нашого!
Ой чий же то двір – увесь білий світ?
Ой його!
Господаря нашого!
Прилетіла пава, серед двору впала, 
Розпустила пір’я для всякого зілля,
Розпустила крила, землю рястом вкрила.
Благослови, мати, мати Ладо,
Павоньку вітати,
Павоньку вітати, весну величати.
Прилетіла ластівка з вирію,
Кладуть гуси у гніздечка сіно
Дівчата молоком умиваються,
Щоб ластовиння вид не обсіло.
Дівчаточкам – умиваннячко,
А чоловікам – орання, орання,
Старим дідам – сіяння, сіяння.

Ой рано-рано півні співають,
А ще раніше Ярило встав,
Воронії коні у віз запрягав,
На золотому возі у поле виїжджав.
Світова зірниця гарний день вістувала,
А її туман заступив.
Їде туман на білому коні, 
Білі ноги тягне по землі.
Білі губи, білі зуби,
Сам білий, у біле вдягся,
Білим підперезався,
Веде за собою три хорти:
Один – білий,
Другий – сивий,
Третій – сірий.
Білі поводи попускав,
Хортів спускав,
Щоб волів рвали,
Щоб волів з поля гнали.
Ярило ближче під'їжджає,
Білого вершника на білому коні питає:
– Чого ти боїшся?
– Я не боюсь, тільки в мене
Руки й ноги трусяться. – 
Білий вершник на білому коні 
Задрижав, застогнав та й розтанув.
Тільки сіра свита на полі залишилася.
Ярило й каже:
– Як я цюю свиту знайшов,
Буде мені сьогодні в роботі удача.
Ой в чистім полі, близько дороги,
Оре плужок четвірничкою.
А все волове, все половії,
На них ріженьки все золотії,
На них ярма все тисовії,
На них снісочки все кедровії,
А занісочки все мідянії,
А воловоди все шовковії.
І чий же то плужок по горі оре?
Світлого господаря, господаря світу.
Золотії ярма дзвенять,
Половії воли в золоті горять.
За золотим плужком – Ярило з батіжком.
Найстарший синок за плужком ходить,
Правою рученькою волики гонить,
Лівою ручкою за плужок держить.
Надходить туди батенько його.
При калині по долині походжає,
Ряст топче, сина повчає:
– Як уперше, сину, побачиш ряст,
Топчи, сину, щоб і на ту весну,
Як ріки скреснуть, ряст топтати,
Ряст топтати, нивоньку орати.
Та не ори мілко, бо вродить гірко.
Ори ж мені, синку, здрібонька ниву,
Та й посміємо яру пшеницю,
Та й вродиться нам пшеничне стебло,
Пшеничне стебло, пшеничне зерно. – 
Чотирма волами плужок оре.
Надходять до ратая братики його:
– Ори, братоньку, мілко, дрібонько,
Будемо сіяти яреє жито,
Яреє жито, ярий ячмінець,
Ярий ячмінець, яреє просо.
Ой при калиноньці, гей, понад лужок
Оре там золотий плужок.
Сонце за плугом ходить,
Місяць воли водить,
А сам господаречко Світ, сам посіває.
Дрібний дощик поволочує,
Поволочує шістьма кіньми,
Шістьма кіньми, все вороними.
Сам господаречко Світ, сам посіває.
На нім чемерчина по коліна,
Червоним поясом підперезана,
На нім шапочка, як мак, дрібненька,
У сивій шапці й сам такий сивий,
Що аж білий.
Шапку з голови зняв,
Жменю золотого насіння взяв,
На чотири сторони світу
Золоте насіння посіває,
На чотири сторони світу вклоняється:
– У добрий час, у добру пору!
Роди на всякого долю!

