На відео: Всеволод Нестайко. Аудіокнига "Сонце серед ночі" - з казкового серіалу "Незвичайні пригоди в лісовій школі".
Всеволод Нестайко
НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ В ЛІСОВІЙ ШКОЛІ
(Казковий серіал)
СОНЦЕ СЕРЕД НОЧІ
Завантажити текст казки "Сонце серед ночі" (txt.zip)
РОЗДІЛ 1,
Який знайомить читачів з героями казки та з лісовою школою.
Бурмило Михайлович перевіряє здібності.
Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
— Ой мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ґанок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
— Ой мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, а там метелик літає.
Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..
І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами, — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.
Тато-заєць сидів на ґанку і читав "Лісову газету".
— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ґанку і все чуло, здригнулося й заскиглило:
— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…
— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо, й ходитимеш.
— Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.
Вийшли за ворота, гулька з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів.
— Прізвище!
— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.
— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.
— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.
— Я вас, мамо, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу!
— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
— Так чого ж він мовчить?
— Він… він у мене… дуже скромний. — Мама-зайчиха підштовхнула сина: — Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.
— Гм… — насупився Бурмило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, "р-р-р" по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
— Ну! — нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з рота не вилетіло ані звуку.
— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!
— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.
— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий…
— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги.
— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…
Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати "р-р-р" по-ведмежому. Замість "р-р-р" у нього виходило чогось "хрю". І зі слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість, Бурмило Михайлович мав добре серце.
— Ой, і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..
— Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня вранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.
РОЗДІЛ 2
Перший урок. Пантера Ягуарівна.
"Хіба можна таке вухо не вкусити!"
"У-у, зрадник"
Біля школи вже зібралися учні.
Вони скупчилися перед ґанком, попідбирали хвости (в кого такі були) й чекали появи директора.
Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.
А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.
Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався.
І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам-один вперше йдеш у ще не знаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне.
Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав:
— Ой, що це?
— З-зуби, — затинаючись, чесно признався зайчик.
— Боїшся? — спитав Колько.
— Б-боюсь, — признався Кося.
— І я боюсь, — сказав Колько. — Давай разом боятися.
— Давай!
І такий він раптом став дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!).
"От із ким я дружитиму!" — одразу вирішив він. І йому стало трохи легше.
Нарешті на ґанок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним вчителі — пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот.
— Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь, — Вітаю вас із початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію, — Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо — Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер — у клас! Починаються уроки.
Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.
На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.
Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків — лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук; з дівчаток — рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете? Познайомившись з учнями, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку — з Раїскою Мняу.
Не минуло й п’яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.
— Т-ти чого?! — сахнувся Кося.
— Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.
— Перестань! — стиха зойкнув Кося.
— Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. — Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!
— Ти що — хуліган?!
— Хуліган! — гордо сказав Вовчик. — А ти хто — заєць?
— Заєць…
— Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!
— Чого це б-боягуз?.. — почервонів Кося. — Я просто… просто собі заєць.
— А от і не просто! Заєць — значить боягуз. Усі зайці — боягузи. І ябеди. От я знаю: ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш!
Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:
— Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімися, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.
Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — спитала Пантера Ягуарівна. — Ану ти, Вовченко, розкажи, якщо він соромиться.
Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:
— А… а він укусив мене за вухо.
— Що?! От тобі й на! Чого це? — здивувалася Пантера Ягуарівна.
— Не знаю, — знизав Вовчик плечима. — Я його сам питав. А він каже: "Просто так. Захотілося — і вкусив". Я йому кажу: "Не можна кусатися на уроках". А він: "Мовчи, — каже, — бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив". От.
— Це правда? — звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.
— Це… це в-він мене вкусив, — ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений Вовчиковою підступністю.
— От бачите! Що я казав! — вигукнув Вовчик.
У класі засміялися.
— Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, — суворо сказала Пантера Ягуарівна.
На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.
— Що? Що там у вас трапилося?
— Та от… вкусив мене… Ще й ославив на весь клас. От! — Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. — Як я тепер із ним сидітиму? От горе!..
І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися.
— От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач, Косю! Треба зробити так, щоб нас знову з тобою разом посадили.
— А як?
— Я зроблю. От побачиш.
Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу, що сиділа поряд з їжачком, піднесла вгору лапу.
— Пантеро Ягуарівно! Скажіть йому! Він колеться.
— Колючко! Ти чого колешся?
— Я ненавмисне. Я більше не буду.
