Публікації за тегом: Юлія Хандожинська

"Дощ полив, і день такий полив'яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях."
(Ліна Костенко)​

 

 

"Жило собі мале лошатко. Було воно вперте, і все робило наперекір. А гарне яке ж було: і грива, і хвостик — розкішні, довгі, блискучі. Звали його Топу-Топ, бо дуже вже воно любило тупцяти ніжками, бігати і брикати. Бувало, заженеться в город і все, що там є, топче. Вскочить у помідори, і вже чути «чвак-чвак», а потім летять  шматки гарбуза чи кабачка. І кричить Топу-Топ:  — Іго- го, іго-го! А його мама просить: — Не лізь туди, не йди сюди, будь обережним! Та нічого не можна було зробити. Ось такий був неслухнянчик. Того дня у Топу-Топа був день народження і ввечері він чекав на гостей. Мама розчесала його розкішну гриву і хвостика і відпустила  гратися.  Звісно, як кожен іменинник, він подумав, що сьогодні йому можна все. І поки мама не бачила, він тихенько вислизнув у город..." (Юлія Хандожинська)

 

"Вже вечір тихенько
Заходить до хати,
Веде його зірка,
Веде до оселі
Різдво святкувати!
В оселі тепленько,
Чисто, гарно всюди,
На віконні свічка,
Мов душа невинна,
Радіє!.. Йдуть люди..."

(Юлія Хандожинська)

"Була собі на світі маленька мишка Пікавка. — Пі-пі-пі, — кричала мишка і швидко-швидко бігла у своїх справах. А справ у мишки було багато: то сиру потрібно було накрасти, щоб кіт Микита не побачив, то нірку свою облагородити, а саме: вкрасти пір'ячко у курочки. Ось яка була справна мишка Пікавка, була крадійкою. Та не тільки красти мишка вміла, а ще, бувало, любила і понасмі- хатися з оточуючих, вкраде шмат ковбаси, а по дорозі ще й глечик з сметаною поб'є. То вже на ранок кіт Микита отримує по повній програмі, а мишка сидить глибоко в нірці і тільки чути: — Пі-пі-пі! Старий кіт, що уже тільки не робив: і сам мишку чатував біля нірки, і собаку просив, і півня, але ніхто не міг Пікавку зловити, від усіх вона тікала, а потім тільки чути з нірки..." (Юлія Хандожинська)

 

"Маленька руденька лисичка одягнула свій улюблений капелюшок і побігла в ліс. Біжить по стежинці, пісеньку співає, радіє, а назустріч їй — Вовчик. — О, привіт, лисичко. — Привіт. — Боже, який в тебе красивий капелюшок. — Так, красивий, а ти що хочеш теж поносити? — То бери, мені не шкода, а ввечері повернеш — ну, за якийсь там маленький гостинчик. — Добре, — каже вовк. — Ти ж знаєш, де я живу. Підвечір вовчик повернув капелюшок і приніс лисичці м'ятки на чай. Лисичка все забрала, зраділа, а на ранок — знову до лісу..." (Юлія Хандожинська)

 

 

"Жив собі на світі жучок-добрячок. Маленький не примітний, але з великим серцем. Було у нього багато друзів, яких він частенько навідував та завжди старався їм допомогти. То колосочки в нірку для мишки польової піднесе. То диким бджолам знайде найкращу галявинку із квітами, щоб вони могли зібрати смачненький мед. Усе і скрізь наш жучок встигав, адже мав він вісім лапок та крильця міцні. Втомився летіти, то швидко-швидко біжить. Он який спритний був! Усі його любили за гарну вдачу і щире серце. Одного разу біг собі жучок у справах, аж раптом назустріч йому іде хом’ячок. — Привіт, Жучок, куди ж це ти так поспішаєш? — Привіт, друже, ось біжу у садочок — потрібно допомогти їжачку яблук на зиму назбирати. — Ех, пощастило їжаку!  Хто б мені допоміг? А то я сам — маленький, а справ так багато, — нажалівся жучку хом’ячок..."  (Юлія Хандожинська)

 

"Посеред густого лісу, в кущах,  стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона  там була. І любив  на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)

 

"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)

 

"Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо —  так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці..." (Юлія Хандожинська)

 

"Сніг легенько сідає на хату,
На ялинку зелену, струнку,
Загортає її в білу вату,
І ялиночка — наче в вінку.
Снігу, Боже, і гори й долини,
Неосяжна кругом білина.
Хоч малюй на мольберті картини,
Хоч щомиті любуйся з вікна..."