Ярило довгі гони жене та й жене,
Не озирається.
А батечко сіє-посіває
Та все в один бік поглядає:
Із-за гори із-за зчорнілої
Темна хмара наступає.
Градова хмара надходить
Ще й за собою веде череду,
Веде темні хмари, як отари.
Господаречко Світ ратаїв заспокоює:
– Не бійтеся, ратаї дорогії,
Граду не буде. – 
Над полем потемніло, поле почорніло,
А господаречко каже:
– Не бійтеся, не буде граду. –
Степом шумить, степом свистить,
Чорний вершник на чорному коні летить,
Звіддаля гукає:
– Ей, пусти!
– Ні, не пущу! – господаречко каже.
Чорний вершник чорного коня
Назад повернув, зашумів, засвистів,
Повіддя попустив та й щез, пропав.
Посіріли темнії хмари, 
Посіріли за ними й темні отари.
Сірий вершник на сірому коні
Степом мчить, аж земля двигтить,
Осаджує коня перед господарем:
– Пусти, прошу!
– Не пущу! Було б не набирати 
Льоду, холоду. – 
Сірі хмари, а за ними й сірі отари
Посивіли, побіліли.
Жене їздець на білому коні,
Скочив з коня перед господарем,
Тремтить, аж труситься:
– Пусти, дуже прошу!
– Не пущу! Де ж таке в світі видано,
Щоб поле гнітити?
– Ой пусти, бо не вдержу!
– Ну, вже йди! – господаречко каже. –
Забери своє військо напасницьке 
Та одкотись на пущі й нетрі.
Одсилаю вас на сухі ліски, на жовті піски,
На безплідні дерева й сухі очерети,
На мохи й ниції лози,
Де півні не співають,
Куди людський голос не заходить.
Там вам і питення, і споживання, 
І розкоші ваші.
Он кличе вас бугаїще
На весілля в болотище.
Там собі гуляйте, там собі буяйте,
Гнилі колоди вивертайте
Жовті піски пожирайте,
Трухляві пні гризіть.
А сюди щоб не вникали.
Проступіться, градові хмари,
Нехай білий день світить.
Ой сам господарочко Світ, сам посіває.
І мати Лада на поле виходить,
На поле виходить, як зоря сходить.
Іде собі, як кукулечка,
Як кукулечка, як зозулечка.
Чобітки з козла земленьку коплють,
Кований пояс ледвонько ломить,
Срібний перстенець пальчики щипле,
Тоненький рубок головку клонить,
При лівій руці, на поясі щирозлотному,
Золоті ключі вибренькують.
Мати Лада із комороньки насіння носить
Та все не однакове, усе трояке,
Чисте, як сльоза.
Насіння носить і приказує;
– Ратаї мої дорогії!
Оріте здовга нивки, а здрібна скибки.
Сійте густо, щоб не було пусто.
Нині хмари – як отари, та ще й кучеряві,
Буде врожай – як зелений гай.
І сад-виноград посадимо,
Співуче птаство принадимо. –
Говорить, як у дзвіночки дзвонить,
А засміється – сад виноград в'ється.
Воли підбилися на новині, 
На цілинному чорноземі,
Ратаї притомилися.
Аж мати Лада обід виносить.
Жовті чобітки стиха ступають,
Стиха ступають, огню давають.
– Робітниченьки, плугатареньки!
Ой ходіте до мене на обідець.
– Ми не підемо, не покинемо,
Покіль не зробимо, покіль не пооремо
Широкі лани, довгі нивоньки. –
А на тому березі на дніпровому
Три села нові, три села нові, веселії.
Одно ж село із старими людьми,
Друге село з дівочками,
А третє село з парубочками.
Старії люди – для порадочки,
А ті дівочки – для гуляночки,
А парубочки для забавочки.
Із тих сіл люди до поля надходять,
Дивуються, матері Лади питають:
– Ой за що господарочко Світ дбає? 
А що господарочко Світ посіває? –
Мати Лада розказує, показує, приказує:
– Сіємо ярую пшеницю біля озимого жита
На широких ланах, на широких.
А на довгих нивах – шовковий льонок.
Ярая пшениця – людям дариця.
Ситеє жито – людям на прожиток,
Шовковий льонок – людям на серпанок.
І сад-виноград, вино-зелено – 
Людям на втіху.
Золотим плугом, золоти списом поорано, 
Золотою стрілкою засіяно,
Дрібним дощем, пав'яним пером заволочено,
Ясним мечем загороджено.
Попід засіяний клинець – битий гостинець.
Хто його вбив?
– Ой наш господаречко. –
Чим він його вбив?
– Золотим возом. –
Що він ним возить?
- Трояке пиття. – 
Перше питтячко – хмільнеє пиво.
Друге питтячко – зелене вино.
Третє питтячко – медок-солодок. – 
Ой в чистім полі під зелен явором,
Під зелен явором, на бережечку,
Стоїть там білий намет.
А в тім наметі золотий столик,
За тим столиком господаречко сидить,
Гордий господар Білий Світ.
Побіля нього – гості його.
Господаречко зеленії лани оглядав,
Ратаїв вихваляв, гостей вітав.