Та минуло кілька хвилин, і Раїска знову піднесла лапу:
— Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться!
— Колючко! Припини негайно! — суворо сказала Пантера Ягуарівна.
— Я ж ненавмисне. Ненавмисне я.
Минуло ще кілька хвилин, і рисеня вискочило з-за парти:
— Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним сидіти! Він весь час колеться.
— Колючко! Ти що собі дозволяєш?
— Ну, хіба я винен, що в мене… що в мене голочки?.. Хіба я винен? — жалібно шморгнув носом їжачок.
— Пантеро Ягуарівно! Пересадіть мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з ним сидіти, — загундосила Раїска Мняу.
— Що ж робити? — замислилась класна керівничка. — Всі парти зайняті. І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати…
— Мене! Мене пересадіть до Колючки! — підскочив з витягнутою лапою Кося. — Я голочок не боюсь.
— Ну що ж! Для дисципліни це буде навіть корисно. І ви з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі… Пересідайте!
— У-у, зрадник! Тепер через тебе я зі спідницею сидітиму, — просичав Вовчик Вовченко, коли Кося Вухань забирав з парти свої речі.
Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь…
РОЗДІЛ 3
Страждання Косі Вуханя.
Вовчик Вовченко розперізується.
Клятва друзів.
Проте Кося Вухань радів передчасно.
Тільки-но Раїска Мняу сіла біля Вовчика, як він і її вкусив за вухо. Але рисеня саме було з хижацького роду. Недовго думаючи, воно так дряпонуло кігтями Вовчика по носі, що той аж завищав. І всю велику перерву зализував ніс. Більше він Раїску не чіпав. А увесь свій гнів переніс на Косю, наче то зайчик його подряпав.
Відтоді Вовчик не давав Косі проходу. Він підстерігав його всюди, де тільки міг, — на перервах, перед уроками, після уроків, ганявся за ним, кусав його за вуха, за хвостик, і тільки швидкі ноги рятували зайчика.
Дома Кося вмивався сльозами.
— Не піду-у я більше у школу-у! Не піду-у! — ридав він, трагічно мотаючи головою. — Не треба мені того сольфеджіо-о-о! Не треба мені ведмежої мо-о-ови! Не піду-у! Не піду-у-у!..
— Та що ти, синку! Що ти кажеш! — вигукувала мама-зайчиха. — Це ж така школа! Вчителів запросили зі столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й вечірню школу для дорослих. А ти…
І правда… На уроках у школі було цікаво. Нічого не скажеш.
І викладачка лісознавства Лисавета Патрикіївна добре розказувала, як треба берегти рідний ліс, які в ньому ростуть дерева, рослини, які живуть звірі й пташки, чим вони цікаві…
І Жирафа Жирафіївна захоплююче розповідала про лісову географію, про північну тайгу, про південні джунглі та інше…
А коли бували уроки лісової історії, всі просто роти роззявляли, слухаючи оповіді слона Мамонта Африкановича про прадавні доісторичні праліси, де жили різні химерні плазуни і велетенські динозаври, шаблезубі тигри і печерні ведмеді, волохаті носороги і літаючі ящери…
А музика!.. Усі в лісі просто показилися на тій музиці.
У кожній норі, у кожному дуплі, у кожному барлозі тільки й розмов було, що про музику.
— Ах, ви знаєте, моє лисеня вже співає — ну просто як соловейко!
— А ми своїй білочці купили вчора піаніно. Так намучились! Ледве втягли у дупло.
— Мій Михайлик такий здібний, такий здібний! Навіть хропе уві сні по нотах!
Так! Що й казати! Уроки в школі були цікаві.
Але що ці уроки, як після них тебе щодня підстерігає десь Вовчик Вовченко, і кусає тебе за хвіст, і зав’язує тобі вуха вузлом на голові, і знущається неймовірно! Гірше за всякого динозавра, хуліган поганий!..
Втім, не лише Косі діставалося від Вовчика. Він до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував.
— Рудий! Руда кандала! Пожежна команда! Море горить! — кричав він лисеняті Рудикові Лисовенку.
— Щітка! Швабра! Почисть мені черевик! — свистів він Колькові Колючці.
Наш борсук Боря Сук
Неспособний до наук, —
виспівував він, танцюючи і кривляючись перед борсученям (хоча сам був ледар і двієчник).
Дівчаткам він показував язик і ганявся за ними, вигукуючи дражнилки:
Вірочка-вивірочка,
В тебе в носі дірочка!
