Олена Більчук. "Чумацька шапка" (оповідання)

 

 

 

Олена Більчук

ЧУМАЦЬКА ШАПКА

Імена

— То добре, що Чаєчка та Журавель сусідам лише трохи тин поламали. І не треба багато перероблювати, — каже мама Іванкові. 

А що ж це за чаєчка та журавель такі, що мають силу, щоб міцний новий тин зламати?
Це не пташки дивні — волів так кличуть. Сірого — Журавлем, а чорного, із білою зірочкою на лобі, — Чаєчкою.  

— І нехай-но завтра Андрійко іде з вами, пастиме Зозульку, а вже не маленький, — трохи м’якше продовжує мама.

Зозулька — не віл, а ряба корівка. 

Шестирічний Андрійко, як почув, що завтра приєднається до гурту старших дітей,  підскакує та й з хати, та й на подвір’я, та й у хлівчик до Зозульки — обіймає її та радіє. 

Завтра у нього великий день — увесь час на випасі худоби, на рівні із братами та сестрою.

Іванкові вже десять років, він ого-о який має у цій справі досвід.  Горпинці — дев’ять. І Степанкові — дев’ять. Та вони із Горпинкою не близнюки і не двійнята. Степанкова мама померла, і коли  їхні  батьки чумакують, то живе у родині Лисаків так, як рідний син їм.

Вже й  вечеряти подали, а Андрійко все із Зозулькою своєю розмовляє.

— Ходімо вже вечеряти, завтра тобі раненько вставати, — підходить до хлопчика дід Гордій.

Дід Гордій усміхається у довгі вуса. Він сивий аж білий.  У чорній смушевій шапці.

— Діду Гордію, а коли тато вже повернеться?

— Му-у… — відгукується Зозулька.

— Ось, синку, корівка каже, що скоро. Як повечеряєте, лягатимете спати, то й розповім коли.

Як же ж любо дітям слухати оповідки діда Гордія. Стільки він казок знає та пісень, та в яких 
тільки місцях не побував. Чумакував він майже усе життя, ще з парубоцтва.

Після вечері усі пішли до хати. 

Тільки мама Орина ще порає свою роботу — та ось і вона вже йде. Поперед неї встигає пройти киця Лисичка. Двері зачиняються, і на подвір’ї лишаються лише цвіркуни та комарі, та силуети вишневих і сливових дерев від вітру коливаються.

Навіть пес Лунько пішов вже у буду. Та вже третій сон бачать півень Дзвін й кури у хлівчику.

Біля хліву куняє, засинає пташка ластівка. У неї немає імені. Не тому, що всім байдуже до ластівки  — стільки всього за день треба встигнути зробити та попорати, що нема коли розрізняти ще й перелітних пташок. Та ластівок шанують і гніздечок їхніх ніколи не чіпають.

Отож, куняє собі ластівка. Пташата її вже стали на крило, то вона, буває, пантрує, що діється у дворі, всіх знає, вже не перший рік тут із парою своєю гніздиться.

Тільки називає людей і тварин по-своєму.

Як ото бачить пташка кого уперше, то те, що він чи вона робить у той час, — таке й ім’я дає.

Орина — Жінка, що квіти поливає.

А Дід Гордій — Чоловік, що люльку набиває.

А його син, Василь, що чумакує зараз, — Чоловік, що співає так, що аж серце завмирає.
Якось навесні почула ластівка, як співає Василь, то так заслухалась, що залишилась тут, приєдналась до місцевого ластів’ячого товариства.
 
А от кішка Лисичка у неї — Кішка, що високо на дереві сидить.

Ось такі то ластівчині імена.

