Спогади про актора, поета, друга — з книги Сергія Ґуберначука «Моє на підмостках життя... Вірші, роздуми, спогади, цитати»

 

 

«Як свято мати друзів при собі!
Вони лікують серце невгамовне.»

(Сергій Ґуберначук)

 

ІV. Спогади
про актора, поета, друга

 

СОНЯШНИКОВЕ ВІКОНЦЕ ДО СПОГАДУ…
(іскринки згадок про цікаву людину)

Я запам’ятав Сергія Ґуберначука як обдаровану, добру людину і дуже скромну, що в театрі є не часта і досить цінна якість. Пам’ятаю його як актора і в сучасних ролях, і в українській класиці, зокрема в легендарних «За двома зайцями» (режисер Віктор Шулаков), у «РЕхуВІлійЗОР»і (режисер Станіслав Мойсеєв). Згадую й те, що його партнери по Молодому театру відгукувались про Сергія, як про «легкого» партнера. І таке визначення такого знавця, яким був Валерій Шептекіта, народний артист і Майстер сцени, важить, напевне, чимало… Та й інші актори в наших приватних бесідах розповідали, як Ґуберначук «вміє підіграти» або «завести», особливо, якщо якійсь із сцен вистави потрібен був сплеск емоцій – Ґуберначук здатний був це зробити…

Неодноразово я переконувався, частенько буваючи в «Молодіжці» (Молодіжному театрі) як її «куратор» від Мінкультури, і не лише на здачах вистави чи прем’єрах, а й на репетиціях чи на якихось творчих зборах трупи, що Сергій Ґуберначук був доволі творчою людиною, ще й багатогранно обдарованою – і поетично, і художньо здатний був заохотити, захопити якоюсь своєю ідеєю, планом чи наміром.

Зі світлин театральних на нас дивляться зіграні ним герої тієї пори. Їх чимало, це ще й юні хлопчаки, а він міг грати за віком і грав молодих, але відзначав я про себе і те, що у нього, як виконавця частіше за все доволі сумлінного і обдарованого, характери створюваних ним персонажів і творчі завдання поступово ускладнювались. При цьому чимало персонажів з його героїв користувались успіхом у глядачів, гра́нилась його майстерність, приходив смак до «лицедійства», до створення глибоких характерів.

Ще згадую, що колись, ще при перших зустрічах з Сергієм, мимоволі відмітив я для себе враження від його якоїсь, умовно кажучи, «іншості»… Воно підкріпилось від нечастих театральних, а інколи й несподіваних наших позатеатральних спілкувань, на якихось заходах чи прем’єрних показах… Тепер, уже десятиліттями поспіль, згадуючи й аналізуючи ці відчуття, приходжу до висновку, що ця його «іншість» була і своєрідним благословенням долі, і його карою…

Переконаний, що ауру Сергія Ґуберначука як митця сформувала відчутна своєрідність його індивідуальності, а основою енергетики стали привабливість і думка. При спілкуванні, навіть побіжному, випадковому, відчувалось, що думки свої Сергій часто брав під сумнів, як колись казали давні мудреці – «все піддавай сумніву» – ось і Сергій так прагнув робити. Як мені здалось, прагнув розрушувати звичні житейські кліше, піддаючи їх сумніву… Ось і ті його ролі, які я встиг за кількарічний своєрідний «зоряний» період його акторської кар’єри в Молодіжному театрі побачити (а я інколи бував і на репетиціях у Стаса Мойсеєва чи Миколи Яремківа, або у Тараса Криворученка чи Олександра Дзекуна, а у них саме, як і у Віктора Шулакова, частенько був задіяний здібний, охочий до роботи Сергій, при цьому на досить значних ролях) і відзначити для себе, як театральний критик, як він розкривається в роботі… як актор, який завжди прагне до глибокої і точної розробки внутрішнього змісту ролі.

