ЛІТЕРАТУРНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВЕСНЯНОК ТА ГАЇВОК
У давніх слов’ян рік починався весною, березневе літочислення зберігалося до 1409 року (за цим літочисленням Нестор-літописець розпочав «Повесть временных лет»). У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродженням навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оралкою і сівбою. Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні називаються веснянками. Існують і паралельні назви: в Галичині - гаївки, гагілки, на Поліссі - маївки, магівки, на Волині - рогульки. В окремих місцевостях весняні пісні одноіменні улюбленій грі - «володар», «перепілка», «жук». Гаївкою в західних областях України називають ігрові і танкові пісні, що співаються переважно на великодні свята, а також увесь фольклорно-етнографічний комплекс весняного свята. Назва ж «веснянка» об’єднує всі пісні, які співають на вулиці, на вигоні за селом від ранньої весни аж до зелених свят. Як тільки починали танути сніги, дівчата виходили на пагорби, «на високу гірку», іноді навіть вилазили на дерева і співали пісень, запрошуючи весну скоріше повернутися. Цей обряд називався «закликанням» або «гуканням весни»:
Благослови, мати,
Весну закликати.
Весну закликати,
Зиму проводжати.
З приходом весни землероб мріяв про той час, коли можна буде «поля орати, хліба пахати». А тому з таким нетерпінням чекав повернепня з вирію птахів — провісників весни, що нібито на своїх крилах приносили тіепло. Щоб скоріше настала благодатна пора, подекуди в українських селах випікали з борошна печиво у формі пташок, підкидали його вгору або носили на довгих палицях і приспівували: «Вилети, гулю, горою, Винеси літо з собою».
У піснях і примовках звертались до птахів з проханням замкнути ключами зиму, «відімкнути землю», повернути тепло, щоб «зиму одмело», принести «старим дідам сіяння», «чоловікам оранпя», «молодицям гречку жать», «старим бабам серпочки». В основі цих пісень - аграрно-магічні заклинання, якими хлібороби намагалися сприяти майбутньому урожаю:
Орел поле ізорав,
Пшеницею засіяв,
Крилечками зволочив,
Дрібний дощик примочив.
Щоб косарі скосили,
Молодиці згребли,
А дівчата зв’язали,
На коровай держали.
Зображення у піснях бажаного за дійсне - один із характерних засобів обрядової поезії, заснований на вірі в магічну силу проспіваного слова. Гукання - «гу-у-у!» з підвищенням тону в кінці вигуку, якими закінчувались ці пісні, мали заклинально-магічний характер. Зверталися не лише до птахів, помічників весни, що сповіщали про її наближення, але й до самої весни або до її дочки весняночки. Основний зміст і мотиви цих пісень такі ж, як і в пісеньках про птахів, але побудовані вони у формі запитания-відповіді і мають давню обрядову основу:
— Ой ти весна, ти весна,
Ти чого до нас прийшла?
— Я прийшла до вас з теплом,
Із зеленим житечком.
Віра в силу замовлянь яскраво простежується у весняному звичаї «топтати ряст». Коли з’являлася трава, розквітали перші квіти, дівчата і хлопці юрбою ходили в ліс, топтали ногами ряст, що нібито давало на весь рік здоров’я, і приспівували: «...іще буду топтати, щоб на той рік діждати».
Від цього звичаю залишилися у народній пам’яті приказки; «ще виліз на ряст» - кажуть про хворого, що одужує, а про безнадійного - «вже йому рясту не топтати».
Ще один весняний звичай чарувального характеру - «збірна каша». Щоб прииадити хлопців на весняні гуляння, дівчата варили кашу з маком і раковою клешнею, закопували її посеред вулиці або під перелазом:
Закопали горщик каші,
Ще й колком прибили,
Щоб на нашу та вулицю
Парубки ходили.
Вечорами молодь збиралася на вулиці або за селом, і дівчата, побравшись за руки, водили танки та ігри. Зародження різних форм хороводів та ігор дослідники відносять до глибокої давнини. Так, розташування колом, рух кола за сонцем походить від магічно-заклинальних дій давніх землеробів, якими намагалися вплинути на природу («Грушка», «Мак»); шикування у дві шеренги, які почергово то наступають, то відступають - беруть початок від воєнних ігор («Воротар», «Мости»); розігрування дії в колі - походить від мисливських ігор («Зайчик», «Качур», «Кізлик»). Характер рухів під час виконання хороводно-ігрових пісень виправданий їх змістом.
Найстародавнішими за походженням є хороводно-ігрові пісні землеробської тематики («Просо», «Овес», «Льон», «Гречка»), де учасники імітували оранку, засів, визрівання та збір сільськогосподарських культур. Аграрна гра мала і певне виховне значення для молодших трударів, але з часом перетворилася на розвагу.
Відгомін обожнювання природи простежується у хороводній пісні «Шум», де подано персоніфікований образ шуму першої весняної золені: «...Нумо, нумо, заплітати Шума! У нашого Шума зеленая шуба».
Найбільшу групу ігрових і хороводних пісень складають веснянки яюбовно-шлюбної тематики. Серед них є архаїчні за своїм походженням ігри, в яких збереглися релікти такого типу шлюбу, коли дівчину вибирали з певного роду («Жельман»); отримували за неї викуп («Царівна», «Мости»); пророчили жениха, весілля, родинне щастя («Король», «Воротар»).
Весна - пора кохання, пора мрій і сподівань - сприймалась радісно й весело. «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили», - писав І. Я. Франко*(1). Провідне місце у веснянках належить темі кохання. В них оспівується щире перше кохання, розлука з милим, неприязнь до нелюба. Скромна, ніжна, роботяща дівчина - улюблений образ веснянок і гаївок, що виконувалися під «кривий танець». Вони є яскравим зразком обрядової лірики пізнішого походження.
У веснянках зустрічаються деякі історичні ремінісценції, йдеться про соціальну нерівність, про князівські та козацькі часи, кріпаччину. Згодом гаївки поповнились емоційними й експресивними сатиричними піснями, що висміювали вади й недоліки деяких хлопців та дівчат.
Минули часи, але й досі в Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях можна почути гаївки - весняні хороводно-ігрові пісні.
*(1) Франко І. Я. Переднє слово до видання: Шевченко Т. Г. «Перебендя», Львів, 1889.— Зібр. творів у 50-ти т, К., 1980. Т. 27. — стор. 293.
За матеріалами: Календарно-обрядові пісні. Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1987. Упорядкування, вступна стаття та примітки О. Ю. Чебанюк. Гравюри Василя Перевальського та Анатолія Павленка, стор. 7 - 10.
--------------------------
У давніх слов’ян рік починався весною. Весну зустрічали радісно і пишно, з піснями, танцями, іграми. Ці пісні називаються веснянками. Існують і паралельні назви: в Галичині - гаївки, гагілки, на Поліссі - маївки, магівки, на Волині - рогульки. В окремих місцевостях весняні пісні одноіменні улюбленій грі - «володар», «перепілка», «жук». Гаївкою в західних областях України називають ігрові і танкові пісні, що співаються переважно на великодні свята, а також увесь фольклорно-етнографічний комплекс весняного свята. Назва ж «веснянка» об’єднує всі пісні, які співають на вулиці, на вигоні за селом від ранньої весни аж до зелених свят.