А на зчорнілій горі, на чоргій горі
Мара нічна чорного ворона прикликає:
– Лети скоро, вороне, до сліпого яру,
До того урвища кам'яного, де буревій сидить.
Як його зачуєш, скажеш йому:
«Послала та сама, що, як він сорочку латав,
Один рубець держала».
У сліпому ярі на крем'янині
Стоїть суха грушевина.
Під тією сухою грушевиною,
На зеленому камені, що мохом обріс,
Буревій сидить
Чуб у нього льодовий,
Борода в льоду,
Льодяна сорочка до колін
Льодяним поясом обперезаний.
Як на чорного ворона дихнув – 
Чорний ворон і крилами не стріпнув,
Упав льодяною грудкою.
Як буревій позіхнув – 
Сколихнулися бори,
Зашурхотіли по норах звірі.
Затрусилася кам'яна скеля,
Затрусилася, розступилася,
Випустила чорні вихори,
Вітри колючі і крижанії,
А за ними суховії.
Та тільки ж вийшов місяць,
Мару проганяє,
Чорному вихорові дорогу заступає:
– Розійдіться, розкотіться
По льодових морях, по пустелях,
Де ні дерева, ні трави,
А тільки скелі на скелях.
Там вам селитися й будитися,
Проживати й пробувати,
Мене у вічі не видати.
Одсилаю вас – 
Нічних, північних, сходових – 
На пусті місця,
Рвіть лози, смичте сухі ліси,
Трясіть купинами, очеретами й болотами.
А сам іди, вихоре, на кремінну гору,
Глитай каміння і не кажи своїм,
Що ти мене бачив.
Каміння тобі на язик,
Каміння тобі на зуби і вуста,
Кам'яний і ти сам
Ой треба, треба, дощу треба.
Де дощик пройшов  - і хліб ізійшов.
У ярої пшениці колосся яріє, а жито половіє.
Жито густеє, волосистеє, колосистеє,
А пшениця ще густіша, колосистіша.
Сонечко ясне упору блисне,
Сонечко пригріло – жито поспіло.
Вродило стебло – як срібло,
Стебло – як срібло, та все золотий колос.
Колос похиливсь, а жнець похваливсь.
Ой там сама мати Лада жито жала,
В правій ручці серп держала,
А лівою підбирала,
Назад себе жмені клала.
Обернулась – пов'язала,
В полукіпки поскладала.
Господарочко Білий Світ 
Став думать-гадать,
Як жито-пшеницю зібрать.
Та кликнув женців – сімсот молодців,
Сімсот молодців – ближніх людців.
Та наставив в'язальничок – 
Сімсот молодичок.
А за порадників – 
Старих людей.
Ох, і жнуть же вони снопи густенькі
Та ставлять же вони кіпки частенькі.
Їздить місяць поміж копами,
Поміж копами, як поміж зорями, –
На вороннім коні, на золотім сідлі,
На золотім сідлі, в червонім жупані.
Ще зелена трава, зелена,
А по ній роса студена.
Прикотилося яблучко до тину, 
Сонце повертає на зиму.
Скаче зайчик попід гайочок та й скаче,
Знайшов клубочок ниточок та й плаче:
– Ой як мені цей клубочок ниточок змотати,
Як мені літечко прив’язати? –
Не хочеться зайчику,
Не хочеться сірому,
Не хочеться літечко відпускати.
У матері Лад двір на помості, 
Двір заметений, двір устелений.
Звезено збіжжя в господарське гумно,
В господарське гумно, до стодоли, до обори. 
А що ж у стодолі діється?
Господаречко світ порядкує,
Молодці збіжжя молотять.
З колоска – жменька,
Зі снопа – мірка,
З поля – золоті гори. 
А що ж мати Лада діє?
На току золото віє, 
Золото віє, срібло леліє,
Срібло леліє, околот в’яже.
Золото віє, кличе з неба:
- Гей, яснії зорі-зориці!
Завтра велике свято,
Завтра великий святковий день.
Сходьтеся, зорі-зориці, до мого двору,
До мого двору коровай бгати.
Білий Світ у світлиці,
Його пошануйте короваєм,
Його пригостіть білим хлібом.

