""То добре, що Чаєчка та Журавель сусідам лише трохи тин поламали. І не треба багато перероблювати," — каже мама Іванкові. А що ж це за чаєчка та журавель такі, що мають силу, щоб міцний новий тин зламати? Це не пташки дивні — волів так кличуть. Сірого — Журавлем, а чорного, із білою зірочкою на лобі, — Чаєчкою. "І нехай-но завтра Андрійко іде з вами, пастиме Зозульку, а вже не маленький, "— трохи м’якше продовжує мама. Зозулька — не віл, а ряба корівка..." (Олена Більчук)
""Він не боягуз, мій Тато не боягуз!"— на високий пагорб щодуху біжить хлопчина. Все вище і вище. Вже видно край поселення, оборонне укріплення, рів… Блакитну хвилю ранкової Ріки… Та Аджай, здається, нічого не помічає. Він раптом зупиняється, б’є палицею по високій траві й вигукує: "Він не тікав! Він не бачив!" "Ти… ти звідки?" — зненацька чує тонкий голос. Аджай озирається і бачить дівчинку. Дая, так її звати, одразу здогадалась за одягом, що хлопець — син воїна. Проте розгубилась — й запитала, що перше спало на думку..." (Олена Більчук)
"На вулиці Береговій він оселився не так давно. Місцеві мешканці не бачили цього чоловіка раніше. Молодий, середнього зросту, з уважними сірими очима. Він був мовчазним, що спершу насторожувало. Та потім хтось упізнав у ньому водія автобуса, і згодом Арсен, так його звали, став тут своїм. Хатинка, яку орендував, була придатною для мешкання лише частково. А паркан був рідким, невисоким, через нього запросто міг пройти кожен охочий. Зате з ґанку було добре видно обрій. Адже хатина була на околиці села. Автобус, який позмінно водив Арсен, курсував від міста до найвіддаленішого села району. Удень він ледве вміщав усіх пасажирів і був ущерть наповнений неголосними розмовами про життя-буття..." (Олена Більчук)
" — Бах!
Микита почув сильний звук — і заплющив очі. А коли їх розплющив, то не побачив зеленого, синього, жовтого… не побачив кольорів! Данило, що стояв за спиною Микити, засміявся: це він непомітно підійшов і притьма хлопнув пакетом.
— Що, злякався? — потішено запитав і побіг до гурту хлопчиків.
Хлопчики пішли..."(Олена Більчук)
"Це сталося тоді, коли я прочитала про найдовше слово. Слово — назва молекули. І щоби його вимовити — треба більше трьох годин! Так довго, що поки казатимеш, то можна й забути про нього. Може, найдовше слово — це те, яке звучить навіть тоді, коли закінчилося? Скажімо, дружба. Або таке, що відносить уяву аж-аж-аж, далеко-далеко..? Наприклад, Антарктида. Або вітер. Зараз чую його, і здається, що він є завжди. Навіть коли тихо-тихо. А тепер так голосно шелестить на деревах весняне листя..." (Олена Більчук)
"Коли це сталося – невідомо. Люди тоді розуміли мову птахів, дерев, квітів, каміння – усього, що відчували живим. "Комета, там комета! Біжімо!" – гукнула Горицвітка. Й чимдуж помчала на невеликий пагорб. За нею тріпотіла довга синя стрічка, а далі галаслива й щаслива ватага дітей різного віку. Так, це була вона – осінь..." (Олена Більчук)
Олена Більчук. Твори для дітей
Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати", "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер", "Як білченята Кораля і Кресень разом на свято стрибали". А також — оповідання та повісті.
