Олена Більчук. "Привіт!" (повість)

 

 

 

Олена Більчук

Привіт!

Тому що

— Хлопче, ти що, не чуєш? То ти виходиш на наступній?

Я гортаю підбір смішних фото про дружбу вівчарки і сови.

— Та ви що, не бачите, їм тільки і треба, що втупитись у свої ґаджети і все – нічого не чують.

На одному із зображень вівчарка і сова їдуть разом на скейтборді.

Відчуваю сильний поштовх. Трохи не клюю носом екран.

Повертаю голову й бачу розчервоніле обличчя чоловіка, потім його широку спину. Очевидно, що він поспішає, мабуть, спізнюється. Бо так посувається проходом, наче від його напору чарівним чином може прискоритись рух електропотягу.

Вібрує телефон. Повідомлення від мами: «Я вже біля метро. Буду на другому виході».

Потяг виїжджає з тунелю на міст. Я так люблю цей момент. Вигулькувати в інший світ. Бачити Дніпро. А ще зміна освітлення сповіщає про наближення зупинки. Тому що я не чую, як її оголошують.

Перейти через дорогу

Якщо у кімнаті дев’ятого поверху лежати на ліжку й дивитись у вікно, то видно тільки небо.

Небо зараз блакитне, з рожевими хмаринами.

На підвіконні сидить моя кішка Тишка й уважно спостерігає за голубами. Одна з віконниць розчинена. Від вітру прозора фіранка надимається, неначе парус, Тишкині вуха ледь коливаються, і вона схожа на відважну капітанку вікна-вітрильника.

Тільки замість смугастої тільняшки у Тишки чорно-біло-рудий камуфляж.

Що ж, новий день, доброго ранку!

Я нарешті стаю на ноги, і — як по команді — мій телефон здригається й рушає зі свого місця аж до краю столика. Ледве встигаю його схопити.

Так і є: Толик надіслав повідомлення — гіфку із накачаним силачем. Що означає: «Нехай буде із тобою Сила!». Це його улюблений вислів. Ми з Толиком друзі й сидимо за однією партою — наступного року, нехай буде з нами сила, навчатимемося вже у п’ятому класі.

Толик знає, що сьогодні мені мають поставити слуховий апарат. Нічого особливого, навіть не буде боляче. Але мама останнім часом помітно хвилюється. Напевно, вона якимось чином примагнітила всі хвилювання, тому що тато спокійний, як і я з Тишкою.

А от брат Михась щось підозріло радісний. Мабуть, в очікуванні на нову річ: за останні рік він дослідив, а точніше знищив вже не один прилад. Останньою потерпілою була новенька праска.

Я бачу батьків на кухні, махаю рукою і йду до ванної кімнати.

Там немає моєї електронної зубної щітки: схоже, Михасеві знання з електроніки розширились. Мені не складно скористатися звичайною, але це вже занадто. І коли він устиг? Ігнорую брата увесь сніданок. Він молодший на рік, але іноді мені здається, що на вічність.

Після сніданку усією родиною вирушаємо до лікаря. Думаю, Михась їде, щоб йому приладнали якийсь обмежувач швидкості чи стоп-кран на дослідження. Михась ніби зчитує мої думки й смішно по-страшному вирячує очі. Відвертаюсь до вікна тролейбуса. Сонце м’яко освітлює вересний день. Я справді зовсім не хвилююсь. Хіба що трохи серце швидше б’ється.

Десь рік, як я почав втрачати слух. А три місяці тому він сильно зменшився. Та на заняттях я вчуся читати по губах. Й говорити, коли майже не чую власного голосу. Це все в поліклініці.

Вона нагадує мені космічний корабель. Якби не запах. Ми з мамою підіймаємося на другий поверх і заходимо в кабінет сурдолога. Тато і Михась залишились чекати надворі.

Ростислав Русланович, мій лікар, привітно усміхається. Він у блакитно-білому халаті. Й усе навколо тільки у світлих і ніжних тонах — у цьому царстві помірності мамина яскрава помаранчева блузка здається якоюсь бунтаркою чи іноземкою.

Мама недовго перемовляється з лікарем. І ось Ростислав Русланович дістає слухові апарати. Вони несподівано різнокольорові й гладенькі, наче морські камінці. Я маю обрати колір. Можна тілесний, щоб було не так помітно.

Бірюзовий. Як море.

Ростислав Русланович налаштовує апарат й обережно одягає на моє праве вухо. Спершу я чую тільки шум, наче приклав до вуха велику мушлю.

А потім мамин голос:

— Ну як, Андрійку, ти чуєш мене?