(Юлія Хандожинська)

 

"Одного разу ряба курочка вирішила знести яєчко. Вибрала вона собі затишне гніздечко у курнику, залізла туди, вмостилася. Розправила свого хвостика, аж раптом у курник вскочив тхір, який був дуже голодний і хотів поласувати свіжим яєчком. Тхір так налякав курочку, що вона скочила з місця аж пір'ячко згубила. Пір'ячко було маленьке, рябеньке і таке легесеньке, що миттю вилетіло з курника, немов маленький літачок, поки курочка не бачила. Летить собі пір'ячко, летить, аж раптом на зустріч йому індикачка чалапає. — Качечко, качечко, я загубилося, а візьми мене до себе на крильце жити. — Ну сідай та й живи, раз тобі так хочеться, — крякнула індикачка і почалапала до найближчого ставка. Сіло пір'ячко на крильце до качечки та й сидить тихенько, обживається, як раптом качечка вскочила в ставок..." (Юлія Хандожинська)

 

"Жила колись на світі маленька овечка Пхинька. І все їй завжди було не те і не так. Піде, бувало, в садочок пастися і — "ме-ме", недобра травичка в садку ("пхе, пхе, пхе"), наллє їй мама свіжого молочка, а вона надіп'є трішки, скривиться і: "Ме-ме: не люблю таке, хочу молочко з вареннячком!" Отак вона собі і жила, що не так, одразу: "Ме!" За це її не дуже любили інші мешканці двору. Одного літнього жаркого дня Пхинька вирішила піти попити холодної водички у луг. Бігти треба було через садочок донизу, а там через кладочку і джерельце прохолодне. Біжить Пхинька, мекає по дорозі, як завжди, все їй не так, добігає вона до кладочки, аж на зустріч їй баран..." (Юлія Хандожинська)

 

"Жила собі у річці маленька рибка. Така собі срібляста і швидка. І більше за все на світі любила рибка поговорити. Та от біда, що не почує — перекрутить, як захоче, а потім і по-своєму розкаже. Любила рибка затаїтися в очереті, де жили по сусідству водяні раки, і слухати, про що вони говорять, а потім швиденько пливти і розказувати усім новини. Дуже вже їй подобалося усе про всіх наперед усіх знати. Отож, одного дня засіла рибка в зеленому очереті. Нагострила вушка і слухає, про що раки говорять — думає, що ніхто її не бачить. А раки того дня підрізали очерет, прибирали навколо своєї хатки. Раптом бачать — щось поблискує. Знають, що то вже рибка чатує. От і шепоче один рак до іншому..." (Юлія Хандожинська)

 

"Була собі мушка, а звали її Петрушка. Мушка була неповоротка, повільна. Нікуди ніколи не поспішала. Сяде, бувало, на квіточку і спить, нічого її не турбує — ну геть зовсім, аністілечки! Нічого Петрушці не цікаво, тільки б поспати, і побільше, і подовше. От так вона і жила:  де не сяде — там і спить. Одного разу вирішила Петрушка–сонна мушка на листочку біля лісу поспати. Лежить собі на сонечку, загоряє. Аж раптом — чує якийсь шелест. Глянь, а то комарик внизу, бідний, один тягне соломинку. — Гей ти, комарику, ану не шелести там, невже не бачиш, що тут я на листочку сплю, — закомандувала мушка. — Ти знаєш, не бачу, а шелестіти буду, бо бачиш, білий день надворі і потрібно працювати, а не спати..." (Юлія Хандожинська)

 

"Нас перший дзвіночок гукає до школи,
Його голосочок, мов спів солов'я.
І те хвилювання, що в грудях тріпоче,
Залишиться з нами від А і до Я."

(Юлія Хандожинська)

 

"Ярик - невеличкий на зріст хлопчик з карими випуклими оченятами, як каштани, і чорними, як два шнурочки, бровами – був дуже непосидющим і влізливим. Його мама Ольга завжди за нього хвилювалася. Бувало, залишить Ярика в хаті на декілька хвилин, а сама піде чи дров внести, чи до криниці по воду, то він такі вже переверти робить - все кругом встигав: і кота за хвоста потягнути, і до плити полізти попіл понабирати в чашки і в каструлі понасипати; а як знайде ручку в буфеті, то всі фіранки помалює. Ользі було спокійно лише тоді, коли він ішов гратися до сусідської дівчинки Наталочки. Дівчинка була трохи старша за Ярика. Вона навчалася у четвертому класі, любила розповідати хлопчикові казки або якісь цікаві історії. Це дуже подобалося малому, і він з цікавістю їх слухав. Якось одного дня, коли в школі були канікули, Ярик ще зранку навідався до Наталочки. Тільки-но ступив на їхнє пордвір’я, як одразу ж відчув смачний запах, який ще швидше погнав хлопця в хату..." (Юлія Хандожинська)

 

"Жив собі маленький соловей. І дуже він любив співати і пісеньки придумувати. Кожного дня він трудився над своїм голосом і вкладав душу у свої пісні. Одного ранку летів лісом соловейко і тихенько пісеньку співав: — Тьох, тьох, фіть, фіть, фіть, Хто є в лісі, ой не спіть, Ви мені допоможіть, Тьох, тьох, тьох, фіть, фіть, фіть. Так йому було весело та радісно, як ніколи. Всі дерева вушка-листочки розправили, тріпотять, ніби підспівують соловейкові. Аж тут, де не візьмись з-за шовкового куща показалася ворона. — О, привіт, соловейку, як же ти гарно співаєш! Так ніхто в лісі не вміє! Не вміє, повір мені! — Ось тільки трішки затихо, якби в тебе була сопілочка, це було б пречудово — тебе було б чути навіть в ті далекі ліси, що за крутими горами..." (Юлія Хандожинська)

 

"Вечір тихесенько закрадався на землю, коли матуся підбивала білі подушки на ліжечку  Максимки. "Ось так, щоб попухнастіше, потепліле було тобі, синочку!" Поклавши в ліжечко свого семирічного хлопчика - малесенького, худорлявого з чорним волосячком і великими карими очима, - поцілувала його ніжно у чоло і побажала найкращих снів. Щойно мама закрила двері, Максимко заворушився у ліжечку. Він оглянув примруженим оком свою кімнатку, у якій, здавалося, у темряві усе оживає. Он десь стоїть червоний потяг, а поруч - цілісінька армія тільки сьогодні куплених солдатиків. А он там, подалі, за шафою, - великий синій м'яч. Усе було так спокійно, і лише пузатий місяць скупо кидав своє проміння через вікна... Просто тиша..." (Юлія Хандожинська)

 

"Чорна ворона пробудила своїм криком ранок. Вона всілася на високу тополину, що росла понад водою і викрикувала своє невдоволення. "Всі сплять, ніхто мене не чує, ніхто зі мною не хоче розмовляти. Невже так довго можна спати? - Аж тут зирк донизу... - А хто це, хто це там внизу копошиться? І не відгукнеться на мій голос?" Неподалік від тополі ріс кущ калини, а на ньому сиділи горобчики..." (Юлія Хандожинська)

"Влітку, коли неймовірна спека, хитрюща рудохвоста лисиця забігла і лягла під кущ шипшини. Лягла на спинку, одну лапку закинула на другу, дві передні підмостила під голову. І думає: "Така гарна хатинка, такий тіньок–холодок, чому я раніше цей кущ не помічала? Тут оселюся і буду жити!" Весела лиска цілі дні проводила з друзями, а ввечері поверталася до своєї "хатинки" під кущем. Зелений кущ її чекав, листочками від сонечка ховав, закривав від дощу–водиці, щоб гарно вночі спалось лисичці. Та коли сонечко стало дужче припікати, кущ захворів і почав сохнути. Лиска цього не помічала, вона весело час проводила з друзями..." (Юлія Хандожинська)