Опір. Річка в Карпатах. Художник Ярослав Ціко.
Галина Мирослава
ДОРОСЛА
(оповідання з книги «Маю вам сказати»)
«Що ви зробили одному з моїх менших братів, ви зробили мені»
(Мт. 25, 40)
Вони зупинились біля лісу. Поки водій заправляв автобус, Устя споглядала навколишній простір через вікно, зненацька за якусь мить вискочила надвір. І все через дерева, які потрапили в її поле зору. Покручені, з наростами на тілі. До них годі було доступитись, а їй кортіло їх обійняти, і таки зробила це, тільки подумки. Стоячи неподалік від буса, чуйно придивлялась до кожного гінкого дерева, напружено вслухалась у приємний шепіт розгойданого вітерцем листя, і так перейнялась, що мало не виповіла вголос думку, що мигцем пронеслась у голові. І чому вона раніше не зауважувала, що будь-який ґандж — це повідомлення, прохання про допомогу, попередження, застереження?! Що це, як не виразний крик: ''Зверніть на мене увагу''?! Подумала: ''Кожен організм шукає розв'язання, коли виникло питання, — усміхнулась створеній мимовільно римі, — Ми, люди, такі''. Устя намагалась роздивитись і запам'ятати кожне дерево, яке вабило її до себе. І чим довше вона придивлялась, тим переконливішим для неї ставав її власний висновок, що відхилення від загальноприйнятої норми тягнуть на себе увагу. ''Нарости — це сигнал SOS для дерев'', — продовжувала розмірковувати Устя. Їй здавалось, що вона відчуває те саме, що дерева, коли заглиблюються в простір і всередину себе. Устя вдихала повітря на повні груди, а тоді на трохи завмирала. Нараз відчула, що вона, як і дерева, потребує брати легенями з простору те, чого всередині їй бракує. Хіба лише легенями? Шкірою, очима, вухами, серцем... А ці, здавалось би, страшні вирости й незрозумілі темні западини, дупла, як і будь-які шрами та знаки ще свіжих ран, викликають у неї не лише зацікавленість, вони народжують у ній щире бажання прийти на поміч. Допомогти вижити. Вона ступила крок уперед. Але тут же тиша обірвалась — водій автобуса подав сигнал попередження.
Через кілька хвилин автобус знову мчав трасою. Устя спостерігала, мов крізь туман, як за давно немитим вікном змінюються краєвиди, і ловила себе на тому, що, оглядаючи їх, навіть дихає по-різному. На склі то з'являлися, то врозтіч розлітались різноликі дощові краплі. ''Вони теж щось хочуть розповісти, а, може, застерегти від чогось, або просто побажати успіхів'', — думала Устя, все ж таки вона вперше вирушила з дому не сама. Щоправда, мамі за старою звичкою написала: ''Ми в дорозі''.Насправді ж її маленьке ''ми'' складалося з неї та наплічника. І нікого з рідних поруч. Устя намагалась про це не думати. Не дай Боже почне депресувати, жаліти себе понад міру. Боялась, що тоді потоне у витвореній нею депресії, яка, як і кожна серйозна хвороба, заведе у стан кокона, коли шари нездорових думок почнуть обплутувати тугими бинтами, намагаючись закрити виходи у зовнішній світ і змусити блукати манівцями у власному. Лише нещодавно вона спостерігала, як несподівано з'явився і розвивався такий стан у подруги, нікому того не побажаєш, навіть ворогу. Вибратись з кокона непросто. Буде потрібна допомога зі сторони. Краще відсторонюватися від нав'язливих і достоту нищівних думок. Просто бути уважною, обережною, поміркованою, поки вдаватиметься. Устя теж пережила шок під час перших обстрілів, але порівняно швидко пристосувалась до нового способу життя. Вона б могла залишитись удома. Проте батьки намовили пожити у знайомих з Німеччини якийсь час, хтозна-що попереду чекає. Ази німецької знає. А то й більше. Попрактикується. Устя давно мріяла помандрувати, тому на пропозицію пристала швидко.
Їхала, думала, десятки різних чому та як крутились у голові. Хто б міг повірити, що буде війна. Усі жили мирно. Стільки планів було! Наче хто ковтнув. А зараз добровільно їде до Німеччини, куди силою вивозили її бабусю у 1941-му.