Головним мені видалось і в його спілкуванні з постановниками під час репетицій, що його творча думка завжди пульсувала, жила, співтворила… Згадую, він досить гарно і влучно сказав (звісно ж, я пригадую ті його слова так, як зміг запам’ятати і тепер принагідно згадати) – «впевнений, тільки точна думка здатна народити точне і вірне почуття у актора, і лише вірне почуття й подарує в результаті потрібну інтонацію…». Це, здається, він сказав на репетиції «Кайдашів» у Миколи Івановича Яремківа, коли працював над роллю Лавріна… Здається, непогано сказав. Так мені запам’яталось, та це й підкріплювалось часто в Сергієвих роботах на сцені. А коли я ще несподівано познайомився з його надрукованими творами, про існування яких я навіть не підозрював, пересвідчився, що це «пульсування» його думки продовжилось і в цьому… На жаль, нетривалий час… Напевне, він був би значно «урожайнішим» у літературному сенсі, пліднішим у театральному, а можливо, й у кінематографічному…

Як відомо, обдаровану людину Господь нагороджує відразу декількома талантами… І коли творча людина, крім своєї основної справи життя, захоплюється ще чимось і виявляє в цьому неабиякий хист – це ж прекрасно!

Ось і коли читаєш вірші Сергія Ґуберначука, розумієш, як по-різному люди проходять дорогами долі, як по-різному вони проживають досвід болю і страждання… Вірші С. Ґуберначука –щирі і чесні, вони приховують у своїй «закодованій» суті надихаюче і очищаюче начало… Катарсисне… У них відчуваєш мудрість і внутрішню культуру, душевну інтелігентність…

Сергій раптом через роки, в які я нічого не знав про його долю, про відліт у Вічність його душі, відкрився мені як дуже розумна, талановита людина, яка, пізнаючи окремі таємниці життя, поспішала поділитись ними з нами, сущими, – для нього це було дуже важливо. У віршах глибоко проглядає бажання Сергія зрозуміти в самому собі щось надзвичайно важливе (по-сковородинськи «познай себе»), і цим він через роки (знову вчитуюсь у його рядки) допомагає і нам нині, якщо й не знайти відповіді, то хоча б правильно поставити питання самим собі…

Ці твори Сергія Ґуберначука, які так турботливо оприлюднили його друзі, рідні йому люди, – це ніби знаки, своєрідні коди-послання у Вічність, а знаки – вони ж так принадливі…

Не треба зраджувати молодість, поки вона з тобою. Усе інше прийде з роками… До Сергія Ґуберначука воно прийшло!

Василь Неволов,
український письменник, драматург,
перекладач, театрознавець.

 

 

 

 

ЩИРІ СПОГАДИ ПРО ДРУГА

Попросили написали про Сергія*. Від початку. Як усе воно починалося. Не вірю, що вже 7 років він дивиться на нас з-над хмар. Сім…

Сергія неможливо «вкласти» в слова чи тексти. Він сам і його шлях настільки глибші, що не хочеться та й страшно спростити все до недосконалого тексту. Занадто добре Сергій відчував букви.

 

* Марина Згарда і Сергій Ґуберначук товаришували з 1985 року і до кінця його життя. У 1989 р. Сергієм було написано вірш:

 

Початок

1985 рік. Вересень. Нам по 16. Духмяні поля наповнених кримським сонцем рослин. Сутеніє. Ми вже на 2 курсі, але вчимося в різних групах – я в дівчачій «музичній». Співали в хорі, їздили кудись на гастролі, виступали в якихось дуже престижних залах, і на ті часи це було ого-го.

У вересні 1985 року це був той самий радянський студентський «колгосп», з якого в багатьох починалося інше (доросле) життя. Не можу пригадати, як там вийшло і з чого раптом почалося, як так збіглося, що вздовж тих запашних полів із перезрілими і зів’ялими травами під Сімферополем ми якось у сутінках пленталися з Сергієм удвох, і якось так вийшло, що почали спілкуватися. Далі до останнього його дня продовжувалося наше чудове спілкування. І назавжди… Іноді, правда, з тривалими перервами. До чого ж дивно – можна місяцями мовчати, а потім усе розуміти з півслова.