За лісом, за пралісом
Золота діжа кисне.
За лісом, за пралісом
Золота діжа сходить.
Зорі-зориці приказують:
– Ой вийся, короваю,
Ще вище од гаю!
Щоб був, короваю, красний,
Як сонечко, ясний!
Зійшлися зорі-зориці 
В небесному дворі,
В небесному дворі,
В сяйному теремі.
Піч стоїть на золотих стовпах,
Діжу носять на руках.
Мати Лада повчає:
– До збору, зориці, до збору!
Рубайте сосну здорову
Та кладіть її на загніт,
Щоб був коровай на весь світ. –
Як коровай місили,
З Дніпра воду зориці носили,
Як не з Дніпра, з криниці, 
Носили воду зориці.
Знають зориці, знають,
Що в тому короваю – 
З трьох криниць водиця,
З трьох стогів пшениця.
Із золотого поля пшениця, 
З нового збіжжя дариця,
З нового збіжжя,
Що вродило на новині,
На зораній цілині.
Місили коровай дві сестриці,
Дві яснії зорі-зориці.
Вони його не замісять
Без скрипочки, без сопілочки,
Без пісні, без співаннячка.
Коло діжі чотири ножі, 
А п’ятий на послузі.
Довкола діжі свічі палають.
Мати Лада приказує:
– Світи, Світе, з неба,
Бо на тебе треба.
Світи, Світе, нижче,
Щоб до короваю ближче.

Гарнії вдалися коровайниці,
Гарненько коровай бгають,
Сиром посипають, маслом поливають.
Усередині – тетерочки,
А по боках – перепілочки.
Кучерявий Шум піч вимітає,
Білолиця зориця заглядає:
Чи хороше піч вимітає?
Ось голуб прилітає,
У піч зазирає,
Коровайниць питав:
– Коровайниці- голубочки,
Чи час коровай саджати?
А коровай на столі грає
Та все у піч зазирає.
Говорив коровай свої речі:
– Чи далека доріжка до печі?
Дайте василька – підпиратися, 
Щоб до печі добратися. –
Як же коровай саджати?
Треба аж попереду «голуба» послати.
А за ним – коровай.
Після нього «лежень» - довгий калач,
Далі круглий калач,
А позаду – «борона».
Комин каже: – Пахне коровай смачно. –
Піч посміхається, короваю сподівається,
Причіпок регоче, короваю хоче.
А що комин-коминок – добрий козачок,
Він червоним поясом підперезався,
Він у боки взявся,
Стоїть собі тихесенько,
Усміхається веселесеньке,
Стоїть собі, усміхається,
Короваю сподівається.
А в тої ж печі – мальовані плечі,
Мальовані плечі, золотії крила,
Щоб коровай загнітила.

