Ілля Рєпін. «Запорожці».
Харківський художній музей.
Марія Деленко
СІЧЛЯНДІЯ
(оповідка про козацьку країну "Запорозька Січ")
В одній дуже дивній країні, яка називалася Січляндія (країна січових козаків), жили собі, були собі маленькі козаки та козачки, яких ще називали джурасиками. Коли вони підростали, то ставали джурами, помічниками дорослих козаків, у яких вони вчилися мудрості та отримували уроки лицарства.
О, лицар ‒ це дуже поважне слово. Всі котигорошки мріяли про те, щоб ним стати. Це воїн-захисник, сильний та спритний козак, який майстерно орудує шаблею, стріляє з гармати, уміє на чайках переправлятися через небезпечні Дніпрові пороги, бо сама Січляндія знаходилася за ними. Потрібно було подолати дев’ять порогів, щоб дістатися до островів Мала та Велика Хортиця, аж тоді на Великий Луг ‒ серце козацької держави.
Пороги ті були дуже небезпечні, бо там перешкоджали козацьким чайкам величезне каміння та високі гучні водопади.
Там-то, на Великому Лузі, і знаходилися усі клейноди, найголовніші символи козацької держави: булава, бунчук, литаври, хоругви та інше. Були там і церква, і школа, і велика площа для зібрань, а ще канцелярія (місце, де готувалися різні документи).
Там часто любили бувати козачата Каламарчик, Бібулка, Ґрамзулька, Каракулька, Ґулька та Дрібка. Каламарчикові дозволялося мити та протирати каламар (чорнильницю), у якому були чорнила, куди вмокали гусяче перо, щоб писати. Бо ж не було у ті часи ще ні кулькових ручок, ні комп'ютерів, ні принтерів. Державні документи складав докупочки козак Цидулка (документ). Бібулка промокала чорнила, щоб швидше просихали, та сварилася із Грамзулькою та Каракулькою, щоб вони не штовхалися та не заважали писареві акуратно виводити літерки на цидулках (документах). А вони ж були такі непосидки, що після них завжди залишалися незграбні літерки-каракульки та ще якісь вигадані малюночки-грамзульки.
О, гетьман дуже не любив неуважности у документах, йому ж їх вручати поважним послам із чужих країн, домовлятися про війну чи мир. А це дуже суттєво.
Любили гостювати у козака Печатаря та Цидулки козачок Ӷулька та його подружка Дрібка. Вони слухали їх оповідки про перші друковані книги, виникнення письма. Дуже смішила їх історія про те, як козаки писали лист-відповідь турецькому султанові. У ті часи не було смартфонів, щоб сфотографувати подію. Але це вдалося відтворити художникові Іллі Рєпіну. Картина так і називається «Запорожці пишуть пишуть листа турецькому султанові».
О, то є дуже цікава історія, як козаки його писали.
Якось у Запорозьку Січ прийшов лист: турецький султан пропонував запорожцям іти на службу до нього. От запорожці і вирішили сказати у листі-відповіді своє міцне слово. Тут вони вклали усю свою вигадливість та дотепність. Ото була потіха! До речі, пером гусячим пишуть. Ви тільки придивіться! І каламар поруч стоїть.
Цей предмет був в особливій повазі: виготовлявся майстром-умільцем, який вигадував різні форми, прикраси, коробки для зберігання.
А ще на Січі жив поважний козак Підскарбій, який відав усіма фінансами козацького війська. Його синочка звали
Підскарбійко, він дуже старанно вчився лічити та писати циферки, хто його знає, а може, і він колись стане поважним підскарбієм.
Козачок Пластунець часто ходив із дорослими пластунами у розвідку, бо ж треба було знати, де знаходиться ворог. А їх було багато в ті часи: турки та татари несподівано нападали на українські села, грабували та палили домівки, молодих дівчат та юнаків забирали у полон, а стареньких та немічних убивали.
Козачкові потрібно було добре знати, як орієнтуватися у полі, в степу чи лісі, щоб не заблудитися. Знати рослини, які можна, якщо так станеться, вживати у їжу, якщо буде нічого їсти, та лікувальні трави, щоб можна було загоїти рани. Бо ж неспокійні були ті часи. Часто потрібно було вступати у бій із нападниками і захищати рідні землі та людей.