Ой, глядіть,
Щоб Соньку Лось
Нам побить
Не довелось!
Тільки Раїску Мняу він не зачіпав, наче її й не було в класі.
А до директорового родича Михайлика Ведмеденка, навпаки, пробував під’їжджати з дружбою. Обіймав його за плечі й казав:
— Ти, Михайлику, — молоток! А вони всі — мурашня. Я їх усіх однією лівою. А за тебе я заступатимусь. Як тебе хто зачепить — скажи тільки мені!
Але Михайлика й так ніхто не зачіпав. І відмінникові Михайлику не потрібна була дружба розбишаки й двієчника Вовчика. Він і сам міг за себе постояти.
"Ех! Мені б отакі біцепси!" — зітхав Кося, заздрісно дивлячись на Михайлика. Але де було зайчикові узяти ведмежі біцепси?..
— І що його робити? Як його далі жити на світі? — скрушно хитав головою Кося. — Хоч лягай і вмирай.
— Ох-ох-ох… Кепські наші справи, — і собі хитав головою Колько. — Слабаки ми з тобою. Слабаки й боягузи. Горе нам! Кожен може нас покривдити, кожен може зганьбити…
А Вовчик розперізувався що не день більше й козакував у класі, як тільки хотів.
— Слухай, Колько, — сказав якось зайчик їжачкові. — А давай, може, займемося спортом. Га?
— Га? Яким спортом?
— Ну… "яким-яким"!.. Таким, щоб стати — о! — і зайчик випнув груди й зігнув у лікті лапу. — Наприклад, боксом.
— О! Це — думка! Давай! Щоб Вовчикові тільки — бемц! Він — беркиць і ногами вкрився. Гайда!
Фізкультуру в лісовій школі викладав знаменитий спортсмен, колишній чемпіон лісів і джунглів серед мавп Макак Макакович. Два роки тому він залишив великий спорт і перейшов на тренерську роботу.
— Та-ак! Значить, хочете займатися спортом?.. Прекрасно! Прекрасно, мої юні друзі! Прекрасно! — Макак Макакович радісно всміхнувся. — Яким видом? Боксом? О! Чудово! Прекрасний вид спорту. Справжній бокс — це мистецтво. Це — краса! Це — музика! Але боксер, товаришочки, передусім мусить бути всебічно розвиненим спортсменом. Ранкову фіззарядку робите?
Їжачок і зайчик перезирнулися.
— Не… не завжди, — зітхнув Кося.
— Ага, — опустив очі Колько.
Чесно кажучи, ранкової фіззарядки вони не робили зовсім. Якось не виходило, не вистачало часу. Поки встанеш, поки вмиєшся, поснідаєш, вже й до школи час.
— Ану, перевіримо вашу загальну фізичну підготовку.
Макак Макакович підвів їх до дерева і сказав:
— Хапайтеся за нижню гілку і підтягайтеся. Побачу, скільки разів зможете підтягтися.
Кося й Колько вхопилися передніми лапами за гілку і… повисли, звиваючись черв’яками. Хоч як вони кректали, хоч як старалися — жодного разу підтягтися так і не змогли.
— Так… — сказав Макак Макакович. — Фізична підготовочка, самі бачите, кепська… Негодященська підготовочка. М’язи у вас, вибачте, як у слимаків. Кисіль, а не м’язи. Значить, так… Поки фіззарядочку регулярно щодня не робитимете, до мене й не підходьте. А взагалі я б вам радив записатися не в секцію боксу, а в секцію художньої гімнастики. Більше вам підходить.
"Ага! — подумав Кося. — Вовчик мені буде вуха вузлом зав’язувати, а я йому в цей час показуватиму вправи з художньої гімнастики! Ні!" І ображено сказав:
— Я у секцію боксу. Тільки!
— І я, — сказав Колько.
— Ну, побачимо, — сказав Макак Макакович. — Поки що говорити рано.
— Ех, — тяжко зітхнув Кося, виходячи зі спортзалу. — Видно, не судилося нам стати — о! Видно, ніколи нам не покарати хулігана Вовчика. Ех!
— Слухай, — сказав Колько. — А може, справді давай спробуємо регулярно робити оту фіззарядку?
— Я знаю… — здвигнув Кося плечима. — Може, давай…
— Тільки не просто так, а всерйоз. Щодня, обов’язково, хоч би там що. І будемо заодно гартувати волю, виявляти характер. От давай поклянемось, що з завтрашнього ранку і почнемо.
— Ну, давай, — погодився Кося.