Сергій читав вірші. Крок у крок. Вони легко й мимоволі лягали на музику, начебто для неї й були написані: «Я йшов по дорозі, осінній дорозі, і нібито сон побачив...»

За кілька місяців, уже в Києві, Сергій прийшов до мене додому і ми спробували відновити ту «колгоспну» мелодію, що народилася на ходу. Вийшли дві мелодії – його і моя. Абсолютно різні. Тож тепер є дві пісні. На вибір.

Студенти

Тепер, через багато років, не дуже розумію, що насправді то було в період студентства – візити до мого дому по конспекти й уроки гри на фортепіано? Радше привід для спілкування чи справді лише здоровий прагматизм і можливість вчитися? Адже в групі було повно однокурсниць і однокурсників, у яких з меншими зусиллями і простіше можна було взяти конспект у разі потреби. У наших групах навіть декотрі викладачі були різні.

Тепер це не важливо. Важливо, що були ті щасливі роки світлої дитячої дружби – простої, щирої, нетривожної.

До речі, згодом Сергій одружився з одногрупницею Оленкою, яка тепер ретельно, буквально по крихті збирає архів його творчості – такої різної і багатогранної. Видає книжки Сергія. Усе те, що так потрібно було йому за життя, але не встиглося, не сталося. А тепер у мене на поличці стоять книжки. «Сергій Ґуберначук». Автор. Ось.

Батьки

Іноді здається, що ті візити до мого дому в студентські роки були приводом поїсти смачні варенички моєї бабусі. Варто було зателефонувати їй за 20 хвилин з придорожнього автомату десь на площі Перемоги, де ми прогулювалися зі Львівської площі під нескінченні розмови, і ще за 20 хвилин свіжозліплені варенички з картоплею вже чекали нас вдома на дощечці перед каструлькою з окропом.

Я теж любила приходити до Сергія додому, там також була бабуся – така трепетна і гостинна. І світ української мови для нас, російськомовних киян, у стінах його квартири звучав зовсім іншою музикою в ті далекі 80-ті роки. Утім, це спірно, адже моя бабуся теж говорила лише українською, і в домі звучала переважно саме українська мова. Проте сталося так, що свої перші вірші ми почали писати російською.

В еру домобільного зв’язку можна було очікувати дзвінка кілька тижнів. «Перекажіть Сергію, будь ласка, що це Марина Згарда. Я так чекаю його дзвінка!..» Якщо я потрапляла на бабусю, це була величезна удача – вмикалася якась магія, і Сергій – дуже слухняний онук – невдовзі передзвонював.

Бабуся – дуже важлива частина життя Сергія. Він так і говорив. Усі роки. Усвідомлене сприйняття близькості душевної та тілесної, відвертість та дбайлива турбота.

Згадую тривалі розмови з мамою Сергія, коли в житті щось відбувалося, змінювалося або були непрості обставини. Мама Сергія завжди намагалася мене розговорити, але я трохи соромилася. Пам’ятаю теплоту і втомлений, напевно, від постійного говоріння в школі голос, такий м’який та спокійний. Голосова інтонаційна терапія.

Сергій був із династії вчителів і тому вступив спочатку до педагогічного училища – це було цілком логічним і зрозумілим. Чотири роки навчання, а по суті – три з них доброї і надійної дружби – закінчилися несподівано театром.

Театр?

Істеричний час держіспитів, напружений і складний. Спекотне літо, мізки, що плавляться не стільки від знань, скільки від температури повітря, що зашкалювала у червні 1988 на стовпчиках термометрів, долаючи всі рекорди. Обмін конспектами на незмінному місці на площі Перемоги – і жодного з’їденого морозива за роки. Тепер так дивно... Ось які ми були серйозні, «ділові» діти.

Одного разу після держіспитів Сергій зателефонував і приголомшив: «Марино, ти ж танцюєш? Не могла б мене навчити? Хоч пару рухів. Скоро перший тур. Я подався до театрального».

