На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Поезії про театр (Сергій Губерначук)


Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове

 

 

Сергій Губерначук 

Поезії про театр з книги "Пергаменти":

 

 

* * *

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних віч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш. 
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
     Але Театр – без форми, без нужди,
     без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
     не піде звідси, бо не йде сюди,
     де тхне стоїчним потом від естетів.
     Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
     своїх прекрасних п’єс бібліотека.
     Ти – не актор, бо не померти час.
     Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

 

 

* * *

 

 

Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,

я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.

Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?

Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове

 

 

З книги "Усім тобі завдячую, любове…":

 

* * *

Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв 
крізь радість і втому,
збираєш потому.

Збираєш потому
так, ніби востаннє, 
по світу простому
складні запитання, 
прокльони й вітання.

Прокльони й вітання,
як дірка в кишені: 
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.

Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,

бо добре – должно́ буть? 

 

 

* * *

 

Етичний експромт

 

Між нами, акторами, кажучи, 
усі вже давно є акторами.
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.

Підігнано ролі під кожного –
супутнього і перехожого,
довірливого і безбожного –
герой на героя не схожого.

Підігнано – та не розіграно
інтриґ вирішальної партії.
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії!

Одні дорікають дотичністю
високих матерій і проявів.
А інші – в той час – неетичністю:
бо ми – не в ковчегові Ноєвім.

Ще є – закидають бульварщину,
потребами людства замизкану –
або практикують вульґарщину,
по всіх переходах розприскану.

Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!

То ті, хто свій подив знаходячи,
тримаючись купи – на відстані,
з людьми – найтає́мніші родичі.
То ті, хто експромтом розхристані.

 

 

* * *

 

Дві руки 

 

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти, після якої – злет!

Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.
          

 

 

 

* * *

 

Місячна пісня

(про виставу "Місячна пісня" за Олександром Олесем​)

 

Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…

Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг совенятам,
і знову нещасний пан Ян
місячний стовп шукав обійняти.

На довгих ліанах гойдався звук!
недовго … воронячий кар
вирвав у Яна скрипку із рук,
крапнувши жирний бекар.

І світ спростувався; і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

Русалка ключем від нотного стану
лоскоче не тих осіб…
Скрипко, дай змогу панові Яну,
бодай, заробити на хліб…

 Вірш про виставу Місячна пісня за Олександром Олесем

 

* * *

 

Рампа Часу

 

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

 

                 * * *


Не в театрі щастя, а на вулиці,
й не на вулиці горе, а в театрі.
В актора не завше душа на варті,
не завше й мозок до серця тулиться,
як у простої людини з вулиці.

Актор вимагає себе, а інших – дратує.
З актором трапляються дивні метаморфози.
Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
себе калічить – вас демократує.
Бо щастя від горя рятує. 

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове

 

               

 

              Директору театру 
                     від актора
                          пояснювальна записка

Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать. 

Хай вони – хто помер,
чи хто сяє в майбутньому часі:
їхні грубі тіла
чи зманіжені душі я вчу. 
Беручи їх слова
й несучи в діафрагмовій чаші,
я крізь серце пускаю історію думки
й звучу. 

Ти сидиш у партері 
чи мнешся, мов кіт, на балконі –
я не хочу тебе,
але можу й тебе обійнять.
Мій театр і любов, 
возз'єднавшись в одному законі,
мають право моє
на підмостках життя розіп’ять.                   

 

                     * * *


        Акторові чи композитору…


Друге березня. Сон.
Ви, мій любий герою,
на кордоні поезій чужих і моїх.
Зсуньмо зримий заслон
з тих думок, що горою
тиснуть в очі до Вас з перечитаних книг.

Хід минулих подій
з щонайвищої вежі –
шлях по колу, протоптаний кілька разів.
Ви ж – не той лиходій,
хто порушує межі,
а дивак, який гору цю в злеті посів.

Я свідомо пройду
на ґраничному рівні,
несучи тільки Вам днів земну сновидінь.
Обернувши біду
на реалії рідні,
Ви побачите: я – щастя Вашого тінь.

Ви – єдиний, хто Все
взяв з собою у мандри
з цих великих томів, на яких я сиджу.
Скрізь, де Вас пронесе,
люди кинуть троянди,
а як ні – не судіть, бо і я не суджу.

 

                      * * *

 

Хліб артиста.
Сіль актора.
Фільм досвідченого майстра.
Титри йдуть по тлах прозорих.
Кожне прізвище – шахрайство.

Іменини.
Ностальґія.
Плебісцит думок великих.
Анґел, мов стара повія,
візажує в різних ликах.

Добрий день.
І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена. 
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена.

Той, хто зрадив –
став артистом.
Хто ще вірний – є актором.
Пан, який з найгіршим хистом,
стане ґеніальним скоро.

 

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове

 

 

Вітальне Слово "З Днем Студента!" 

Дійові особи:   

1 – Ведучий
2 – Підбріхувач
3 – Гуляка
4 – Бравий

1 – Студентське братство! Ось той День,
коли, з піснями й без пісень,
увійдемо в святковий раж!

(потираючи долоні) – А часу є до ранку аж!

3 – Мені до ранку мало буде.
    (Мене не зрозуміють люди!)
    Ще має бути дядько Бахус,
    без нього (щолкає по підборіддю) не "Ґуадеамус"!
    