— Ти чим будеш клястися? — спитав Колько.
— Не знаю… А чим треба?
— От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші.
— А ти поклянись голочками.
— Гаразд.
— Клянусь вухами! — урочисто сказав Кося.
— Клянусь голочками! — урочисто сказав Колько. На тому й розійшлися.
РОЗДІЛ 4
Зарядка в лісі.
"Ой! Де портфель?"
"Ми ж поклялися виявляти характер!"
"Я — ведмідь, ти — ведмідь, він — ведмідь…"
Уночі Косі Вуханю наснився сон.
Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко.
"Гей, косоокий, дай закурить!" — хриплим голосом каже Вовчик.
"Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого", — з гідністю відповідає Кося.
"Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія!" — визвірюється на нього Вовчик та — клац-клац! — зубами біля самісінького Косиного носа.
"Ех!" — розмахується Кося та тільки — бемц! — Вовчика по зубах. Вовчик — беркиць! — і ногами вкрився. Нокаут!..
Лежить — очі заплющив, язика висолопив, ледве дише.
Тоді одне око розплющив, скривився жалібно: "Я більше не бу-у-ду-у!.."
Підійшов до нього Кося й каже благородно так: "Вставай! Я тобі прощаю. Вставай!"
— Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся.
Прокинувся Кося — а то мама будить. Приснилося!
А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться!
— Я ще трошки! Ще трошечки!
Так же ж солодко спиться уранці! Та ще такий сон наснився. Ще б надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж…
— Вставай, Косю! Вставай!
Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!..
Встав зайчик, потарабанився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає.
Нарешті мама портфелика йому в руки — тиць! У щоку — цмок!
— Біжи, синку!
Вибіг Вухань з дому і — через ліс навпростець до школи…
І тут — ой леле! А фіззарядка?!
Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками — робити її щодня обов’язково, хоч би там що.
І — на тобі! — першого ж дня — забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити.
Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити — лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати…
— Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири!
Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося.
Воно й справді непогана річ — ота фіззарядка!
Останню вправу зробив, хокнув.
О! — тепер і до школи можна.
Обернувся до куща. Глип! — а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом — зник. Як і не було.
Кинувся Вухань туди-сюди. Кущ оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала.
Розгубився зайчик.
Озирнувся безпорадно.
— Гей! Хто там балується? Віддайте! Я ж у школу запізнюся.
Та мовчить ліс. Не озивається ніхто.
І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається.
Не витримав Кося та я-ак дремене.
Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Усі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха.
І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі.
Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів!
Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком.
Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце.
Що робити?..
На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит із домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді — непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?.. Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!..
Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання…
Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у "класи" грають.
Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка сумний ходить по подвір’ю мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного.
— Колько! — стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі.
— Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. — Це ти? Що таке? Що сталося?
Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду.
— І що мені тепер робити — просто не знаю… Ні в школу, ні додому.
— Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же на урок!
— Без зошита? На ведмежу? Ти що?
— Ну й що! Я тобі свого дам.
— А ти?
— А я викручусь. Ти ж знаєш!
Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже "р-р-р", що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п’ятірки.
— І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що — забув?
— Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,— зітхнув Кося.
— Та побігли швидше, а то вже дзвоник!
Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас.
Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас:
— Хто не виконав завдання, піднесіть лапу!
Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто.
— Гаразд. Починаю викликати.
Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду.
— Вовченко!
"Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!"
— А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні.
— Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е… — Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору, що означало: "Підказуйте, чорти, швидше!"
— Провідміняти "ведмідь", — підказала Зіна Бебешко.
— Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… — прохарамаркав Вовчик.
— Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну, давай, "ведмежай", артист! Тільки не підказуйте! Хай сам "ведмежає".
Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав:
— Ну… ну… я… е-е… я — ведмідь… ти — ведмідь… він — ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви — ведмеді… вони — ведмеді…
— Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор.
Клас зареготав.
— Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків.
— Ану скажи, Вухань, як треба.
Останнє "хе" застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу — фіть! — і нема.
— Я… е-е… я… е-е… — забелькотів Кося.
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — швидко зашепотів підказуючи Колько Колючка.
— Ведмідь… — механічно повторив Кося і замовк, від хвилювання не в змозі більше нічого сказати.
— І ти — ведмідь? — здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. — Ну це вже занадто. Колючко!
