Ольга Шарко. Конспектування чи мавпування: мій досвід

Усіх вітаю! 

Днями наткнулася в групі «Вища школа і наука України: розпад чи розквіт?» на чергову статтю про чергову реформу в освітньому секторі з цікавезним заголовком «Лекторів вишів замінять Ютуб-канали».

Що ж насправді? Нова реформа пропонує скоротити кількість аудиторних занять, замінивши вилучені пари годинами самостійної роботи. Тобто викладач даватиме список обов’язкових та факультативних джерел, а учні самостійно їх читатимуть чи переглядатимуть на Ютубі, наприклад. І виконуватимуть якісь домашні завдання. 

Розумію, що мінуси в такій системі є: викладач не зможе перевірити, чи студент самостійно виконав письмові завдання, чи просто їх замовив і купив; невмотивовані студенти не будуть читати й переглядати відео; зникає можливість піти на кафедру й проконсультуватися наживо з будь-якого питання. Може, є й інші недоліки, про які не згадала, можете їх зазначити в коментарях. Однак і плюси в такій реформі теж є, про що я й написала під дописом. І ось тут почалося найцікавіше:

У зв’язку з такою дискусією я вважаю своїм моральним обов’язком поділитися власним досвідом ведення конспектів (чи радше «конспектів»). Можливо, мене читають впливові освітяни й вони звернуть увагу на цю проблему та уживуть корисних заходів.

Я не знаю, в кого як, а поки я вчилася в школі, у мене такий вид діяльності був із цілого переліку предметів – українська мова (всі роки), українська література (всі роки), алгебра (9-10 класи), геометрія (9-10 класи), зарубіжна література (9-11 класи), основи здоров'я (8 клас), всесвітня історія (10 клас), німецька мова (9-11 класи), географія (10 клас), економіка (11 клас). Може, десь якісь роки я пропустила, бо всього не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що для літератур і мов це були обов'язкові вимоги МОНу. Причому ведення зошита було суворо регламентоване: в дев'ятому класі якась моя однокласниця ревіла, що вчителька зарубіжної літератури змушена знизити їй оцінку, бо перша половину конспектів написала чорною ручкою, а за нормативами дозволені лише сині й фіолетові чорнила. І формально пані педагог мала абсолютну рацію. Але з погляду здорового глузду різниця між кольорами чорнил для ручки не відбиває рівня освіченості учнів та виконання тієї чи іншої роботи.

Критерії визначення так званої «оцінки за зошит», до речі, в усіх були різні – комусь достатньо було бодай наявності того зошита й конспектів з уроку-лекції (німецька мова, українська література, алгебра, геометрія, економіка), а хтось виставляв із урахуванням якості виконання тих чи інших робіт (всі інші предмети). 

Ну, тут, звісно, виникають питання з приводу об'єктивності оцінювання учнів за чверть чи за тему, а там – і за семестр. Був у нас хлопець, який із зарубіжної літератури усе читав й успішно складав усі самостійні, контрольні, і вірші напам'ять вчив, і на олімпіаду навіть ходив, здається. А от із зошитом не дружив – усе було в нього в купі за всі роки: дев’ятий клас на одному розвороті, на наступному – одинадцятий, потім знову дев'ятий, потім десятий. А наша, тоді вже нова, вчителька зарубки із ним сварилась із цього приводу. Другий бік медалі: мені як людині, яка нічого не може запам'ятати з історії, нормально ведений зошит допоміг хоч якось вирівняти тематичну оцінку зі всесвітки. І з економіки, коли вчитель виставив мені три одиниці за те, що я була остання, хто відкрила рота на уроці, коли якась моя одногрупниця раптом вирішила мене попустити. До слова, далі я конспект із економіки вже не вела – я виграла олімпіаду й забила під кінець навчання на цей предмет узагалі, як і на українську мову й українську літературу, бо там я теж виграла.

Був у мене й унікум, який задавав із п'ятниці на суботу законспектувати сімнадцять аркушів (17 !!!) із файлу, який скинули на пошту старості групи й який ми ще мали роздрукувати. От у моєї родини було абсолютно логічне питання: «Нащо його конспектувати, якщо діти вже роздрукували? Ну, хай прочитають кілька разів та й запам'ятають. Ну, хай у зошит вклеять. А переписувати нащо?» Те ж питання було й у мене. Попри логіку весь клас усю ніч конспектував. І – увага – у всього класу були двійки за конспект. Тому що треба було переписати з файлу ГЕТЬ УСЕ, а не законспектувати найважливіші віхи. Хоча це вже не конспект. Конспект – це стислий структурований виклад найголовнішої інформації. А це була вправа на каліграфію з першого класу «Спиши з букваря».