Пластунець дружив із козачком Біглійком, він мав уміти швидко бігати, щоб доставляти цидулки від одного козацького табору до іншого.
А ще жив на Січі козачок Шило, про якого казали, що де не посій, там і вродиться. Туди-сюди, сюди-туди, то тут, то там лунав його дзвінкий голосочок.
В козака Характерника, а ним був козак Сірко, який вважався на Січі віщуном або ж чаклуном, хранителем традицій і таємниць бойового мистецтва славного запорозького козацтва, Пластунець брав уроки виживання, слухався його мудрих порад.
До речі, той Характерник передбачив малому Шилу, що коли він стане дорослим поважним козаком, то буде обозним, з оселедцем на голові. Це дуже поважна посада на Січі.
А з малого дівчатка козачки Маринки виросте поважна та мудра хорунжа на псевдо «Сова», з козачка Антона – отаман Твердислав, Сокіл стане бунчужним, Кішка – писарем, Зірочка та Покрова, дві Олечки, сестрички Маринка та Полінка, шустренька Дашка – чотовими. А Тетянку називатимуть Маркою, бо вона готуватимедо відправлення козацькі цидулки із сургучевими печатками. От як. Чи ж не правда?
Гарматійко та Мушкетик брали уроки стрільби із мушкета та гармати. О, то велика майстерність потрапити у ціль. Око швидке та мітке має бути. Близько до гармат гармаші не підпускали козачат, бо ж це небезпечно та і гучні вони були, що аж вуха потрібно було затуляти. А тим часом вправлялися козачата у стрільбі із рогатки.
Жив на Січі ще малий Фіглярчик-веселун. Скільки заморочок він знав: прислів'я, приказки, загадки, лічилки, мирилки.
На кожний випадок у нього примовка. Ось наприклад: козача потилиця панам-ляхам не хилиться; то не козак, що боїться собак; до булави треба голови та ще багато інших. Його друзі Кулачок і Мамалига часто сперечалися, для такої оказії у Фіґлярчика завжди про запас була мирилка:
Кулачок мріяв стати подібним на козака Вернидуба, щоб мати силу усіх ворогів побороти, тож він дуже старанно займався у січовій школі.
Мамалига хотів знати усі рецепти козацької кухні, щоб бути майстром у приготуванні куліша, мамалиги, саламахи, юшки, галушок, потапців, вергунів, узвару та багатьох інших страв. Бо, як каже Фіґлярчик: «Завжди є їдець на готовий хлібець» або «Аби хліб, а зуби знайдуться». Козацьке товариство розважали Бандурко, Довбишко та Литаврик. Бандурко грав на бандурі, виконував думи про козаків Самійла Кішку, про Байду, козака Голоту. Довбишко бив у литаври, які скликали на козацьку раду, коли потрібно було вирішити якесь важливе для козаків питання, або перед походом, або ж коли обирали гетьмана (найголовнішого козака). Якщо у литаври били три рази, то було дуже поважне зібрання: або мова про мир та війну, або ж вибори гетьмана.
Козачок Квачик дбав про красу табору, щось десь підмальовував, підмазував у козацьких куренях. Чинбарик обробляв шкіри для пошиття козацької одежі, виготовлення кінської збруї та упряжі, Дзиглик майстрував столи та стільці, для козака Вернидуба великі, а для козачка Гульки та козачки Дрібки – маленькі.
Жили на Січі дідусі-козаки Ґаздусь, Ковінька, Димавка, Гривняк. Вони вже не ходили у походи, а доглядали Січове господарство. У зимівниках на них чекали бабусі-козачки Ґурґулька, Куфруся, Кутася. Вони шили-вишивали, ткали, про хазяйство дбали, внуків-джурасиків ростили.
І коли козацькі сім’ї збиралися разом у мирний час, то слухали козачата цікаві розповіді про походи та бої, про поразки і перемоги, про смішні та сумні історії з життя козаків.