Голос мами звучить так, ніби вона стоїть трохи далі й ледь відрізняється від того, до якого звик.

Та у мене сама собою розтягується усмішка — аж за вуха.

— Чую. 

Свого голосу я не впізнаю, але це неважливо. 

Бірюзова хвиля радості накриває мене з головою: я чую!

У Ростислава Руслановича голос виявися не таким, як я очікував, він мені здавався, як у тата, — низьким, а виявилось, що вищий, м’який. Він говорить чітко, та поки не все можу розібрати і я, як і раніше, пильно вдивляюся в його обличчя. Це нормально, каже.

Робимо різноманітні тести на чутність. Нарешті Ростислав Русланович складає план наступних відвідувань.

На вулиці гамірно, й спершу мені хочеться закрити вухо. Я сповільнюю ходу. Тато і Михась ідуть назустріч й усміхаються. Коли підходять, тато дає мені п’ятірню і навіть брат наставляє свою. Ми вирушаємо у піцерію, на маленьке сімейне свято. Так ось чого Михась поїхав у поліклініку, а тато переніс свою роботу на інший день.

У тролейбусі сідаю правим вухом до вікна, але дивлюся уверх. Слухаю велику білу хмарину звуків й уявляю, що відбувається у цей час на вулиці. 

Відчуваю дотик маминої руки — скоро наша зупинка. Мама будить куняючого Михася, а я нарешті згадую про Толика й надсилаю йому знак «все о'кей». І Толик одразу ж відгукується.

Та це не повідомлення. Це — дзвінок.

На екрані телефона призивно світиться зелений кружечок, ніби запрошує перейти через дуже широку дорогу. Натискаю.

— При…шшть дд ююти ..шш тттттррррссссс, — я розгублено слухаю Толиковий голос.

— Не розумію, — кажу.

— Так може бути, — каже мама. — Електромагнітні звуки сприймаються інакше. Можливо, необхідно замінити телефон. Хочеш, я поговорю з Толиком? Це ж він?

Та я вже натиснув збій. Швидко відбиваю: «Все норм. По телефону говорити поки не зможу».

На зв’язку

Ми повертаємось додому надвечір, і я сильно стомився. Добре, що наступні дні — вихідні, й домашку можна відкласти.

Нарешті я у своїй кімнаті. Лежу собі на підлозі й дивлюсь на стелю. Помічаю нову тріщинку. 

Потім сідаю за комп’ютер і ґуґлю про мобільний зв'язок. Зненацька за міліметр від клавіатури приземлюється Тишка й починає ретельно обнюхувати моє вухо й слуховий апарат. Мені лоскітно і, здається, я навіть чую, як вона сопе рожевим носом. Очевидно, усе гаразд, бо Тишка згортається поряд мирним калачиком.

Цікаво, що перший мобільний телефонний зв'язок — односторонній — з’явився сто років тому: це було радіокерування поліцейськими машинами Детройта. А двосторонній — через двадцять років. Хочу дізнатись більше, нетерпляче перестрибую зі сторінки на сторінку. І коли зиркаю у правий нижній куток екрана — то бачу, ого, що минула майже година. 

Схоже, у мене з’явився спецінтерес.

Я відсуваюсь від монітора й потягуюсь. Тишка схвально мружиться.

Спецінтерес — це як у Михася з електроприладами.

Чи у Толика із «Зоряними війнами». Мені просто подобається цей серіал. А він усе перечитує по темі й не дочекається, коли вступить до Ордену джедаїв.

А ще Толик дуже цікавиться конкістадорами. І чимось смачним. Напряму про це не каже — відносить до теми конкістадорів. «Море любить сильних, а сильні люблять поїсти» — це його улюблений вислів номер два. Та, правду кажучи, Толик надто часто щось жує. Можливо, тому він трохи повний і не надто сильний у фізкультурі. Хоча точно не знаю: моя двоюрідна сестра, яка живе поверхом нижче, теж не худенька, але я ніколи не помічав, щоб вона наминала щось мимохідь. А я люблю читати, ледь не усе підряд. Жую книжки не менше, ніж Толик свої бутерброди.

Наступного дня на вулицю не виходжу: призвичаююсь до слухового апарату.
До того ж у домашній бібліотеці знайшов потріпану книжку про винаходи — дарма, що вона з рудими сторінками й дрібненькими літерами.

З Толиком ми лише переписуємось.

Увечері він знову написав. Я збираюсь відкрити повідомлення, та замість того зависаю на сторінці у книжці. Голова стає важкою, літери віддаляються, вони повільно розходяться, а потім кидаються навтьоки.

Засинаю.