Не розумію, що і як там він станцював, бо в мене вдома рухався вкрай скуто, якось безглуздо і розмашисто. Але ж побачили, що зможе. І зміг.

Згадуються перші етюди першокурсників у нічному клубі – це було дивно, проте весело. Перші ролі й перша сцена. Я страшенно хвилювалася, досі пам’ятаю цей стан. І страшенно засмутилася, коли у виставі «За двома зайцями» не вийшла якась дрібниця.

У театральний період життя було багато інтриг, складнощів, одкровень, про які я б хотіла не знати й донині і які помруть разом зі мною. Багато шукань, помилок, провалів, блискучих і сміливих знахідок. Багато підтримки та розуміння від тих, від кого точно це не очікувалося, – і зрад від, здавалося б, близький людей.

Цей хлопець умів дивувати. Одного разу він перетворився на яскравого блондина – і на вулиці враз стало світліше від цього дивного кольору волосся. Іншого разу Сергій прийшов з дрібними кучериками а-ля П’єр Рішар. Того дня я взагалі не змогла переключитися на розмову – постійно придивлялася до нового образу, намагалася призвичаїтися. Без сумніву, «П’єр Рішар» був кимось іншим, не Сергієм. Добре, що не довго.

Увесь світ театральних друзів і театрального життя існували для мене в паралельній реальності. Я явно не вписувалася в те коло і спостерігала зі свого кутка чуже яскраве й конкурентне життя з інтригами й вірністю, зрадою й коханням, пристрастю й брехнею. Усе на межі. Усе на контрасті. На нерві.

Мій дорогий друг витягав мене з рутинного київського життя то в студію телепередачі, де була потрібна публіка, яка хоч трохи здатна говорити, то раптом я бачила якусь рекламу на екрані телевізора, причому навіть не я, а моя бабуся впізнавала там Сергія. Для нього це було так мало і настільки не значуще, що він навіть не розповідав про такі, як мені здавалося, чималі перемоги на ринку вічних кастингів, конкуренції і часто-густо – невиправданих очікувань.

Згадую довгі телефонні розмови. Сергій читав вірші. Нотатки. Прозу. П’єси!.. Справді це тривало годинами – до 3-ої ночі – елементарно і з захватом. У житті я більше ні з ким так довго не говорила телефоном – по 2–3 години. Навіть не говорила.., а більше слухала. Бабуся моя знала: якщо я зависла на кілька годин – «це Сергій, а хто ж ще».

Ефіри на радіо в ті часи неможливо було почути в записі: «Марино, я сьогодні о 22-й годині буду на радіо, вмикай». І ми завмирали.

Доцифрова ера

У ті часи люди писали справжні листи. Паперові. Була таємниця і у наших листів – протягом багаторічного листування Сергій був адресатом «Валею Музиченко». Валя Музиченко – реальна людина, це моя одногрупниця в педучилищі. Вона і тепер мешкає в Києві. До речі, Сергій з нею не був знайомий. Псевдонім йому вибрала вимушено я, і нам обом здалося, що саме «Музиченко» – підходить до мене і до нього, та й така людина дійсно існує. Необхідність псевдо виникла у зв’язку з моїм стрімким та швидкоплинним шлюбом тривалістю в 6 місяців – мала чоловіка на 12 років старшого за мене і страшенно ревнивого.

Нічого особливого в листах не було. Ми, дві «подружки», фантазували. Це за суттю, змістом і формою були літературні спроби і пошук себе. Вигадували сюжети, описували різні історії, які насправді не траплялися. Таємниця ж у тому, що тільки ми вдвох розуміли, що всього написаного насправді не було, був обраний стиль мови такої ніби трохи затурканої тітоньки, виходило дуже смішно. Сергій підбадьорював і з усмішкою говорив, що під старість ми ті листи опублікуємо. Цікаво було б знайти в його архівах такі дорогі для мене листи ще 1990–1991 років.