Як коровай у піч посадили,
Діжу зориці на руках носили,
Піднімали вище головок,
Стукнули діжею об сволок.
– Ой піч, наша піч,
Ізпечи нам коровай за ніч! –
У срібній мисці зориці руки мили,
Тую воду на тік носили,
Носили на тік врдицю,
Поливали пшеницю,
Кропили снопи й солому,
Щоб щастя було в домі,
Щоб дав Світ діждати
І на той рік жати.
Музика тне, бубни гудуть,
Зориці танцюють, борошно обтрушують.
Борошно в саду обтрусили,
Водою, в якій руки мили,
Дерева покропили,
Щоб рясно родили.
Пішли поля просити,
Щоб і на той рік було що возити
Із поля до обори,
З обори до комори.
Співали зориці, співали,
У решето пісні складали,
Звалили решето додолу –
Ой час вам, зориці, додому.
Ні, не час.
Пора коровай із печі виймати,
Цвітом, калиною прикрашати.
Колосиста пшениця – на стеблі, 
Красний, як сонечко, ясний
Коровай на столі. 
Зорі-зориці величають:
– Ой раю ж, мій раю,
Пшеничний короваю,
Я тебе вбираю в рожевії квіти,
В червону калину,
В золоте колосся,
Щоб добре на світі велося.

А що в господаря Світа побита брама,
Брама побита, срібні ворота,
Срібні ворота, біле задвір’я.
У нашого господаря, господаря Світа,
Весь двір на помості,
Весь двір на помості, світлоньки новії,
Світлоньки новії, столи яворовії,
Столи яворовії, обруси шовковії.
Гречний господар сидить собі в чолі стола,
В чолі стола яворового.
Перед ним калачі з ярої пшениці,
І пиріжечки з ярої гречки,
І паляниці з ярого жита.
Поміж калачі – воскові свічі,
Помежи свічі – келихи золоті.
А що ж у тих келихах?
У першому келихові – хмільнеє пиво,
У другому келихові – вино-зелено,
У третьому келихові – медок-солодок.
Хмільнеє пиво – для чоловіка,
Вино-зелено – для жони його,
Медок-солодок – для його діток.
Господаречко Світ межи гостей
У світлій світлиці, 
Зорі гостять господаря Світа,
Частують білим хлібом. 
Їсть він калачі пшеничнії,
Запиває водою криничною.

…Кличуть зорі з неба на землю:
– Гей, слухайт, молоді дівчата!
Сходьтеся в селі до старця старого,
Виплітайте вінки з білого цвіту, 
З білого цвіту, хрещатого барвінку,
Плуг прикрашайте вінками,
Вінками з білого цвіту,
З білого цвіту, хрещатого барвінку.
Нині велике свято, великий святочний день. – 
Зійшлися молоді дівчата в селі
У старця старого.
А в дворі сяв-висяває золотий плуг.
Стали довкола плуга молоді дівчата,
Золотий плуг прикрашають білими квітами,
Вінками з білого квіту,
З білого квіту, хрещатого барвінку.
Старець старий, старійшина роду,
Усівся, сидить на плузі.
На ньому шати ллянії,
У нього сива борода до пояса,
У правій руці йому – коровай красний,
Чистий коровай небесний,
Коровай красний,
Як сонце праведне, ясний.
Усівся дід на плузі, 
На плузі біля столу,
Поклав коровай на стіл, 
Пригощає, частує дівчат.
Уста його – мов золото.
Каже до дівчат:

 Дівчата, товаришки юні,
А тепер пора у хоровод.
Тричі скрутіться колом, 
Тричі довкола плуга.
Зоріте землю на безрік,
Зоріте родюче поле,
Золотим засійте збіжжям
На багате, ситне жниво. –
Повели, співаючи, коло дівчата.
Нині великий святочний день, 
Дід сидить на плузі біля столу,
Пригощає білим небесним хлібом,
Научає, як землю орати,
Землю орати,
Золоте сіяти збіжжя.
Будуть молодії ратаї рано вставати,
Воли-сивани в плуги запрягати,
Широкії лани здрібненька орати,
Житом, пшеницею засівати,
Житом, пшеницею, і всякою пашницею.
Буде збіжжя на стебло стеблисте,
На стебло стеблисте,
На зерно зернисте,
Дасть Світ пожати, дасть Світ повозити
З поля до обори, з обори до комори,
З комори на ниву в щасливу годину.
Буде пшениця – на варениці,
Буде гречка – на пиріжечки,
Буде ячмінь – старим бабам на кисіль,
Парубкам на пиво, а дівчатам на диво.
Радітимуть люди, що хліб їм буде.

 

 

Блог Ольги Шарко про мову. Вадим Пепа. З нащада світу. Колядка.

 

 

Читайте також:

Вітражі мудрості взяті з книги Вадима Пепи - Україна в дзеркалі тисячолітьЦитати, цитати, куди не глянь – усі люблять цитати. На творі ЗНО як аргументи вживають цитати. У коментарях під гарячими постами – цитати. В шоу та інтерв’ю – цитати. Пафос, статус, цитата. :) Я вже за своє скромне життя зрозуміла, що більшість із цих афоризмів ми вживаємо просто до слова, аби викаблучитися, чи якось надати мовленню урочистішого регістру, емоційності чи просто зв’язності. Тому від цитат притомилася. Однак попит є. Тому пропоную вам відчути себе читачами українського ‘Esquire’, а саме його найпопулярнішої рубрики – висловів відомої особистості. (Ольга Шарко)

 

Блог Ольги Шарко про мову. Мовна скарбничка от-кутюр. Фразеологізми від Вадима Пепи. Продовження"Усім вітаннячка. Минулого разу ви мали змогу ознайомитися із крилатими фразами від Вадима Пепи, однак його ідіолект (індивідуальний лексикон) незглибний, тож надалі буде ще з десятка три унікальних фразеологізмів, які в словниках чи на шпальтах ви не знайдете. Тому сміливо тисніть лойс та поділіться цими сяйними дрібками з усіма поціновувачами красного українського слова. Усім дякую." (Ольга Шарко)

 

Матеріали надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

 

Блог Ольги Шарко. Ольга Шарко - киянка, перекладачка літературних творів, мовознавець.Майже тридцять років не стихають розмови про те, яка українська мова солов’їна та калинова. За останню п’ятирічку особливо акцентують на її збереженні й відродженні. Не заперечую, що варто заглядати у словник, аби поновити в пам’яті скарби тисячоліть. Проте як щодо сьогодення? Адже мова, яка не реагує на виклик часу й не відображає повною мірою сучасність – мертва мова. У цьому блозі я намагатимуся довести протилежне, збираючи випадки лексичного та словотвірного потенціалу української мови часів незалежності, зафіксовані у рекламі, фільмах та серіалах, піснях різноманітних виконавців, соцмережах та друкованих чи електронних виданнях.

 

Глосарій типових і рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови
Helga Sharko: "Шановні друзі, товариші, колеги та просто небайдужі люди - усі, хто чекав разом із нами. Глосарій нарешті опубліковано у вільному доступі. У файлі pdf можна здійснити пошук необхідного Вам слова." 
 
 
 
Ольга Шарко. Художні переклади.
Ольга Шарко - перекладачка літературних творів, мовознавець - народилася 13 квітня 1994 року в Києві. Закінчила з відзнакою у 2018 році Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Українська мова та література, іноземна мова». Того ж року посіла 1 місце у фінальному етапі Всеукраїнського мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка. Двічі посідала третє місце в конкурсі художніх перекладів від Факультету іноземних мов ЦДПУ ім. Володимира Винниченка (2017, 2018 ).  Публікувалася в альманахах «Сполучник» (випуск 8 за 2013 рік) та «Стиль і переклад» (випуск 3 за 2016 рік, випуск 4 за 2017). Авторка «Глосарія типових та рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови».

Останні коментарі до сторінки
«Блог Ольги Шарко про мову. Вадим Пепа. "З нащада світу..." (колядка)»:
Сергій , 2020-01-12 12:19:35, #
Катя , 2020-01-12 14:09:00, #
МАкс , 2020-01-13 11:08:19, #
Ольга Шарко , 2020-01-14 01:32:30, #
Ольга Шарко , 2020-01-14 14:06:29, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 5     + Додати коментар
Топ-теми