"Темна-претемна ніч. Місто, як завжди, заплющило очі, вимкнувши світло у будинках. Тиша! І в ніякому разі не смій заважати цій тиші. Навіть, якщо тобі не спиться! Навіть, якщо цікавість долає страх, не смій підійматися, щоб зрозуміти, що то за скрипіння дверцят чи потаємне шкрябання під ліжком! Усі ці звуки є ознакою того, що він поряд. Але дуже сильно хвилюватися непотрібно, адже він, загалом, приходить в ніч, з четверга на п'ятницю. Тож, усі інші ночі, можна спати спокійно. Принаймні так вважала Марічка, та на жаль, вона помилилася. Цього разу він прийшов у саму неочікувану ніч, з неділі на понеділок. Мабуть, найтяжчу ніч тижня, адже вона є коридором між закінченням вихідних і початком навчання..." (Євген Дмитренко)
"Джордж Плейтен не міг приховати суму в голосі: — Завтра перше травня. Олімпіада! Джордж перевернувся на живіт і через спинку ліжка пильно глянув на товариша по кімнаті. Невже він не відчуває те саме? Невже думка про Олімпіаду не викликає у нього ніяких емоцій? Джордж мав худорляве обличчя, його риси ще більше загострилися майже за півтора року, проведених у Інтернаті. І сам він був худорлявий, та в його синіх очах горів колишній невгамовний вогонь, а розпачливістю, з якою він уп'явся в ковдру, Джордж нагадував зацькованого звіра. Товариш по кімнаті на мить залишив книгу і відрегулював яскравість світної стіни. Його звали Хейлі Омейні, він був нігерієць. Здавалося, його темно-брунатна шкіра й масивні риси обличчя створені для того, щоб виражати тільки спокій; згадка про Олімпіаду його не схвилювала. — Я знаю, Джордже, — озвався він..." (Айзек Азімов)
"В останні роки дев'ятнадцятого століття ніхто не повірив би, що за всіма людськими справами зосереджено й пильно стежать істоти більше розвинені, аніж людина, хоча й такі самі смертні, як і вона; що в той час, коли люди заклопотані своїми справами, їх досліджують і вивчають, може, так само уважно, як людина досліджує під мікроскопом хвилинне життя нижчих організмів, що плодяться й кишать у краплині води. З безмежною пихою снували люди туди й сюди по всій земній кулі, поглинуті своїми мізерними турботами, певні своєї влади над матерією. Мабуть, так поводяться під мікроскопом й інфузорії. Ніхто й гадки не мав, що старіші космічні світи криють у собі загрозу людському існуванню; сама думка про можливість життя на інших планетах здавалася неймовірною. Цікаво нагадати деякі поширені в той час погляди. Щонайбільше, думали земляни, на Марсі живуть люди, які поступаються перед нами своїм розвитком і завжди раді прийняти нас у свої гостинні обійми як жаданих просвітників. А в цей час істоти, які своїм розвитком стоять вище нас настільки, наскільки ми стоїмо вище від допотопних тварин, істоти з великим холодним жорстоким розумом, дивилися заздрісними очима на Землю, повільно й впевнено плекаючи свої ворожі супроти нас плани. На світанку двадцятого сторіччя наші ілюзії були розбиті..." (Герберт Веллс)
На початку третього тисячоліття нашої ери до сусідньої планетної системи з орбіти Землі стартує Космічна Академія Наук. За корабель їй служить астероїд, у надрах якого створено атмосферу, близьку до земної. Це і є Ковчег Всесвіту, що несе генофонд нашої планети у Космос. Звідси й назва гостросюжетного футурологічного роману Миколи Руденка. Футурологічний роман «Ковчег Всесвіту» сповнений віри у необмежені, але ще не виявлені уповні творчі можливості людини. З тривожною думкою про майбутнє планети писав Микола Руденко свій роман «Ковчег Всесвіту». Людство, на жаль, не усвідомило того, що земну цивілізацію вбиває трудова теорія вартості, продовжуючи перетворювати біологічну енергію в технічну і цим самим виснажувати матеріальні ресурси планети. Роман-застереження розкриває перед нами сюжетно-динамічну розповідь про життя космічній лабораторії, яка вирушила у міжпланетну подорож... Твір наділений надією і певністю, що перед землянами відкриються нові космічні горизонти пізнання всесвіту, а також таїнств людської індивідуальності як мікросвіту...