Прожите життя. Складно повірити, що жодної фотографії Сергія у мене немає. Та й навіщо нам у ті часи були мертві картинки, якщо є ми – тут і зараз, живі і справжні? Тоді були інші часи, а тепер панує цифрова ера з нескінченною можливістю фотографування в будь-яку хвилину.

Ліна

Ось та доріжка зі ще студентських часів від Львівської площі до мого дому на Політеху через вул. Володарського (тепер Златоустівську) – будинок Сергія, площу Перемоги і до мене пішки на КПІ – тепер не можливий та болючий для мене маршрут. Не можу там ходити, де ми разом шаруділи листям, і навіть не пам’ятаю, про що говорили. Про все. Про життя. Деталі. Різні ситуації. Інколи дуже інтимні та щемливі. Там залишилися наші кроки, вкарбовані в асфальт. Назавжди для мене.

Можливо, там я розповідала йому про Арсенія Тарковського, зустріч з яким приблизно 1986–87 рр. у київській квартирі в «письменницькому» будинку на вулиці Івана Франка справила на мене незабутнє враження.

Сергій багато говорив про Ліну Костенко, яку вважав «хрещеною матір’ю» своєї поезії. Він написав про несподіване знайомство з нею пізніше, про те, як допоміг їй дотягти додому важкі сумки, читав дорогою вірші і вона благословила – «Пиши!» Тепер читати дорогою власні вірші Ліні Василівні здається фантастикою.

Ліна Костенко. Це був колосальний мотиватор і поштовх для нього працювати. Працювати багато над собою. Писати. Переробляти. Переписувати. Переосмислювати. На ті часи, принаймні для мене, Л.В. Костенко ще не була класиком. Але вона була найважливішим цензором для Сергія.

На потім

Нічого не відкладайте. Ніколи. А ми відкладали… І тепер із зусиллям намагаюся вкласти Сергія в якийсь текст, ясно розуміючи, що крізь слова неможливо розгледіти його самого – колір очей, усмішку, вираз обличчя, почуття гумору, пошук себе, ризики, на які свідомо йшов, проби й експерименти, сміливі зміни в житті (що мені завжди бракувало), адже навіть для змінення кольору волосся й образу потрібна сміливість.

Багато чого не встигли.

Ми часто жартували, що Сергій знову не встиг вчасно заїхати до мене між моїми шлюбами, чоловіками, друзями. Ні, ви не подумайте нічого такого – ніякої близькості ніколи не було. Ймовірно, в юності ми проминули той трепетний момент, коли блискавка проскочила між нами. Лише промайнула – ми були з різних орбіт, залишаючись друзями всі довгі роки.

Народився в мене син. Народився складно. Довгоочікуваний. Складним народився. Мовчав довго – до 5 років. Одного разу прийшов Сергій до мене на роботу, щоб провести додому. Ми йшли непоспіхом тією самою дорогою від Львівської площі до КПІ. Я говорила про абсолютно побутові речі, а Сергій запропонував написати для Кирила особливу особисту українську «Абетку». Тією дорогою ми обговорювали літери та ілюстрації до окремих її віршиків. Віршики складалися на ходу буквально в такт крокам, як колись біля залитого кримським сонцем поля. Шаруділи опалим листям під ногами. Там сліди наші й досі. Безумовно.

На превеликий жаль, збірку «Осінь золота: віршована абетка для дітей… і дорослих дітей» Сергій не побачив за життя, вона вийшла 2023 року.

Щоправда перша версія «Абетки» була менш дитяча, швидше для батьків, для дорослих, щоб веселіше жилося.

Композитори

Їх було багато в житті Сергія – відомих, популярних і… інших. Як і виконавців. Одного разу завітав до мене з Ігорем, одним з композиторів. З другом. Тоді народилося кілька прекрасних пісень. Чаювали, співали, грали. Шкода, що неможливо з точністю відтворити експромти.

Тішуся, що 2022 року видано гарну збірку пісень композитора Володимира Чернявського на слова Сергія «Журавлиная криниця» – це і патріотичні, і ліричні, просто життєві, і жартівливі пісні – всі різні і всі змістовні й оригінальні.