 

Казка, яку цього вечора розповів дід Гордій —
про Вола із золотими рогами

Живе  собі Віл.  І не у господаря, і не в степу, а у небі. Великий-великий, більший за  Журавля та Ластівку разом узятих. Та що там казати — більший за високу тополю разів у сто. А може, й у тисячу. Тільки він невидимий. Лише час від часу світяться його роги золоті. І ходить він у небі так, щоб між рогами у нього було видно місяць. Як ото у небі місяць молодик  — то обрамляє його, стає видимим правий ріг золотий. Та так сильно сяє, що якщо хмари які з’являються, то навіть через них чумакам рога того видно, хоч і не так ясно.  А як старий місяць — то лівий ріг золотий сяє. За календаря той Віл чумакам та родинам їхнім. Коли рушали  батьки ваші — Василь та Макар — у дорогу, то лівий ріг сяяв, а як минуло чотири неділі — то правий світив — і значило це те, що дійшли вони до Криму та сіллю та іншим крамом запаслись. А як знову лівий ріг засяє, то значить, що додому вже скоро повернуться.

— А як хмаринки роги закривають, то що з тими рогами стається? — озивається Горпинка.

— Хмарини миють їх та чистять, як ото чумаки натирають склом роги своїм волам. Недовго хмарини, а опісля них ще сильніше вони блищать. 

Тихенько сопить Андрійко. Він найпершим із дітлахів заснув.
 

Великий день

На світанку Андрійка будять, та він уже й не спить, одразу ж піднімається. 

Поснідали діти та й ідуть собі на пашню. Окрім Журавля, Чаєчки й Зозульки ще й корову Перепеличку ведуть. А воли, які чумакують зараз, — Лебідь і Сокіл, Чорноморець та Юзко.

Усе зранку співає чисто, усе вмите та ясне.  Діти люблять свій садочок, а він у них чималий, наче гай, але на просторі, коли видно далечінь — як же добре, а ще — як піднятись на пагорб, та й щодуху полетіти униз, бігти аж вітер у вухах закладає, і як же ж ранкова роса босі ноги приємно обпікає.

А там далі і ставок є — гарний та міленький, та розлогий, то можна купатись по черзі. 

І в палиці з іншими дітьми грати — у шампура там чи у гилу. А чи буквам малих научати. 

Чи брати трішки меду у джмелів, чи ще яку поживу знаходити. 

А в цей час Орина порається то біля обіду, то в городі, то чистить щось та прибирає. Кішка Лисичка неподалік неї майже увесь час: то вмивається, то лапою воду з діжі п’є, то за курками подивляється.

А дід  Гордій стельмахує та до бджіл ходить. І як справжній чумак завжди надворі у шапці своїй смушевій. Хай би яка спека не була. 

Надвечір стає вже прохолодніше. Та старий Лунько все одно сторожить більше розлігшись — чи на осонні, чи у смарагдовому затінку. 

Аж раптом він підхоплюється та до хвіртки біжить: то давній товариш діда Гордія — дядько Панас — завітав на гостини.

Добре, що діти вже вдома, і Горпинка допомогла мамі вареників наліпити з вишнями. Посідали у садочку усі разом на вечерю. Діти понаїдалися швидше, та й розсипалися, позалазили на дерева  — хто на вишню, хто на  сливу, — й пересміхуються собі. 

Аж тут дядько Панас таке говорить, що вони ніколи не чули раніше. Нагострили свої вуха і  слухають уважно, хоч не все розуміють.

А розповідає він про потяги та про залізні дороги, що вже почали будувати на Вкраїні, та до самих чумацьких шляхів підходити.

 

Розповідь про Вогняні мажі*

Де тут будемо жити.. Головне те, що наїхали вже комісії, стовпці по степу в струнку ставлять, на кургани, наїжджають да все навколо дивляться, річки вимірюють, і чути, що стануть будувати, аж із Харкова до моря, таку дорогу, що не кіньми, а вогнем будуть їздити. Пропали ми, чумаки. Не буде чумаків, як скрізь пройдуть такі дороги. Як ляже ця дорога, як затоплять ту піч, да попалять на ній усі, які не є, ліси по Донцю та по Дніпру, то стане видно полум’я  аж у Києві — і нам уже з нею не посперечатись. Станемо усі старцями — а волів продамо на гурти.

Діти те як почули, то позавмирали на гілляках, наче перелякані пташенята, приголомшені.  А далі позлазили з дерев, та поки старші розмову свою далі ведуть, майнули на край подвір’я — обговорити почуте. 

 

План порятунку

Одне було ясно: насувається на чумаків Велика Небезпека.  

Посідали гуртом у кружечок, та й думу думають.

— Що ж ото буде? — каже Степанко.

— Не знаю, — замислено відгукується Іванко. Та раптом очі у нього спалахують: — А пригадуєте, як дід Гордій розказував про отамана та про його шапку отаманську? 

— Ні, не було про шапку, — озивається Андрійко.

— Та ти забув просто. 

— До чого тут шапка? — запитує Горпинка.

— А до того, — продовжує Іванко, — що там, може розгадка усіх бід чумацьких. Що відтоді, як пропала  шапка з червоним верхом в отамана на вигоні, в той день, як обрали його, то й почалася оця біда, то як знайдемо тую шапку, та передамо отаману, що тепер головує, то й біди припиняться.

— Це ж давно було, немає тої шапки й сліду, й отаманів вже не обирають, як раніше, — каже Степанко. 

Та Горпинка на те:

— Знаєте, як дід розповідав нам про Вола, що з рогами золотими, та про календаря, то я потім не спала і все думала, як ото час іде. Як сонце зранку до вечора котиться і день минає.  А що, як Богу помолитися, попросити благословення та йти проти сонця, увесь час строго на схід, то, може, і прийдемо на те місце в минулому, та знайдемо ту шапку і порятуємо долю чумацьку.

— Ой, кропива вжалила ,— зойкає Андрійко.

— Андрійку, як нікому не скажеш про нашу дорогу, то й тебе із собою візьмемо, — мовить йому Іванко.

І ось, що діти вирішують.

У клуні, що на подвір’ї на віддалі від хати, є старий віз невеличкий, тільки трохи підчистити його, підладнати. Клуня ця має два виходи: один — на подвір’я, а другий — на поле, до пашні. І можна зранку до тих воріт підійти з волами і непомітно виїхати.  

А про Зозульку та Перепеличку домовитись із сусідськими дітьми, що теж випасають своїх корів, щоб відвели і їхніх на пашню й приглянули за ними. 

Наступного дня, як випала нагода, хлопці почистили воза, приладнали до нього ярмо, а Горпинка розмалювала те ярмо буряковим соком — справжнісінька чумацька мажа вийшла.

Тільки от. Не беруть чумаки жінок у путь, не по-їхньому закону то.  Цілий день Іванко не знає, як я про це поговорити із сестричкою.  Нарешті, вже увечері, наважується:

— Не можна тобі з нами їхати, Горпинко, не годиться воно.

Горпинка аж завмирає. Та тільки-но збирається бунтувати, як її випереджує Степанко і спокійно так відказує:

—  У нас незвичайна чумацька дорога — не тільки по землі, а й по календарю. Немає тут таких правил, щоб жінок не брати.

У Іванка аж гора з пліч. А й справді.

 

Порятунок

І ось нарешті наступного дня їдуть вони незвичайною дорогою.

Небо ледь прихмарене й уквітчаний луг так і пахне.

Сидять поважно на мажі, спини їхні повиструнчувались — рівненько діти тримаються.

А Журавель та Чаєчка неспішно мажу везуть.

Іван та Степан у смушевих шапках. Вони завеликі, час від часу налізають на очі — то не біда, поправив, і знов дорогу добре видно. А Горпина у віночку. Та такому пишному! Його сплела їй мама ще на Йвана Купала, з квіток та вишневого гілля.  Горпинка щодня віночок водою змочувала, та все одно трохи вже підсохли листя та квіти. Зате вишні ще нівроку, повненькі.

Тут іще й дощик почався, теплий, хороший.

Воли тихо ремиґають, віз поскрипує і листочки подзвонюють від крапельок.

Біля річки  зупиняються, щоб волів попасти та напоїти, та й знову в дорогу.

Аж тут вона на роздвоюється — і якщо  їхати строго на схід, то через ліс буде.

То ж рушають сміливці  у ліс. 

Пташки щебечуть та перегукується, дуби й берізки шумлять. 

А сонце то визирне, то заховається — не відчули діти, як швидко час проминув й далеченько заїхали.

І тут Чаєчка й Журавлик враз — і зупиняються, не йдуть воли далі: чи то потомились, чи злякались, чи не второпають, що відбувається. 

Уже вечір — а діти самі у лісі. Можна було б і пішки додому повернутися, та як же Журавля та Чаєчку напризволяще покинути? 

І ніхто ж не знає, куди діти поїхали: зберегли вони свою таємницю.

Ніхто — окрім пташки ластівки. 

Літала  вона зранку високо, та й побачила, що діти у дорогу далеку самі їдуть.

Полетіла тоді до хати, та й кружляла та й співала, та свистіла, та крилами тріпотіла, аж сильніше в неї розчервонілося пір’ячко на лобі та горлечку.

— Ластівка низько літає — дощ буде, — каже Орина діду Гордію.

А ластівка все кружляє та на землю сідає: як же сталося, що то Жінка, що квіти поливає, своїх пташат, ще як слід не навчених, у дорогу велику відпустила?

Не вийшло у ластівки старших сполошити, то полетіла вона за дітьми.

— Бачите, ластівка низько літає — мама мені казала, що то дощу, — каже Степанко.

Не вийшло й дітей завернути до хати. 

Та надвечір вже Орина й дід Гордій дізнались про втікачів. Пригнали корів сусідські діти, та не знають, куди поїхали мандрівники.

Швидко пішла звістка селом, що діти пропали. То зібрались усі, хто міг, на конях. Та розсіялись по всіх напрямках.

На волах далеко не заїхати, обов’язково мають знайти до півночі.

Дід Гордій картає себе, що не помітив, як діти воза ладнали. Тільки не показує того: Орина й так собі  місця собі не знаходить.

Та ще й сіль розсипала.

— Ох, то ж, кажуть, до біди, як сіль розсипається.

— Доню, — озвався дід Гордій, — сіль на вагу золота, і як хто не вберіг, то значить неспокійний був чи неуважний, а як неспокійний, то до гніву близький. А де гнів, там і сварка. І де сварка, то й біда може бути недалечко. Не переймайся — сіль розсипалась, та й усе. 

А тим часом у лісі вже зовсім стемніло. 

— Ух,  ух, — пугач гукає до когось.

Й комарі дошкуляють.

— Розпалімо-но вогнище, щоб вовки на не напали, та повечеряємо, так і протримаємось до ранку, — каже Іванко.

Добре, що в дорогу взяли все необхідне. Розпалили діти вогнище. Помолилися Богу та Миколаю Угоднику, повечеряли хлібом із сіллю та води попили, зігрілися.  

Та на душі в Іванка кішки так і шкрябають. Це ж він, як найстарший, завів усіх у ніч.

І так і кортить йому сказати Горпинці: «От бачиш, я ж сказав, що жінкам не можна в дорогу». Та ж дивиться, а Горпинка вся завмерла, тільки листочки та вишні на віночку ледь хитаються.

— А то добре, Горпинко, що ти з нами поїхала. Я закінчиться хліб, то їстимемо вишні та вишневе листя, точно не пропадемо з голоду, — усміхаючись каже Іванко. 

А Горпинка йому на те:

— Еге ж. А жити будемо у твої шапці смушевій, — та й собі сміється.

— Нумо пісню якусь утнемо, — озвався Степанко, — чумаки без пісні — не чумаки.

— А що, добра думка.

— А як злодії почують?

— Так все одно вогонь видно. Давайте так, щоб не дуже голосно, щоб пісня не далі чулася, як вогонь видно.

Заводить тихо Горпинка:

Ой воли ж мої, сиві та рябії,
Ой які ж бо ви добрі:
Ой стоїте у возах та ярмах
А по три дні голодні.

Аж тут Андрійко плаче.

— Їсти хочу. Додому. Лучче якусь іншу.

Ой, і не стели-и-ися-а,
Хрещатий барвінку
Та і по крутій горі…
Гей, не втішайтесь,
Злії воріженьки,
Та пригодоньці моїй!..

А тим часом із шукачів двоє парубків завертають у ліс темний. Майже нічого не видно, і думають вже гукати дітей, дарма, що злодіїв можна накликати.

Аж бачать: блимає за деревами вогник та й пісню тоненькими голосами співає.

А  я, як жив буду,
То все те забуду,
Воли й вози покуплю,
Мережані ярма, тернові занози
Ще й бо сам я пороблю!

На людськую славу
Й тую поговірку
Ще раз у Крим ісхожу;
Повні вози солі, 
Повні мажі риби
Ще додому привезу.

Знайшлись таки мандрівники!

Один з парубків поскакав швидко з доброю звісткою до рідних.

А другий розвернув волів та супроводив мажу з дітьми аж самої їхньої хати.

 

Сузір’я ластівки

Наступний день після пригоди минає, як зазвичай. Тільки не можна Іванкові, Степанкові, 

Горпинці та Андрійкові у ставку купатися — на три дні у них на те заборона, покарано їх так за те, що без дозволу старших поїхали у мандрівку.   

І дід Гордій не розмовляє з ними як раніш, лише на привітання відповідає. Й увесь день замислений. Тільки, буває, із невісткою про щось тихо перемовляється. А що, як він сильно розсердився?  І не буде більше від нього ні пісні, ні казки, ні доброго слова? Краще для дітей усеньке купальське літо не плавати у ставку, аніж те, щоб дід Гордій від них відвернувся. 

І на ніч казки немає.

Та вдосвіта, щойно вперше заспівав півень, будить дід Гордій дітей та й каже:

— Прокидайтеся, підемо у Чумацький Шлях.

Здивовані діти нічого не кажуть, хоч і сонні, та хутенько збираються.

Запрягає дід Гордій Чаєчку й Журавлика у ту мажу, розмальовану буряковими квітками, сідають, та їдуть дорогою. Сонця ще не видно, тільки ледве-ледве обрій на сході світиться.

Доїжджають до вигону й на гору підіймаються. Діти нічого не розпитують. Хоча Іванко ледве стримується, щоб не запитати про шапку чумацьку — чому ж не одягнув її дідусь? 

Це вперше він бачить діда Гордія у дорозі без неї. Забув, напевно.

Піднімаються уже на самий верх. І зупиняються.

— Бачите, о-он там, то сузір’я Великого Воза — показує дід Гордій рукою у небо. — Там, де сім зірок. А там-он — Чепіга. А там  — Квочка з курчатами. Скільки живу на світі — не стоять сузір’я на місці, усе рухається. Тільки Північний Кілок — о-он там він, бачите? — не сходить з місця. Та й він колись зрушиться. Усе змінюються, а Божий Світ залишається.

— У тебе, дідусю, сьогодні шапка із Божого Світу, — каже Горпинка.

Дід Гордій ледь усміхається у вуса.

— Дивіться, а там он місяць-молодик, — каже Іванко.

— То ж золотий ріг! — вигукує Андрійко.

Позадирали діти голови до гори, аж шиї їм поболіли. Та дарма, очей з неба не відводять. Зірки, що спершу рясніли, наче вишні у саду, почали у групи збиратися.

— А там он сузір’я нашого Лунька, бачите: і голова, і вуха, і лапи, і хвіст.

— А он — сузір’я Ластівки, — показує Степанко, — видно крила і хвіст розчепірений.

Раптом обрій яскраво загоряється — й навколо все швидко розвиднюється, та зорі — так і сяють, так і сяють.

 

Завантажити твір (doc.zip)

 

* «Розповідь про Вогняні Мажі» — переклад розмови двох чумаків із дорожніх записів Григорія Данилевського.

Ілюстрація: Тарас Шевченко, «На Орелі».

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

 

Більше творів Олени Більчук на "Малій Сторінці":