Відчуваю, як мама виймає слуховий апарат.

Бачу Толика у білому одязі джедая.

Я ж не відкрив його повідомлення!

Та раптом Толик-джедай дістає бірюзовий світловий меч:

— Вітаю тебе, о шукачу Знань!

Нічого собі, думаю, Толик утнув — ах, так, це ж сон.

Джедай Толик враз зникає і з’являється інший — у помаранчевому плащі. І тут починається така дивовижна й сумбурна пригода, що її просто необхідно поділити на розділи, щоб не заплутатись.

Діма́

Я опиняюсь у глибокому лісі — серед височенних, як будинки-хмарочоси, дерев.

Джедая-провідника не бачу, лише чую його голос:

— Незабаром тут проходитиме одне із первісних племен Центральної Африки — Баака.

Не можу відвести погляду від високих, обвитих ліанами дерев. Дивлюся вгору й бачу, як дзвенять великі комахи, а на вищих поверхах перегукуються барвисті пташки, як у зеленому листі шукає вітер сонячне проміння.

А потім чую, як по широкій стежині до мене вервечкою наближаються люди. Очевидно, вони приймають мене за свого, бо не звертають особливої уваги. І так натхненно співають й підтанцьовують, що я теж починаю гукати у ритмі аж до верхівки найвищого дерева. Й здається, що це багатоголосся чує кожна клітинка лісу.

Ця пісня до чогось дуже близького й водночас далекого.

Поряд зі мною призупиняється хлопчик, він ритмічно плескає в долоні й усміхається.

— Ця пісня для Духа Лісу, — каже зненацька. — Мене звати Діма́, що означає «ліс» мовою Баака.

Не знаю, якою мовою він це сказав, але я його розумію.

— А я — Андрій, що означає «чоловік» мовою греків.

Коли ми підходимо до річки, діти забігають у воду й починають ритмічно плескати по воді, вона відгукується міріадами бризок. Це найдивовижніший барабан з усіх, які я бачив!

Ми з Діма́ приєднуємось й пірнаємо у прохолоду тропічної ріки.
От би й Толика сюди, він би зацінив. Якби ж я міг надіслати йому повідомлення. Щосили його гукаю, та відгукується лише ліс.

А раптом Толик десь заблукав?

Трембіта

У моїх руках — карпатська трембіта. Це — найдовший духовий інструмент у світі. Тепер я у Карпатських горах. На краю просторої зеленої полонини.

Мені не вдається підняти заважку трембіту на потрібну висоту з першого разу: виявляється, тут треба неабияка вправність. Виходить аж із третьої спроби. Щодуху дмухаю у мундштук.

— Пробачте, ви вже затрембітали? — щебетнув жовтоголовий корольок на найближчій смереці.

— Так, — відповідаю ввічливо.

Та все-таки ж — хай знову аж із третього разу — набираю силу звуку.

Звук із голосниці трембіти летить через ліс, через гори, аж ген-ген…

Якщо Толик у Карпатах, то обов’язково має цей звук почути.

Але він у Києві.

А до далеких екваторіальних джунглів звук не долине й поготів. Та навіть, якби я трембітав, як велетень, й усі пташки на Землі були б від мене у захваті, цього б не сталося: для того, щоб звук трембіти долинув до Діма́, необхідно відправити його у минуле, у первісні часи.

— Зовсім ні: пігмеї — наші сучасники, — каже Джедай-провідник. — Протягом багатьох тисяч років баакам вдавалося зберігати свої традиції, та тепер їм загрожує небезпека зникнення: їхні ліси щороку знищують.

Сигнальні вежі

Я стою серед степу з курганами. На найвищому пагорбі — козацька вежа. Це — хвігура, піраміда із бочок, наповнених дьогтем. До вежі підходить чатовий і запалює її. Вона загорається. Умить чорний дим підіймається, мабуть, вище хмарочосу. Чи, може, то сила полум’я дає таке відчуття. Озираюсь навколо. І за якісь хвилини бачу на горизонті струмінь диму, потім ще один.

А далі злітаю й лечу у надвечірньому небі. У сні це звична справа, нічого особливого, та сокіл, що ширяє поряд, до мене придивляється з підозрою й про всяк випадок тримається подалі.

Швидко сутеніє. Наді мною загоряються зірки, а на землі запалюються вогні сигнальних веж.

Так звістка про небезпеку швидко поширюються у всі куточки.

Та мені ще треба надіслати повідомлення Толику. Лише йому.

Скитала

Берег моря. Я сиджу на великому камені, на який напливають хвилі-буруни. Поряд зі мною маленька, складена із гладеньких морських камінців, піраміда.

Джедай-провідник підходить майже нечутно. Він вручає мені згорнуту тонку стрічку.

— Розгорни цей пергамент.

Розмотую стрічку і бачу низку літер. Намагаюсь знайти слова, та написано все так, наче то мала дитина тільки-но почала вчити абетку і з поважним виглядом надряпала літери, як прийшлося.

— Дивись, що станеться тепер.

У нього в руках невеликий дерев’яний циліндр, і він починає уздовж нього намотувати стрічку. А потім дає його мені.

Читаю:

н а п и ш и
т о л  и  к у

— В Елладі таку палицю називають скиталою. Нею пересилають секретні й особисті повідомлення.

Чудова ідея! Лише треба знайти посланця.

А ще Толику необхідно передати циліндр такого ж діаметру, як той, на який намотаю стрічку і напишу на ній слова. Тоді він зможе вірно прочитати послання.

Згадую, що у нас із Толиком є однакові ліхтарики. Дістаю свій із наплічника. Залишилось роздобути стрічку пергаменту, стилос і чорнило.

Стоп. Тепер-то ми точно у минулому. Як же я передам звідси послання Толику?

Хіба це можливо — отримати повідомлення із минулого?

Послання Аресібо

Я знову лечу. Тепер уже у відкритому космосі. Дарма, що не маю корабля чи захисного одягу. І якось дивно бачу довкіл. Замість очікуваного чорного простору із зорями, планетами та поясами астероїдів — усе навколо пронизує пульсуюче світло.

Раптом близько біля мене сильний спалах  — та це ж послання Аресібо!
Якраз учора я читав про цей радіосигнал. Він був надісланий 1974 року з радіотелескопа обсерваторії в Пуерто-Рико — у напрямку сузір’я Геркулеса. На відстань аж 25 тисяч світлових років!

Це зашифроване послання про нашу планету й цивілізацію.

Згадую, як ми з Толиком посилали повідомлення у космос нашими ліхтариками. Світлові сигнали теж можуть бути надпотужними — наприклад, які віддзеркалюють сонячне світло у космосі, — та наші ліхтарики сигналізували хіба що хмаринам і літакам.

А тепер від Землі я за 46 світлових років.

Для чогось вмикаю свій ліхтарик.

І прокидаюсь.

За вікном темно. Значить, вуличні ліхтарі вже вимкнуто.

Ніч.

Беру зі столика телефон. Мама поставила режим «у польоті». Переходжу на стандартний і читаю Толикове повідомлення: «Знаєш, якщо тобі вже нецікаво, то так і напиши…».

Ще раніше ми домовились подивитись у неділю, тобто вже вчора,  «Повернення Джедая» у 3D-перегляді. Швидко набираю відповідь: « Я хочу, все залишається в силі, окрім дати». Надсилаю Толику відповідь і міцно засинаю.

Новенькі у школі

З часу, як мені поставили апарат, минуло два тижні.

Якщо спершу однокласники, коли тільки-но дізнались про мою пригоду зі слухом, до мене ставились дуже турботливо — то тепер, коли я зі слуховим апаратом, взаємини потроху стають такими, як колись. Та я не завжди розбираю слова, не завжди чую — й іноді треба нагадувати, щоб говорили голосніше, чіткіше чи говорили в обличчя. Нічого, все-таки призвичаююсь.

А вчора до нас прийшов новенький — Максим.

Дівчата кажуть, що він симпатичний і що в нього дуже гарна зачіска.

Він майже не чує і говорить повільно й нерозбірливо. Його постійно супроводжує Тетяна Петрівна, привітна дівчина, яка перекладає слова жестовою мовою.

Першого ж дня я підійшов до нього на перерві, щоб потоваришувати. Й оскільки не знаю жестової мови, то простягнув руку для вітання. Та Максим не відреагував. Тетяна Петрівна пояснила, що йому треба час, щоб освоїтись.
Так сказала нам і Віра Іванівна.

А ще новенька з’явилася у паралельному класі — Іринка.

На перерві на неї звернув мою увагу Толик.

На її незвичайно яскраві сині очі.

Сюрприз

— Від-чи-ни, від-чи-ни, від-чи-ни, від-чи-ни,— невтомно бубонить за дверима моєї кімнати Михась. До того ж сильно калатає дверною ручкою.

Думає, що ми з Толиком здамося, — дзуськи вийде у нього.

Михась хоче до нас приєднатись, та я сказав, що це наша таємниця і стороннім вхід заборонено.

Біля розчиненого вікна ми його майже не чуємо й завзято пускаємо у вікно паперові літаки.

Спочатку вони були із сторінок мого завдання із математики. Я часто буваю неуважним і пропускаю цифри чи знаки, то Віра Іванівна дала мені додаткове завдання. Десять листків відксерокопійованих прикладів із зошита Кумон. Для мене це було жахливо — приблизно одне і те ж на десятьох сторінках, ледве виконав усі.

І коли отримав залік, то спершу думав покласти листки у ящик для макулатури, та мені стало чомусь шкода.

Тепер із превеликим задоволенням роблю з них літачки і спускаю з вікна дев’ятого поверху. Це так захопливо — спостерігати як мій двогодинний полон вільно ширяє у повітряних потоках.

Коли скінчилися математичні листки, думаємо, з чого робитимемо літаки далі.

— А зробімо винищувача, — пропонує Толик.

Ми пишемо лайливі слова — а потім згортаємо у літак і випускаємо з вікна.
Він летить занадто повільно, як для винищувача, зате йому вдається не застрягнути у гіллі дворових лип і приземлитися десь на землі.

— Прикольно буде, як його хтось знайде.

Голуби будинку, що навпроти, чинно повсідалися на даху і зайняті своїми справами. Вони й не таке бачили.

— Від-чи-няй, від-чи-няй, — вже трохи тихіше звучить за дверима.

А потім Михась надовго підозріло притихає. Щось задумав?

— Агов, хлопці, та відчиняйте вже двері нарешті.

Це голос моєї двоюрідної сестри Люби. Вона мешкає поверхом нижче. Їй уже дев’ятнадцять років. Невже Михась пожалівся?

Відчиняю двері.

На порозі стоїть Люба й щось тримає в руках у загорнутому пакеті.

— Тільки через пароль, — усміхається.

І дістає літак, весь у цифрах.

Ми з Толиком лише перезираємось — а якби до Люби у вікно залетів наш винищувач?

— Кажуть, тут летовище відкрилось, — виголошує Люба, — а у пілотів не все гаразд чи то з обчисленням, чи то з уважністю. Словом, той, хто перший знайде тут помилку, той і отримає право розгорнути пакет.

Люба навчається на бухгалтера — хіба вона може пройти повз таке неподобство, як 2+2=5?

Першим помилку знаходить Толик. Він поважно розгортає пакет.

А там — пиріг. І пахне він курагою. Мій улюблений. Невже бабусин?

— Невже бабусин? — запитую вголос.

— Так, ми з’їздили до неї. Ти ж знаєш нашу бабусю — вона не випустила нас, поки не передала і вам гостинця.

— Любо, залишишся з нами на чаювання? — гукає мама із кухні. — І ти, Толику, теж залишайся — будемо раді.

— Авжеж, я такий радий, — Михась уїдливо посміхається.

— Мам, я десь на десять хвилин, — вдягаю куртку й вибігаю з квартири.

На вулиці стає темніше. Придивляюсь до світлих плям на асфальті. Підбираю три літака.

На дитячому майданчику вже майже нікого немає: лише молода жінка із дівчинкою на гірці-хатині.

А ось і він — наш із Толиком винищувач. Приземлився якраз на гойдалці й безпечно гойдається собі. Ховаю його до кишені й поспішаю до свого під’їзду.

Ліфт чомусь перестав працювати, та я навіть не помічаю, як підіймаюсь на дев’ятий поверх.

 Гра

Моє захоплення темою зв’язку і винаходів не пригасло. Мало не увесь вільний час я щось читаю по темі.

Михась мене не відволікає: тиждень тому він записався на гурток електроніки і тепер годинами зависає з паяльником над схемами. Дуже секретними — стороннім перегляд цих схем заборонено.

Та ми з Толиком теж при справах.

Наприклад, вивчаємо азбуку Морзе. Протягуємо нитку через увесь коридор. І коли вперше виходимо на зв’язок, радіємо так, наче це не ми бачились хвилину тому.

А коли через цю нитку перечіплюється тато, сидимо нишком, наче це не ми взагалі.

А ще складаємо таємну мову. Для запису текстів вигадуємо усі літери й символи по-своєму.

Я пропоную додати знак паузи. У музиці ж є. І знак «думка ще є, а слова або кудись пішли, або ще не дійшли». Бо коли Толик в есемесці ставить три крапки, буває, мені здається, що він ображається.

А Толик пропонує таємну мову відкрити Іринці. Я не проти. Чи не проти Іринка — не знаємо, бо з нею ми поки ще навіть не перемовлялись.
А сьогодні я подав ідею для уроку.

Сталося це так.

Віра Іванівна оголосила тиждень ігор для спілкування. Щодня на одному з уроків, коли залишається вільний час, ми придумуємо свої або ж згадуємо вже існуючі.

Найбільше мені сподобалося грати у зіпсутий телефон. Це коли швидко шепочуть на вухо слово чи фразу, а ти маєш передати їх іншому. Здається, я жодного  разу не переказав слово точно, але ніхто не сердився, таке буває в багатьох. Зате наприкінці виходить щось дуже веселе.

Гра, в яку граємось сьогодні, — гра в індекси.

Нещодавно читав, що поштові індекси винайшли у Харкові, а згодом ця система маркування листів поширилася у всьому світі.

Ми вирішили у числі індексу зазначити місця у класі. Спершу має бути цифра, яке вказує ряд, далі порядковий номер парти, а потім місце за партою: те, що праворуч — цифра «1», а ліворуч — «2».

Визначили, кому писатимемо, жеребкуванням: щоб ніхто не залишився без листа. Можна було й ще комусь написати. Потім серед бажаючих лічилкою обрали поштаря й листоношу, здали їм записки з індексом.

І тепер у них є тільки 5 хвилин, щоб швидко посортувати листи і рознести їх за адресою.

У класі здіймається веселий галас, а біля мене на парті опиняється дві записки.

Розгортаю першу, вона без підпису.

«Ти — андроїд», — написано друкованими літерами. Цікаво, а чому андроїд? А-а, я ж Андрій. А може… тому, що у мене змінилася дикція, коли знизився слух. Трохи образливо таке прочитати, та я не надто переймаюся. Машинально згортаю листок, щоб не побачив Толик.

Вже збираюсь розгорнути іншу записку, як звертаю увагу на індекс першої. Парта і місце — мої, але ряд — ні: у позначеному ряду на тому ж місці сидить Максим.

Добре, що до нього не дійшла ця записка. Озираюся на клас — хто ж це може бути? Славик? Він, буває, глузує над іншими. Та Славик про щось перемовляється із Наталею і не дивиться в сторону Максима. Розгублено дивлюсь на однокласників. Ніхто Максима явно не ображає, та за три тижні він так ні з ким і не потоваришував.

Раптом згадую про малюнок, який бачив нещодавно на фейсбуці. Просто чітко бачу його перед очима.

Там був намальований андроїд, досить вдало. Й усе типово, єдине, що він у блакитній із зеленим футболці — Максим же часто носить таку! Я тоді цього зовсім не зауважив.

І коментарі під малюнком тепер по-інакшому читаються: «Кльово вийшло, справжній андроїд :)))», «Андроїд рулить», «Запитайте в андроїда :-))))))».

Я наче опиняюся в іншому світі.

Раніше на перервах здебільшого щось читав. Та зараз починаю дивитися навколо. І помічаю, що часом однокласники замовкають, як до них підходить Максим. І що ніхто до нього не звертається. А коли він відвертається, то, буває, обмінюються багатозначними посмішками.

Після занять вирішую поговорити з Толиком. І щоб у нього не було маневру відхилитись, запитую прямо:

— Слухай, Толику, а чого Максима не приймають? Він когось ображає?

— Та ні, не ображає, — відповідає. Трохи затинається, а потім продовжує: — Знаєш, от ти теж не дуже чуєш, але ж ти читаєш по губах і говориш майже нормально. А Максим лінується вчитись. І взагалі — він не хоче ні з ким дружити.

Розумію, що Толик сильно помиляється, але не можу підібрати слів.

— Я тут згадав: мені необхідно ще зайти в магазин, то вже завтра побачимось, — брешу, бо не знаю, як сказати те, що насправді мені треба побути наодинці.

— Добре, тоді до завтра, — каже Толик. 

Іду в парк. Завертаю з доріжки. Намагаюсь почути, як шарудить під ногами сліпучо-жовте кленове листя.

Коли повертаюсь додому, одразу ж сідаю за комп’ютер. Це вперше я шукаю інформацію про глухоту: раніше не наважувався, але зараз мені просто необхідно в цьому розібратися.

Коло мене звично примостилася Тишка.

Здається, знаходжу відповідь. Якщо глухота вроджена або з раннього дитинства, то навчитись говорити може бути дуже складно. Також читати по губах виходить не у всіх. І слухові апарати допомагають не завжди. Є ще протезування кохлеарними імплантатами, але воно космічно дороге.

Телефонує Толик. Та я не приймаю виклик. Слухаю рингтон. Поки не хочу ні з ким говорити. 

Тишка прокинулась, потягнулась, а тепер мило муркоче. На білій шерстці грудної клітки у неї є руда пляма. Ця плямка формою схожа на серце. Така-от, як на валентинках.

— Тишко, моя хороша.

Я згадую, що так і не прочитав другу записку.

Витрушую шкільний наплічник. Перебираю зошити. Десь все-таки вона має бути.

Знайшлася.

Розгортаю і бачу червоне серце валентинкою. Це треба ж, і тут серце. Усміхаюся. Добре, що немає підпису. Що не треба відповідати.

Чи закохуються джедаї

Ми з Толиком, як завжди, повертаємось зі школи разом.

Толик незвично мовчазний. Мені ж звично комфортно мовчати.

До того ж я думаю, як іншим розповісти про Максима. Так, щоб його не принизити і щоб мене почули.

Ми зупиняємось біля кіоску з морозивом. Толик купує пломбір, а я — моє улюблене, шоколадне.

— Знаєш, я знайшов Іру в інстаграмі. Заціни, які в неї тут очі.

Він протягує мені телефон. На фото загадково усміхається дівчинка з інопланетно яскравими синіми очима.

— Звичайно, трохи фотошоплено, але все одно красиво, — каже.

— Та ні, не обов’язково, це таке освітлення буває, — відповідаю.

Толик мнеться, схоже, у чомусь вагається. Нарешті говорить:

— Я написав їй, але вона не відповіла. У неї сторінка не дуже активна, може, не бачила? То написав записку. Хочеш глянути?

Він обережно, щоб не забруднити морозивом, дає мені аркуш паперу.

— Прочитай.

Розгортаю. Теж обережно.

«Привіт! Запрошую завтра у канатний парк на 16.00. Анатолій».

У кінці стоїть розмашистий із багатьма завитками підпис.

— Як воно, нормально буде?

Я знаю, що Толик побоюється висоти й усміхаюсь: уявляю, як він застрягає посеред канату й Іринка його рятує.

— Джедаям ж не можна закохуватись, — кажу раптом.

Толик спалахує.

— То ти теж, теж так вважаєш? Що я товстий, що тому вона не відповіла мені.

Та звідки він оце взяв? Я розширеними очима уважно дивлюсь на нього. Чи мені почулось?

Толик забирає записку, розвертається, йде геть.

Нічого не розумію. Я не хотів його образити, я ж просто пожартував.

Як на мене, він нормальний і навіть симпатичний хлопець. Не розумію його.

І себе. І чого ото згадав про правила джедаїв? Я не ревную. Зовсім. Іринка мені теж подобається, але ж я не збирався запрошувати її у канатний парк.

Частинка розталого морозива гепається на асфальт.

Ех.

Наступного дня

Наступного дня Толик мене ігнорує. Навіть не дивиться у мій бік.

Що ж, переживемо.

Учора я написав Максимові записку. Нарешті, на останній перерві, наважуюсь і підходжу до нього. Усміхаюся і  машинально передаю записку Тетяні Петрівні. Максим відводить погляд.

Який же я телепень! Я ж сам, буває, ображався, коли говорили зі мною, та зверталися не до мене, а до мами чи Толика.

— Треба було дати записку Максимові, — каже Тетяна Петрівна.

Остаточно розгублююсь і відходжу вбік. Як справжній телепень.

Почуваюся жахливо.

Починається урок природознавства. Майже нічого не слухаю.

Якісь уривки, погляди, слова.

Під кінець заняття Віра Іванівна проводить дослід із таблеткою кальцію глюканату. Вона кладе її на сухий спирт, запалює його і таблетка починає гінко зростати.

Бачу, як від подиву і захвату в однокласників розширюються очі.

— Тут відбувається хімічна реакція: при горінні кальцій глюканат взаємодіє з оксигеном, тобто з киснем, — чітко промовляє Віра Іванівна.

Я піднімаю руку.

Віра Іванівна ствердно киває головою.

— Слухаємо, Андрію.

— А для чого розширення?

— А до чого це тут? — хтось запитує.

Лунає дзвінок. Біля дошки загоряється лампочка.

Я швидко згортаю речі в наплічник і виходжу з класу.

У коридорі із мого незастебнутого наплічника випадає частина зошитів і підручників. Починаю їх збирати.

Коридор стрімко наповнюється дітьми, галасом і рухом, так, наче виходить із берегів збурена річка. Краєм ока бачу Максима. Він стоїть віддалік і щось говорить Тетяні Петрівні, жестикулює.

— О, дивіться, андроїд.

Я чую це зовсім поряд. Підіймаю очі.

Бачу хлопця з паралельного класу.

— Он, там, жерсть просто, — він показує комусь на Максима рукою.

Не знаю, що на мене находить. Я різко підіймаюсь і сильно штовхаю цього хлопця:

— Сам ти жерсть, ясно? Ти тупа, порожня жерстяна банка.

Очі в нього наливаються люттю. Ми зчіплюємося і падаємо на підлогу.
Коли нас рознімають, поряд зі мною лежить зламаний слуховий апарат.
Я нічого не чую. Тільки голова сильно болить. Заплющую очі.

Тиша

Мій слух не погіршився. Але на новий апарат доведеться почекати десь із два-три місяці. Так сказала мама. Тато майже постійно на роботі. Розумію чому.

А з Толиком ми помирились.

Настали осінні канікули, то він частенько заходить. Ми часом перегукуємося через нитку азбукою Морзе.

Толик поки так і не підійшов до Іринки. Та планує записатись у Козацьку Лицарську Школу.

А Михась працює над своїми схемами.

Я ж вивчаю мову жестів. Виявляється, вона є давнішою за звукову і не менш виразною.

Так розмірено проминула половина тижня.

Та тепер діється щось неймовірне. Наче хтось увімкнув моє життя у режим прискорення.

Річ у тім, що батьки однокласників вирішили допомогти зібрати кошти на мій слуховий апарат, також підключився якийсь фонд, і ось у мене вже по слуховому апаратові у кожному вусі.

Про подію зняли ролик на телебаченні, і його передають у новинах.

Ми дивимось репортаж усією родиною.

Я щиро вдячний усім доброчинцям, та після перегляду відчуваю сором.

У розповіді сказали, що мій перший апарат загубився, ні слова про бійку, і, взагалі, показали мене таким досконалим, що в ієрархії джедаїв я міг би зайняти одну із найвищих сходинок.

Іду у свою кімнату і вмикаю радіо.

Слухаю.

Мені подобається слухати радіо. Тоді я відчуваю великий простір, зв'язок між далекими точками. Дивитись, як блимають вогники. А на телебаченні чи в інтернеті одразу прибуваю в інше місце. Не знаю чому, може тому, що до звуку додається картинка.

— Ти засмучений? — мама щойно увійшла до кімнати.

— У репортажі сказали, що я пухнастіший за нашу Тишку.

Мама усміхається.

— Так, тут вони перестарались. Та інше було вдало, — продовжує, — те, що у розповіді привернули увагу до людей із порушенням слуху. І згадали про воїнів із контузією. І розповіли про різні фонди.

— Максимові ж теж можна зібрати кошти.

— Я дізнавалась, Андрійку, той пристрій не всім може допомогти.

До нас невідворотно наближається запах паленої деревини.

— Ой, Михась знову забув вимкнути паяльник! — мама підхоплюється й вибігає з кімнати.

Кімната наповняються легкою димкою.

Та я думаю про те, щоб було б добре, якби Михась винайшов колись прилад, який міг би допомогти Максиму.

Я у світі

Осінні канікули закінчились.

Толик підхопив нежить, і я йду до школи сам.

На вулиці прохолодно, щільніше загортаюсь у шарф.

Листя з дерев майже облетіло, і на гілках оселилися темно-сині хмарини.
Ледве встигаю зайти у клас до початку уроку.

— Доброго ранку, — вітаюсь, знаходжу очима Максима і кажу «Привіт!» жестовою мовою: усміхаюсь і махаю руками.

Можливо, мені здалось, але, окрім нього, у класі ще хтось відповів на привітання цим жестом.

Сідаю на своє місце, біля вікна, за першою партою. Дістаю підручник «Я у світі». Помічаю, що на парті Максима лежить планшет, на якому, коли вчителька говорить, з’являється текст.

Віра Іванівна розповідає про винаходи, показує слайди.

А потім запрошує тих, хто бажає, розповісти про українських винахідників.

Несподівано підіймає руку Іванка, сама несмілива дівчинка у класі. Її буває заледве видно. І в неї дуже тихий голос.

Та Віра Іванівна не помічає Іванкової руки, бо ще раніше повернулася до мене, підбадьорливо усміхається й пропонує:

— Може, ти, Андрію, розкажеш нам щось?

Я заперечливо хитаю головою.

Це, мабуть, уперше я відмовляюсь говорити не тому, що не почув запитання або соромлюсь своєї дикції. Чи не знаю відповіді.

А тому, що хочу когось почути.

 

Завантажити повість Олени Більчук "Привіт!" (doc.zip)

 

Твір люб'язно надіслано Оленою Більчук спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Малюнок авторки.

 

 

Більше творів Олени Більчук на "Малій Сторінці":