Політика

Одного разу, здається, 2005 року, Сергій шокував мене. Телефонує і тихенько каже: «Я написав Гімн». «Гей, ти себе нормально почуваєш?» «Та нормально», – каже, – «Гімн Президенту України. Хочу тобі диск подарувати. Записав».

 

Віра

 

Якось трапилося, що ми зайшли в жіночий монастир. Здавалося, Сергія там знали всі монахині – багато з них привітно віталися. Здивувалася. Не знала про його віру – щиру та глибоку, яка, напевно, допомагала в останні роки долати негаразди.

 

Яскраве сонечко

Сергія в слова не вкласти.

Не впевнена, що вийшло написати щось виразне і зрозуміле. На жаль, у словах не виявляється його живий образ. Не проглядається простота і теплота, емоційність, небайдужість, творче начало, позитивний драйв, любов до життя і людей Сергія.

За кілька місяців до смерті Сергій говорив про біль. Було і розчарування. Біль фізичний – теж. Про хвороби – мало, не хотів ділитися і допомоги не хотів. Відмовлявся. Неможливо було наполягати, одразу ставав категоричним, упертим.

Занадто мало знаю про останні місяці його життя. Непристойно мало як для друга…

У нашому житті так і не настала ніч. Тільки день і сонце.

Сергій запам’ятався сонячним хлопчиком 20 років із волоссям солом’яного кольору, мрійником, дуже творчою і талановитою людиною, людиною з «крилами». Справжнє яскраве тепле сонечко з вірою в краще. Дуже не вистачає тебе і твоїх очей, Сергію.

Тепер краще про Сергія може розповісти лише його власне слово – таке захоплююче, світле і правдиве. Чудові і цілющі вірші. Філософські роздуми. Драматичні і прозові твори.

Читайте. Надихайтеся. Повертайтеся до його творів. Частіше їх гортайте. Читайте хоча б декілька сторінок. У сьогоднішні дні це дуже допомагає чесно дивитися на навколишній світ і відчувати смак життя.

Марина Згарда,
керівник прес-центру інформаційного
агентства «Інтерфакс-Україна».

 

 

 

 

ЗОРЯНІ ВІРШІ, ЩО ПРОРОСЛИ
У СЕРЦІ ОСЯЙНИМИ ПІСНЯМИ

Спогади про створення пісень
на слова поета Сергія Ґуберначука

Цю розповідь про відомого київського поета можна було б назвати інакше, а саме «Друга хвиля», якщо вважати першою хвилею захоплюючий і насичений період моєї роботи над піснями Сергія Ґуберначука*.

Взагалі створення пісень – це цікавий і непростий процес. Детально вивчивши вірш, будь-який композитор спочатку оцінює його різні сторони, а саме вдалість і співзвучність рим, строгість витриманості розміру, емоційне навантаження, кількість куплетів (не більше 4–6), можливість виділення приспіву, який би червоною ниткою проходив через увесь текст. І тільки після знайдення всіх цих якостей твір стає кандидатом у пісню. На другому етапі для кожного рядка, виділяючи окремі слова, поступово «вимальовується» мелодія, і так цеглинка за цеглинкою закладається основа музики. Глибинно вчитуючись у текст, композитор усе більше переймається ним, поєднує його з мелодією – і так поступово вірш перетворюється на пісню.

Вірші Сергія Ґуберначука стали для мене несподіваним і приємним відкриттям. Як на мене, вони не можуть залишити байдужим нікого, і основне – вони є прекрасним матеріалом, безцінним скарбом для композиторів. Особливо це стосується віршів, представлених в пісенних збірках** талановитого поета, де він сам продумав і, до речі, вдало розставив приспіви, іноді перед-приспіви і навіть місця музичних програшів. Усі пісенні тексти Сергія бездоганні, вони мають строго витриманий розмір, чудові рими. Несучими елементами його віршів є чудові словосполучення, глибока життєва і філософська основа, витончене осмислення і виразне відтворення, як правило, хвилюючої теми.  