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — зататакав, як з кулемета, їжачок…
— Сідайте всі! — Бурмило Михайлович поправив на носі окуляри і взяв у лапу авторучку. — Значить, так… Вовченко — одиниця! Вухань — одиниця! Колючка — двійка… за підказку… Переходимо до нового матеріалу.
— Пхе! — презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. — Ну й нехай! Потрібна мені та ведмежа! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать!
Кося Вухань та Колько Колючка промовчали.
РОЗДІЛ 5
Невже Бегемот Гіпопотамович?..
Переполох у класі. Пантера Ягуарівна дає Косі й Колькові несподіване доручення
Після уроків Колько сказав Косі:
— Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його просто погано шукав.
І друзі побігли в ліс.
Портфеля не було.
Але з-за куща раптом долинули звуки:
— Ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля! До-ре-мі-фа-соль-ля!..
Кося й Колько обережно розсунули віти.
За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню.
— Тю! — здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька.
— Тю! — здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.
Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак.
Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто — тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали.
Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику.
На першому ж уроці він сказав:
— Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі.
І, широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби. Бегемот Гіпопотамович заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі…— Прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — І він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! — І написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по нотах! — Він заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. Нумо заспіваймо всі!..
— До-о! Ре-е!.. — затягнули учні.
— Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович.
Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав "цяця-ляля" і частував цукеркою. Але то було нечасто. "Добре знають ноти тільки бегемоти!" — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха, й усміхався блаженно, немов слухав симфонію.
Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича "цяця-ляля", а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом.
Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина!
Та підійти і спитати друзі не насмілилися.
Розгублені й здивовані, поверталися вони додому.
Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового. І зошити, й підручники теж.
Минуло кілька днів.
І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка. У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання. У Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу — перебивні картинки.
Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати.
А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри.
Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи.
— Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко.
Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці.
— Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими!
Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали: "Фу!"
Виходу не було.
РОЗДІЛ 6
Зустріч з татом Вовченком.
"Цього він нам не подарує!"
Підслухана розмова.
"Який жах!" Треба діяти!
Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик, і тремтіли.
— Може, не підемо? — тихо сказав Кося.
— Засміють, — зітхнув Колько.
— Засміють, — погодився Кося.
— Та й характери ж домовились гартувати, — скривився Колько.
— Домовились… — зітхнув Кося. — Але як з’їдять нас разом із нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні…
— Ех!..
Тато-вовк витрушував на подвір’ї дублянку з овечої шкури.
— Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися Кося й Колько.
— Пррривіт! — прищулив на них хиже око тато-вовк.
— Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля Колько.
— Як його з-здоров’я? — загукав Кося Вухань.
— А що йому зррробиться? Добре поживає, ледащо. У школі він.
— У шко-олі? — так і вклякли Кося й Колько.
— А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана?
— Га… — гакнув Кося.
— Бе… — бекнув Колько.
— Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть правду! — Тато-вовк зробив крок уперед.
Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули.
— Ну, тепер Вовчик нам дасть! — із жахом сказав Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. — Цього він нам не подарує.
— А ми хіба винні?
— Винні не винні, розбиратися він не буде.
Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?..
І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси.
Спинилися.
Прислухались.
— Ти що — нещастя захотів?! — грізно казав чийсь хрипкий голос. — Насміхаєшся з мене?! Барахло мені якесь тягаєш!
— Я… я… Та ви… — друзі навіть не одразу впізнали голос Вовчика Вовченка, такий він був улесливий і жалюгідний.
— Нащо мені перебивні картинки?! Га?! Перебий їх собі на лоба! А мені давай цінні речі. Зрозумів?
— Так я ж стараюсь, стараюсь, але…
— Одне слово: якщо сьогодні увечері не принесеш до печери в Урочище Сивого Беркута щось путнє, я тобі покажу, хто такий шакал Бацила! Я жартувати не люблю… Іди!
Кося й Колько зіщулились і перестали дихати.
З кущів вийшов Вовчик Вовченко. Похнюплений, з підібганим хвостом, він був зовсім не схожий на те зухвале вовченя, яке звикли бачити у школі Кося й Колько.
Тягнучи по землі портфеля, він прочовгав повз принишклих у траві друзів і зник за деревами.
Хвилин п’ять зайчик та їжачок не наважувались ворухнутися.
— Ну?! — нарешті тихо видихнув Колько.
— Ага! — тільки й зміг вимовити Кося.
Що там казати. Все було зрозуміло без слів. Вовчик Вовченко зв’язався з дорослим злодієм — шакалом Бацилою, і той тепер примушує його красти.
Ой! Ой! І ще раз — ой!
У Колька від страху ворушилися колючки, а в Косі дрібно тремтів хвостик.
Справжній страшний дорослий хуліган був десь зовсім близько, за два кроки від них, у заростях.
Довго ще лежали їжачок і зайчик у траві, прислухаючись до найменшого звуку.
І лише коли пересвідчились, що шакал Бацила давно вже пішов, одважились нарешті підвестися.
Додому вони бігли так, що серця у них мало не вискакували з грудей. І тільки біля воріт почули себе у безпеці.
— Ну?! — сказав тепер уже Кося.
— Ага! — видихнув Колько.
— Що ж робити? — розгублено спитав Кося.
— Не знаю, — безпорадно розвів лапами Колько.
Становище й справді було важке.
Завтра у школі Пантера Ягуарівна спитає: "Ну, як здоров’я Вовченка?" Що казати? Правду? Все розкриється, і ніхто не знає, як поведе себе шакал Бацила. Справжні злодії не зупиняються ні перед чим.
Не говорити правди?
По-перше, вони просто не вміють брехати, ще не навчилися.
По-друге, після їхніх відвідин тато-вовк може прийти до школи і…
Ой! Ой!
І ще раз — ой!
Сумні роздуми друзів раптом були перервані.
З лісу несподівано вийшли Раїска Мняу і Зіна Бебешко.
— О! Ви вже дома? — сказало рисеня. — А ми прийшли дізнатися, як там Вовченко, як його здоров’я.
Від несподіванки їжачок і зайчик тільки роти пороззявляли.
— Що сталося? Чого це ви такі? — збентежено спитало лісове козеня.
— Що — він серйозно хворий? Йому погано? Ну, кажіть же, кажіть! — накинулась на них Раїска Мняу.
Кося й Колько розгублено перезирнулися і мовчали.
Але від дівчаток хіба одчепишся?
І друзі врешті не витримали й усе їм розказали. І про зустріч із татом-вовком, і про випадково підслухану розмову, про шакала Бацилу, про все-все. Рисеня й козеня тільки охали й ахали. Очі в них зробилися круглі й великі.
— Який жах! — сказала Раїска Мняу.
— Який кошмар! — сказала Зіна Бебешко.
— Треба щось робити! — сказала Раїска Мняу.
— Бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко.
— А що робити? Що? — сказали Кося й Колько, кліпаючи очима.
— Треба якось виручати Вовченка! — вигукнула Раїска Мняу.
— А то він загине! — вигукнула Зіна Бебешко.
У Косі й Колька похололи кінцівки.
— А як ми можемо його виручити? Як?
— Мені здається, — сказала Зіна Бебешко, — треба піти сьогодні вночі до Урочища Сивого Бе-беркута і…
— І налякати шакала Бацилу так, щоб він на все життя зарікся чіпати неповнолітніх! — підхопила Раїска Мняу.
Ой! Кося й Колько відчули, як у них щось тенькнуло й обірвалося всередині.
— Ме-мене мама не пустить! — сказав Кося Вухань.
— І ме-мене! — сказав Колько Колючка.
— Ну, знаєте! — обурено сказала Раїска Мняу. — В таких випадках дозволу не питають. Просто ідуть, і все!
— Бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко.
— Так! — рішуче сказала Раїска Мняу. — Як усі поснуть, ми тихенько вилазимо і йдемо в Урочище Сивого Беркута.
Кося зітхнув.
Колько подумав і теж зітхнув.
Якби все це їм говорили хлопці, вони б не вагаючись відмовилися. Знайшли б причину і відмовилися. Але перед дівчатками їм було незручно. Соромно і незручно. Все ж вони були хлопцями. До того ж вони згадали свою клятву.
— Гаразд, — зітхнули вони.
— Зустріч біля кривої бе-берези, — сказала Зіна Бебешко.
— Не забудьте захопити світлячкові ліхтарики, — сказала Раїска Мняу. — Пароль: "Ви не бачили грушу?" Відгук: "На березі груші не ростуть!" Чао!
Раїска Мняу та Зіна Бебешко, як усі дівчатка, страшенно любили таємниці і змагалися у вигадках з хлопцями.
РОЗДІЛ 7
Шакал Бацила.
"З тебе, здається, буде толк".
Як корисно вивчати іноземні мови.
Ще мить і…
"А що, як просто заснути, — лежачи в ліжку, думав Кося Вухань. — Скажу завтра, що ненароком заснув, та й усе".
Але заснути він не встиг. Тільки-но почав дрімати, як його щось боляче шпигонуло в бік.
— Вставай, сплюх нещасний! — зашепотів Колько Колючка. — Вставай!
Довелося вставати і йти.
У лісі було темно й страшно.
У Косі не попадав зуб на зуб.
— Па-пароль! — почувся біля кривої берези переляканий голос Раїски Мняу.
— Та йди ти зі своїм паролем! — прошепотів Колько.
— А що це у вас цокотить? — тривожно спитала Зіна Бебешко.
— То в мене. З-зуби. Не бійтесь. То від холоду. З-за-мерз трохи, — ніяковіючи, прошепотів Кося Вухань.
— І я… чогось, — призналася Зіна Бебешко.
— З-значить, так, — прошепотіла Раїска Мняу. — Вриваємося в печеру, світимо з чотирьох боків світлячковими ліхтариками і кричимо: "Лапи вгору!" Мій тато каже, що при нападі головне — це раптовість.
Кося й Колько промовчали. Вони собі просто не уявляли, як це воно все буде.
Ой! Ой! І ще раз — ой!
Урочище Сивого Беркута користувалося в лісі недоброю славою.
То була скеляста гора, поросла колючим чагарником, на вершині якої колись звив гніздо Сивий Беркут. Колючий чагарник прикривав вхід у велику темну печеру. І саме через ту печеру про Урочище ходила недобра слава. Старі мешканці лісу казали, що кожен, хто пробував жити в печері, зазнавав лиха. І ніхто не наважувався тепер зазирати в неї, особливо після заходу сонця.
Чим ближче підходили вони до Урочища Сивого Беркута, тим менше їм хотілося туди йти. Вони вже не перемовлялися навіть пошепки.
Та от уже й вхід у печеру.
Спинилися в нерішучості.
Прислухалися.
— Тихо, — ледь чутно прошепотів Колько.
— Нема нікого, — прошепотів Кося. — Ходімо назад.
— А може, все ж за… зазирнути? — невпевнено шепнула Раїска Мняу.
— Мабуть, ходім-таки назад, — шепнув Колько.
І вони збиралися вже повертати, аж раптом…
Аж раптом з печери залунали звуки… золотого тромбона.
— Не треба-ба, — шепнула Зіна Бебешко. — Не-бе-безпечно.
Хоч як костричилися дівчатка, а переляк зборов і їх.
— Ой! Там Бегемот Гіпопотамович! — стиха зойкнула Раїска Мняу. — Ану ходімо! Подивимося!
І перша рушила до печери.
Кося й Колько перезирнулися. Бегемот Гіпопотамович! Невже?! Але відступати було пізно.
Вони розсунули колючий чагарник і… завмерли.
Посеред печери з тромбоном у лапах стояв шакал Бацила. Облізла шерсть клаптями висіла на ньому. У роті блищав золотий зуб.
Перед ним з підібганим хвостом і опущеною головою стояв Вовчик Вовченко.
— О! Це я люблю! — криво щирився шакал Бацила. — Золотий, кажеш, тромбон. Капітально!.. З тебе, здається, буде толк. Я тебе залишаю. Житимеш зі мною. А то мені нудно самому.
Вовчик підвів голову і жалібно скривився:
— Пустіть мене! Будь ласка! Я хочу додому…
— Мовчи, щеня! Радій, що сам шакал Бацила тебе усиновити хоче.
— Не треба-а! — заплакав Вовчик. — Пустіть ме-не-е!.. Я хочу додому. Ви ж обіцяли, що, коли я принесу щось хороше, ви мене одпустите. Я піду додому! Я піду…
Вовчик зробив рух у бік виходу, але шакал Бацила ловко схопив його зубами за карк і швиргонув у куток печери.
Там, у кутку, серед купи награбованого лежало, між іншим, і все, що колись пропало: і футбольний м’яч Рудика Лисовенка, і дзеркальце Зіни Бебешко, і шовкова хусточка Соні Лось, і портфель Косі Вуханя…
— Від мене не втечеш!.. Одпустити? Чого захотів! Щоб ти мене виказав? Ніхто ж не знає, де я ховаюсь. Усі бояться цієї печери. Тут мене ніхто не шукатиме. Або ти будеш зі мною, або… — шакал так клацнув зубами, що аж іскри посипались.
— Хлопчики! Дорогі! Зробіть що-небудь! — мало не плачучи, прошепотіла Раїска Мняу.
— Ви ж хлопці! Ви ж хоробрі! — благально зашепотіла Зіна Бебешко.
Колько Колючка відчув, як щось ніби підхопило його й одірвало від землі. І раптом зривистим голосом несподівано для самого себе він вигукнув по-ведмежому:
— Ану пусти його!
Вигукнув, ні про що не думаючи, чесно кажучи, просто від страху.
І враз шакал Бацила випустив з лап тромбон, присів і підібгав хвоста.
— Та що ви… що ви, дядьку Ведмідь! Я ж… нічого… Просто так… Пожартував. Будь ласка… хай іде… — улесливо залепетав він. І одразу став схожий не на дорослого шакала, а на маленьке жалюгідне вовченя, яке щойно плакало перед ним. І зробився зовсім не страшний, а просто огидний. Виявляється, хуліган тільки тоді хуліган, коли його бояться. А коли його не бояться, він сам починає боятися, він уже не хуліган, а щеня.
І раптом Колько Колючка вперше у житті відчув, як це не страшно — бути сміливим. Страшно бути боягузом, а сміливим бути — зовсім не страшно!.. Кося Вухань теж це відчув.
І таке охопило їх радісне почуття, що вони весело-весело засміялися, — звичайно, вже не по-ведмежому, а по-заячому і по-їжачиному…
Шакал Бацила схопив світлячковий ліхтар, одним стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою.
І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку, Раїску Мняу і Зіну Бебешко — маленьких лісових дитинчат.
— У-у-у-у! — люто завив шакал Бацила.
Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися.
— Ану одпусти Вовчика! — вигукнув Кося.
— Не боїмось ми тебе! — вигукнув Колько.
— Одпусти! Не боїмось! — підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і…
РОЗДІЛ 8
Єдиний у житті випадок, коли серед ночі сходить сонце
І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
— А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзиґою закрутився на місці.
Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст.
— Ой-йой-ой! — пронизливо завищав шакал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пу-стіть!.. Пустіть!..
— Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! — скривився Бегемот Гіпопотамович. — Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою.
— Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до нашого лісу.
Шакал Бацила з вереском сторчголов покотився у чагарі й одразу зник.
— Ой, спасибі! — загукали в один голос Зіна Бебешко і Раїска Мняу. — Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?!
— А це ось він мене покликав, — сказав Бегемот Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. — Я почув його голос і одразу прибіг сюди. От що значить музика!..
Кося й Колько перезирнулися і почервоніли — як вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович узяв портфель…
А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю.
— Покарайте мене… Що хочете, робіть! Але я… я більше не буду… Слово честі…— ледь чутно схлипнув він. І такий він став нещасний, що боляче було дивитися на нього.
"Ех, Вовчику, Вовчику! Дурненький ти, дурненький!.." — подумали всі.
Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в усьому, що якби він по-іншому поводився, то…
Але він і сам це розумів.
Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі хвилини…
І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими — і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович.
— Ну, а тепер ходімо додому! — сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв.
І вони рушили.
І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і був "цяця-ляля") заспівав пісню, а всі підхопили:
Дуже нас колись лякали
Хулігани і шакали.
Ми боялися, тремтіли,
Слова їм сказать не сміли.
А тепер, а тепер
Ми не боїмося —
З хуліганів ми тепер
Дружно сміємося.
Гей! Гоп! Тру-ля-ля!
До-ре-мі-фа-соль-ля!
А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися в школі і вивчати іноземні мови, і музику, і математику, і все-все інше.
Вони йшли і співали.
І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце.
І освітило землю.
І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота Гіпопотамовича.
І заспівали-защебетали в лісі пташки.
І по-ранковому запахли квіти.
— Що? Серед ночі зійшло сонце? — здивовано скажеш ти. — Так не буває. Навіть у казках.
Що ж, я згоден з тобою. То було справжнє диво!..
Але спробуй, друже мій дорогий, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ти зрозумієш, що нічого дивного в цьому немає.
Ти побачиш, як серед ночі зійде для тебе сонце.
І я від щирого серця бажаю тобі цього!..
За матеріалами: Всеволод Нестайко. "Казкові пригоди і таємниці". Повісті-казки. Передмова Анатолія Костецького. Малюнки Анатолія Василенка. Київ, "Веселка", Тернопіль "Навчальна книга - Богдан", 2003 р., стор. 162 - 188.
Інші казки з казкового серіалу Всеволода Нестайка "Незвичайні пригоди в лісовій школі":
