«— Забери його! Забери! — оглушливо кричала незнайома пані.
Я притримував собаку Грамофона, який голосно гавкав на кошеня. Воно видряпалось на гілля липи, було крихітним, наче смугасте мишеня, і тепер перелякано нявчало. Не знаючи, кого боятися сильніше: собаки чи висоти. Чи, може, сотні сонячних зайців, які стрибали по гілках і листочках.
— Відтягни свого пса від дерева!
Напевно, ця пані у когось гостює і вирішила вигуляти своє кошеня.
— Малесенький мій, не бійся, зараз я тебе зніму, — її голос враз пом’якшав.
Та де там зніме: необхідно ж залізти високо на липу.
Ех, якби я мав руки завдовжки три метри кожна, то мені б вдалося зняти кошеня і притримати собаку водночас...» (Олена Більчук)
«Я — камбала Ба. Мешкаю у Морі на дні. Але буваю скрізь: і майже біля повітря, і там, де багато великих небезпечних істот. Звичайно, мені трохи лячно запливати далеко. Але ж так багато цікавого навколо!
— Бо, Бо, гайда разом до ставридок!
Це мої молодші сестрички. Вони ще схожі на більшість звичайних рибок, а в мене вже почало переміщатися око. Коли я стану дорослою, обидва моїх ока опиняться на одному боці, цей бік стане верхом, інший — низом. І я плаватиму інакше.
У променях вечірнього Сонця маленькі ставридки світилися у воді то сріблястим, то зеленавим світлом. Вони гралися у хованки. Гра-тренування у хованки — наша найулюбленіша. І серед рибок найпоширеніша. Напевно, тому, що на риб полює чимало хижаків...» (Олена Більчук)