4 – Це вже не творчі теревені,
    щоб їх розводити на сцені!
Давно говорять, що студент – …

2 – То "елемент, то "алімент".

1 – Режим наш мовний нам не псуй!
    і мову швидше унормуй!
    Бо знають добре й братство (вказує
на студентські лави)
, й панство (на ректорат) 
студент розбудить сонне царство!

4 – Лише студент у бій ішов
    на барикади, смерть і кров!
    
2 – Але й на лекціях не був!

4 – То ти історію забув!

3 – Ну що робитимемо далі?

    (потираючи долоні) Знов участь беремо́ в скандалі?
1 – Студентське братство! День у день…

2 – Ми гриземо́ науки пень!

3 – А педагоги нас гризуть,
    повиганяють, засміють…
    
4 – Не бійся, не повиганяють.

1 – Вони таку роботу мають.

2 – Ну, треба ж вигнати когось,
    щоб спокійні́ше всім жилось.
    
4 –    І цікаві́ше.

2 –    Цікаві́ше.
    Життя іде – контора пише!

3 – Якщо ж йдемо́ ми у актори,
то, ма́буть, закривайте збори!
Адже театр – одна сім’я,
де кожен має творче "Я"!

1 – Студентське братство, не цураймось!

(усі) – Студенти всіх країн, єднаймось!

4 – Єднаймось серцем – з вчителями,

3 – з батьками й друзями – думками, 

2 – а з глядачем – аплодисментом!

1 – Згадайте 
4 –             ви
2, 3 –                 були
(усі) –                       Студентом!!!

 

 

* * *

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове

 


Інший ракурс

 

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації. 

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми 
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

 

 

* * *


Безнатхненно

 

Возлетіла птаха сама не у вирій.
Розгойдала крила і лягла на небо.
Возлетіла птаха… Зима. 
Я не вірю,
бо не маю сили
    перейти до тебе
    через око Феба,
    через білу плаху…
Під снігами вітер коси травам чеше,
за мої пристріти ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде – де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі, вирви мені серце –
сам пісень наврочив серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо: сам не заспіваю,
як немає птахи – то й пісень не маю. 

 

 

* * *

 

 

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому: бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.

Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.

Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив. 

Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.

 

 

* * *

 

Ставицькому

                                                   Моєму театральному педагогові
                                                    Борисові Петровичу Ставицькому

 

 

Не встиг Ти цей день зачепити
прожогим жестом, сценкою з життя.
До забуття погорджене знаття 
не в стані Твої навички вхопити.

То друзі Твоєї кончини,
невинні – зовні, внутрішньо – праві.
Є легковажна фраза "се ля ві",
з якої висновків, їй Богу, до причини…

Спинилося стомлене серце,
геть зникли нерви, ясно мозок згас.
Але, насправді, смерть – то тільки час,
який лише для нас тече й не рветься.

У вічності, Вчителю, нині
Тобі видніше, чи життя – театр
і чи театру присвятити варт
усе життя, як нені чи дитині.

За колом малим і великим
Твоя увага, більша, ніж любов,
переглядає наші ролі знов
тим про́зиром живим, багатоликим.

Хай пам’ятним словом для Тебе
слугує короте́нький епізод, 
коли Твій учень після всіх гризот
іде на сцену, бо веде потреба.

Хай пізно, хай прі́сно – він "мушу", –
і поринає в таїнство старе.
Лише актор на щоглі сцени вмре,
підкинувши до неба грішну душу!..

Прощай..!..

 

 

* * *

 

Цяткою світла була

 

На авансцені – четверта стіна.
Не зрить героїня оглядної зали.
У морок шовковий безтямна вона
по білій мотузці з реалій сповзала.

У звукоцеху кували ліси –
бо, власне, ліси це і є звукоцехи;
як фон – голоси, голоси, голоси,
як тема – бездумно зазубрені шпрехи.

Але та мовчала, і кожен партнер
був ладен її за таке розшматати –
коли упірнула душею в партер,
щоб свій монолог краєм вуст прошептати.

"Я – чайка мертовна. Я – гола струна.
Не можна чіпати це тіло руками…"
Актриса стара, як її старина,
стояла без ролі з моїми думками.

Довкола боянив зірок антураж,
хапались за голови маріонетки.
Писали газети про цей епатаж,
вона ж – у антракті ковтала таблетки.

 

 

* * *

 

Аґонія або
етюд невипалих снігів

 

Дійду до крапки на дні калюжі.
Заграю на флейті етюд.
Так мені крихітно, так мені тужно
під сонцем уранових руд!

Там, у ногах, небезпека мурашить
останню із двох смертей. 
Не догодивши ні вашим, ні нашим:
життя – то брудний Бродвей…

Якби хоча жменьку снігу в руки,
а то все пече, пече…
Не флейта зламалась – зламались звуки,
не кров – а душа тече…

Якщо ж не по-чесному – я не вмираю.
Усім вистачає квитків?
Я більше нічого вам не зіграю.
Завіса навіки-віків!..

 

 

Сергій Губерначук. Поезії про театр - зі збірок Пергаменти та Усім тобі завдячую, любове

За матеріалами: http://lukl.kiev.ua/

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«Поезії про театр (Сергій Губерначук)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар