Всеволод Нестайко
НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ В ЛІСОВІЙ ШКОЛІ
(Казковий серіал)
ЕНЕЛОЛИК, УФА І ЖАХОБ’ЯК
Завантажити текст казки Всеволода Нестайка "Енелолик, Уфа і Жахоб'як" (txt.zip)
Розділ 1
НЛО на уроці математики
Пантера Ягуарівна саме пояснювала новий матеріал — віднімання. Вона стояла біля дошки й писала крейдою умову задачі: "У зайчика було п’ять морквин, дві він з’їв. Скільки лишилося?".
— Віднімання — це я люблю! — потираючи лапи, вищирився Вовчик Вовченко.
— І я! — клацнув зубами Рудик Лисовенко.
— Щось у когось віднімати — це… — Вовчик не доказав, бо у цю мить Раїска Мняу несподівано вереснула:
— Ой! Дивіться! Диві-іться! Летить!
Усі глянули на небо і завмерли, пороззявлявши роти.
Над лісовою школою летіло щось незвичайне.
— НЛО! — вигукнув зайчик Кося Вухань.
— Летюча тарілка! — вигукнув їжачок Колько Колючка.
— Точніше, чайник, а не тарілка! — розважливо мовив Михайлик Ведмеденко.
Справді, НЛО було схоже на чайник — з носиком, кришкою, але без ручки.
Пантера Ягуарівна теж глянула на небо і від розпачу випустила з лапи крейду.
Тим часом "летючий чайник" зробив над Великою Галявиною коло і зник за верховіттям дерев.
— Увага! Увага! Продовжуємо урок! — опам’яталася нарешті Пантера Ягуарівна.
Але звірята були такі збуджені, так галасували, що оволодіти їхньою увагою виявилося просто неможливо.
Урок був зірваний.
А наступного дня…
Розділ 2
Трагічна несподіванка
Наступного дня зранку пішов до школи, але не дійшов, безслідно зник Михайлик Ведмеденко.
Це було наче грім серед ясного неба.
Про прогул чи якусь хлоп’ячу витівку годі було й думати!
Михайлик Ведмеденко був, по-перше, близьким родичем директора лісової школи Бурмила Михайловича Ведмедя, по-друге, зразковим учнем і круглим відмінником. Він ніколи не прогулював уроків, не бешкетував і ніяких витівок не робив.
До речі, було помічено, що того ранку стався невеликий землетрус.
Звичайно, уроки відмінили. Обшукали весь ліс. Запросили Бровка Барбосовича, який, як ви знаєте, служив колись у міліції розшуковим собакою. Але все марно.
— Невже знову Ледарило Дурандас із Павутинії? — заламувала у відчаї лапи Пантера Ягуарівна.
Проте Лісовичок Боровичок, охоронець лісу, який мав з Ледарилом контакти, запевнив, що у Павутинії зараз застій, ніхто нічого не робить і нікого не викрадає.
— Може, шакал Бацила знову об’явився? — висловив припущення вчитель співів Бегемот Гіпопотамович.
Але Бровко Барбосович категорично заперечив і цю версію.
— А може, його забрали інопланетяни?! — раптом вигукнув Кося Вухань.
Усі вражено перезирнулися.
— Боже мій! Здається, це правда! — схопилися за голову Пантера Ягуарівна.
Всі схвильовано загули.
Виявляється, "летючий чайник" бачили вчора і вчитель фізкультури Макак Макакович, і вчителька лісознавства Лисавета Патрикіївна, і навіть сам директор Бурмило Михайлович.
— Що ж робити? — розпачливо подивилася на Бровка Барбосовича Пантера Ягуарівна.
Бровко Барбосович розвів лапами:
— Якби я був летючим собакою… А я ж ходячий… Я шукати можу лише на землі. У космосі — безсилий.
Про всяк випадок оголосили загальнолісовий розшук, і телеграфіст Дятленко простукав носом телеграму в усі кінці лісу.
Але на успіх надій було мало.
Розділ 3
"Удвох все-таки легше не пропасти"
А надвечір ліс облетіла ще одна страшна новина. По дорозі зі школи додому безслідно зникли рисеня Раїска Мняу та білченя Вірочка Вивірчук.
І знову пахло смаленим. І знову в той час двигтіла й здригалася земля.
Шукали, аж поки не смеркло. І теж безрезультатно.
Ліс охопила паніка. Навіть завжди спокійний і врівноважений учитель лісової історії Мамонт Африканович скрушно хитав головою і шморгав хоботом:
— От біда з тими учнями! Вічно вони кудись пропадають.
Уночі ніхто не спав. В усіх норах, в усіх дуплах, гніздах, барлогах блимали вогники.
А тільки-но розвиднілось, благословилося, як то кажуть, на світ, звірі знову вирушили шукати зниклих. Правда, лише дорослі, дітей позамикали вдома.
— Сиди й не рипайся! Як пропадеш, я тобі вуха пообриваю! — суворо наказав Косі тато Косянтин Косянтинович Вухань, співробітник Науково-дослідного інституту капусти.
— А я й не збираюся пропадати, — пхикнув Кося. — Тільки хай до мене Колько прийде. Можна? Удвох все-таки легше вберегтися, не пропасти.
Тато Вухань поговорив з татом Колючкою, і Колько притюпав до Косі.
Косянтин Косянтинович замкнув ворота на великий замок, і вони з мамою і з Кольковими батьками пішли на пошуки.
А Кося й Колько принишкли біля замкнених воріт, сторожко прислухаючись до кожного звуку.
— Ти таки думаєш, що то інопланетяни? — прошепотів Колько.
— А хто ж? — прошепотів Кося. — І смаленим від двигунів пахне, і землетрус…
— А нащо вони забирають?
— Ну, мабуть, хочуть завезти на свою планету. Для вивчення.
— І не повернуть?
— Хтозна. Інколи повертають у банці і залишать як музейний експонат.
— Жаль, якщо не повернуть, — зітхнув Колько, уявивши собі заспиртованих однокласників.
— Авжеж, — зітхнув Кося.
І раптом…
Розділ 4
Енелолик і Уфа
Раптом…
— Ой!
— Ой! — одночасно зойкнули Кося і Колько.
Та й як тут не зойкнеш, коли у двір, легко перескочивши через високий паркан, несподівано застрибнули двоє незнайомців.
Кося й Колько зіщулились і завмерли.
Незнайомці були істотами незвичайними й дивовижними. Схожі на волохатих рудих мавпочок. Але з дуже великими блакитними очима. І головне — лап у них було не чотири, а — шість!
Чужинці з цікавістю позирали на Косю й Колька і мовчали.
— В-ви хто? — нарешті, затинаючись, спитав Кося.
— І-інопланетяни? — пробелькотів Колько.
— Іінопланетяни, — сказав вищий. Голос у нього був м’який і хриплуватий.
"Ну все! Пропали! Зараз заберуть!" — подумав Кося і похолов.
Те ж саме подумав Колько. І теж похолов.
Але інопланетянські мавпочки ворожих намірів не виявляли.
— Що тут у вас робиться? — спитала вища мавпочка.
— Така паніка в лісі. Сховатися ніде, — додала нижча.
Тепер уже Кося й Колько перезирнулися. Ще й питають!
— А ви не знаєте? — в’їдливо перепитав Колько.
— А звідки? — так невинно вирячили вони й без того великі очі, що Кося подумав: "Невже й справді не знають?" — і сказав:
— То це не ви наших однокласників забрали?
— Не ми! Звичайно! — вигукнула нижча.
— Чесне інопланетянське! — вдарила себе в груди одразу чотирма лапами вища.
— А хто ж? — знову перезирнулися Кося і Колько.
— Не знаємо! — вони говорили щиро, що не вірити їм було просто неможливо. Та й були вони дуже симпатичні й зовсім не страшні.
— Ну, тоді давайте знайомитися, — усміхнувся Кося. — Я зайчик Кося Вухань.
— А я — їжачок Колько Колючка.
Чужинці теж усміхнулися.
— Я Енелолик, — сказав вищий.
— А я Уфа, — кивнула нижча (виявляється, то була дівчинка). — Мавпочки ми. Інопланетянські, звичайно.
— Ви прилетіли на "летючому чайнику"? — спитав Кося.
— Ага, — сказав Енелолик.
— А звідки? — спитав Колько. — З якої планети?
— З планети Оранг країни Утанїї, — сказала Уфа.
— А де ваш "чайник"? — поцікавився Кося.
— На Місяці, — сказав Енелолик.
Кося й Колько дуже здивувалися.
Енелолик поспішив пояснити:
— Бачите, у нас тут вимушена посадка. Ми трішечки поламалися. Тато й мама висадили нас на Землю. А самі полетіли на Місяць. Ремонтуватися. Щоб ніхто не заважав. Коли відремонтуються, заберуть нас і ми полетимо далі. У нас кругосвітня подорож навколо Всесвіту.
— А як це ви без скафандрів, без нічого? — спитав Колько.
— А нам скафандри ні до чого, — сказала Уфа. — Ми так влаштовані, що можемо жити на будь-якій планеті. Є чим дихати — дихаємо. Нема чим дихати — не дихаємо, переходимо на автономне, бездихальне існування.
— Ми так не можемо, — зітхнув Кося.
— Нам, як нема чим дихати, — гаплик, — сказав Колько.
— А хто у вас пропав? — поцікавився Енелолик.
— Спершу відмінник наш Михайлик Ведмеденко.
— Ясно, — сказала Уфа. — А ще хто?
— А потім дівчатка пропали. Двоє.
— Раїска Мняу та Вірочка Вивірчук.
— Раїска — рисеня. Бойова така. Хлопцям спуску не дає. Дряпається.
— А Вірочка — білченя. Маленька така. Найменша в класі. З хвостиком пухнастим таким.
Уфа подивилася на Енелолика:
— Спробуємо їм допомогти?
— Спробуємо, — сказав Енелолик.
Розділ 5
Папаридон Іванович і Мамура Сидорівна. Розмова з місяцем
— А як ви спробуєте допомогти? Як? — спитав Кося.
— А ми з батьками порадимося, — сказала Уфа. — Телепатичний зв’язок. Про екстрасенсів чули?
— Аякже! — вигукнув Кося. — Кашпировський. Чумак. Про них і в "Лісовій газеті" писали, і по радіо, по телевізору передавали.
— От-от. Навіть на вашій планеті про них знають. Ну, гаразд. Ви тільки помовчіть трохи. Щоб ми могли зосередитися. Треба поспішати. Бо скоро Місяць сховається за небокраєм і спілкування буде неможливе. — З цими словами Енелолик затулив двома лапами вуха і заплющив очі. Те ж саме зробила Уфа.
Кося й Колько мовчки дивилися на них.
Через кілька хвилин Уфа і Енелолик розплющили очі і розтулили вуха.
— Ну от, — сказав Енелолик. — Поговорили. Зараз тато й мама звертатимуться до вас. Подумки. Тата звуть Папаридон Іванович. А маму Мамура Сидорівна. Тільки треба добре заплющити очі. І затулити вуха.
— А… а для чого нам з ними говорити? — спитав Кося.
— Бо ми ж з Уфою ніколи не бачили ваших однокласників і не можемо передати їхніх зображень, — пояснив Енелолик.
— Ну добре, — зітхнув Кося.
Заплющили очі Кося й Колько, позатуляли вуха. Завмерли. І раптом почули по думки лагідні слова:
— Здрастуйте, Кося й Колько! Вітаємо вас. Раді з вами познайомитися. Уфа та Енелолик передали нам ваші зображення. І ми вас тепер добре уявляємо. Передаємо і свої зображення.
Тут в уяві Косі і Колька виник сріблястий місячний пейзаж, "летючий чайник", а біля нього дві дорослі руді мавпи з шістьома лапами і великими блакитними очима. Вони привітно усміхалися і кивали.
— А тепер, будь ласка, уявіть собі спершу Михайлика Ведмеденка, а тоді по черзі Раїску Мняу і Вірочку Вивірчук, щоб і ми змогли їх побачити.
Кося й Колько так і зробили. Й одразу почули:
— О! О! Бачимо! Тепер можна й шукати. Відключайтесь. Дякуємо.
Кося й Колько розплющили очі і розтулили вуха. І одразу з їхньої уяви зникли Папридон Іванович і Мамура Сидорівна.
— Ну що? — спитав Енелолик.
— Поговорили, — сказав Кося.
— А як же вони все-таки шукатимуть? — спитав Колько. — Вони що — прилетять?
— Та ні. Для чого? У них там є спеціальний комп’ютерний локатор-шукатор, який з космосу може шукати на землі все, що хочеш.
— А-а, — наче зрозумівши, сказав Колько. А Кося промовчав. Вони ще в школі цього не проходили…
Розділ 6
"Переносьте!" — рішуче каже Кося
— По-моєму, можна вже контактувати, — мовила нарешті Уфа.
— Давай, — сказав Енелолик і глянув на Косю й Колька. — І ви підлаштовуйтесь.
Спершу замружились і затулили вуха Енелолик з Уфою. А тоді й Кося з Кольком.
І знову в уяві виник Місяць, "летючий чайник", а біля нього Папаридон Іванович та Мамура Сидорівна.
— Ну, здається, знайшли, — мовив Папаридон Іванович. — Сидять ваші однокласники у печері біля вулкана Петекатепопль. Усі троє живі й здорові. Треба їх визволяти. Якнайшвидше. Поки цілі… Вулкан Петекатепопль розташований на південний схід від вас. Поспішайте!
— Тільки ж будьте обережні! — попередила Мамура Сидорівна (як і всі мами в таких випадках). — Бо ви ж знаєте, скоро Місяць зайде і ми нічим не зможемо вам зарадити.
— Ясно! — вголос сказав Енелолик і перший розплющив очі й розтулив вуха. За ним те ж саме зробили Уфа, Кося, і Колько.
— Ну що — рушаймо? — сказала Уфа, глянувши на Косю і Колька.
Кося й Колько розгублено закліпали очима.
Кося одразу згадав татові слова про вуха. Та хіба признаєшся?! Енелолика й Уфу самих на чужій планеті залишили, а їм з двору носа вистромити забороняється!..
— А… а ворота ж замкнені. Як ми вийдемо? — спитав Кося.
— Ну, то нічого, — сказав Енелолик. — Ми вас перенесемо.
Кося й Колько перезирнулися. Подітися було нікуди, доведеться ризикувати вухами. Уся надія тільки на те, що батьки, як правило, ніколи не виконують своїх погроз. А то б усі діти ходили без вух.
І Кося рішуче сказав:
— Переносьте!
Розділ 7
У Чужому Лісі
— Тільки ти, будь ласка, не колися, — сказав Енелолик, беручи Колька на руки (тобто на лапи).
— Постараюсь, — пообіцяв Колько.
— А ти не щулься, не бійся, — сказала Уфа, беручи Косю. Проте він щулився не так від страху, як від ніяковості — ніколи ще дівчатка не носили його на руках.
І вони стрибонули. Та так високо, що в Косі і Колька аж залоскотало в животах.
Перестрибнули вони паркан і рушили в путь.
Попереду Енелолик, за ним Уфа, за Уфою Кося, а позаду Колько.
Вибігли вони з рідного лісу, побігли широким полем. Перебігли поле, перепливли річку, знову перебігли поле, подолали гори, ще одне поле і забігли у Чужий Ліс.
Раз у раз їм доводилося зупинятися і чекати Колька. Відставав увесь час Колько. Не міг він так швидко бігти, як зайчик Кося, а тим більше, як інопланетні мавпочки. Ви ж знаєте, їжачки бігають значно повільніше, ніж зайці.
Чужий Ліс був дикий і непривітний. Дерева поламані, на землі трухлявина, непотріб якийсь. Весь час петляти доводиться, оббігати непролазні хащі. Колько, як завжди, відстав одразу.
Зупинились вони. Чекають-чекають, а Колька нема.
Почали гукати — не відгукується.
Захвилювався Кося. Що таке? Побіг назад.
Тільки забіг за кущі, аж раптом хтось накинув на нього щось темне, схопив і кудись потяг. Кося й скрикнути не встиг.
Опам’ятався він лише тоді, як його кинули на холодну землю і стягнули з голови мішок.
Озирнувся Кося й побачив, що лежить поряд зі своїм другом Кольком у якомусь підземеллі.
Між двох смолоскипів сидів знайомий хлопцям шакал Бацила, а навколо танцювали десять таких самих огидних і страшних шакалів.
Танцюючи, вони співали гугнявими голосами:
Раз-два-три-чотири,
Ми — шакали-рекетири!
Раз-два-три-чотири-п’ять,
Дуже любим вимагать,
Щоб давали нам данину —
Всіх набутків половину.
А не будете давати,
Ми вас будем убивати.
Раз-два-три-чотири-п’ять,
Будем-будем убивать!
— Га-га-га! Давні знайомі! — вищирився шакал Бацила. — Ну, тепер ви мене не обдурите. Тепер я не сам. Тепер у мене ціла організація. Організація-шакалізація. Шакальська мафія. Скорочено ШМАФІЯ. Тепер часи організованої злочинності. Отже, начувайтесь. Доведеться вам, любі мої, на цей раз відкуплятися. Га-га-га!..
— Але у нас же нічого нема. Навіть портфеликів, — пролепетав Кося.
— Є! Є! Ото що воно за шестилапі потвори з вами разом бігли?.. Заманите їх, допоможете упіймати — відпустимо. Смачні вони, мабуть. Ми таких ще не куштували. Га-га-га!
Кося й Колько з жахом перезирнулися.
Зрадити Уфу і Енелолика? Нізащо в світі!
Але як їх врятувати? І як самим урятуватися?
Раз шакали-рекетири одразу не захопили мавпочок, значить, не наважуються, бояться. Отже, треба шакалів ще більше налякати.
— Та ви знаєте, хто це такі? — сказав Кося.
— Хто? — скривився Бацила.
— І-но-пла-не-тя-ни! — з притиском вигукнув Кося.
— І не просто, а… Месники інопланетянські! — вигукнув Колько.
— Ага! — підхопив Кося. — Вони карають усіх злодіїв, бандитів…
— І рекетирів, звичайно, — докинув Колько.
Шакали вмить попідбирали хвости і наполохано глянули на свого ватажка.
— Брех-ня! — смикнув головою Бацила. — Ніякі вони не месники. Якби були месники, вони б нас шукали. Бо, крім нас, у Чужому Лісі мститися нікому. А вони бігли бозна-куди як навіжені. Брехня!
— А от і ні! — вигукнув Кося.
— І зовсім не бозна-куди бігли! — вигукнув Колько.
— А до вулкана Петекатепопль!
— Однокласників наших виручати!
Вигукнули це Кося й Колько й одразу лапами роти позатуляли. Але було вже пізно. Недарма кажуть: слово не горобець — вилетить, не впіймаєш!
— Ой! Не можу! Га-га-га! — схопився шакал Бацила за живіт. — Та ви знаєте, хто там живе?
— Хто? — закліпали Кося й Колько. Бо й справді не знали.
— Дракон Жахоб’як. Ми там недавно були, думали поживитися. Ледве ноги винесли. Від тих ваших месників і від вас самих тільки жменька попелу залишиться. Біжіть— біжіть!
Тепер уже Косі й Кольку довелося хвости підібгати (в переносному, звичайно, значенні — бо ж які у зайчиків та їжачків хвости!).
— Неправда! — опам’ятався нарешті Кося.
— Неправда! — підтакнув Колько.
— Можете вірити, можете не вірити! — зневажливо пхикнув Бацила. Хотів ще щось сказати, але не встиг. Бо в цей час…
Розділ 8
Двоє проти десятьох. "Треба йти!"
Бо в цей час до підземелля вскочили Уфа й Енелолик.
— Що тут діється? — закричала Уфа.
— Ви чого їх затримуєте? — закричав Енелолик.
— Відпустіть їх негайно! — вигукнули вони обоє в один голос.
Шакали від несподіванки поприсідали до землі. Та Бацила не розгубився.
— Здобич сама йде в пастку! Шакали! Вперед! — вигукнув він.
І шакали з відчайдушним вищанням кинулися в бій.
Бацила сам у бойову операцію не встрявав. Сховавшись у кутку, він тільки вигукував звідти:
— Давайте! Хапайте! Кусайте!
Організована злочинність тим і відзначається, що керівники, організатори самі нічогісінько не роблять, а тільки командують із затишку.
Проте хоча шакалів було десять, а інопланетянських мавпочок лише двоє, хапати й кусати не виходило ніяк.
Шість лап — це все-таки не чотири. Шакали не звикли битися з шестилапими. Та й справді — як його встежиш? Тільки від двох ухилився, як ще дві тебе за хвоста хапають і на землю швирголяють.
А шакал — це шакал. Геройства в ньому небагато. Як його на землю гепнуто, він з вищанням підхоплюється й тікає.
І незабаром усі шакали розбіглися по кутках і звідти тільки очима блимали.
— Бігом! — Енелолик підхопив Колька, Уфа підхопила Косю. І вони прожогом вискочили з підземелля.
Не опускаючи Косю й Колька, міцно тримаючи їх, Уфа з Енелоликом перебігли весь Чужий Ліс і тільки на узліссі спинилися й сіли перепочити.
На бігу Кося й Колько мовчали, нічого не питали, бо розуміли: коли біжиш, говорити не можна, збивається дихання.
А тепер Кося вигукнув, не приховуючи захоплення:
— Ну, ви ж і молотки! Добре б’єтеся.
— А як ви нас відшукали? — спитав Колько.
— По слідах, — відповів Енелолик. — Правда, не одразу. Якби Місяць не зайшов і можна було з батьками зв’язатися, ми б швидше…
— Стривайте! — вигукнув Кося. — Треба негайно порадитися. Шакал Бацила сказав, що на вулкані Петекатепопль, куди ми йдемо, живе дракон Жахоб’як. Це, мабуть, він захопив наших однокласників! Що робити?
— Треба йти, — рішуче сказала Уфа. — Ви посидьте десь у схованці, а ми…
— Чого це у схованці? — перебив її Колько. — Ми теж…
— Авжеж! — підхопив Кося.
Уфа засміялася:.
— Ти бач, навіть у риму заговорили.
— От і порадились, — усміхнувся Енелолик.
Розділ 9
Петекатепопль
Вони стояли перед височенною горою, з вершини якої раз у раз випахкували вогонь і чорний дим — наче якийсь підземний велетень палив люльку.
Це й був вулкан Петекатепопль.
Позаду лишився важкий шлях, але особливих пригод дорогою не трапилося. І от вони на місці.
— Треба шукати печеру, — сказав Енелолик. — Ви тут посидьте, а я піду в розвідку.
Підніжжя вулкана Петекатепопль було вкрите лісовими хащами. І Енелолик одразу зник з їхніх очей.
Якийсь час вони мовчали.
Бездіяльне мовчання давало змогу придивитися один до одного. І Кося з Кольком уважно розглядали Уфу.
"А вона таки симпатична", — подумав Кося і зиркнув на Колька. Колько усміхнувся. Він подумав те ж саме.
Хлопці хотіли щось сказати, та не довелось. Бо несподівано задвигтіла земля, загуркотіло, блиснуло і…
Розділ 10
У печері.
Несподіваний перебіг подій.
Зненацька їх огорнула хмара чорного диму, вони перестали будь-що бачити. І тут хтось їх підхопив і кудись поніс.
Коли дим розсіявся і вони оговталися, то побачили, що лежать у величезній печері, стіни якої казково виблискують барвистими дорогоцінними камінцями.
Краса була неймовірна.
Але не ця краса вразила Уфу, Косю й Колька.
А вразило їх те, що посеред печери сиділи вкупочці і дивилися на них Михайлик Ведмеденко, Вірочка Вивірчук, Раїска Мняу та Енелолик. Не лише цілі, живі і неушкоджені. А ще й у прекрасному гуморі, усміхнені й веселі.
— З благополучним прибуттям! Здоровенькі були! — дзвінко вигукнула Раїска Мняу, — А ми вже познайомились. — І вона кивнула на Енелолика.
— І про Уфу все знаємо, — поважно сказав Михайлик Ведмеденко.
Кося й Колько розгублено перезирнулися.
— А… А Жахоб’як? — спитав Кося.
— Та! — махнула лапою Раїска. — Ховається десь. Соромиться.
— Що-о?!
— Ой! Та ви ж нічого не знаєте! — вигукнула Раїска. — Авжеж. Ви ж рятувати нас прибули, сказав Енелолик.
— А що — не треба? — розкрив рота Кося.
Раїска винувато закліпала віями:
— Та спасибі, звичайно, але… Нам нічого не загрожує.
— Як?!
— Розумієте, виявляється, нас викрали тільки для того, щоб ми погралися трохи з Жахоб’яком. Він ще дитина, як ми, і дуже нудиться в самотині. Але такий сором’язливий, що сам не може знайти собі товариства. Ніяковіє. Вважає себе дуже негарним і страшним. Чудило!
— А хто ж вас викрав? — спитав Кося.
— Тато Жахоб’яка. Дракон Вулканович. Він працює у Петекатепоплі кочегаром. Дуже симпатичний дядечко. Хоч і дракон. Вони з породи драконів-вулканонів, що живуть у вулканах і харчуються лише горючим камінням, нічого живого не їдять, у рота не беруть.
— Тю! А ми… І наших інопланетянських гостей підпрягли…
— Ні-ні! Ми ніяких претензій не маємо. Ми з радістю! — вигукнув Енелолик.
— Правда-правда! — підхопила Уфа.
— Нам цікаво знайомитися з вашою планетою, так би мовити, у дії, — усміхнувся Енелолик.
— Ну, раз цікаво, то клич, Раїско, Жахоб’яка швидше! — сказав Кося. — Нічого йому ховатися. Хай подивляться космічні прибульці, які в нас дракони. Та ми й самі ще не бачили.
— Давай клич! — підхопив Колько.
— Жахоб’яче! — загукала Раїска Мняу. — Біжи сюди мерщій! З тобою познайомитися хочуть.
Якусь мить було тихо.
Аж от задвигтіла земля, запахло смаленим і у печері з’явився невеличкий дракончик. У коротких штанцях, у барвистій маєчці з іноземним написом і в сандалях на босу ногу. Очі великі, банькаті. Ніс кирпатий, облуплений. Губи товсті. Але загалом симпатичний і зовсім не страшний. Став оддалік, рота лапою прикриває сором’язливо.
— Здрастуйте! — привітався стиха. — Вибачте, у мене вогонь з рота. Вам, може, неприємно… — І зашарівся, у землю втупившись.
— Та чого там неприємно, — сказав Кося. — Подумаєш! — І перший підійшов знайомитись. А потім і всі по черзі підійшли до Жахоб’яка, потиснули йому лапу, познайомилися.
— Дуже симпатичний! — мовила Уфа. — Жаль, що у нас на планеті нема драконів.
— Зате у нас велетенські жаби є, хвостаті й восьмилапі. Теж симпатичні, — сказав Енелолик.
— Цікаво, — сказав Жахоб’як. Тоді часто-часто закліпав і, опустивши голову, тихо мовив:
— А мо, пограємо у щось?
— Я не проти, — сказав Енелолик.
— І я! — сказала Уфа.
— Давайте! Давайте! — підтримали Кося, Колько й Михайлик.
— Тільки у двір вийдемо. Бо тут не розгуляєшся, — сказав Жахоб’як.
Розділ 11
Дракон Вулканович вибачається
Майже годину гасали вони по схилах Петекатепопля. Гралися і в піжмурки, і в квача, у гилки.
І тут раптом Кося згадав тата. І його слова про вуха…
— Ой! — зойкнув Кося. — Слухайте! Там же наші батьки хвилюються, шукають… А ми…
— Ой! Справді! — схопилася лапами за щоки Раїска.
— Ой-ой-ой! — схопилася за голову Вірочка.
— Хоч би попередити якось, що з нами все гаразд, — почухав лапою потилицю Михайлик.
— Що попереджати… Треба вертатися, — зітхнув Кося.
— Слухайте, а давайте всі разом — до нас! — вигукнула Раїска. — І Уфа, і Енелолик, і Жахоб’як!
— Ой! Правильно! — вигукнула Вірочка. — Дівчатка будуть такі раді!
— І хлопці! — сказав Колько.
— І батьки, й учителі, — докинув Кося. — У нас вони всі добрі. Якщо й гримають, то тільки з виховною метою.
— Але далеко, правда, — зітхнув Колько. — Якби був якийсь транспорт… Бо я так повільно бігаю…
— А я можу тата попросити. Він підвезе, — сказав Жахоб’як.
— На чому? — спитав Колько.
— На своїй підземній ракеті.
Виявилося, тато Жахоб’яка був сучасним прогресивним драконом і пересувався під землею за допомогою ракетної техніки.
Жахоб’як його гукнув, і тато з’явився з-під землі — у робочій спецівці, закіптюжений, зі щитком, як у електрозварювальника: працювати кочегаром у вулкані — справа нелегка.
Почувши, у чім річ, Дракон Вулканович весело сказав:
— Нема питань! Я й сам збирався вже вас одвозити. Вибачайте, що задав клопоту. Але так серце болить через того мого Жахоб’яка. Такий він некомунікабельний! І вигадав же — страшний! Ну який він страшний? Га?
— Аніскілечки не страшний! Гарний хлопець! — сказала за всіх Раїска Мняу.
Познайомившись з Уфою та Енелоликом і дізнавшись, що вони інопланетяни, Дракон Вулканович так розхвилювався і засипав їх такою кількістю питань, що Жахоб’як змушений був утрутитися:
— Пробачте, тату! Але їхні батьки хвилюються, чекають.
— Ох, даруйте, дорогі! Вперше ж бачу інопланетян. Так цікаво! Ходімте мерщій на стартовий майданчик.
Розділ 12
День сенсацій
Учителі й батьки саме зібралися на Великій Галявині. Щойно вони повернулися з марних пошуків і обмінювалися сумними новинами.
І раптом галявина захиталася, задвигтіла і з-під землі з’явилася червона ракета.
На ногах не встояв ніхто. Всі попадали долі. Отак лежачи — хто горілиць, хто на боку, а хто на животі — зустріли вони прибулих.
Побачивши Михайлика, Раїску, Вірочку, Косю й Колька, всі підхопилися і в один голос так радісно скрикнули, що з дерев посипалося листя.
А коли з червоної підземної ракети вийшли спершу Енелолик і Уфа, а за ними Жахоб’як із татом Драконом Вулкановичем, усі знову попадали. Від розпачу й несподіванки. Правда, одразу ж підхопилися, сором’язливо обтрушуючись.
Щоб вивести батьків та вчителів з незручного становища, спершу Раїска, Вірочка і Михайлик познайомили їх із Жахоб’яком та його татом і розповіли про них. А тоді Кося й Колько представили інопланетянських друзів і розповіли про Енелолика з Уфою та про їхніх батьків Папаридона Івановича та Мамуру Сидорівну, які лагодять зараз на Місяці "летючий чайник".
Батьки й учителі тільки ойкали і сплескували лапами.
Кося підійшов до свого тата і схилив голову:
— А тепер от тобі мої вуха. Скуби. Я винен.
Тато розчулено обійняв сина.
— Що ти, що ти! Я пишаюсь тобою!
Уроків у той день, звичайно, не було.
До пізнього вечора гралися разом учні лісової школи, Жахоб’як і Енелолик з Уфою.
Тим часом вчителі й батьки вели з Драконом Вулкановичем жваву розмову про підземні справи. Він розповідав їм про запаси корисних копалин, про артезіанську воду, про підземні печери, про сталактити і сталагміти.
Під час розмови жіноцтво активно обмахувалось віялами, позаяк від Дракона Вулкановича пашіло, мов з печі. Чоловіча стать трималася мужньо, тільки висолоплювала язики й хекала.
Говорили також і про інопланетян.
Учитель фізкультури Макак Макакович дуже пишався, що прилетіли саме мавпочки.
— Ви подумайте — шість лап! — вигукнув Макак Макарович. — Яка зручність для фізкультури й спорту!
Сонце сідало, коли Енелолик і Уфа раптом припинили гру і сказали:
— Зараз тато з мамою за нами прилетять. Вони вже на орбіті.
— Ой! — вигукнула Раїска Мняу. — Ой, як жаль! Ми до вас уже так звикли.
— І ми! — зітхнула Уфа.
— Але, на жаль, треба летіти, — сказав Енелолик. — У космічній подорожі все розраховано, а ми й так через неполадки на кораблі затрималися. Ми ще прилетимо. Обов’язково!
Незабаром над лісом з’явився "летючий чайник".
І хоч усі вже були попереджені про його приліт, враження було разюче й дивовижне.
Апарат приземлився, і з нього вийшли Папаридон Іванович та Мамура Сидорівна. Вони тепло привіталися з усіма, подякували за гостинність, за увагу до своїх дітей, подарували сувеніри — значки з якимись незрозумілими інопланетянськими гармудзлями, попрощалися, сіли разом з Уфою та Енелоликом на свій "чайник", знялися й полетіли.
Стали збиратися додому і Дракон Вулканович із Жахоб’яком.
Теж подякували, попрощалися, сіли у свою червону ракету і зникли під землею.
А мешканці лісу аж до ночі не розходилися з Великої Галявини. Все сиділи й балакали, балакали, балакали. Та й було про що.
То був день сенсацій, як сказав Коляй Коляйович Колючка, тато Колька.
Розділ 13
Останній
Наступного дня у лісовій школі відновилися уроки.
Пантера Ягуарівна стояла біля дошки і писала умову задачі на віднімання: "Було чотирнадцять друзів. Двоє полетіло на іншу планету. Скільки залишилося?"
Михайлик Ведмеденко раптом підняв лапу.
— Що тобі, Ведмеденку? — спитала Пантера Ягуарівна.
Михайлик підвівся:
— А можна до цієї задачки ще одну?
— Яку?
— На додавання.
— Ану-ну.
— "Двоє полетіло, а один прилетів… На підземній ракеті".
— Можна, — усміхнулася Пантера Ягуарівна. — Завтра неділя, і у нас буде екскурсія на вулкан Петекатепопль. Я вже домовилася з Бурмилом Михайловичем. Він дає транспорт.
— Ур-ра! — закричали всі.
Дивлячись на їхні радісні мордочки, Пантера Ягуарівна подумала: "Як добре, коли діти дружать. І як було б прекрасно, якби в усьому світі, а точніше Всесвіті, всі дружили і не сварилися, не ворогували ніколи".
У цю мить Вірочка Вивірчук зойкнула і підняла лапку:
— Пантеро Ягуарівно! А Вовченко за хвіст кусається!
— Вовченко! Вийди з класу! Двійка з поведінки! — рикнула Пантера Ягуарівна.
Вовчик Вовченко підібгав хвоста і поплентався геть. А Кося раптом подумав, що й на інших планетах ставлять двійки і виганяють з класу. І усміхнувся.
За матеріалами: Всеволод Нестайко. "Казкові пригоди і таємниці". Повісті-казки. Передмова Анатолія Костецького. Малюнки Анатолія Василенка. Київ, "Веселка", Тернопіль "Навчальна книга - Богдан", 2003 р., стор. 251 - 270.