І плинув по небі славен-місяць, вітер затихав у верболозах, соловейко витьохкував на кущі калини, Чумацький Шлях зорів над притихлими степами і тоді у світ поспішала пісня-дума, линула голосисто та дзвінко про тую козацькую славу понад Дніпрові води, куди вечір сипав сині зорі, та луги, у які падали срібні роси та соловейкова пісня… А наші герої слухали і слухали… Там, у калиновому вінку та вербових косах, жила світла та неповторна любов до України.
Закарпаття. Пейзаж.
Художник Йосип Роглєв.
Марія Деленко
ОСІЙСЬКА МАЛА СІЧ
(с. Осій Закарпатської області, тут кожного року відбувається Всеукраїнський етап гри «Джура» для молодших школярів)
Тихий ранок ступив на стежину, яка із високої гори Бужори вузенькою змійкою спускалася до села. За нею котилося величезне оранжеве сонце. Його проміння, мов павутиння, мережило густий туман, що білою пеленою завис над світом. То тут, то там у тій молочній хмарі видзвонювали срібні дзвіночки. То вівчарі на полонини виганяли пастися отари овечок. У них на шиї прив’язані оті дзвіночки, щоб коли загубляться у лісових хащах, вівчар зміг їх відшукати за їх звуком.
Козачок Джурасик із високої гори роздивлявся видноколо. У долині село розкинулось ген-ген. Вузенькі стрічки струмочків, приток річки Боржави (а їх аж двадцять), переплітаються вздовж і впоперек села, несуть свої чисті кришталеві води з високої гори та поять городи, сади, виноградники.
Коли трішки спуститися вниз, то можна потрапити до Зачарованої Долини. Це мальовниче міжгір’я у верхів’ї Смерекового потоку. Джурасик побував там із дідусем Мольфаром, який розповідав, що вітер, який століттями гуляє поміж величезних скель, неначе скульптор витворив із них фантастичні кам’яні утворення, що нагадують руїни замків, які так і називаються Городище Велетня, Руїни Замку, Стрімчак, Тронний Камінь, дерева Смерековий Камінь або Кам’яна Смерека, Верблюда-Велетня або Кам’яний Верблюд. А ще дивує скам’янілий водоспад, утворений із потоку застиглої лави вулкана, який в давнину оживав тут і лякав довколишній світ. А з правого боку потоку є дивна печера з джерелом мінеральної води. П’єш ‒ не нап’єшся.
За долиною річки Боржави знаходиться мальовнича Полонина Боржава в оточенні букових лісів і пралісів. На осонні квітнуть карпатські дзвоники, карпатський ломикамінь, орхідеї, червона рута, едельвейс.
А яке мальовниче урочище Смерековий камінь! Які там чудернацькі скелі! Наче в казці!
А ще лякає перехожих болото «Чорне багно». Його глибина 7 метрів. Місцеві жителі вважають його цілющим.
Ой, та що ж це я так замріявся!
Сьогодні в Осії особливий день. Це ж з усієї України приїжджають сюди малі козачата на збір-таборування, щоб подружитися, навчитися козацьких звичаїв, позмагатися, погратися в цікаві ігри та забави.
Компанія із 8 козачат – це рій. Командир рою називається ройовий. Кілька роїв об’єднуються в чоти, якими керують чотові. Чоти в свою чергу об’єднуються в курені, голова куреня – курінний. Все як у справжньому козацькому таборі.
А ще отаман табору – найголовніша особа, він усе повинен знати і обирати правильні рішення.
Писар табору ‒ козак, який знається на грамоті, уміє оформляти документи, пише листи-послання керівникам інших держав. Має спеціальну скриньку, де зберігалися писарські пера та каламар (чорнильниця) із чорнилом.
Бунчужний табору – перший заступник отамана, його помічник.
Осавул табору – заступник отамана з охорони табору, бо ж табір треба уночі охороняти.
Хорунжий табору – заступник отамана, козак, що зберігав та тримав під час бою хоругву Війська Запорозького малинового кольору, де зображено козацького човна ‒ чайку, ангелів-охоронців, Божу Матір, перехрещені шаблі та мушкети.