Вражають неймовірна кількість поезій і сотні віршів для пісень, написані поетом за таке недовге життя. Завдає душевного болю, що Сергій так рано пішов у засвіти, адже життєва енергія і творча сила переповнювали його. Він мав чутливу, світлу і добру душу, дійсно був майстром слова, тому і створював шедеври – дуже щирі, емоційно насичені, своєрідні і неповторні, по вінця наповнені душевним теплом і любов’ю твори. Залишив нам розмаїття дуже цікавих образів, тем, характерів і життєвих ситуацій.

Уперше прочитавши декілька з численних поетичних збірок Сергія, я ніби опинився у таємничому світі, збагаченому новими спектрами почуттів, відтінками краси слова і досі невідомими для мене проявами її величності Поезії. Як відомий італійський майстер музичних інструментів Ніколо Аматі винайшов секрет матеріалів для своїх скрипок і віолончелей, так і Сергій Ґуберначук виробив і відточив свій стиль написання поезій, відшліфував грані словотворення, знайшов своє місце і напрямок у мистецтві слова й пісні.

Усі вірші-пісні Сергія такі різні – є і патріотичні, і лірико-інтимні, і жартівливі, проте всі вони пропущені через чутливе серце, вразливу і розумну душу. Створюючи пісні на його слова, я на глибинному рівні відчував дух творчості поета, ставав ніби спорідненим із ним на хвилі високих почуттів і душевних переживань. Саме тому мені і вдалося покласти на музику більше шести десятків його віршів, а це найбільша кількість моїх пісень на слова одного автора (лише для деяких поетів мною написано до 8–12 пісень).

Ноти на слова Сергія Ґуберначука я писав з натхненням, майже відразу визначав тональність, розмір і, звичайно, ритм, розставляв тактові риски́. Було відчуття легкості і того, що на нотному стані я ніби «одягав» і «прикрашав» вірші Сергія мелодичними візерунками, передаючи образи, характери і думку автора. Потім ще неодноразово перевіряв, підправляв, а іноді дещо змінював ноти, щоб досягти максимально можливої довершеності, а зупинявся лише тоді, коли відчував, що вдихнув у пісню життя. Це була неймовірна стихія музики і слова, в яку я поринав з кожною піснею.

А починалось усе з досить незвично побудованого вірша «Україна молода», до якого потрібно було підібрати свій «ключик». Щасливим тоді був час створення цієї пісні. Потім вірш – за віршем, пісня – за піснею. І тепер я відчуваю відлуння тих прекрасних хвилин творчого піднесення і натхнення, коли в душі зароджувалась музика і повінню виплескувалась назовні.
Уважно перечитуючи вірші Сергія, я часто натрапляв на такі, що мають виразну музичну ауру, тоді залишалося лише брати олівець і творити. Серед таких пісень і «Віола» з дуже насиченим текстом, пронизаним космічною енергією. Цитую два останні рядки пісні: «Скоріш тому, що в небо попадаю / і бачу музику на висоті життя!»

З приємністю згадую романс «Гладіолуси в осіннім саду» із задушевною і зворушливою мелодією. У ньому поєднуються різні розміри: строгий ритм у заспіві і вальсоподібний – у приспіві.

Пригадую і цікавий вірш «Рубінове яблуко». Для нього автор позначив два приспіви. У пісні вони так і стоять – з різними текстами і однаковою мелодією.

Оригінальним для мене видався твір на історичну тему «На горі козаки вогонь розкладали…». На його слова я створив пісню-баладу, що має 3 куплети й аж 5 приспівів із різними текстами.

Відразу мені сподобався вірш «Журавлиная криниця», бо несе він у собі якусь земну і небесну енергетику, має життєдайну символіку і силу. Відчувається, як автор щиро і глибоко любив свій рідний край.

Не залишили мене байдужим і жартівливі вірші «Спи, моя радосте», «Коста-Ріка». На основі першого вийшла незвичайна пісня з тонким гумором, а на слова останнього – жвава і ритмічна мелодія.