"Дорога летить, за лінію горизонту. Ліворуч — скошене поле, праворуч — сосновий ліс. — Зачекай, — вигукнула Уля. Сана завернула електромобіль з дороги. — Що сталося? — Вибач. Здалося, я побачила Ару. — Це ж не той ліс. Та й немає у нашому вовків, — Сана озирнулась на сина. Й поглянула в бік лісу: — Наче. — Мамо, — подав голос Нестор. — А пам’ятаєш? Ти обіцяла. — Улю, прогуляємось трохи? — Тут? — тепер спантеличилася Уля. — Я знаю ці місця, — Сана відчинила дверцята. — Це місце..." (Олена Більчук)
"Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)
"Зненацька почувся легкий плескіт. Уля простягнула руку й натрапила на стінку. Провела долонею вище — стінка обірвалася. Повітря біля пальців відчулося теплішим, ніж біля обличчя. Це, напевно, акваріум. Розплющила очі. Так, це він. «Не люблю акваріумів», — подумала дівчина. — Зачекай, я скоро, — сказала пані Зоряна і вийшла в коридор, м’яко торкаючись підлоги підборами. Уля озирнулася — вона була в кабінеті пані Зоряни, завідуючої бібліотекою Університету історії. На великому настінному екрані змінювалися старовинні мапи. Їх загадково освітлювало сонячне проміння, що мерехтіло крізь жовто-блакитно-зелений вітраж. Неподалік, на одному зі стільців, сидів поважний чоловік, — він із цікавістю поглянув на дівчину. Уля кивнула, чоловік відповів. Вона присіла поруч..." (Олена Більчук)
"Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)
«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»(Олена Більчук)
« — Здогадайтесь, як цей кристал назвали. У вас три спроби. — Щось на кшталт нептуніто? — припустила Уля. — Занадто просто, як аж для трьох спроб, друга спроба! — вигукнув Василь. Він зараз нагадував хлопчака, яким був у дитинстві: із розкуйовдженим волоссям, широкою щасливою усмішкою. — А ти постав питання так, щоб у нас не було іншого вибору, окрім як здогадатися, — у голосі Богдани вчувся виклик. — Та це, схоже, був натяк, бунт на кораблі! Зосередьтесь, а то втратите спроби. За проханням-вимогою даю напрям — перше правило кодексу працівників космічної галузі...» (Олена Більчук)
"Планета Етерія світилася ніжно-пастельними теракотовими відтінками. Зонд для дослідження стану планети мав сісти на її поверхню за вісім годин. Він був надісланий із зорельоту «Мажара» в зону можливої наявності речовини йота. За щасливим збігом, у цій зоні не прослідковувалося видимих ознак поселень — обрисів будівельних комплексів, доріг чи штучного освітлення у затемнений час. При прибутті в сектор Етерії зореліт увійшов у режим прихованості, яку забезпечувала система Екранування об’єктів у космосі ŜOS (ШОС) — це абревіатура назви системи мовою есперанто, Ŝirmádo de objе́ktoj en la spáco. Такий режим дозволяв бути непоміченим для можливих іншопланетних цивілізацій. Відповідно, зв’язок із Центром координування польотів на Землі був обмежений..." (Олена Більчук)
««Як же цей торс нагадує тюленя. Тюленя, коли він не у воді. Істоту, що знаходиться у менш сприятливому для руху середовищі. Тільки тюлені, зазвичай, дивляться прямо або вбік, а тут — уверх…» «Улю!» — покликав Устим. І теж підійшов до скульптури Олександра Архипенка, що розташовувалась на невеликому майдані Саду просторових експериментів — архітектурного комплексу поряд із Центром дослідження Космосу. На майданчику, майстерно викладеному мозаїчною бруківкою, було з десяток скульптурних композицій різних авторів...» (Олена Більчук)
"Коридор повернув праворуч, знову — жодних дверей, вікон, і тьмяне освітлення, десь таки має бути вихід, ще один поворот — сходи, вниз, двері, дівчина витягнула з кишені дистанційну «відмичку» — нарешті вулиця. Хоча біг лабіринтом коридорів здавався довгим, сигнал про допомогу пролунав хвилин п’ять тому. На вулиці чомусь вимкнулись його координати, але Уля зафіксувала напрям — південний схід. Ще ясніла тонка смуга заходу Сонця, а обабіч дороги запалювались ліхтарі, реагуючи на її біг. Дивне, безлюдне місце, але будинки гарні, напевно, недобудова цілого району (призупинка будівництва бувала, наприклад, через виявлення несанкціонованого захоронення токсичних відходів). У небі вже яскраво яснів неповний місяць, у фазі першої чверті, тому, попри відсутність загального освітлення, видимість місцевості була нормальною. Почувся різкий звук. Уля зупинилися. Звідки? Вона озирнулася. Місяць, що нагадував вухо, здавалося, вслухався у простір разом із нею..." (Олена Більчук)
"— Якби колись сміливці не ризикували у спробах злетіти, не опускались на незвідану глибину, не відкривали нові землі, або не проводили небезпечні наукові експерименти, ми, розвідники космосу, зараз не обговорювали б тут — іти на контакт з Етерією чи ні. — Так, Грейс, нас тут не було б. Але на той час вони ризикували тільки собою. — Розумію, капітане Мінхо. Що ж, скористаємося наступним шансом років так через …надцять, і, можливо, тоді високі технології будуть лише допоміжною, а не стримуючою силою. Вечірня нарада міжнародного екіпажу у складі капітана зорельоту й капітанів команд, а також двох науковців наближалася до м’якого завершення. В ілюмінаторі й на екрані Етерія, у затемненому часі, блимала вогнями..." (Олена Більчук)
«— Несторе, трохи далі, не над вухом, — одмахнулася рукою Уля від племінника, який стояв поряд і смачно хрумкав своїм улюбленим фруктом, ще недостиглим етеєм. Хлопчик неохоче, все ж відійшов: він знав, що Уля пілотує зорельотами і, буває, їй після польоту треба побути наодинці. От і тепер: вона втекла зі святкування Галактичного року — сиділа біля вікна й задумливо дивилася крізь шибку на рівненьку смужку фіолетових айстр, а ще — на нерозкриті квіти енотери, що з’явилися в саду звідкіля не візьмись. Ех, зорельотопадів подушками зараз не буде...»
(Олена Більчук)
“Кульбабове вино” — твір, який виділяється на тлі інших текстів Бредбері особистими переживаннями автора, книжка багато в чому автобіографічна. Літо у неіснуючому містечку Ґрін Таун 1928 року. В центрі сюжету — брати Сполдінги 10-ти й 12-ти років.
Читаймо романи, написані для дітей відомими українськими письменниками: Всеволодом Нестайком, Володимиром Рутківським, Галиною Пагутяк, Юрієм Яновським, Сергієм Оксеником, Пантелеймоном Кулішем, Юрієм Яновським, Радієм Полонським, Миколою Руденком.