Обозний табору – заступни к отамана, який дбає, щоб козаки були усім забезпечені: продуктами харчування, зброєю, житлом.
У дитячому козацькому таборі усе було як у справжніх козаків: хоругва, спеціальна одежа (малинові футболочки), шапочки із зображенням козацьких символів, і отаман, і бунчужний, і обозний, і ройові, і чотові, і гарний настрій, бо ж попереду стільки цікавих пригод.
Вечір своїм синім крилом пеленає Зачаровану долину. Жебонить свою вечірню пісню гірський струмочок. Сині гори одягають кудлаті шапки, сонце опускається на Полонину Боржаву, бо там, напевно, знаходиться його сонячний замок. Вітер обіймає свої улюблені дерева Смерековий Камінь, Кам’яний Верблюд і дослухається, як десь із долини лунає дзвінке дитяче «Так є!». То малі козачата-осійчата прощаються із днем, щоб завтра осягати премудрості козацької сили, мужності та мудрості. Бо хто його знає, чи не прийдеться захищати рідні Карпати, Чорне море, гаї та ліси, степи та долини від нових ворогів…
Післямова
Не знали в ті дні малі козачата, що в Україну знову прийде лихо, що сучасні козаки, воїни ЗСУ, стануть на захист кордонів рідної України, що ті, хто із джурасика став джурою, зі зброєю в руках триматимуть оборону, щоб знову і знову лунало «Так є!» і в Ужгороді, і у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Дніпрі, Херсоні, Харкові, Одесі, Миколаєві, у кожному куточку рідної держави.
«Так є!» ‒ мусимо зростати…
Козацька хоругва.
За матеріалами: Марія Деленко. Джурасикова книжка. Хрестоматія. Вірші, оповідки, цікавинки. Львів, 2023 р.
Читаймо більше про козаків та козацтво у книзі:
Хрестоматія містить вірші, оповідки, ребуси, кросворди, цікаві завдання-заморочки, каверзні та хитрі загадки, легенди про козаків, віртуальну мандрівку «Великий Луг». Читачі дізнаються про життя та побут козаків Запорозької Січі, про Дніпрові пороги та їх історію, зможуть пройти іспит козацько-лицарської честі. Словничок-довідничок малого козачка допоможе відшукати відповіді для кросвордів та ребусів. В оповідках та віршах відображено реальні історії із життя сучасних джур молодшої вікової категорії, які брали участь у Всеукраїнському етапі гри «Джура» на базі дитячої турбази у селі Осій Іршавського району Закарпатської області. Ця книга призначена для здобувачів позашкільної освіти, початкової загальної середньої освіти, вихованців гуртків «Джура» молодшої вікової групи, виховників, керівників гуртків військово-патріотичного напряму, педагогів та батьків.
Дивіться також на нашому сайті:
У статті пропонуються такі козацькі пісні та їх характеристика: "Гомін, гомін по діброві", "Стоїть явір над водою", "Ой сів козак їсти, ідуть к йому вісти", "Ой літа орел, літа сизокрилий", "Понад морем, Дунаєм", "Ой у лузі та і при березі", "Не жаль мені на сотника", "Соколику-сину! Вчини мою волю", "Ставлю коня в вишневому саду", "Ой а у полі, гей, терен, теренок", "Ой по горах сніги лежать", "Нещаслива годинонька була", "Гомін, гомін, гомін", "Ой мандрував молодий козак", "Ой кряче, кряче чорненький ворон", "Ой із лісу із темного", "Засвистали козаченьки в похід з полуночі", "Ой крикнула лебедонька", "Коло млина, млина", "Ой зацвіла калинонька у темному лузі", "Гаєм зелененьким вода тече", "А, хто хоче війну знати", "Ой там в степу при дорозі", "Горе мені, козакові, що батька немає", "На вулиці сурма грає", "Да вари, мати, вечеряти", "Та йшов козак дорогою", "Ой матусю, та не гай мене", "Добривечір тобі, зелена діброво", "Туман поле покриває", "Гей, з устні Дніпра та до вершини", "Не жур мене, моя мати".