На горизонті з'явилась табличка зі словами: ''Річка Опір''. Дивовижна річка, замилуєшся, але Устя відчуває всередині себе шалений опір, інший, вона готова негайно просити водія зупинити автобус. Ледь стримується, здригаючись від відчуттів. З пам'яті незрозуміло чому виривається жахливий родинний спогад про Одру, він роздирає її серце з дитинства. Вона не може пояснити, чому Опір так її налякав, проте ніби чує голос прабабусі, що лежить на смертному одрі та сповідається родині задихаючись, так, якби вихаркує те болюче затаєне. За вікном б'ється в каміння Опір, ніби кричить, як ті виразки на деревах, а Устя бачить перед собою не його, а картину перечутого по кільканадцять разів. Скільки ж тих сірих тіней?! Вони сунуть до Одри, зболені, украй виснажені, в обвислому одязі. Приречені. Хтось намагається вирватись з натовпу, але йому в спину впирається приклад. Годі впізнати обличчя. Дівчина відчуває тілом тремтіння жінок, що ступають на міст, дрижить разом з ними. Вона теж біля них, тільки невидима, збоку. Очі мимоволі зупиняються на жінках, які судомно притискають своїх малят до запалих грудей, а ті, передчуваючи біду, з усіх сил вириваються з материнських рук, не всі, інші діти реагують інакше — вони обплутують матусь мертвими обіймами, більшість мовчить, однак частина заходиться нестерпним для серця криком. Жінки знають, яка біда чекає їх за мостом. Їх попередили. Тільки вони опиняться на радянському боці з дітьми, народженими не від радянських чоловіків, будуть оголошені ''зрадницями Батьківщини''. Ніхто не зважатиме на те, що німці вивезли їх на роботу до Німеччини силою. Ніхто не рахуватиметься з тим, що жінка могла бути зґвалтованою, ніхто не зрозуміє ту, яка насмілилась закохатись в такого ж нещасного остарбайтера, тільки з іншої країни, не слухатиме, що й він, і вона хотіли б поєднати долі, ніхто, там нема серця, є рішення, прийняті десь у високих кабінетах, державні та міждержавні, і є незворушні, як камені, виконавці наказів. Нещасних відірвуть від світу та запропастять за ґратами, засудивши на довгі роки, дітей розподілять по сиротинцях, де їм доведеться витримувати неабиякі знущання, приниження, цькування. Устя аж підводиться з місця, бо кілька жінок, доведених страхом до відчаю, втрачають розум. Раптово вона зауважує, як деякі з них, ніби по команді, жбурляють дітей в Одру, дехто з колони й сам кидається з мосту, сподіваючись уникнути повернення до Союзу, але услід їм з обох боків несуться постріли. Вода вкривається червоними плямами й мертвими тілами... Устя закриває лице руками. Їй погано. Пасажирка поруч виймає якісь краплі.
— Ти звідки, дитино? — питає, мимоволі відключаючи від спогадів.
— З Харківщини, — проговорює крізь невидимий опір Устя.
— Співчуваю, — киває головою сусідка, — я з Луганська, другий раз тікаю, — і вмовкає.
Невдовзі автобус знову зупиняється. Устя виходить на повітря. Якась жіночка з синім волоссям, зібраним у дреди, виносить у кошику здоровезне котисько з перев'язаною лапою. Устя усміхається до здорованя, запитує господиню, чи можна погладити.
— Будь ласка. Тільки лапок не торкайся. Ще не до кінця рани затягнулися. Було кілька осколків, а наш будинок здуло, — на диво спокійно і якось віддалено виводить власниця кота.
Устю струмом вдаряє несподівана згадка, що бабуся по татові народилась у будинку, який зачепила бомба у 1942-му. Їй вже не до кота. Вона стривожено проказує:
— Вибачте, — і хапається за телефон. Руки тремтять. От і мамин номер, гудки не прослуховуються. Татів.
— Доню, — зболено звучить з дому, а тоді звук пропадає, затягується мовчання. Урешті сигнал обривається. Устя починає намотувати круги навколо автобуса, щоразу пришвидшуючи крок. Через якийсь час на телефон надходить повідомлення: ''Не хвилюйся. Ми живі. Тільки вікна повибивало. Сусідній під'їзд обвалився.Ти вчасно поїхала. Наберемось пізніше''.
Устя стискається. Перед нею стелиться невідомість — ні вперед ні назад. І за батьків переживає. Ноги ледь не підкошуються. Та вона тримається, знає, що мусить себе опанувати, що має прийняти рішення. Вона доросла. Так! Сильна. Їй вже шістнадцять.
Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Читаймо також на нашому сайті:
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)