На щастя, батьки деяких із моїх одногрупників обурилися такій ситуації й звернулися до керівництва ліцею. Пані завуч пообіцяла прийти на урок і вирішити цю ситуацію. До того часу наш вчитель-унікум дав нам другий талмуд на конспектування, але до нього якимось чином дійшли чутки про прихід перевірки, тому конспекти він того дня не перевіряв. Замість цього він просто питав усно (добре, що не на оцінку, бо всі тільки те й робили, що переписували десять сторінок). І кого йому треба було спитати так, щоб показати, що він адекватний учитель, просто учні нероби? Правильно, мене – людину, яка нічого не може запам’ятати в тій історії, хоч по кілька разів перечитує. Оскільки така «перевірка» була посеред семестру, чак-чак (чи яке там йому дали прізвисько) уже зорієнтувався, хто вчить, хто не вчить, і хто що в історії петрає. Як він там казав мені «Треба «Пентулум» замінити в голові, купіть нову версію». Або ще чудовий вислів: «Ну, ви ще нічого, вас ще можна навчити, ото там 24 група – юристи, ото там геть гаплик… нуль ерудиції» (всі компетентні юристи України, пробачте цьому пану Ечпочмаку, будь ласка). Ну що ж, я не знаю, чи пані завуч із істориком вже заздалегідь домовилися й розіграли сцену, чи все ж його якось покарали, але принаймні вордівські файли переписувати він більше не змушував. Лишилися перегони «Встигни записати» на уроках. 

Був і другий історик-унікум, який казав законспектувати наперед параграф із підручника, що лише доведеться вивчати на уроці. Причому вся перевірка зводилася до тупого залякування – підняти рандомну людину й спитати, чи вона записала в зошит якусь дату чи ім'я з параграфа. Наскільки я пам'ятаю, дата й ім'я якісь другорядні. Бо вчитель за рік робив так усього двічі, і один раз на початку року пройшовся по всьому класу продивитися, чи всі занотували параграф. Одинадцятий клас, а страшилки застосовують, і вони працюють. Ясна річ, усі той параграф конспектували на перерві чи на попередньому уроці, аби було.

Коли ж цей «золотий» викладач оцінив наші перші контрольні й запитав, що ми будемо робити із катастрофічними оцінками, я спитала: «А може, ви наші конспекти оціните?», на що під сміх класу почула: «А може, ви ще й на ЗНО запропонуєте ваші конспекти оцінити?». От логіка в людини працює: розуміє, що списані зошити не тотожні знанням у голові. То в мене одне просте єврейське запитання до свояка: а який виторг із цього конспектування?

І ще одна така «фея» – це вже відома вам вчителька географії з історії про електронні карти. Там геть клініка: спочатку купіть опорно-інформаційні схеми за десятий клас, а потім ще й усі ці таблички в зошит перемальовуйте. Ну, я ще розумію, з підручника переписувати, підручник наприкінці року заберуть. А це ми самі ж купили. А потім «Я вам оцінку за зошит знизила, бо ви погано написали практичну». Ідіотизм махровий.

Про вчительку географії більше у цій статті. 

І ще такий малесенький момент: у 10 класі мені ставили на уроках англійської та німецької мови одну оцінку на семестр за ведення словника. Це майже те саме, що за ведення зошита, тільки ти протягом семестру записуєш усі невідомі тобі слова в спеціальний зошит-словник. Ну там, три колонки: «Слово», «Транскрипція», «Переклад». Скільки з цих слів ти знаєш насправді – ніхто не перевіряв. Хоча, справедливості заради, треба сказати, що в нас були словникові диктанти чи усна перевірка на знання вокабуляру з англійської.

Я вже не кажу про всі ті випадки, коли вчителі надиктовували нам конспекти уроків просто з підручника чи з презентації, яку можна було скинути. Правильно робили деякі мої однокласниці, що сідали на задні парти й просто робили те, що хотіли. Так, вони зривали уроки й на них сварилися вчителі. Зате в них нема ґуль на пальцях. І оцінки їм потім виставили не набагато нижчі від моїх, може, десь навіть однакові. А ти як дурепа пишеш, бо якщо ти щось не зробиш, тобі це з рук не зійде. Розслабилася я лише тоді, коли виграла олімпіади – тоді я вже ні д/з не робила, ні конспекти, і навіть на уроках спала, бо вплинути на мою річну оцінку вже ніхто не міг – був наказ від МОНу, щоб поставили за виграш річний бал «12».

Коли я вже вступила в університет, то почала друкувати всі лекції на нетбуці, щойно той у мене з'явився. Якимось дивом переконала батька, що так мені буде легше навчатися. Цей комп'ютер проходив зі мною п'ять років, на шостому курсі вже підводив акумулятор. Спочатку стукіт пальців по клаві багатьох дратував, та потім я навчилася клацати тихіше, а люди звикли. Усім стало легше: одногрупникам, які пропустили лекцію, тепер не треба було її переписувати – вони просто просили мене скинути, я нарешті перестала натруджувати свої руки, а викладачам подобалося, коли я перепитувала якісь пропущені в лекції моменти, адже відредагувати лекцію на компі легше й краще, ніж у зошиті. Попри це знайшлося кілька доцентів, які мені заявляли, що я бездумно клацаю й нічого не запам'ятовую. Так-от, шановні викладачі: більшість із лекцій, які я друкувала на нетбуці, я хоч і не редагувала з параметрів структурування тексту й одруківок, але я їх читала – до семінару, до модуля, до заліку, до іспиту. За ними я й мої одногрупники писали шпори з білетів. Їх читали курси після мене, ті, хто пропускав пари (а так чи інакше майже кожен із моєї групи просив скинути лекцію). А оте, що я написала в зошиті, я прочитала один, може, два рази – і здала ті зошити на макулатуру разом зі шкільними.

Однак писанини не поменшало. Були в нас так звані «читацькі щоденники» – з історії давньої української літератури. Суть проста – записати за час модулю (це як «тема» в школі, раптом хто не знає) якомога більше цитат із різних творів. Як робила я: береш твір, розгортаєш десь посередині, читаєш 5-10 сторінок. Які цікаві думки трапилися за цей час – записуєш у щоденник. Як не трапилося – тупо пишеш сторінку-дві тексту. Ніхто не вчитується. Нащо воно треба, я не знаю.

На другому курсі ми конспектували вже античку. Щоправда, там був цікавий нюанс – віднайти визначення 40 термінів і записати. На третьому курсі була схожа ситуація із зарубіжною літературою –  10 балів за семестр за ведення читака. Я тоді шукала в інтернеті короткі перекази творів і за цими викладами малювала якісь опорно-інформаційні схеми. Не встигла законспектувати всі твори з програми, тож отримала за щоденник 8 із 10 балів.

І ще один вид діяльності, який забирав багато часу на писанину – це домашнє читання з англійської мови. Він передбачав як усну частину – переказ змісту прочитаного та вивчення напам’ять 100 слів – так і письмову: фіксацію переказу прочитаного і словник. Лексеми треба записати в такому форматі: слово в початковій формі, транскрипція, усі можливі значення поза контекстом, контекстуальні значення в словосполученнях чи реченнях. Ну, і ще переклад уривку на дві сторінки, але то хоча б якась розумова робота. Коли моя матір почула ці умови, її реакція була така: «Боже, ну вже ж 2012 рік, невже знову ця писанина?! Ну, кому це треба?!» Одним словом, якщо на 1-ому курсі всі старанно писали ті зошити на домашнє читання, то на четвертому ми вже їх робили за день-два до складання, бо вести їх місяць уже ніхто не хотів, тут би ще вивчити все те, що ти записав. До речі, контексти слів ніхто не перевіряв напам’ять, та й слова запитували в нас вибірково – може, двох людей із групи. Тому я їх майже не вчила, хоча один раз таки на цьому спалилася – поставили 9 балів із десятка. 
Проте світлі проблиски теж траплялися. Колись на першому курсі наша чудова викладачка вступу до літературознавства Ніна Іванівна Бернадська перераховувала систему нарахування балів за семестр і на моє питання «Чи треба читацькі щоденники?» відповіла: «А що я за ними перевірю? Всі потрібні мені знання я спитаю у вас на іспиті, для того він у нас й існує. А що я маю перевіряти за конспектами? Те, що ви писати вмієте? Так писати з другого класу вчать». 

Отже, я свій досвід описала, а як цією інформацією розпоряджатися – вирішувати вам. Мої такі:

 

Якщо цей матеріал став вам у пригоді – будь ласка, поширте його у своїх соцмережах. Також ви можете опублікувати його на вашому сайті за умови прямого посилання на першоджерело. А ще пишіть у коментарях побажання, зауваження чи запитання.

Матеріали надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

 

Читайте також на нашому сайті:

Блог Ольги Шарко про мову.

Майже тридцять років не стихають розмови про те, яка українська мова солов’їна та калинова. За останню п’ятирічку особливо акцентують на її збереженні й відродженні. Не заперечую, що варто заглядати у словник, аби поновити в пам’яті скарби тисячоліть. Проте як щодо сьогодення? Адже мова, яка не реагує на виклик часу й не відображає повною мірою сучасність – мертва мова. У цьому блозі я намагатимуся довести протилежне, збираючи випадки лексичного та словотвірного потенціалу української мови часів незалежності, зафіксовані у рекламі, фільмах та серіалах, піснях різноманітних виконавців, соцмережах та друкованих чи електронних виданнях.

 

Глосарій типових і рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови

Helga Sharko: "Шановні друзі, товариші, колеги та просто небайдужі люди - усі, хто чекав разом із нами. Глосарій нарешті опубліковано у вільному доступі. У файлі pdf можна здійснити пошук необхідного Вам слова." 

 

 

 

Ольга Шарко. Художні переклади

Ольга Шарко - перекладачка літературних творів, мовознавець - народилася 13 квітня 1994 року в Києві. Закінчила з відзнакою у 2018 році Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Українська мова та література, іноземна мова». Того ж року посіла 1 місце у фінальному етапі Всеукраїнського мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка. Двічі посідала третє місце в конкурсі художніх перекладів від Факультету іноземних мов ЦДПУ ім. Володимира Винниченка (2017, 2018 ).  Публікувалася в альманахах «Сполучник» (випуск 8 за 2013 рік) та «Стиль і переклад» (випуск 3 за 2016 рік, випуск 4 за 2017). Авторка «Глосарія типових та рекомендованих варіантів уживання сталих словосполучень української мови».