Різні пісні на слова Сергія Ґуберначука створені для різного складу виконавців – є хорові твори, є і ансамблеві (наприклад, для тріо), є пісні для сольного співу і для мішаного дуету.

Останньою створеною мною піснею на слова Сергія стала пісня «Богдани́» на честь чарівного села*** з Божою красою і чудовими людьми. Саме з нього почалися путі-дороги поета, саме тут були витоки і джерела його творчості. У Богданах він діставав внутрішні сили, любов і натхнення з дитячих років і впродовж усього свого життя. Тут і збагачував, і відгранював свій даний Богом талант.

…У котрий раз переглядаю книжки Сергія Ґуберначука, знову і знову вчитуючись у зворушливі поетичні рядки. Розумію, що, цілком можливо, з’явиться ще не одна нова пісня. Безмежно дякую долі і Богові, що відкрили для мене надзвичайний світ хвилюючої поезії такої високої майстерності.

…Не топче вже рясту талановитий митець, пішов у потойбічний світ у розквіті сил і років, але залишив після себе чудові багаті спогади, рясні плоди великої Праці та океан Любові. Тепер над ним і над його дивовижною творчістю в задумі схилилася сама Вічність…

 

-------------

* Володимир Чернявський створив більше 60 пісень на слова Сергія Ґуберначука, які опубліковані в збірці «Журавлиная криниця»  і представлені в Інтернеті на ресурсі "Мала Сторінка".

 

** Дві збірки текстів українських і російських пісень Сергія Ґуберначука «Матіоловий сон»  та «Озеро моей мечты» .

 

*** https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдани_(Вишгородський_район)

https://mala.storinka.org/лірико-патріотичні-пісні-композитора-
володимира-чернявського-на-слова-сергія-губерначука.html

https://www.pisni.org.ua/songs/3440663.htm

 

Володимир Чернявський,
поет, композитор, аранжувальник,
заслужений працівник культури України.

 

 

У додатку — світлини Сергія Ґуберначука у стінах театру та вдома:

 

 

 

 

 

 

Сергій Ґуберначук у молоді роки.

 

 

Сергій Ґуберначук на сцені.

 

 

Ірина Кравченко, Валерій Шептекіта, Сергій Ґуберначук у виставі «Кайдаші».

 

 

Сергій Ґуберначук у виставі.

 

 

 

 

Сергій Ґуберначук у виставі «Підступність і кохання».

 

 

Сергій Ґуберначук на зйомках вистави «Автобус»
Станіслава Стратієва (роль: Закоханий).

 

 

 

«Усім тобі завдячую, Любове!»

Сергій Ґуберначук

 

За матеріалами: Сергій Ґуберначук. Моє на підмостках життя…: вірші, роздуми, спогади, цитати. Київ: Видавництво «Тропеа», 2024 р., 132 с.

 Ілюстрації Дар’ї Букші.

 

 

Читаймо також на нашому сайті:

«Моє на підмостках життя... Вірші, роздуми, спогади, цитати» — збірка є багатосторонньою розвідкою, яка присвячена поетові, акторові, драматургу Сергію Ґуберначуку. Основний фокус уваги – його акторський шлях, театральні роздуми та відкриті питання, які автор ставить до себе, до мистецтва, до друзів і колег. Перший розділ складено з поезій, присвячених театру, акторам, друзям, вчителям, і відображають почасти враження, почуття і життєві події автора. Друга частина – вибрані цитати і роздуми, в основі яких – думки про мистецтво. Окремий розділ – спогади митців, які відтворюють період знайомства з Сергієм Ґуберначуком. Зібраний матеріал приваблює щирістю, повною відвертістю поета, оригінальністю його мислення, теплим ставленням до творчості і мистецтва, любов’ю до світу і людей, загальним оптимістичним настроєм, а інколи – і тонким дружнім гумором. Збірка розрахована на широке коло читачів.

 

 

І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена. 
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена..."

 

 

 

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука