Байки – це стислі та лаконічні, але дуже змістовні і повчальні оповідання. Вони складаються з двох частин: у першій частині коротко розповідається про якийсь випадок, а в другій – подано мораль. Головне у байках - глибокий зміст. Дійовими особами поряд з людьми виступають тварини, рослини, неживі предмети, які уособлюють певні ідеї та людські характери. У цьому розділі можете знайти байки Петра Гулака-Артемовського, Степана Руданського, Євгена Гребінки, Жана де Лафонтена, Івана Крилова (українською), Григорія Сковороди, Леоніда Глібова, Езопа.
Іван Франко назвав Євгена Гребінку «автором пречудових українських байок». Він написав їх небагато — всього 27, але вони стали безперечним явищем української літератури. Їхньою основою байкар зробив реальний пейзаж та світогляд простої людини, що й надало їм оригінальності, неповторної своєрідності.
"Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою. У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно заграбастано. Бабуся сновигають заметеним подвір'ям. Мені видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повітрі, і я очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою, подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині..." (Борис Харчук)
"Дідуня в нас не було. Наші дідуньо, сказано, пропали ні за цапову душу ще в першу світову. Вони загинули зовсім молоді: внуками і не бралося на зав'язь. А коли ми знайшлися (двоє хлопців і три дівчини), то нам вкрай бракувало дідуня. Дівчата, правда, це якось не дуже розуміли, навіть наша найстарша сестра Надя, а про близняток Вірку і Любку нема чого й казати, бо вони ще винянчувалися в колисці. Мені ж і Петрові хоч сядь і плач: надходила весна — не було змайструвати кому нам возика, а чи вчинити таке колесо, щоб ми гасали ним ціле літо; надходила зима — не було кому змайструвати санчата чи витесати дерев'яні ковзани. В нас не було дідуня — не було кому вистругати такого свистка, щоб найдальша далина відгукувалася луною на його заливисте фю-ю-ють.. Та біс із тим возиком, що скажемо вищав би, з тим невловимим колесом, за яким тужили наші ноги; біс із тими санками, які переганяли б вітер, з тими ковзанами, на яких ускакували б незамерзлі ополонки. Біс із тим голосистим свистком, від якого усім закладало б у вухах..." (Борис Харчук)
"Ой, смійтеся, дівчаточка, та й ви, молодиці,
Посіяв я файку жита, а цибух пшениці.На припічку молотив, у запічку віяв,
Під припічком наорав, пшениці насіяв."
(Коломийки)
"Ой співанки-коломийки, в'язанку з них в'яжу,
Як попросять заспівати, я ся не відкажу.Як я стану коломийки співати, співати,
Засмієшся, і затужиш, і станеш гадати."(Коломийки)
"Дівко, дівко,
красна дівко,
ти маєш спостережену нами ознаку,
ти маєш спостережену нами ознаку-догадку
"бути тим, на кого парубкові можна тільки дивитися,
хто парубкові тільки милує око""...(Василь Голобородько)
"На горі дівчата
– у вишиваних сорочках –
кривий танок ведуть,
весну веселу гукають ..."(Василь Голобородько)
Василь Тимофійович Скуратівський (1939 - 2005) - один з найвідоміших українських народознавців ХХ століття. Своє багатолітнє творче життя він присвятив дослідженню історії свого народу й роду, вивченню його звичаїв, традицій, обрядів, життєвих правил, пізнанню багатющої духовної культури наших предків. Родом митець із Полісся, тому найбільше досліджував саме свій рідний край, обряди, звичаї, культуру поліщуків, яких раніше називали древлянами.
День Купала, який припадає на 24 червня, збігається з літнім сонцеворотом. У давніх слов'ян Дажбог — бог Сонця — був найшановнішим серед інших міфологічних святих. Наші пращури вважали, що саме він дарував усьому життя. Відтак Сонце було прообразом свого покровителя, а тому його річний цикл співпадав з певними ритуальними дійствами, серед яких Купало знаменувало літній сонцеворот, тобто найвищий культ Сонця. Християнство не змогло остаточно знівелювати обряд, тому до нього «долучили» свято Різдва Святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. Ось так і з'явилося християнізоване дійство з подвійною назвою — Іван Купало.
"Три останні дні напередодні Великодня люди вважали жалобливими, «бо Ісус Христос покутував за наші гріхи». Найбільш богомільні не тільки «носили жалобу» — голосно не розмовляли, не сміялися, не встрявали в суперечки — а й не вживали їжі, даючи напередодні сувору обітницю, «щоб Бог допоміг позбавитися гріхів та хвороб». Здебільшого це стосувалося Чистого четверга (Живильного, Страсного, Великого, деінде Нявського Великодня). З цим днем пов'язано чи не найбільше обрядів і дійств..." (Василь Скуратівський)
"Постіль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засіли куми, на краю печі рядком діти. Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти. Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб та чарку. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тіні і кинув їх на стелю. Там вони поломилися на сволоках і також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили..." (Василь Стефаник)
Великдень — Свято воскресіння Ісуса Христа. Відзначається він у першу неділю після весняною рівнодення. У 2021 році Великдень відзначається 2 травня. В неділю всі рушають до церкви на службу, святять паски, яйця. Поздоровляюють і христосуються. При христосуванні цілуються, обмінюються писанками і кажуть так: "Христос воскрес!" "Воістину воскрес!"
"Буковина була і ще є багатоетнічним краєм, і кожний етнос має свої обряди, пов’язані із різними церковними святами та іншими подіями. Великодні обряди розпочинаються тижнем, який передує Великодню і зветься Великим: кожен із його днів ніс у давнину певне культове навантаження. Знаю багато повір'їв, пов'язаних з цими днями у горах, де проживає переважна частина гуцулів. Так, у Чорну середу заказувалося обрізати дерева, бо могли висохнути. Вірили, що на Живний четвер після того, як люди виходили з церкви після вечірньої, «приходять мерці на відправу». У Велику п’ятницю ніхто не пускав кров із ніякої маржини, так само ніхто в цей день не йшов по рибу або полювати. Це табу підкріплялося страхом, що поранений звір «клєстиме цілий рік», і це прокляття діятиме до дев'ятого покоління. Цієї застороги дотримувалися в пам'ять про страту того дня Ісуса Христа..." (Юрій Чига)
Великдень — одне з найсвітліших та найбільших християнських свят, яке з нетерпінням чекають люди по всьому світові.
У 2024 році Великдень православні в Україні святкуватимуть 5 травня.
Сонце дивиться з хмарини, -
І так буде все, щоднини!
Веселитиме всяк час
Нас усіх весняний час.Красна веснонька прийшла,
Сонце, тепло принесла.
І радіє кожен з нас,
Бо прийшов чарівний час!
За повір'ям, хто скуштує по шматку від дев'яти різних пасок - цілий рік буде щасливим. Отож, хтось для того, аби обмінятися великоднім хлібом та крашанками, а хтось - щоб пограти у традиційні великодні ігри і поспівати веснянок, - збираються на Великдень біля церкви, відбувши вдома родинний святковий обід. Найвідоміші великодні гуляння в останні роки відбуваються в Києві біля Михайлівського Золотоверхого собору та у Львові - в Шевченковому гаю.
Серед великодневих свят чи не найцікавіше відзначали другий день. У різних регіонах він мав свої іменні назви: Волочильний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок. На Слобожанщині це був день Богородиці. Понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: так звані христосувальні обходи («нести калача»), що й дало назву Волочильного понеділка, та обливання водою — Поливальний понеділок. Якщо перший обряд якоюсь мірою позначений церковним впливом, то другий — лише дохристиянськими віруваннями. (Василь Скуратівський)
За тиждень до Великодня відзначаємо Вербну неділю. У цей день нарізаємо вербних гілочок і несемо їх до церкви святити. Коли освячені гілочки приносимо з церкви, то шмагалиємо ними усіх членів родини і худобу, щоб здоровими були. По селах цими гілочками виганють перший раз корів на випас, зберігають їх цілий рік від недуг і грому. Від вербної неділі починаємо готуватись до Великодня: варимо яйця, фарбуємо писанки, випікаємо обрядове печиво і паску.
Усіх вітаю. А я до вас знову з фольклором, який збирала після 1 курсу в межах практики на малій батьківщині моєї бабусі. Красно дякую «Тріо Федорових», які охоче поділилися духовними надбаннями рідного села.
